— Мері Сью? — спитав я та ще раз пильно придивився до зображення дівчинки-ельфійки, що тримав у руці. — Якесь дивне ім’я для ельфійки.

— Це прізвисько, яке вона використовує серед людей. — шепеляво просипіла фігура навпроти.

Я глянув туди, але не зміг вловити погляд співбесідника. Той був закутаний у плащ з великим каптуром. Підсівши до мого столу у шинку “Золотий вепр” він не тільки не зняв його, а навіть ще більше натягнув на голову. Через те я так і не побачив його лиця. У погано освітленому шинку здавалося, що ніякого обличчя під каптуром і немає, а зі мною говорить сама темрява.

Я кинув зображення Мері Сью на пошарпану стільницю з мореного дуба, сьорбнув гіркого хмільного квенійського елю з великої кружки, що стояла поруч.

— Якщо ви попередньо щось узнавали щодо мене та змогли розшукати, то, певне, маєте знати мої принципи. — я зробив паузу для ще одного ковтка еля. — Я не беру замовлення на дітей. Ніколи. І не за які гроші.

Вимовивши це, я міцніше прихопив важку кружку з товстезного зеленого скла, а ліву руку опустив під стіл ближче до кинджала, що був за халявою чобота. Деякі клієнти бувають дуже настирливі та не готові почути відмову.

— Ми знаємо про ваші принципи, пане Богарт. Місяць тому Мері Сью виповнилось 92 роки. За ельфійськими мірками вона стала дорослою. — промовила темрява з-під каптура.

— Можливо. — відповів я з деякими сумнівами. Ця інформація ще потребує перевірки. — Які строки та оплата?

— Строків нема. Точніше — будь-які розумні строки нас задовільнять. — як та змія просичала фігура. Над столом з’явилася рука у чорній рукавичці та, з помітним зусиллям, поставила переді мною об’ємний кошіль. — Це — аванс.

Цікаво — хто там ховається під каптуром? Некромант з Ордену Півмісяця? Змієлюдина з Червоної пустелі? А може ельф з конкуруючого клану, що змінив свій голос, щоб його не впізнали?

Я обережно відкрив кошіль та заглянув. Він був повний золотих імперських реалів. Подумки я присвистнув, хоча зовні нічого не змінилося у виразі мого обличчя. На перший погляд, тут не менше сотні реалів. Величезна сума. Можна купити цей шинок і залишиться ще на місяць-другий для ведення справ.

— Сто двадцять реалів. — наче прочитавши мої думки просипів мій замовник. — І ще стільки ж, як зробите справу.

Спокусливо. Дуже спокусливо. Чи не занадто? Я один з самих дорогих найманих вбивців. Та ладно, кого я обманюю — я найдорожчий з усіх. Бо — найкращий. І навіть з тим, це найбільший куш, який мені пропонували за весь час.

— Ми платимо вам такі гроші, тому що знаємо, що ви гарантуєте результат. — відчувши мої сумніви, сказав голос з-під каптура.

— Так, я — Марті-Гарантована Смерть. Я знаю свою справу, як ніхто інший. — з погордою підтвердив я.

Мій погляд зупинився на зображені дівчини, а потім перейшов на кошель з золотом. Ну що ж — гроші не пахнуть. Так казав мій вітчим, що працював кожем’якою. Коли згадав його наче наново відчув той жахливий сморід, що стояв у цеху з гарбування шкір.

— Я згоден. Як вас знайти, коли справа буде зроблена?

— Ми самі вас знайдемо. — просичав мій наймач.

Трохи ризиковано. Але він, чи, пак, якісь, невідомі мені, вони знайшли мене тут у шинку, хоча я, звичайно, ніде не світився та не патякав про те, де буду знаходитися. Тож дещо вміють.

Ми потисли руки і фігура у каптурі зникла, як і не було. На столі залишився кошіль з грошіма та зображення вродливої, стрункої, як смеріка, молодої та тендітної, наче підліток, ельфійки.