Люб'язна моя Ельзо,

Йде друга доба мого проживання всередині кита. Влаштувався я непогано. Іноді повз пропливає хвиля, з якої планктон можна черпати жменями.Тоді я варю собі суп на солонуватій воді, прогріваючи запальничкою флягу. Як закипить - готово. Сплю от неспокійно, бо кит, буває, починає спливати, щоб пустити фонтанчик. Прокидаюся від тряски - ти ж пам'ятаєш, який у мене тендітний сон. Але, думаю, звикну.

Шлунковий сік кита, звісно, пощипує шкіру, але поки терпіти можна. Я був упевнений, що доведеться страждати набагато гірше.

Скрізь є життя, Ельзо! Мені багато не треба - лише б відносний спокій.

Ти у відповідь не пиши - сюди все одно не дійде. Тільки змарнуєш чорнило, та натрудиш свої ніжні пальчики. Тобі там, напевно, і так дістається?

Ельзо, кидала б ти все це! Адже життя минае. Пожаліла б ти себе! З наших - тепер уже ваших - багато хто нині каже, що себе краще милувати.

Припливай до мене, Ельзо! Без повідомлень, без церемоній. Буду щасливий тебе прийняти. Посидимо разом у темряві. Якщо зможеш, візьми з собою ще запальничок.

Твій Юнас

Люб'язна моя Ельзо,

Минає третя доба мого перебування в киті. Різні картинки пропливають у моїй пам'яті, немовби вона розлилася повінню понад навколишнім мороком. Пам'ятаєш, як зірвало греблю, затопивши сади? Нам навіть сумувати було ніколи - потрібно було випливати на човнах, збирати пожитки, наші й сусідські. Сусіди не просили навіть. Дивні ми з тобою були.

З нинішнього становища свого не можу зрозуміти, заради чого ми робили це. Зібрані плоди з'їдалися - і знову знай обробляй землю, а вона за зиму промерзала, мов той камінь.

Але чомусь увесь час згадую, як от, приміром, ломило руки і спину, на душі туга - а все ж не така туга, як тут. І щось росло все-таки, хоча до зими вмирало. У киті нічого не росте.

Тому й спокій, що намагатися марно.

Іноді ще бачиться мені, як ти стоїш під яблунями. Надворі травень, бруд уже підсох, дерева розцвіли. Ніжаться білі пелюстки, цілими зграйками населили гілки, а з поривом вітерця обсипаються, танцюючи - і танцюєш ти, лляну сукню, мов дзвона, розправила. Повітря свіже кругом та пахуче, сонце. Станцюй там за мене, щойно видасться той рідкісний вільний день. У тебе ноги твердо стоять на землі, а мені в череві навіть не підвестися.

Ти у відповідь листа не пиши - сюди все одно не дійде.

Але якщо раптом надумаєш, прив'яжи його до лапки найбілішого голуба, якого зумієш знайти. Щоб схожий був на яблуневий цвіт. Ці милі створіння вміють долітати навіть до краю землі - може, відшукають і мене.

Назавжди твій, Юнас

P.S. Повз мене сьогодні пропливла дошка. Про всяк випадок підчепив її і зберіг. Може, я ще колись...