Яка казка, що бере свої початки з людських гріхів? Жалюгідність натури, що підступним вітром підхоплюється і змінює свій напрямок, лицемірно полишаючи колишні погляди. Пітьма сердець, що захоплює розум, змушуючи підкоритись чомусь темному, яке не ховає в собі нічого, крім чистого зла.

Давно-давно чарівник втомившись від життя, але не наважуючись померти, знайшов втіху в людських емоціях. Його так цікавило це, що потроху і звеличившись став вважати себе іншим. Чистим, вищим, ідеальним.

Але вічність гра не може тривати — інтерес згасав. Одноманітність по більшості своєму: гнів, сум, пристрасть, жадоба — таке знайоме, що й обличчя змішались в одне, криве, що для чарівника було уособленням чогось низького, що було властиво людям.

Лялька. В майстерних, тонких руках чарівниках була витвором мистецтва захоплюючи розум кожного, хто погляне хоч раз. Дівчинка, з довгим срібним волосся, яке мерехтіло від кількості магії, що була там закладена. Очі справжні аметисти, були такими чарівницькими при світлі магічної свічки, що й у самого творця перехопило подих від такого. Шкіра ніжна, напівпрозора, схожа на кварц.

Але лялька залишалась лялькою, яка б краса не ховалась в ній. Це розчаровувало чарівника, який не розумів, де міг помилитись. Життя в тонких рисах обличчя не було, хоча за наміром, химерні емоції повинні були змінювати це нікчемно-ідеальне лице.

Кожний погляд на ляльку — все більш тяжкий. З пальців інколи зривалось закляття, що мало на меті знищити шедевральну роботу, але в кінці все оберталось лише сумом в блакитних очах чарівника.

Дивовижний світ за вікном — розчарував. Все знайоме, рідне, близьке давно-давно зникло, залишились лише брудні уламки колишнього щастя, яке було вбите магічним безсмертям. Це пригнічувало, втрачався будь-який сенс очікувати щастя від цього світу, якщо це все одно лише момент.

Вічно молоде лице чарівника, пригнічено дивилось на пташок, що весело щебетали на гілці високого дерева в саду. Така ситуація змушувала болісно стискатися серцю, відлунням страждання відзиваючись в холодному розумі ляльки, що не могла підняти свої витончені ручечки й міцно обійняти красивого чоловіка.

Все що залишалось — споглядати, розмірковуючи про будь-який сенс такого буття. Сум, гнів, відчай захопили душу бездушного виробу, даючи лише можливість топитись в цьому, залишаючись з ідеальною маскою замість обличчя.

Злість в один момент охопила чаклуна, що з тяжким кроком зник у своїй лабораторії, щоб з відчаєм прихилитись до її стін, спостерігаючи за тим, як палає в алхімічному полум’ї чийсь портрет. Скоріше за все, то один з тисячі портретів гидкої тітки, що своїми маленькими чорними очима, які з величезною жадобою слідкували за спадком хлопчика від померлих батьків, викликала величезну огиду.

Гроші своїм золотим і срібним блиском змусили її душу згнити у своєму гріху. Коли настав той момент, коли засіб став ціллю? Що не так було в її житті, якщо така проста манія захопила мізерний мозок дрібної аристократки?

- Чарівник. - холодний голос ляльки за дверима змусив здригнутись і швидко підхопитись з підлоги.

Так вже багато часу разом. Навіть це беземоційне лице не викликає такого гніву, як колись. Лише легкий смуток від власного провалу. Невже уподібнив себе богові, що здатен був з бездушного створіння витворити ідеальну людину, яка зобразить всю ту чистоту, вищість та ідеальність, яку він не зміг зберегти в собі.

- Вибач, знову нічого не вийшло. - ніяково відповів чоловік відчиняючи двері, намагаючись за звичкою знайти будь-який найменший слід емоцій, але ці скляні аметистові очі продовжували вбивати надію.

“Як шкода. Чому і слова не вимовиш за власного бажання? Все підкорюється холоду, і я маріонетка в його крижаних руках, які змушують продовжувати цей спектаклю страждання і морального пригнічення.” - маска, яку і лицем важко назвати, заховала під собою будь-які емоції, які виявляла лялька.

“В цю гру грають двоє. Магія і моя слабкість. Вже немає ніяких сил.”

Століття змінюють одне одного на посту людських життів, але самі люди ні краплинки не змінились. Як легко закохатись в красиву обгортку, не маючи тривоги щодо внутрішнього наповнення.

Принц далекого королівства з дитинства й по сьогодні йшов по життю зі шлейфом обожнювання, возвеличення. Ніхто не міг встояти проти його краси, розуми, як і темні серця людей були підкорені.

Випадковість. Так можна коротко описати те, як принц опинився в цьому загадковому лісі залишаючись і досі живим. І якою великою була його радість, коли після довгої подорожі зустрів він красивий маєток.

