Поїздка по місту зайняла в них немало часу. Оминувши перекриті та зруйновані шляхи, чоловік зупинились на початку довгого моста, що сполучав місто з великим островом. Свого часу, ця споруда була місцевою гордістю, адже інженери та будівники використали найсучасніші, на той час, технології будівництва. Тим не менш, щастя тривало недовго і місто опинилось в ізоляції.

Сонце вже давно пройшло точку зеніту та впевнено наближалось до горизонту. Вийшовши з броньованої машини, Джон та Кріс взяли з багажника автомати та невеликі ножі, якщо в них на шляху будуть противники. Обійшовши палаючий автобус, який, скоріше за все, підпалили місцеві вандали, чоловіки побачили військовий польовий шпиталь. Пройшовши по мосту та підійшовши ближче до шпиталю, чоловіки побачили, що він абсолютно порожній. Всі вчені, що працювали тут, давно покинули його, а ті хто залишився... Їх чекала жахлива доля.

- Немає навіть натяків на сліди від тіл,- мовив Джон, обережно йдучи між білими палатками та очікуючи нападу.

- Потвори б не залишили такий "делікатес", як м'ясо місцевих вчених.- холодно відповів Кріс,- Максимум, що ти можеш тут знайти - це поодинокі кістки, які залишились від скелетів. Якщо їх не забрали бродячі пси.

Атмосфера шпиталю нещадно давила на Джона. Він відчував, що знаходиться достатньо близько, але, крім того, він розумів, що найважче попереду.

- Інформація про вірус мала б знаходитись на цих комп'ютерах,- сказав Кріс, зайшовши в величезний намет.

Джон прослідкував за ним та, опинившись всередині, побачив велику кількість старих білих комп'ютерів з квадратними моніторами.

- Якщо вони під'єднані до мережі, то повинні працювати,- сказав хлопець та ввімкнув один з них.

Спочатку, нічого не вийшло, але натиснувши на кнопку живлення вдруге, Джон та Кріс почули шум вентилятора всередині системного блоку.

- Нам сьогодні щастить,- посміхнувся Кріс, але майже одразу посмішка сповзла з його обличчя і чоловік почав вмикати решту пристроїв.

Поки Кріс, користуючись пошуком в старих операційних системах, намагався знайти корисні файли, Джон натрапив на те, що було потрібно. Переконавшись, що чоловік його не бачить, Джон почергово відкривав папки та файли, що були всередині. Це були фото дослідів, результати експериментів, перші випробування на нових людях, яких намагався створити Сах, випробування "покращених" людей в дії, договори з владою та сенатом, переговори з президентом Сполучених Штатів. Натрапивши на особисту інформацію головного лікаря, хлопець побачив, що її майже не було. Крім вже давно знайомого фото та кількох речень, про зміст яких Джон всеодно здогадувався, в комп'ютері не було жодної інформації про Саха.

Знявши з плечей невеликий рюкзак, Джон дістав звідти флешку та виділивши всі документи, в яких була інформація про вірус, чоловік почав перезаписувати дані на носій інформації. Тим не менш, комп'ютери в наметі були занадто старими, тому процес зайняв кілька хвилин.

Завершивши копіювання інформації на флешку, Джон вимкнув комп'ютер, вдягнув рюкзак на плечі та вийшов з намету. Якраз в цей момент, він натрапив на Кріса, який повертався до нього.

- Нічого не знайшов?- спитав чоловік.

- Нам сьогодні щастить,- сказав Джон, показавши флешку, яку тримав в руці.

- Так швидко?- здивувався чоловік.

- Це ж добре, правда? Не думаю, що на інших комп'ютерах могло бути більше. Я взяв дані з пристрою, що належав керівнику цього шпиталю... Тепер ми можемо піти з цим до людей. Залишилось лише придумати, як вибратись з Зони Карантину.

- Хороший план... Пробач, але в мене інший,- Кріс дуже швидко витягнув пістолет з-за пояса та вистрелив у Джона. Хлопець, який не встиг нічого зробити, впав на асфальт та вражено дивився на чоловіка.- Не думав, що скажу це, але ти мені навіть сподобався. Тим не менш, не можна бути таким наївним. Вони вбили б тебе, якби ти сказав хоч слово на камеру.

