Перше прощання з Морем
…«Чому вільний та сильний? Чому не сказав ти мені, що вирвали з твого серця любов твою? Чому не зашепотів останнім словом на вухо моє, що вирили з під ніг твоїх землю твою?...
Коли зліз я зі спини Великого Ведмедя, мої ноги пішли до води. Хоча й слід було б мені йти геть від гірського звіра, рушати в протилежний бік від зануреної у воду гігантської морди, що звір нею норовився випити Море. Хвилі, такі спокійні, ось цю п’янку розмову їхню вже не мали б чути заворожені вуха мої, але ж чули, зараз слухали на березі. Я стояв один, біля підніжжя гори, спиною притиснутий до твердої земляної стіни. Мої стопи губилися між меншого й більшого каміння, що певно колись зверхньо дивилося на воду з висоти польоту чайки. Погляд мій все так само возився низиною. Тіло моє вже давно мало піти далі за хвіст Великого Ведмедя, шукати рівну ділянку з квітами й деревами. Одначе тіло, його пошкоджена шкіра, випрошувало воду, і я послухався. Скинувши на каміння клунок, швидко забіг у Море, просто в одязі. Вперто йшов я на глибину наперекір хвилям, що билися в груди, доки зовсім з головою не зник під водою.
…Тепер сохнув без Сонця на березі, розпластаний великим каменем, немовби донна риба скорпена. Лежав заплющеними очима до неба, відчував, як припеченими щоками скочується мокрота, зараз вже не розумів, чи то все ті ж сльози, чи морська вода. Ще довго вилежувався б я собі у задоволення на промитому сіллю морському ребрі, однак слід було мені прощатися з Великим Ведмедем. Треба було йти з дикого берега якнайшвидше, бо тепер десь почувся мені чужий голос…
Зараз перебирав ногами значно швидше, аніж будь-коли, бо був добре накупаний та досхочу наспочиваний. Дряпини на шкірі припеклися морською сіллю, тому я перебирався весело камінням, стрибав ним, дуркував дорогою, неначе дитина. Мені однаково не ставало сміливості піти в розлуку з Морем, тому я ще трохи йшов з хвилями на слуху, місцями плив безлюдним берегом, аж доки скелясті узгір’я не почали перемінюватися на курортні будиночки, а набережна закрилася довгими навісами, що мали вберегти чиюсь вразливу шкіру від примарного сонця. Сухе місце близь води, де найліпше ступалося моїм ногам почало заставлятися штучними лежаками, де на спеці згодом згоратимуть люди, як мені здавалося.
…Зненацька затремтіла земля – відчув шкірою, заслухав вухами. Все ж таки довелося звернути мені, полишити зараз Море, аби неодмінно знов повернутися. Тоді вже, стрівшись, дивитися на нього широко й спокійно, бачити усі морські заливи, відливи, впадини Моря, близький кінець, та далекий нескінченний обрій його. «Усіма очима, своїми й сердешними моїм, буду тоді дивитися на тебе, Море»,- крізь біль глянув на морську піну, дорожуючу далі на моїй блідій шкірі згущеними бульбашками. Подивився й, захмурившись, пішов…
Далі буде...
Можливо...
Коментарі