Початок з двох слів
Чуже місто, чужі посмішки, чужа мова. Поруч все чуже для неї, повністю. Однині і вона для себе чужа навіки.
Тримаючи чашку гіркої чорної кави, вона тихо сидить посеред парку, оглядаючи місцевість. Година. День. Місяць. Вона сидить тут щодня, спостерігаючи темп цього життя. Її нового життя. Її небажаного життя.
Скільки вже минуло часу в цій країні? Вона не рахує дні, не закреслює числа, що щоразу повторюються. Вона не чекає, не сподівається і на повернення в рідні стіни. Іронія, та дім для неї вже також чужий. Точніше, вона для нього чужа.
Як це? Хіба буває так, щоб в одну мить і більше не своя? Чи буває так, щоб одна секунда та ніхто назавжди? Тоді вона не вірила. Щодня ждала, що варто лиш розплющити очі та морок зникне. Що варто лиш перечекати та темна пора зміниться. Що то лиш непорозуміння, якась дурна помилка, жахливий сон. Сподівалася. Леліяла віру, плекала та очікувала. Трималася за примару та жила думами. Нехай печальними, нехай болючими, проте жила. Хоча б якось змушувала себе.
Та сьогодні вона інша, відпустила надію та не чіпляється за забуті спогади. Виплакалась вдосталь та відмовилася від пригнічених думок, що нагадували про рану всередині. Втомилася. Видихлась та знайшла прихисток. Відшукала ту єдину утіху, яка могла б зцілити, повернути притаманну їй легкість.
Вона почала писати. Стала виливали темряву на білий папір, почала віддавати свій біль невинним розлінованим листам. Вона почала новий шлях, інший. Сьогодні.
Знову прокинувшись десь під ранок, коли всі люди тихо-мирно сплять, вона вже не змогла втриматись, не змогла вкотре заборонити собі. Підійшла до злощасного столу, де вже який день лежав відкритий зошит, та тремтлячою рукой вивила перші чорні слова майбутнього листа. Вилила перший відчай в короткі та бажані два слова. Два слова, що зірвали дах, підірвали контроль над собою. Два слова і вона більше не змогла втримати всі емоції всередині. Два слова, з якими вона проклинала кожен день та ненавиділа кожну ніч. Які були в голові щосекунди після всього. Два слова.
Привіт, матусю...
Тримаючи чашку гіркої чорної кави, вона тихо сидить посеред парку, оглядаючи місцевість. Година. День. Місяць. Вона сидить тут щодня, спостерігаючи темп цього життя. Її нового життя. Її небажаного життя.
Скільки вже минуло часу в цій країні? Вона не рахує дні, не закреслює числа, що щоразу повторюються. Вона не чекає, не сподівається і на повернення в рідні стіни. Іронія, та дім для неї вже також чужий. Точніше, вона для нього чужа.
Як це? Хіба буває так, щоб в одну мить і більше не своя? Чи буває так, щоб одна секунда та ніхто назавжди? Тоді вона не вірила. Щодня ждала, що варто лиш розплющити очі та морок зникне. Що варто лиш перечекати та темна пора зміниться. Що то лиш непорозуміння, якась дурна помилка, жахливий сон. Сподівалася. Леліяла віру, плекала та очікувала. Трималася за примару та жила думами. Нехай печальними, нехай болючими, проте жила. Хоча б якось змушувала себе.
Та сьогодні вона інша, відпустила надію та не чіпляється за забуті спогади. Виплакалась вдосталь та відмовилася від пригнічених думок, що нагадували про рану всередині. Втомилася. Видихлась та знайшла прихисток. Відшукала ту єдину утіху, яка могла б зцілити, повернути притаманну їй легкість.
Вона почала писати. Стала виливали темряву на білий папір, почала віддавати свій біль невинним розлінованим листам. Вона почала новий шлях, інший. Сьогодні.
Знову прокинувшись десь під ранок, коли всі люди тихо-мирно сплять, вона вже не змогла втриматись, не змогла вкотре заборонити собі. Підійшла до злощасного столу, де вже який день лежав відкритий зошит, та тремтлячою рукой вивила перші чорні слова майбутнього листа. Вилила перший відчай в короткі та бажані два слова. Два слова, що зірвали дах, підірвали контроль над собою. Два слова і вона більше не змогла втримати всі емоції всередині. Два слова, з якими вона проклинала кожен день та ненавиділа кожну ніч. Які були в голові щосекунди після всього. Два слова.
Привіт, матусю...
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(3)
Початок з двох слів
Під час читання впізнала в героїні саму себе, адже і ситуація в мене була схожа, і емоції. Вийшло дуже чуттєво і емоційно. Відразу хочеться дізнатися що сталося в героїні, якщо вона таким чином розказує про свою матір
Відповісти
2022-11-10 08:40:30
2