Кріс схилився коло хлопця та, діставши з його кишені флешку, задоволено посміхнувся. Чоловік сховав флешку, перевів погляд на Джона та сильно вдарив його кулаком в обличчя. Вдоволено видихнувши, чоловік переступив через непритомне тіло хлопця та пішов до автомобіля.

***

Опинившись на самоті в розстріляному поселенні, Мія вирішила не витрачати часу, тому скористалась одним з мотоциклів, що стояв на подвір'ї старої та дірявої від куль хатини. Як виявилось, мотоциклом набагато вигідніше пересуватись занедбаним містом. Швидко оминаючи перешкоди та намагаючись залишатись спокійною, дівчина прямувала до радіовежі, що височіла просто перед нею.

"Давай же!"- промайнуло в голові.

Неслухняне волосся, під час їзди на великій швидкості, постійно потрапляло в рот та на очі. Зменшивши швидкість, Мія швидко зав'язала його у хвіст. Тільки вона хотіла пришвидшуватись знову, коли почула знайомий жіночий голос з рації.

- Я б не радила тобі цього робити,- сказала Аманда,- Ми можемо дати тобі те, на що ти навіть не сподіваєшся.

- Ви намагаєтесь мене підкупити?

- Намагаюсь переконати, що краще вибирати сторону переможців. В тебе не залишилось нікого. Джон не буде весь час поряд з тобою. Тим не менш, послухавши нас, ти зможеш побачити свого батька. Якщо Джон, чи Кріс, чи ще хтось покине карантинну зону, не пройшовши потрібного комплексу аналізів, вірус може порушити карантин. Ти розумна дівчина і повинна знати, наскільки це небезпечно для решти світу.

- Решти світу, який відвернувся від нас?- спитала Мія,- Я повинна думати про них. Можете вважати мене егоїстичною потворою, але мені начхати на людей, що за межами карантину. Ви хочете вбити моїх друзів, які є тут, поряд зі мною. Боюсь вас розчарувати, але у вас не вдасться мене переконати.

Дівчина прижмурила очі та набрала більшу швидкість.

- Як жаль. Ви були останньою надією на вирішення конфлікту більш мирним шляхом.

Незважаючи на шум від вітру, який нещадно дув по вухах, Мія почула гуркіт, який швидко наближався. Повернувши голову, вона побачила дрона, який пролетів над її головою та зупинився за дві сотні метрів від неї. Через кілька секунд безпілотник відкрив вогонь. Спочатку, Мія спробувала повернути вбік, щоб ухилитись від куль, але, як виявилось, вона повернула занадто швидко. Мотоцикл нахилився і, не втримавши рівновагу, дівчина впала з транспорту та прокотилась кілька метрів по асфальту. Через кілька секунд дівчина розплющила очі та, піднявши голову, побачила, що її обличчя, лікті, коліна, ноги та більша частина спини роздерті до крові. Скривившись від болю, Мія спробувала встати на ноги, але, зрештою, знову впала на асфальт та мовчки спостерігала за безпілотником, який повільно наближався до неї. Дівчина заплющила очі, очікуючи на швидку смерть.

В цей момент, з-за повороту виїхав інший мотоцикліст. Він швидко зупинив мотоцикл та, взявши в руки автомат, почав стріляти в дрона. Першою вийшла з ладу камера, а після цього один з двигунів. Другий не міг самостійно тримати в повітрі важку металеву конструкцію та не менш важкий кулемет, тому доволі швидко дрон впав на асфальт.

Повернувши голову, Мія побачила, що за шоломом мотоцикліста було обличчя молодої дівчини, яка впевнено підійшла до раненої.

- Хто ти?- спитала Мія.

- Мене звати Лін. Я бачила тебе в Селі Біженців, коли поверталась назад...- важко говорила Лін.

- Це не я зробила,- мовила Мія,- Той, хто винен в смерті цих людей - мертвий.

- Це... добре,- ледь стримуючи сльози, швидко закивала Лін.

Дівчина допомогла Мії піднятись на ноги. Допомігши дійти до мотоцикла, Лін обережно посадила незнайомку на сидіння та почала шукати щось, чим можна зупинити кров.

В цей момент, вони почули дивний шум.

