Книги
Всі
Вірші
Всі
Без назви
Моє прохромлене серце лежить
упавшою зіркою на березі
Тихого океану;
Моє загальмоване серце,
закушене губами, як затримані
повіками сльози
омертвляє плавники на
філетовому череві,
вгрібає у пісок останнє
скорочення м'язу;
Моє потріщене, почавлене руками серце
посмоктує знайому кров
на вимоченій гарпуновій линві;
Моє розітнуте у дві півкулі,
велике синє серце
не осипається на чорне дно
китовим сміхом,
не пробивається на
пінисту гучну поверхню
фонтанами щастя;
Моє закохане, упіймане й відкинуте,
наскрізь прохромлене серце
пригадує тебе.
1
0
183
Джазовий триб'ют третій
"Великий Нік"
...Ти поспитаєшся ? Чи мені ?
Бо ж він он вже скільки часу
бгає пропрасований
вовняний скелет строго костюму,
важкого, та впрілого
на задушливім літнім тілі,
що замість восьми робочих —
всього чотири
Проливних осінніх хвилини !
О милосердний.. проживає !
...Е ні.. давай відійдемо, чужіємо йому,
бо ж скільки — невідомо,
матиме ще сил бути
не нормальним;
вже тут, на місці
вичерпавшись за цілий день,
за порогом та сходинками,
за двома обертами ключа,
що досі на слуху,
ще досі не загрілися
відірвані з кешень
зміднілі подушечки пальців.
...Не дивися.. о сором.. він
падає у ноги сторопілому небу,
що востаннє підбирало
стопами людські губи
ще за Святослава;
вже тут, у напівсонному світлі,
як в чорнім склі вечірнього предпокою,
він дістав елегантного язика,
що ніскільки не душив горло, та,
навіть, не штрикнув клеймо,
вже на початку, поранню
з теплим ліжком по шкірі,
роздмухав засалену голову й
намозолив потертим туфлем ноги.
...Скажений.. чаклун.. вустами він
засукує рукава, напучує
простерті долоні гнівати небо...
Між калюж, та дощових шпильок —
його великий дорослий
статично дзеркалиться
сухими ґрунтовими проміжками, а
диким танцем у накрапанім барабані,
розхлюпанім товстенькими ніжками
дуріє великим дитям, та бризкає
дощем високо-високо, аж до
сльозоточивих кленів,
каламутними краплинками —
до поморщених наждачних щічок,
котрі з усміхом, бо він
сьогодні спізнився
на 4 хвилини та 27 секунд
до престарілого чоловіка,
що сичить у склі годинника,
коли спішно здійнято руку.
1
0
264
він
На цей оголений безплідний простір
жбурнувся пропеченим тілом
з гострої гущавини
він,
гадав:
"Таж тут... таж тут хиститимуть широти",
тут глитнули змучені легені кисню,
щоби далі;
і з-позаду теж тут забилася
під ребра куля,
і зупинила серце;
і наперед пробитими грудьми
також тут звалився
тілом мертвим
він.
Тепер не тікає,
не дихає даремно світом,
що ним ситяться легені живих,
не існує світом, хоч певно й досі
переливається напруженими нитками
свідомості, наслиненими спогадами,
до млосних ниток несвідомості.
Нехай побилися землею
гарний ніс та підборіддя,
знеструмилися руки, ноги, що бігли,
натомість мають пам'ять м'язи,
а тому досі біжать
мурахами на шкірі.
Нехай людська тінь зрадила йому,
укрилася тілом і молиться,
щоби не стерся темний слід її
в задушливім саркофазі.
Нехай затінене розп'яття зрадило
найпершим,
не втрутилося, не настуджувало далі
його твердих грудей,
не зігрівало далі себе
теплом живого,
а полізло горлом, та вгризлося
в м'яке заглиблення під яблуком,
найпершим,
ще мчалося серце, а куля терпнула.
Натомість закохана трава вберегла
скинутій душею туші
її цнотливу людськість,
устидливо цілуючи споріднені вії
обвітреними губами — ненароком
пожмурила очі, де
від повік відбився вереск
новонародженого покійника,
як свого часу в череві Сатурна
відбився згук
найпершої фрази Посейдона
батькові.
Таким складається життя
опісля смерті:
прив'ялим листям на незрушнім тулубі,
згори сплутаним літнім каштаном
з чахлим поваленим деревом,
що на нім тепер гніздиться ворона,
давиться найвищою своєю гілкою,
дарованою їй
за віддане пантрування
з'їденої собаки,
та за гострі лапи,
що не страшаться більше
ні льодовитого тіла вбитої
зброї біля себе,
ні нам'ятих гашеткою блідих пальців
під собою.
"Адже це дерево... пожоване дерево",
чорні отруйні хмари більше
не сурмлять про війну,
засукали рукава небу
й облилися з нього світлом,
придивилися,
опромінили трухлявий стовбур,
затермосили поліплену мохом спину
— прокидатися,
певно-що так само сплутали:
жорстку кору — зі шкірою,
восьминоге коріння — зі стопами,
людину — із зогнилим деревом,
що на нім, на зрізі
стертими в молоко кільцями життя
струмлять видряпані ножем кльони,
а вже зовні, спореним
анафемою верхнім шаром
знов рисуються теплі контури
ручок дитини, рук матері,
що їх до себе туляло,
мовби квітами у груди
дерево,
що воно
тесало корою тонкослізливу шкіру,
щетиною воно
наколювало відмерзлі губки, та губи,
на гнилім своїм стовбурі
вибиваючи гарячі долоньки, та долоні,
і трояндову кров,
і свою засніжену,
випханою тінню з-під туші
ртутну кров
здарував на вдячність
зимовій траві,
нікому нічого невберігшій
а ще землі,
що носила подонка
тут себе здарував
він
душогубець, дітовбивця.
2
3
247
