Довго блукав я малими тускло-зеленими чагарями, сліпо слідуючи гострими заростями, мов гнаний ранений койот, увесь час тримаючи шию витягнутою, а голову опущеною. Довго блукав я схилами й напівсхилами, рівнинами й кам’яними гірськими плитами, що подекуди видавалися мені застиглими грудками вовни. Вони стирчали просто з землі, іноді велика кам’яниста брила брала початок з меншої тоншої стійкої основи, на вигляд стояла, неначе проклята людина. Я величаво крокував поміж тих химерних скульптур, здавалося піддатливих на найлегший поштовх вітру, одначе я на них забирався ногами й ті, міцні, витримували. Час від часу мені пригадувався мій шлях через, що я жвавішав, а то й навіть стрибав, так було, коли стопи встрявали на шпичкуваті клаптики поверхні. Небо висіло над головою затягнуте сірими хмарами й добре плутало мене, найменшого серед кам’яних скульптур. Сильно небо гнітило мою завзятість. Очі ж мої увесь час дивилися путню землю й ноги, що раніше ступали вслід тіні моїй. Коли сонце зайшло, забрало воно теж з собою й рухливий тіньовий силует мій, який єдиний нагадував мені, що я людина.

Насмілившись, таки задер догори голову, се далося не легко, боляче. Зрозумів, що друге сонце з’явиться не скоро, отож слід було призвичаюватися до плутанини й гніту. Невдовзі мій шлях став безперервно проростати вгору, глинистий грунт тужавів, під ногами коловся камінь. Ось вже я зостався почуватися меншим від тих чагарів, що вони навислими зеленими руками лоскотали мені чоло. Надалі, аби як і раніше слідувати вірними здогадками, мені доводилося хапатися за високі скелясті виступи передніми лапами й лізти далі на своїх чотирьох – тепер вже я таки справді започував себе тим самотнім стреленим койотом. Гора якою я здіймався все набирала висоту й крутість своїх скелястих плечей. Очі все так само дивилися під ноги, а той відкочувалися нижче них, та ще нижче, де ноги бачилися мені перебитими, відкинутими одна від одної, погубленими низиною. З того часу, як чужа рука перехрестила незнайоме тіло, я ще не вгледів та не заслухав жодного меншого живого, окрім хіба-що біготливих мурашок. Жодного живого зросту мого не перестрів я, окрім чагарів і закручених коренястих дерев. Я хотів перепочити, та на слушність тому бажанню мої допитливі очі натрапили на жука-оленя. Він сидів на старому гнилому пні, розчісував свої вразливі вусики. Був жук-олень на вигляд дуже гордий та міцний, зустрінь він на цій бурій корі подібного собі роганя-броненосця, споглядав би зараз шляхетний бій обох непоступливих самців. Присів, притиснувся спиною до скелі поблизу гнилого пня. Відпочив хвилинку, вгамував подих, сперся руками на коліна – вставати.

Я наосліп хапався за скелясті виступи, підтягувався верх, далі трохи йшов, та знову витягував руки, намацував пальцями найзручнішу опору. Проте вже зараз просувався вперед, користуючись одними лишень ногами. Невдовзі бездільні руки спустилися донизу, вільно стукатись об бедра, а очі, наважившись штовхнутися від землі, підвелися - нічого, окрім затягнутого білизною небозводу. Я впустив голову, нині тримав її прямо й рівно, як людина – бачив все такі ж високі чагарі, лишайники, та коротенькі вбогі деревця. З того часу, як я вийшов до омертвілої галявини, всіяної тілами вільних та сильних, не хотілося моїм очам глядіти вище ніг моїх, бачити щось яскравіше попелистої піщуги. Сам до кінця не знав, чому зіниці мої звужувалися, капіляри тиснули, ледь не тріскалися, коли дивився я оті рівнини, ті гори, та ось ту зелень. Одначе теперішній краєвид вдовольняв мої очі, дозволяв бути людиною, а не койотом.

- Де ти ховаєшся о, Великий Ведмідь? – відкидав сторонами пругке непоступливе гілля, що бажало залишити на своїх шипах мої очні яблука.

- Де твій барліг, та де маєш ти схиляти грубу голову свою, пити воду, коли не чути хлюпотіння гірського струмка, довкола сухо, немає калюж, дощів не було та й не буде…о, Великий Ведмідь? - казав не надто сміло, аби мій голос не заслухало лишнє звіряче, чи ж людське вухо.