- Ще один дрон?- спитала Лін, потягнувшись по зброю.

- Ні. Це щось більше.

Піднявши голови, вони побачили, що з-за хмар виринула чорна точка, який доволі швидко наближалась до них.

- Ні... Ні! Тільки не зараз! Не зараз!- крикнула Мія та панічно почала шукати рацію.

- Що? Що таке?- спитала Лін, але, через кілька секунд зрозуміла, що тією чорною точкою був літак, який достатньо швидко летів до міста, а шум від його двигунів ставав все більш гучнішим, на фоні "мертвого" та вічно тихого міста.

Зрештою, Мія дістала з кишені пошкоджену рацію та, тремтячими руками, намагалась встановити зв'язок. Проте, скільки б вона не намагалась налаштуватись на необхідну частоту, рація мовчала. Мія панічно поглядала то на літак, то на рацію. Лише через хвилину, вона почула тихе шипіння, що вказувало, що зв'язок мав би бути.

"Хто знає, що з нею сталось після падіння."- промайнуло в голові дівчини, від чого вона похолола.

- Мене звати Мія Райлі.- почала дівчина, сподіваючись на вдалий результат,- Мене хтось чує? Якщо мене хтось чує, будь ласка, дайте відповідь.

- На зв'язку майор військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки - Джон Макстер. Як ви змогли зв'язатись зі мною?

- Через тип рації, які мали солдати МГД. Слухайте, я знаю, що вам віддали наказ, але ви дезіфнормовані. В місті живе близько тисячі людей, які щодня борються за своє життя. Вони не заслуговують такої жорстокої смерті.

- Ви хочете сказати, що зв'язались зі мною, знаходячись на території міста?

- Так! Я, як і тисяча інших людей зараз в місті. Будь ласка...

- Дайте мені хвилину.

Раптово, зв'язок обірвався. Злякана Мія перевела погляд на літак, який продовжував наближатись. Тоді, вона побачила збентежений погляд Лін, яка продовжувала тримати руку на автоматі. В цей момент, літак пролетів над їхніми головами, але нічого не відбувалось. Пілот просто пролетів над містом, нічого не зробивши.

- Ви справжній герой Сполучених Штатів, місс Райлі. Керівництво армії Сполучених Штатів скасувало завдання, враховуючи нову інформацію. Тим не менш, вони сумніваються, що ви можете підтвердити відсутність небезпеки в Ханаані.

- Не можу.

- Ми не зможемо провести евакуацію населення. Проте, будьте впевнені - завтра ви прокинетесь героєм.

- Дякую,- сказала дівчина і пілот розірвав зв'язок, повернувши літак до сонця, що заходило за горизонт.

***

Джон отямився від шуму великого літака, що пролетів над ним. Важко дихаючи, хлопець сів на асфальті. Глянувши на свою рану, яка була не дуже серйозною через екіпірування, яке йому, свого часу, дав Генрі Морган, Джон скривився від болю та встав на ноги.

- Зараза.- невдоволено сказав хлопець, зробивши кілька кроків.

Ледве рухаючи ногами, Джон продовжував йти вперед, навіть не побачивши, що залишив автомат на асфальті. З кожною хвилиною, хлопець намагався пришвидшити крок.

Шлях до бази Кріса не зайняв багато часу. Скоротивши шлях невеликими вуличками, подвір'ями будинків, вузькими проходами та, оминаючи широкі дороги, де могли бути противники, Джон доволі швидко дістався до місця призначення.

- Хм,- хмикнув чоловік, побачивши, що коло входу в багатоповерхівку нікого не було. Жоден з того десятка солдатів, що весь час охороняли вхід, не був на своєму посту. Більше того, ворота виявились відчиненими.

Пройшовши всередину, Джон здивувався ще більше, коли побачив, що у внутрішньому подвір'ї, де сиділо багато бандитів, також нікого не було. Більше того, хлопець побачив, що місця стало набагато більше, адже не було й тих речей, які стояли минулого разу. Ігноруючи біль, який поступово проходив, Джон зайшов всередину будівлі, яка виявилась такою ж порожньою, як внутрішній двір. В цей момент хлопець зрозумів, що звичного шуму не було і всередині панувала мертва тиша. Вийшовши на сходи, Джон пройшов кілька поверхів та, опинившись на найвищому, ледь не натрапив на Кріса, що зацікавлено говорив з кимось по рації, не побачивши молодого противника. Хлопець вирішив простежити за злочинцем, який зупинився у невеликому прольоті. Ставши коло дверей, що вели на дах, чоловік продовжував говорити.

