Лист, відправлений першим
Привіт, матусю...
Це... втім, ти сама знаєш, хто тобі пише. І справа навіть не в почерку, який дуже знайомий тобі. Ти здогадалася, як тільки взяла у руки конверт. Він без зворотної адреси. Він без імені відправника.
Я знаю, мамо, що ти й не захочеш мені відповідати. Що викреслила мене скрізь, де тільки змогла. Що більше не донька тобі. Я все це знаю, мам, тому не хочу тішити себе марними надіями. Тому залишуся за бар'єром у невідомості, поза нашою родиною, як і забажала ти. Стану чужої.
Матусю... пробач, що турбую, забираю дорогоцінний час. Що марно брудню чисті аркуші, сподіваючись знайти розуміння. Вибач. Але я не можу мовчати. Не можу змусити себе кинути олівець на підлогу та встати з-за столу. Не можу займатися чимось, бо виходить лише думати. Вранці. Ще не встигнувши відкрити віки, в голові народжуються думки. Вдень. Наша розмова луною носиться всередині, кидаючи гострі фрази туди, де болить. Увечері. Прогулюючись, спостерігаю за щасливими людьми, що поспішають до рідних та близьких додому. І навіть темної ночі, мамо. Мене добиває тиша. У ній нічого немає. І це "нічого" лякає більш, ніж можна уявити.
Будь ласка, мамо. Не читай і навіть не відкривай листи, якщо вони знову стануть приходити. Не читай, а безжалісно кидай їх одразу в камін. У той камін, біля якого ми збиралися дощовими вечорами. Де розповідали смішні історії, де ми були дружною та міцною родиною. У той камін, мамо, біля якого я посміла вимовити правду вголос. Де обірвалися всі нитки, де моє життя перетворилося на вигнання.
Мамочко... якби ти знала, як хочеться притиснутися. Обійняти тебе і плакати довго-довго. Щоб ти просто гладила мене по голові, по спині та повторювала: "Все добре, мила. Все обов'язково буде добре, доню". Я так чекала почути саме це, то сподівалася. Тоді. Біля каміна. Біля того клятого каміна.
Ні, не подумай, я не намагаюся звинуватити тебе чи скинути свій гріх на когось. Також й не смію засуджувати рішення. Я просто хочу поговорити. Виговоритись. І саме тобі, мам, бо більше не маю кому відкритися. Не зможу зібрати всі слова до купи та повторити. Мене не зрозуміють. Впевнена, будуть засуджувати, насміхатися. Дивитися косо, озиратися. І навіть, можливо, ненавидіти. Як це ти зробила. Ти не прийняла, а, значить, і перехожі не зуміють. Я розумію. Я все розумію, рідна, і приймаю покарання.
Можливо, за кілька років я зможу правильно пояснити будь-яку провину, всяке слово. Зможу виправдатися і, напевно, колись вибачитися. Колись, але зараз потрібно триматися подалі. А зараз я поїхала, мам. Спробувала втекти назавжди від минулого, від себе. Залишити роки та спогади позаду. Почати спочатку. Дістати гумку, щоб виправити кожну припущену помилку.
Мам... я щомиті продовжую молитися. Щиро, без брехні та фальші. Я молюся, мамо. Про прощення. Про розуміння.
Я каюся, мам, чуєш?
Так, я покладалася на серце. Довірилася йому лише раз і пропала. А ти так часто говорила про це, пам'ятаєш? Ти вчила мене, щоразу повчала, але всі настави я просто проігнорувала. Скажи, мамо, і заради цього ти так дбайливо зберігала мене? Щоб я за один день зіпсувала все? Щоб забула всі поради та довірилася особистому кату? Щоб тільки зараз твої моралі дісталися розуму?
Мамо. Матусю. Найрідніша і найцінніша моя, я божеволію. Якби ти знала, скільки слів я розірвала і залишила біля сміття. Ти робиш так само. Так. Ти повинна робити саме так, щоб не нагадувати собі про дурне дівчисько, яке не так давно було донькою. Щоб не згадувати, як щовечора поправляла її ковдру. Щоб жити. Тихо. Розмірно.
