Мій панцир великий і міцний. Він як граніт, порослий мохом.
Він - загублений в океані острів, острівець.Лише земля на ньому і ліс.
Тук-тук-тук.
Коріння вікових дерев занурюється в ґрунт, досягаючи могутніх кістяних пластин. Обіймають їх, повзуть до кромки, де хлюпається морська вода, і тягнуть, п'ють її. Над островом проливається дощ. Затримується в широкому листі, даючи напитися найдрібнішим жучкам і равликам. Падають великі краплі.
Тук-тук-тук. Урагани не страшні острову, незворушним залишається панцир під ударами хвиль. Шторми лише нанесуть водоростей, а ті - промайне час - створять новий ґрунт. Крайові щитки обороняють життя, що скупчилося на верхівці карапакса: від дуба до комашки. А всередині безпечно мені...
Тук-тук-тук. Тук-тук-тук.
Тук-тук-тук.
Я відкриваю очі. Наді мною стоїть Левко. Він стукає олівцем по моїх окулярах. Це мій олівець. Пенал витрушений на підлогу. Блакитнооке левеня, замилування вчителів і батьків, сама невинність. Я ховаю обличчя в долонях. Тоді він починає бити мене олівцем по голові.
Тук-тук-тук....А всередині безпечно мені. М'яке й ніжне тіло може нічого не боятися. Над ним надійні стіни. Над ним міцне коріння. Там поверху густий, пружнястий мох. Шелестить листя - смарагдова глибочінь, і тільки глибини морські на тисячі миль навколо. Тук-тук-тук.
"А тепер покатай мене", - кричить Левко і навалюється всією вагою на спину, на шию. Оправа врізається мені в перенісся. Ні, я не чую тебе, твій голос ледь долинає через мох, через нарости, через кістку.
Тук-тук-тук.
Рівно б'ється моє чутливе серце. Повільно, спокійно, без перебоїв.Я більший за дерева, міцніший за шторм. Моя вразлива плоть уся захована в панцир. Я можу пробути у своїй схованці десятки років. Ураган закінчиться, припиниться злива. Тоді я, мов то не бувало, виберуся на світло. Примружуся на сонце підсліпуватими очима. Ось я лежу, гойдають мене хвилі. Невразлива гранітна шкаралупа. Я - черепаха.
Я - черепаха.
Велика черепаха.