Лист, забутий біля моря
...А мій океан хвилюється, мам. Тривожиться, накриваючи хвилями з головою і занурюючи на шалену глибину. Пливу до дна. Тону. Швидкоплинно. Не впираючись.
Але я хочу опиратися, мамусю. Хочу виплисти, вдихнути рятівне повітря, хоча б один свіжий ковток, але засмоктує, мов у болоті. Немов борсаюся, прагнучи скоріш дістатися дна. Наче жадаю створити ілюзію, ніби бажаю не дістатися берега. Скоріш хочу закінчити всі ці ігри. І частина мене проти цього, мамо, а решта просто опустила руки. Змирилася, покірно прийняла свою долю. Але насправді, чи це так? Хіба такі є чесні умови після завершення війни? Компроміс? Жертва тіла, щоб зцілити душу?
Самообман. Знову.
Чи можна дурити себе так довго? Чи можна весь час не бачити очевидного, створювати свою правду? Можна, мамо, на жаль. Я ж змогла, бо те, що відбувалося – лише гарна реальність, що творила фантазія. Вона годувала мене фразами, яких не було. І для кожного почутого мною слова смак був індивідуальний. Бо його я сама вибирала, мамо. Сама додавала фарб, яких так чекала. І ти, мамочко, стверджувала, що я подорослішала? Я?
Так, мам, але як би це було не так смішно та не настільки сумно. Подорослішала. Перегоріла дитинством, вигоріла відчаєм. Залишила попіл замість дитячої безпосередності. Пережила досить, щоб можна лікувати чужу депресію автобіографічними історіями, що переповнені емоційними стинаннями. І хай наївна, хай іноді роблю, як маленька. Навмисно. Нехай тримаюсь за дитячість двома руками, я не дитина більше, мамо. Я скуштувала своє яблуко пізнання, подане особистим спокусником. Звернула на стежку, де починаються страждання. Почала власний марафон випробувань, що завершиться після того, як напишуть дві дати на табличці.
І знову байдуже приймаю все. Змирилася. Вчергове, мамо, розумієш?
Вчергове брешу собі та намагаюся обдурити тебе! Не хочу я приймати все як воно є. Я протестую, залучаю всі можливі способи. Бажаю вибратися, повернутися. Бажаю мати старе життя, а не починати нове. Хочу наперекір, але тримаюся з останніх сил. Навмисно замкнулася в клітці, щоб не стало гірше. Щоб не зашкодило іншим, мамо. Щоб внутрішній демон втратив владу, втратив ту прив'язаність. І щоб нарешті з легкістю забула.
Та тільки все одно боляче, мам, ніби намагаюся здерти ще свіжу ранку. Боляче прийняти, що маю ось так взяти та піти, коли ще вчора маленькими канатиками прив'язувала до себе людину. Чи себе до нього? Деталі не важливі тепер, мамо, бо головне зовсім інше. Чому боляче тільки мені та чому я повинна зникнути? Я ж нескінченно слабка, мамо, щоб відвернутися від нього. Мені страшно навіть уявляти, що треба йти. Що потрібно зараз стати холодною, поки ще контролюю ситуацію, поки частково можу керувати собою.
Але, знаєш, мам, я б краще обрала загибель. Саморуйнування в його теплих обіймах, ніж болісне плавання в моєму льодяному океані.
Та не хвилюйся, мамо, я поки ще тримаюся...
Але я хочу опиратися, мамусю. Хочу виплисти, вдихнути рятівне повітря, хоча б один свіжий ковток, але засмоктує, мов у болоті. Немов борсаюся, прагнучи скоріш дістатися дна. Наче жадаю створити ілюзію, ніби бажаю не дістатися берега. Скоріш хочу закінчити всі ці ігри. І частина мене проти цього, мамо, а решта просто опустила руки. Змирилася, покірно прийняла свою долю. Але насправді, чи це так? Хіба такі є чесні умови після завершення війни? Компроміс? Жертва тіла, щоб зцілити душу?
Самообман. Знову.
Чи можна дурити себе так довго? Чи можна весь час не бачити очевидного, створювати свою правду? Можна, мамо, на жаль. Я ж змогла, бо те, що відбувалося – лише гарна реальність, що творила фантазія. Вона годувала мене фразами, яких не було. І для кожного почутого мною слова смак був індивідуальний. Бо його я сама вибирала, мамо. Сама додавала фарб, яких так чекала. І ти, мамочко, стверджувала, що я подорослішала? Я?
Так, мам, але як би це було не так смішно та не настільки сумно. Подорослішала. Перегоріла дитинством, вигоріла відчаєм. Залишила попіл замість дитячої безпосередності. Пережила досить, щоб можна лікувати чужу депресію автобіографічними історіями, що переповнені емоційними стинаннями. І хай наївна, хай іноді роблю, як маленька. Навмисно. Нехай тримаюсь за дитячість двома руками, я не дитина більше, мамо. Я скуштувала своє яблуко пізнання, подане особистим спокусником. Звернула на стежку, де починаються страждання. Почала власний марафон випробувань, що завершиться після того, як напишуть дві дати на табличці.
І знову байдуже приймаю все. Змирилася. Вчергове, мамо, розумієш?
Вчергове брешу собі та намагаюся обдурити тебе! Не хочу я приймати все як воно є. Я протестую, залучаю всі можливі способи. Бажаю вибратися, повернутися. Бажаю мати старе життя, а не починати нове. Хочу наперекір, але тримаюся з останніх сил. Навмисно замкнулася в клітці, щоб не стало гірше. Щоб не зашкодило іншим, мамо. Щоб внутрішній демон втратив владу, втратив ту прив'язаність. І щоб нарешті з легкістю забула.
Та тільки все одно боляче, мам, ніби намагаюся здерти ще свіжу ранку. Боляче прийняти, що маю ось так взяти та піти, коли ще вчора маленькими канатиками прив'язувала до себе людину. Чи себе до нього? Деталі не важливі тепер, мамо, бо головне зовсім інше. Чому боляче тільки мені та чому я повинна зникнути? Я ж нескінченно слабка, мамо, щоб відвернутися від нього. Мені страшно навіть уявляти, що треба йти. Що потрібно зараз стати холодною, поки ще контролюю ситуацію, поки частково можу керувати собою.
Але, знаєш, мам, я б краще обрала загибель. Саморуйнування в його теплих обіймах, ніж болісне плавання в моєму льодяному океані.
Та не хвилюйся, мамо, я поки ще тримаюся...
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Лист, забутий біля моря
Красивый слог и эмоции👏👏👏
Відповісти
2019-02-19 21:09:40
Подобається