- Так, я знаю, що наші погляди різняться, але я маю те, що так хочете отримати ви. Оскільки я ще живий, то ваш план знищити місто провалився. Думаю, не варто й говорити, наскільки я важливий для вас. Ви дозволите мені мирно жити десь у Лос-Анджелесі, а я, в свою чергу, передам всю інформацію про вірус, прототип вакцини та групу вчених, що працювали над проектом створення ідеальних людей. Такі мої умови.

- Ми згодні на ваші умови,- холодно мовила Аманда,- Тим не менш, ви пройдете всі необхідні аналізи, щоб переконатись, що карантин не було порушено. Крім того, перші два роки ви будете перебувати під наглядом наших людей. Ваші минулі плани та погляди на світ бентежать нас, а МГД не хоче співпрацювати з терористами.

- Як вам завгодно,- задоволено сказав Кріс та розірвав зв'язок,- Я думав, що тебе навчили, що підслуховувати некультурно.

- Стріляти в своїх союзників також не дуже виховано.- сказав Джон, піднявшись сходами.

- Я попереджав тебе, що так станеться. Так сталось. Твої проблеми, що ти думав, що ми друзі... Ти доволі швидко дістався сюди.

- Ця частина міста не така велика, як здається.

- Тут ти правий... Що тепер? Спробуєш зупинити мене? Знову отримаєш кулю, яка буде смертельною. Ти повинен розуміти, що я не хотів тебе вбивати. Ти не мав приходити сюди. Я даю тобі шанс піти.

- Навіщо це тобі?

- Думаєш, навіщо я розпустив своїх людей? Я не хочу тут залишатись. Дізнавшись, що там, за стіною, величезний світ простого життя, я не хочу сидіти тут та чекати, коли мене загризе, якийсь напівгнилий зомбі. Я, як вже колись казав, шукаю можливості в будь-якій ситуації. Знання, що Зона Карантину - це лише одне місто та його околиці, змінило все. Я буду отримувати. Як більше двадцяти років тому, так і зараз.

Джон швидко витягнув з-за пояса невеликий ніж та спробував вдарити Кріса, але чоловік виявився швидшим, тому вправно ухилившись від удару, вдарив ворога в руку.

- Я дав тобі шанс, а ти його просрав.

Кріс швидко перейшов у наступ, не даючи можливості для нападу. Ранений хлопець швидко пропускав удар за ударом. Невдовзі з його носа та рота потекла кров, а сам Джон ледве тримався на ногах. Сильно вдаривши його ногою, Кріс вибив двері тілом опонента. Впавши на спину, хлопець спробував піднятись, але противник почав жорстоко бити його ногами по животу, грудях, ногах та обличчі. В цей момент до будівлі наблизився вертоліт, який весь цей час був неподалік. На секунду Кріс відволікся на транспорт, який мав врятувати його. Цим скористався Джон та вдарив опонента ножем в ногу. Чоловік закричав від болю та, придавивши хлопця коліном до підлоги, забрав ніж з його рук та проткнув туди, де кілька годин тому потрапила куля. Широко розплющивши очі, Джон закричав від болю.

Кріс встав з тіла хлопця та, повільно кульгаючи, підійшов до пілота гвинтокрила, який вирішив не вимикати двигуни.

- Вона в тебе?- спитав пілот.

- Я маю віддати її особисто Аманді Кінд!- намагався перекричати шум двигунів Кріс.

- Ти зараз не в тому становищі, щоб ставити умови,- сказав пілот, протягнувши руку.

Вирішивши не сперечатись, Кріс невдоволено видихнув та передав флешку в руки незнайомця.

- Світ тебе не забуде,- сказав пілот.

- Що?- здивовано спитав Кріс, але пілот майже миттєво витягнув пістолет та вистрелив у голову чоловіка.