А я буду писати, хоча щомиті хочу перестати, мамо. Відмовитися від поганої ідеї, але... руки тягнуться все частіше і частіше, а думки просяться назовні все наполегливіше. Їх не втримати, мамо. Мам... мені страшно. Якщо я перестану йти в них на поводі, вони просто вб'ють мене. Безжально розправляться зі мною і залишать мертве тіло на холодному кахлі. А я хочу жити. Вдавати, що нічого ніколи не відбувалося. Що все чудово. Мамочко... врятуй мене, бо сама вже в довічному полоні.
Я кохаю, мам, розумієш?
Мам. Я не брехала тобі. Ніколи й не думала про те, щоби розповісти неіснуючу правду. Але зізнаюся, мам, я мовчала. Як визначити скільки я встигла приховати? У яких одиницях вимірювати таємниці, що приховані у душі? Якби вони були в грамах, то моя вага дорівнювала б декільком тоннам, мам. Якби вони були у мілілітрах, то я стала б другим Тихим океаном. І мені не соромно. Я не соромлюся, адже секрети ділила на двох. Я все ділила на двох, мамо, але більшу частину все одно залишала собі. І тепер вся недомовленість знущається з мене. Повільно підштовхує до прірви. Хоча... хіба я вже не там, мамо?
Ні. Не можна мені так казати. Я сама винна у тому, що трапилося. Я могла тоді зупинитись, відмовитися. Забороняти та відмовляти. Могла, але робила протилежне. Я йшла назустріч лиху і перша подала йому руку. Я відчинила йому двері і добровільно впустила до нашої оселі. Підпустила ближче.
Я знаю, мамо. Знаю, що нескінченно винна. Що дарма вимовляла кожне слово. Що все це буде переслідувати. Що не можна було дружити з чортами в його омуті. Я знаю. Знаю це зараз, а тоді мої очі та вуха були закриті ніжною, але такою щільною тканиною, крізь яку нікого не бачила, нікого не чула. Тільки його спокусливий шепіт. Тільки його чарівний голос. Його, мамо, а не твій.
Тепер я знаю, мамо, та знання ці марні, адже в руці стискаю квиток до нього, а душа вже мчить, вона в дорозі. Не пробачай мене, мамо. Навіть не думай пробачати мені свідомі рішення, рідна...
Це... втім, ти сама знаєш, хто тобі пише. І справа навіть не в почерку, який дуже знайомий тобі. Ти здогадалася, як тільки взяла у руки конверт. Він без зворотної адреси. Він без імені відправника.
Я знаю, мамо, що ти й не захочеш мені відповідати. Що викреслила мене скрізь, де тільки змогла. Що більше не донька тобі. Я все це знаю, мам, тому не хочу тішити себе марними надіями. Тому залишуся за бар'єром у невідомості, поза нашою родиною, як і забажала ти. Стану чужої.
Матусю... пробач, що турбую, забираю дорогоцінний час. Що марно брудню чисті аркуші, сподіваючись знайти розуміння. Вибач. Але я не можу мовчати. Не можу змусити себе кинути олівець на підлогу та встати з-за столу. Не можу займатися чимось, бо виходить лише думати. Вранці. Ще не встигнувши відкрити віки, в голові народжуються думки. Вдень. Наша розмова луною носиться всередині, кидаючи гострі фрази туди, де болить. Увечері. Прогулюючись, спостерігаю за щасливими людьми, що поспішають до рідних та близьких додому. І навіть темної ночі, мамо. Мене добиває тиша. У ній нічого немає. І це "нічого" лякає більш, ніж можна уявити.
Будь ласка, мамо. Не читай і навіть не відкривай листи, якщо вони знову стануть приходити. Не читай, а безжалісно кидай їх одразу в камін. У той камін, біля якого ми збиралися дощовими вечорами. Де розповідали смішні історії, де ми були дружною та міцною родиною. У той камін, мамо, біля якого я посміла вимовити правду вголос. Де обірвалися всі нитки, де моє життя перетворилося на вигнання.
Мамочко... якби ти знала, як хочеться притиснутися. Обійняти тебе і плакати довго-довго. Щоб ти просто гладила мене по голові, по спині та повторювала: "Все добре, мила. Все обов'язково буде добре, доню". Я так чекала почути саме це, то сподівалася. Тоді. Біля каміна. Біля того клятого каміна.