Чарівник, якого відірвали від роботи, з прокляттями на губах відчиняв двері непроханому гостю. Його ні трохи не вразив принц. Людина-людиною, на своєму шляху він багато таких зустрів, і не менше пізнав, в найгіршому сенсі.

Розуміючи безвихідь, чарівник провів гостя у віддалені кімнати, суворо заборонивши заходити на іншу сторону дому. Але натура в принца була з короткою пам'яттю, і увірившись у власну безкарність, непроханий гість зайшов на заборонену території.

Там, мов легенда давно забутих казок, прекрасна, мов найвитонченіше мистецтво — лялька чарівника.

Серце захопило брехливе відчуття закоханості, а холод її відношення підіграв інтерес принца. Знехтувавши гостинністю чарівника, той викрав ляльку, зникши в пітьмі лісу. А вийшовши порталом, відніс “кохану” до власного королівства.

- Що? Чому? - розгублено промовив чарівник, зрозумівши, що його дорогоцінна подружка зникла з тим непроханим гостем.

Так важко, це все здавалось поганим сном, зрадництво з її сторони було чимось не природним і не правильним. Лише ця єдина думка допомогла зібратись, не давши відчаю і почуттю власної нікчемності заволодіти душею.

Всередині лялька кричала, страх душив, а сум від втрати чарівника змушували навіть її тихо і не помітно плакати. Ці маленькі прозорі краплинки зривались з абсолютно байдужих очей.

Принц же нічого не помічав, лише кохання і гнила жадоба опанувала чорною душею егоїста. Тіло, прекрасне і чисте, а принцу при будь-якому погляді хотілось, щоб все це зникло, і як брудною ганчіркою все належало йому.

Король збентежено дивився на сина і на дівчину, яку ту привів. Краса звичайно захоплює, але правитель в ці нелегкі часи не міг мати вільного вибору, у всьому мала бути користь. Але сказати це своєму синові, той не міг. Надто жалів “дитину”.

Розлючений чарівник спробував опанувати свої емоції, а не відразу йти знищувати принца і його королівство. Якщо все можна вирішити миром, чому потрібно проливати чужу кров? Але, мабуть, чарівник позабув темну натуру людей, якщо захотів довіритись такій наївній думці.

Спочатку король спокійно йшов на контакт, бо був згодним з чарівником, але сліпа батьківська любов засліпила очі, згубивши не тільки його, а й сина.

Маніпулюючи дорогою подругою чарівника, король вів того до власної смерті. “Дитятку” не потрібно було знати про це. Темно, темно, так темно в людських душах.

-Ти! - принц в гніві кинувся на ляльку.

Сильні руки обхопили тонку шию, стискаючи. Вона залишалась все такою ж холодною. Це набридло нетерплячому принцу, і не знаючи людської мови, замахнувся на дівчину. В тиші цей сильний ляпас, звучав як пряма небезпека.

На ідеальній шкірі, червоний слід від руки, але лице все таке ж холодне і байдуже. Навіть і сльозинки не зірвалось з її чарівницьких аметистових очей.

- Хвойда. - з огидою кинув принц і вийшов з кімнати, не встигнувши зачинити за собою двері, коли почувся крик помічника короля.

- Ваша Високість, чарівника цієї дівчини сьогодні мають вбити! Магічний поєдинок...! - не встигши дослухати, лялька кинулась до дверей, але не встигла, їх зачинили раніше.

Байдужі очі почали зникати, в них легким відтінком можна було побачити паніку і страх, що охопив всю душу дівчини.

...Вона встигла під кінець, але чітко могла зазначити підлість з якою король віднісся до її чарівника.

Там, в програші, блідий, з тонкою рискою кров, що текла з рота. Довге, розтріпане в зачісці чорне, мов сама ніч, волосся. І цей погляд в якому була якась жахлива покірність перед химерною долею.

- Надіюсь, що хоч тут моя дорога подруга буде щасливою. - останні слова зриваються з рота чарівника, коли смерть забирає його у свої обійми. Лише останній момент, він посміхнувся. Маска з обличчя ляльки злетіла, відкривши світу ту дивну картину емоцій, що потворити ідеальне лице.

...І проллється кров зрадників, що не вміють бачити...

…- Кожне моє прокляття, то ваша заслуга. Підкорись мені світ, і я обов’язково знайду тебе мій чарівник! - Безсмертна Імператриця ступила на криваве поле бою, земля втомлена людською сутністю втратила будь-яку родючість потонувши в безмежних ріках крові.

“Мій чарівник, я обов’язково знайду тебе! І ми, нарешті, сміючись повернемось додому.” - втомлено подумала Безсмертна Імператриця, схиляючись над своїм мечем.

“Обов’язково, моя дорога подруга.”