Джон, який на той момент, вже встав на ноги, дуже добре бачив це. Він не міг дозволити пілоту полетіти з флешкою. Не міг дозволити Аманді перемогти. Перекрутивши в руці закривавлений ніж, хлопець, ледве стоячи на ногах, кинув його в противника. Звісно, ранений Джон промахнувся, тому ніж потрапив в плече пілота. Той закричав від болю та, випустивши пістолет з рук, швидко сів у кабіну гвинтокрила. Хлопець спробував побігти за ним, але пілот злетів швидше.

Стоячи на краю будинку та важко дихаючи, Джон спостерігав, як вертоліт швидко віддаляється від міста.

***

Пройшло кілька днів з часу битви на даху будівлі. Деякі рани Джона, який провів весь час самотньо, в темній та холодній квартирі, вже затягнулись. Тим не менш, довгі подорожі могли нашкодити здоров'ю хлопця, а накладені шви - розійтись. За цей час вже випав перший сніг, вкривши все місто білою ковдрою. Холод пробирав до кісток. Тепло вдягнувшись, Джон вийшов з холодного будинку та пішов світлою вулицею, по скрипучому снігу. Він йшов майже годину, не думаючи майже ні про що. Він розумів, що програв і ніяк не міг цього пробачити. Так він і йшов з тією думкою, доки не опинився перед входом в порожню лабораторію, що розміщена неподалік від військової частини. Пройшовши безлюдними коридорами, Джон швидко зайшов у потрібну йому палату. Хлопець підійшов до тіла, яке він бачив до того. Забравши частину тканини з обличчя чоловіка, Джон одразу впізнав обличчя Саха. Вирішивши не заморочуватись, він взяв у руки всі проводи, що з'єднували тіло чоловіка з все ще працюючими комп'ютерами. Майже хвилину нічого не відбувалось. Хлопець переводив погляд то на тіло чоловіка, то на комп'ютери, які показували відсутність ознак життя. Зрештою, чоловік, який лежав на ліжку, закашляв та піднявся. Важко дихаючи, чародій озирнувся навколо та побачив Джона, який здивовано дивився на нього.

- Чорт,- сказав Сах,- Я радий, що ти, все таки, прийшов.

- В нас був договір. Я свою частину виконав, тому ти маєш виконати свою. Ти обіцяв, що зможеш позбавити цей світ від вірусу.

- Я пам'ятаю про це. Дай мені хвилину. Я лежав на цьому ліжку двадцять років. Не думаю, що моє тіло коли-небудь забуте це. Крім того, мені потрібен куаліс...

- Що?- перепитав Джон.

- Красивий камінець, який яскраво світиться. Я його тут не бачу, тому прийдеться шукати.

- Він настільки важливий?

- Без нього ми нічого не зможемо зробити. Останнім часом, все більше людей говорять, що насувається щось велике. В нас ще багато справ попереду.

***

8 грудня 2017р.

Нью-Йорк, США

Лао Дзи - молодий студент, який, разом з своєю сім'єю переїхав у Сполучені Штати в пошуках кращої долі. Цього дня він відчував себе не дуже добре, але, повернувшись додому з коледжу, вирішив нічого не говорити батькам. Не вистачало ще, щоб батьки, не будучи дуже багатими людьми, витрачали величезні кошти на лікування. Зайшовши в квартиру, хлопця одразу зустріла його матір.

- Нарешті ти повернувся,- мовила молода жінка,- Я приготувала обід. Підеш їсти?

- Так, звісно, але через кілька хвилин. Сьогодні був важкий день і я хочу трохи відпочити.

- Звісно. Покличу тебе через кілька хвилин,- посміхнулась матір та пішла на кухню.

Лао втомлено сів на диван та взяв до рук найближчу книгу. Він ніяк не міг почати її читати, але арти в цій книзі виконані настільки красиво, що він не міг зупинитись розглядати їх. В цей момент, він знову почув подразнення в горлі і спробував відкашляти.

- Все нормально?- спитала матір, зайшовши в кімнату хлопця,- Ти не зупиняєшся вже майже хвилину.

- Так, все добре. Напевно, захворів,- вирішив сказати хлопець, розуміючи, що немає сенсу приховувати правду,- Ще й температура піднялась.

Він знову перевів погляд на книгу та побачив краплі крові, які точно належали йому. В той день ще ніхто не розумів, що відбувається насправді.