Ось щойно з неба впав вільний та сильний. Він розбився об тверду попелисту землю в декількох метрах від моїх ніг. Я якраз дивився сонце коли се сталося, стояв із закинутою догори головою і раптом чую людина, чорний людський силует закрив собою велику зірку. Мені лишень хотілося висвітлити свої темні очі, трохи, скільки матиму сил, стільки й морщитимуся до сонця, а тут він. Я відштовхнувся пальцями ніг від каменистої піщаної землі та стрімко помчав до тіла, що його захищала димка сколихнутої пилюки. Я схилився над розбитою людською подобою, зібраний у повітрі пил роздмухався моїми рвучкими живими рухами. Не дивлячись на те, що тіло було з кістками м’яке і побите - воно цілісне, тому я відразу знайшов голову. Тіло лежало на животі, губи забилися землею через, що не відповідали на мій голос. Я обережно переклав пійману з неба людину на спину, а вона, щойно очі побачили світло й захмарену блакить, тільки-но зі шкіри відстала зволожена кров’ю піщуга – зарухала хвилями свої змертвілі груди. Тіло дихало, нехай зараз кашляло землею. Я мав тепер оніміле закохане обличчя, що закусивши вуста, зацікавлено похитувалося сторонами над тим дивом. Вже вкотре вражався я цьому явищу, одначе тепер вже не менше дивувався своїм задертим бровам. Коли тіло, окрім того що вмирало, звільнило рота, сповільнило подих, воно вгамувало біготливі конаючі очі та почало роздивлятися мене, схиленого над майбутньою родючою землею. Я побачив, як у нього зарухалися котрісь недовмерлі людські частинки, йому хотілося встати. Моя долоня обережно заліза під чужу скроню, припідняла голову. Я був лаштувався, щось сказати. Одначе він заговорив першим:
- Ти так простудиш ноги…- важко викинулися з фіолетових уст перші слова новонародженого сонцем, слова ті згодом перейшли у кашель. Я нахилив голову, затримався поглядом на своїх босих почорнілих стопах, вернувся знов до нього.
- Ви щойно звалилися з неба,- казав я підсміхаючись,- Хіба вам є до мене діло? – він, прокашлявшись, мовчки мерехтів мені очима.
- Ти до мене підійшов і повернув до сонця, до мого останнього, тобі потрібна допомога? – я нахмурив брови.
- Ви звалилися з неба і страшно понівечились, я ж прибіг до вас, бо мої ноги здібні бігти, навчені прудко, швидко відриваються від землі, - він довго дивився на моє підборіддя, а вище вуста, доки його голова не зачала труситися, розганяючись. Його очі закотилися під розбите чоло і я відчув, як він став затяжким у моїй долоні.
…Я поклав вмерлу голову, поволі піднявся, та вже був знизав плечима прощатися, одначе тіло знову назбиралося життя, а я вкотре закохано поповз землею…
- Тобі конче потрібна допомога,- тепер вже його очі трималися заплющеними.
- Хіба ви не пригадуєте, як падали з неба? Чи ви не помітили, як сильно понищилося ваше тіло? Ви помираєте…
- Ти мене не розумієш? – швидко дали відголос всохлі застиглі губи.
- Ви помираєте… - знову сказав я, і ми знову мовчали. Мої очі роздивлялися його блідо-зелене обличчя, він, заплющений, бачив лишень гарячкове суцвіття, затулене у продиху між сітківкою та повікою.
- Нащо ти сюди прийшов? Нащо знову повернувся?
- Я не вертався, мене взяли під руки й привели сюди, одначе не тут мають полишити мене кинутим. Ще у дорозі я, ще лиш ведуть мене,- взявся розповідати,- Зранку, коли всі спали, а я вже тримався на ногах, відчув, як затремтіла земля, а після відчув, як забилось наново серце моє, воно ж мене й взяло під руки…
- Дай мені змогу наприкінці життя згодитися людині,- швидко втрутився він,- Куди тримаєш свій шлях ти? – я, недовго думаючи, відповів:
- Мій шлях прокладений туди, де з жахом труситься земля, ну а окрім того, в пошуках хорошої рівної ділянки я, невеличкої, мені багато не треба, хочу садити малі квіти й плодовиті дерева. – він зосередився, поморщив обличчя, немовби бажав порухати своїми кінцівками, одначе ті лишалися незрушними.
- Я відшукав твою ділянку, вона рівна й родюча - сади дерева й квіти тут, де стоять твої простуджені ноги,- казав він, заковтуючи кров.
- Ну, що ви… під моїми ногами голо і сиро, тут нічому проростати, нічому віяти пахощами, та нікому схилятися над землею,- відповіла моя недовіра і він знов трохи думав, а з тим і набирався сил.