У відповідь не мав я жодного голосу, чи рику, проте мої ноги й надалі вперто пробиралися вперед хащами, що з кожним подоланим метром робилися дедалі густішими й гострішими. Раптово мені таки вдалося почути обнадійливе щось: не схоже на харчання вітру, мій власний стогін, чи ж тріскіт зломленого гілля. Ноги спинилися, я викинув за спину втомлений погляд, бачив протоптану між високої дикої зелені траншею. Вернувся погляд, затримався, та зненацька ноги кинулися вперед, бо зараз почувся мені мій Великий Ведмідь, те, як він заковтує грізною мордою воду, як та б’ється об його довгий язик. Я що є сили пробирався хащами, не стільки біг, скільки протискав лобом своє тіло через густу зелень, цілком увесь кидався на гострі пазурі гілок, та довгі цупкі паростки. Я ховав вразливе обличчя, водив ним сторонами, бо листя било мої щоки. Я підгинав голову, нісся вперед бараном, розмахуючи на осліп руками, мов безпорадне пусте дитя. Моє тіло дерлося об нескінченну рослинність, шкірою малювалися червоні пекучі плями, малими громовицями тягнулися дряпини. Поколоті стопи лишали після себе кров на зламаній найнижчій зелені, а я надалі кидався вперед, виборював собі шлях, не переймаючись за Великого Ведмедя, за хижу зубату пащу його, що вона піймає мене за наступним деревом. Великий Ведмідь чувся мені ще зовсім далеко. Я пробивався й подумки готувався бути замордованим, трагікомічно вбитим тим усім недолугим лісом, із рослини, що її завжди байдужо скошує найкволіша людина. Я все набирав, набирав швидкість, а з нею теж непереборну впертість, коли раптом… Море.

Серце стишило подих, долоні поспішили затулити очі. Ноги спинилися в декількох метрах від крутого скелястого урвища, що внизу припинялося морською водою. Моє тіло тремтіло, стояло, ледь почуваючи землю, було воно слабке й піймане. Схопленими плечі тіла стали, зім’ятими великими морськими руками, ними, чорними, блакитними, перенесене було тіло моє сюди, де тепер прибилися стопи в скелю над урвищем. Зараз дивився крізь підсвічену рум’яну шкіру своїх склеєних пальців, розтоплених, бо очі нині сліпнути слізьми. Мені було чути, як нижче моїх ніг об міцне каміння розбиваються хвилі, як у мушлі вуха лопається та шипить біла піна. Мені дуже добре був видний горизонт, розмежування світу риб’ячого зі світом пташиним. Гарно бачив я прибережні малі будиночки, мурашникові готелі, пірси й рибалок на них. Виднілися у воді також одинокі малі, великі скелі, на них поблискували панцери крабів. Трохи далі берегу, плинули парусникові човники, настрашені тими скелями та багатометровими хвилями. Усе якнайкраще бачилося мені. Дуже гарно й чітко я роздивлявся тепер Море… думками. Так любо милувався тим, що дали зараз бачити очам моїм долоні мої. Одначе гнівався, лютував, болісно затискав кулаки в заплющені повіки, намагався слухати лишень морські хвилі, аби затопити в голові прокльони. Насолоджувався я чудесним казковим краєвидом на долонях, проте лютував, скалив зуби, хотів кричати й просто тут на місці убивати, бо зараз відчув я серцем, що стою на краденій землі.

- Нехай спочине навіки у страшному сні кожен, хто затулив долонями своїми мої очі, хто чужими руками відірвав собі сей чарівний український півострів,- свіжий морський вітер задув на чоло, заворушив на моїм тілі нікчемний одяг мій, і я вгамувався зовні.

- Нехай кожен причетний оглухне від нестерпного, благаючого смерті стогону свого й нехай Море вщент змиє дорогі будівлі причетних, збудовані чужими руками на чужій землі,- десь далеко-далеко мої вуха виловили з води сміх дельфінів і я, слабкий, безсилий, впав на коліна, розридався.

…Коли я підвівся знов на ноги, повернутий до Моря, були долоні мої натопленими й зчервонілими, бо тепер крізь шкіру бачив, як вийшло нарешті моє Сонце, ненадовго, та не всім своїм розжареним тілом дивилося воно на мене. Однак вже зовсім скоро знову Сонце потонуло в хмарах і долоні - охололи. Розвернувся до нескінченної зелені з опущеними руками й розплющеними очима. Тепер знав я де південь і те знав я, що увесь час ходив я спиною Великого Ведмедя, що він носить ім’я «Ayuv Dag».