Щоб хвилі змили ту печаль
Сьогодні вона знову сидить на тому ж самому місці та п'є ненависну каву. Вчергове темні хмари накрили місто, немов куполом, відрізавши від сонячного радісного життя, доки люди метушаться, поспішаючи в різні сторони. Все теж саме, крім неї. Вона заспокоїлася. Вилила біль, вгамувала душу. Відправила листа.
Нащо то вона зробила? Чому не залишила вдома, якщо писала на емоціях? Якщо кожне слово виводила зі слізьми, яких неповинно бути? Та чи ті сльози не розізлять більше, ніж сам лист? Дівчина навіть собі не могла відповісти на ці питання. Просто її тягнуло так зробити, її тягнуло на пошту написати рідну адресу.
Вона не сподівалась на відповідь, як і не сподівалася на дзвінок. За всі дні на чужбині звикла вже до самотності, звикла, що нікому не потрібна. Сім’я викреслила з альбому, друзі виявилися лиш повз перехожими. Той, хто повинен був бути поруч в тяжкі хвилини – пішов першим, забравши її минуле життя та щасливі посмішки. Віднявши безтурботне життя, зрадивши не задумуючись. Але вона не звинувачувала. Прийняла рішення кожного, тому і виїхала. Тому і покинула рідну землю, щоб болючі спогади не гналися за нею під час прогулянок знайомими місцями.
Раптово задзвонив давно мовчазний мобільний, сповіщаючи про закінчення спокійного ранку. От і все, час полишати спогади, переставати бічувати себе. Бо хіба винна, що лиш покохала? Що втратила розум від нічних розмов наодинці та зомліла від бентежних поцілунків. Хіба винна, що народилася вільною та це не сподобалося рідним? Більше вона не стане про це думати. Спробує почати все спочатку, не сподіваючись марно на повернення та прощення.
Вона поїде до моря. Відчує холодні пориви солоного вітру, пройде босими ніжками по мокрому піску та відпочине душею. Насолодиться шовковими хвилями, що ласкаво окутують тіло та манять. Залишить весь біль воді. Залишиться там, щоб залатати шпаринки пустоти, що береже далеко всередині. Вона поїде, бо тільки там можливо їй відволіктися.
Закінчилися сумні дні, наповнені темними емоціями та похмурими думками. Час прийшов.
Її чекає море.
Нащо то вона зробила? Чому не залишила вдома, якщо писала на емоціях? Якщо кожне слово виводила зі слізьми, яких неповинно бути? Та чи ті сльози не розізлять більше, ніж сам лист? Дівчина навіть собі не могла відповісти на ці питання. Просто її тягнуло так зробити, її тягнуло на пошту написати рідну адресу.
Вона не сподівалась на відповідь, як і не сподівалася на дзвінок. За всі дні на чужбині звикла вже до самотності, звикла, що нікому не потрібна. Сім’я викреслила з альбому, друзі виявилися лиш повз перехожими. Той, хто повинен був бути поруч в тяжкі хвилини – пішов першим, забравши її минуле життя та щасливі посмішки. Віднявши безтурботне життя, зрадивши не задумуючись. Але вона не звинувачувала. Прийняла рішення кожного, тому і виїхала. Тому і покинула рідну землю, щоб болючі спогади не гналися за нею під час прогулянок знайомими місцями.
Раптово задзвонив давно мовчазний мобільний, сповіщаючи про закінчення спокійного ранку. От і все, час полишати спогади, переставати бічувати себе. Бо хіба винна, що лиш покохала? Що втратила розум від нічних розмов наодинці та зомліла від бентежних поцілунків. Хіба винна, що народилася вільною та це не сподобалося рідним? Більше вона не стане про це думати. Спробує почати все спочатку, не сподіваючись марно на повернення та прощення.
Вона поїде до моря. Відчує холодні пориви солоного вітру, пройде босими ніжками по мокрому піску та відпочине душею. Насолодиться шовковими хвилями, що ласкаво окутують тіло та манять. Залишить весь біль воді. Залишиться там, щоб залатати шпаринки пустоти, що береже далеко всередині. Вона поїде, бо тільки там можливо їй відволіктися.
Закінчилися сумні дні, наповнені темними емоціями та похмурими думками. Час прийшов.
Її чекає море.
Коментарі