- Коли так, тоді ще трохи йди від мого чола на південь і будиш бачити скелясті гори, зустрінеш в них Великого Ведмедя, що він буде пити воду. Також натопи ти своє черево з надміру повної чаші його, хай груба шкура Великого Ведмедя стане вказівкою для тебе, бо опісля нього за 100 миль слід тобі повертати на захід… - розходилися вуста, ковтаючи, захлинаючись дедалі холоднішим повітрям,- Дивись, не забудься повернути, та не зачаруйся півднем, за жодних помислів не веди ноги східніше. Найшвидша дорога прокладена тобі на захід. Коли же загубиш дорогу свою, русло дороги, питайся її гирло в людини,- говорило й старіло на очах знівечене тіло, у той час я та мої вуха уважно ловилися за подані мені слова, щоби розуміти їх.
- Якщо тобі холодно, зніми з мене увесь мій одяг, та зріж моє волосся,- казав він, посинілий він холоду.
- Я неодмінно вберуся у ваш одяг, коли ви помрете,- я намагався розуміти почуті слова.
- Якщо у скорому часі твій шлунок буде порожнім, то з’їж мене, а кістки мої підкинь у своє багаття.
- Я обов’язково з’їм вас і кину з хмизом кістки ваші у своє багаття, лиш коли ви помрете,- відводив погляд, намагався розуміти слова.
- Що ще мені зробити? Бо я тепер вже роздягнений та з’їдений, – морщилося мукою попсоване старістю обличчя.
- Дозвольте мені передати вам ваше прохання,- сказав, і його шкіра запульсувала небаченими дотепер рухами, очі розплющилися, вирячилися на сліпуче сонце, а губи показали широкого рота, кричали: - «Води…! Води…!». Мої руки скинули зі спини добре зв’язаний клунок, похапцем залізли в нього, віднайти на дні воду. На зовні руки винирнули до рукавів блискучі й мокрі, з них скрапувала джерельна вода. Очі забігали сторонами у пошуках чогось подібного на горня, трьома метрами від мене й пійманого землею тіла лежав тріснутий шолом. Я швидко дістався до нього, завдячуючи своїм прудким ногам, вернувся, занурив шолом у воду. Моя долоня вже не бралася лізти під полеглу потилицю, бо тепер здавалося, що голова людини від того посипиться й помішається з пилом. Я притулив до його нижньої губи край шолому, він зробив один болісний ковток і дав мені знати, що більше не треба води. Одначе скоро знов попросив напоїти його тіло, надпив, та вкотре відштовхнув язиком шолома. І так се сталося втретє: ковтнув, скривився, відмовився…
- Що ще мені зробити? Бо ти мене повернув до Сонця, до мого останнього, а тепер не дав посохти від спраги,- зовсім слабкими чулись слова, зовсім вже не міг я відрізнити людину від тієї землі, об яку було стерте тіло. Я довго плутався помислами, коли раптом його очі закрилися і я лиш тоді дізнався у себе, що хочу їх набачитися. Він розкрив для мене повіки, з останніх сил та залишків терпіння розчепив зліплені сріблясті вії. Я, не гублячи часу, почав хутчіш літати коло розбитого окровленого чола голодною оглядистою вороною, задивляючись у небачені дотепер сміливі завзяті зіниці. Я роздивлявся їх, пробивався крізь сітківку, вчився ними, нітився над очима так, мовби зараз бачив перший пророслий зелений пагін.
…Зненацька хмари забрали з неба все сонце, а воно забралося швидко із землі, обома нами, людиноподібними, натомість пронісшись холодним тіньовим простирадлом. Ось вже й назавжди зімкнулися повіки його, вільного та сильного…
- Закінчилося моє останнє Сонце,- сказав крізь біль, а після, помовчавши, зайшовся гвалтувати: «Води…! Води!». Я хутчіш зачерпнув шоломом воду, підніс до потрісканих бузкових уст – він зробив ковток, відмовився і знов попросив… ще раз ковтнув, відмовився… Третє прохання розчинилося в моїй голові тихим одвічним шепотінням. Я однаково перехилив шолом у розкритого рота, одначе вода розтеклася пообіч щік.
…Піднявся, забрав клунок, сховав у ньому цінний шолом. Оглянувся сторонами – до недавнього часу простора зелена галявина, захищена тропічними деревами, тепер радше мертва нескінченна пустеля. Окрім мене через кожних двадцять порожніх кроків землею стелилися мертві розбиті тіла.
…«Закінчилося і моє Сонце теж, я ж був спинив тут ноги лишень, аби дивитися небо. Давно чекав я на своє Сонце, а ось тепер воно скінчилося, нема чого мені більше стояти»,- далі знов впустив погляд на вільного та сильного, підняв чужу руку, склав на ній разом пальці, три рази перехрестив пійманого землею. Так вчинив, бо помітили очі мої на його грудях застрягле у шкірі розп’яття, мої же руки не мали віри,- «Він просив ще води, а я не встиг напоїти його тіло»…