Знайомство
Знову день пройшов, наче його й не було. І що, далі продовжувати так жити? Навіщо? Он навіть погода згідна зі мною, фігове життя. Треба щось робить, але сили волі не вистачить счинити самогубство, боюсь, жити ще хочу, як не дивно.
Навколо все такіж сірі будинки, за якими не видно неба, хмари закривають сонце, на дощ збирається. Он та пані як завжди сперечаються з продавцем газет, каже що прогнози брешуть. А продавець квітів як завжди десь літає, і от-от переверне вазу з трояндами. Автомобілі стоять, чекаючи зелене світло, як і люди. А он через дорогу якийсь хлопчина. Дивно, не бачила його тут раніше. Може чекає когось.
Магазин, вже звичний набір молоко, яйця, хліб. Сьогодні для різноманіття ще йогурт взяла. Вдома чекає смачний карпатський чай, з медом. Пиріжки ще наче залишались, так що сьогодні без солодкого. І пів години в черзі, і чому тим людям в дома не сидиться, зараз все ж можна через інтернет купити. Це тільки в мене могло грошей не вистачити, щоб поповнити його.
Вулиця, вже майже зтемніло, ліхтарі горять маленькими зірками. А той хлопчина і досі стоїть. Може щось сталось, заблукав чи що? Треба запитати, все одно по дорозі. Швидко загорівся зелений.
— Привіт, в тебе все добре, а то стоїш наче зовсім один. Де твоя мама?
— В мене немає мами. І тата немає.
Сказав він просто констатуючи факт. Але як так йому не більше 9, як можна так спокійно казати про те що сирота, точно не все в нормі. І тут він подивився мені в очі, і я зрозуміла, що він не звичайний хлопець. Його погляд занадто дорослий для цього маленького тільця.
— Мене звати Лара. А тебе як? Я можу чимось допомогти.
— Пані просто йдіть далі, куди ви там йшли. Не треба вам мені допомагати, я сам справлюсь.
— Не кажи так. А хочеш ходім зі мною. В мене квартира маленька але комфортна і пиріжки є. Підеш?
Якось неочікувано це сказала, здалося, що це було саме правильне рішення. Цей малий такий самий як і я, самотній. І так захотілось йому допомогти, просто щось маленьке зробити, щоб він став хоч трохи щасливішими.
— Пані, це не дуже доречний жарт. Зараз ви так кажете, а потім будете кричати що я монстр і вам не потрібне таке щастя, як спілкування зі мною. Що такі як я не повинні жити. Ні дякую. Мені це не потрібно, вже раз повірив.
— Ні зажди, чому ти монстр? Ти хлопчик маленький і самотній, який хоче тепла і якого всі постійно відштовхували. Я просто не хочу бути сама, і можу пообіцяти що буду з тобою поки тобі самому не набридне моя компанія. Все для цього зроблю.
Він був дуже здивований, незнаю чим, чи то самою пропозицією, чи то емоціями. Але я вже бачила в його очах вогник надії, він хотів вірити що те, що я кажу то правда.
— Я... Я незнаю.
— Давай просто спробуємо жити разом, тиждень, якщо тобі не сподобається я тебе відпущу. Добре.
— Угу... Ви справді нічого мені не зробите?
— Правда. Не бійся. То все ж, як тебе звати ? – І нарешті він став схожим на дитину. В його очах тепер палає дитяча цікавість.
—Я Вогнедар. І, цей, я знаю що ім' я дивне, але мама так назвала. І мені подобається.
— То ти Вогник. Можна тебе так називати?
— Можна.
— То що йдемо?
— Угу.
Я взяла його за руку, вона така маленька, що аж дивно. Тільки зараз помітила, він взагалі дуже худий, занадто, таке відчуття що він вже досить довго недоїдає. А в мене й м'яса якогось немає, щоб його нагодувати. Вогник, це ж треба, гарне ім'я, точно про нього.
До моєї квартири йти хвилин 5, через парк. Кидаю погляд на малого, він вже не такий розгублений як був, вже не дивиться недовірдиво на людей. Ось вже парк, невеличкий, скоріше сквер, але затишний. Високі клени тільки починають зеленіти, на стовпах в вазонах, ще залишились гілки сосонка, на клумбах де-не-де видніються тюльпани. Ліхтарі ввімкнули, і це створює таке відчуття казки, що ніби вже я, повертаюся в дитинство.
Вогник йде і я бачу в його очах відбиток тієї казкової магії весни. Магії природи, що повертається до життя, і повертає людям жагу жити.
Ось вже мій будинок, занедбана п'ятиповерхівка, як і всі будинки поруч. Мій під'їзд третій, тільки в моєму вікні ще досі не горить світло, та це й не дивно. Навіть коли я вдома світло зовсім рідко горить, не люблю ворушиту цю нічну темряву.  Двері в під'їзді на кодовому заявку, наче ніхто його не знає. Третій поверх, малий йде за мною ні про що не запитуючи, четвертий мої двері, відчиняю і запрошую його ввійти. Вогник несміливо робить два кроки всередину, і дивиться на мене своїми бликитними очима.
– Ти вдома. – неочікувано для себе промовила я, і побачила в його очах мрії, справжні дитячі мрії