Ні, не подумай, я не намагаюся звинуватити тебе чи скинути свій гріх на когось. Також й не смію засуджувати рішення. Я просто хочу поговорити. Виговоритись. І саме тобі, мам, бо більше не маю кому відкритися. Не зможу зібрати всі слова до купи та повторити. Мене не зрозуміють. Впевнена, будуть засуджувати, насміхатися. Дивитися косо, озиратися. І навіть, можливо, ненавидіти. Як це ти зробила. Ти не прийняла, а, значить, і перехожі не зуміють. Я розумію. Я все розумію, рідна, і приймаю покарання.
Можливо, за кілька років я зможу правильно пояснити будь-яку провину, всяке слово. Зможу виправдатися і, напевно, колись вибачитися. Колись, але зараз потрібно триматися подалі. А зараз я поїхала, мам. Спробувала втекти назавжди від минулого, від себе. Залишити роки та спогади позаду. Почати спочатку. Дістати гумку, щоб виправити кожну припущену помилку.
Мам... я щомиті продовжую молитися. Щиро, без брехні та фальші. Я молюся, мамо. Про прощення. Про розуміння.
Я каюся, мам, чуєш?
Так, я покладалася на серце. Довірилася йому лише раз і пропала. А ти так часто говорила про це, пам'ятаєш? Ти вчила мене, щоразу повчала, але всі настави я просто проігнорувала. Скажи, мамо, і заради цього ти так дбайливо зберігала мене? Щоб я за один день зіпсувала все? Щоб забула всі поради та довірилася особистому кату? Щоб тільки зараз твої моралі дісталися розуму?
Мамо. Матусю. Найрідніша і найцінніша моя, я божеволію. Якби ти знала, скільки слів я розірвала і залишила біля сміття. Ти робиш так само. Так. Ти повинна робити саме так, щоб не нагадувати собі про дурне дівчисько, яке не так давно було донькою. Щоб не згадувати, як щовечора поправляла її ковдру. Щоб жити. Тихо. Розмірно.
А я буду писати, хоча щомиті хочу перестати, мамо. Відмовитися від поганої ідеї, але... руки тягнуться все частіше і частіше, а думки просяться назовні все наполегливіше. Їх не втримати, мамо. Мам... мені страшно. Якщо я перестану йти в них на поводі, вони просто вб'ють мене. Безжально розправляться зі мною і залишать мертве тіло на холодному кахлі. А я хочу жити. Вдавати, що нічого ніколи не відбувалося. Що все чудово. Мамочко... врятуй мене, бо сама вже в довічному полоні.
Я кохаю, мам, розумієш?
Мам. Я не брехала тобі. Ніколи й не думала про те, щоби розповісти неіснуючу правду. Але зізнаюся, мам, я мовчала. Як визначити скільки я встигла приховати? У яких одиницях вимірювати таємниці, що приховані у душі? Якби вони були в грамах, то моя вага дорівнювала б декільком тоннам, мам. Якби вони були у мілілітрах, то я стала б другим Тихим океаном. І мені не соромно. Я не соромлюся, адже секрети ділила на двох. Я все ділила на двох, мамо, але більшу частину все одно залишала собі. І тепер вся недомовленість знущається з мене. Повільно підштовхує до прірви. Хоча... хіба я вже не там, мамо?
Ні. Не можна мені так казати. Я сама винна у тому, що трапилося. Я могла тоді зупинитись, відмовитися. Забороняти та відмовляти. Могла, але робила протилежне. Я йшла назустріч лиху і перша подала йому руку. Я відчинила йому двері і добровільно впустила до нашої оселі. Підпустила ближче.
Я знаю, мамо. Знаю, що нескінченно винна. Що дарма вимовляла кожне слово. Що все це буде переслідувати. Що не можна було дружити з чортами в його омуті. Я знаю. Знаю це зараз, а тоді мої очі та вуха були закриті ніжною, але такою щільною тканиною, крізь яку нікого не бачила, нікого не чула. Тільки його спокусливий шепіт. Тільки його чарівний голос. Його, мамо, а не твій.
Тепер я знаю, мамо, та знання ці марні, адже в руці стискаю квиток до нього, а душа вже мчить, вона в дорозі. Не пробачай мене, мамо. Навіть не думай пробачати мені свідомі рішення, рідна...
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(2)
Лист, відправлений першим
Так трогательно, эмоционально и красиво😭👏👏👏
Відповісти
2019-02-19 21:07:39
1