Частина перша. Дитинство.
Моїм рідним, що відкривали та відкривають мені очі…
Маленька дівчинка Інна та її товариш Павло сиділи поряд в колясках, розмовляючи незрозумілою мовою. Дітлахам було по вісім місяців. Їх мами купивши морозиво, їли і обговорювали свої проблеми. У цей спекотний літній день знаходитися вдома було неможливо. Тому майже весь день матері проводили на вулиці. Дітям і дихається легше на свіжому повітрі, і засинають вони швидше. Павло був старший за Інну на два дні. Їх мами познайомилися у пологовому будинку. Знайшли багато спільного і почали спілкування.
Діти росли. Вони робили все разом. Вчилися стояти, ходити, самостійно тримати ложку, а потім ручку. Павло та Інна були нерозлучними. Навіть свій перший день народження діти святкували в один день. Спочатку день народження Павла потім Інни, а потім спільний. Коли малі почали підростати, і у дітей почав проявлятися характер, стало зрозуміло, що як не дивно, а головною у дружбі між дітьми буде Інна. Павло ріс дитиною спокійною, слухняною. Та і його зовнішність говорила про те, що хлопчик м’яка особистість. Темно – русяве волосся, карі очі, маленький акуратний носик та тоненькі губки. Він рідко суперечив матері. Інна ж майже кожного дня влаштовувала мамі концерти. То вона хоче нову ляльку, то ведмедика,то машинку, але найбільше дівчинка любила пістолетики. Така поведінка дочки дуже шокувала пані Ірину. Вона ніколи не думала, що її крихітна донечка вже в чотири роки буде з захопленням грати не ляльками, а машинками і пістолетиками. Інна мала великі, трохи здивовані очі, пухлі губки, носик картопелькою, який був всипаний ластовинням та руде волосся. Павло любив спокійні ігри. Він обожнював складати пазли, малювати, а коли навчився читати просто не відходив від книжкової полиці. Найкращим подарунком для малого була книга, і чим товща тим краще.
Одного разу в дитячому садку Інна та Павло готувалися до новорічного свята. Дівчинка почала кричати та топати ногами, бо їй не сподобався костюм лисички. Вона хотіла бути поліцейським. Заспокоїти малу плаксу ніхто не міг, та коли до Інни підійшов Павло і погладив її по спині, вона замовкла. Матері помічали це і не могли зрозуміти чому Інна слухає тільки Павла.
Роки йшли і настав час школи. Напевне, мами ніколи не забудуть той момент. Їх діти йдуть за руку до школи. Інна одягнена в красивий чорний сарафан, який вона довго не хотіла одягати, а Павло, як справжній чоловік, одягнений у чорний класичний костюм. Вони йдуть повільним і спокійним кроком, таким нормальним для Павла і дивним для Інни. Коли почалося навчання, щоденник дівчинки був весь у червоній пасті. Вчителька майже кожного дня записувала зауваження Інні за погану поведінку. Та на навчання її поведінка не впливала. Дівчинка встигала і поговорити, і послухати вчительку на уроці. Інна мала гарну зорову та слухову пам’ять. Вона ніколи не вчила правила, а читання було для неї чимось надзвичайно нудним і важким. Коли починався урок фізичної культури, дівчинка раділа і швидко переодягнувшись, бігла до вчителя. Павло ж просто ненавидів фізичну культуру. Спочатку він старанно займався, але згодом перестав. Загалом сидів на лавці і читав нову книжку з бібліотеки. Приблизно так пройшла вся молодша школа.
Перехід у п’ятий клас був важким для Інни. Треба було більше часу приділяти урокам і менше хобі. Великі твори по літературі зводили Інну з розуму. Часто дівчинка просила Павла читати їй твори у голос, але все одно їй було нудно…
- Павло, чому ти такий нудний! Прошу пішли зі мною сьогодні на футбол. Буде весело! А то ти сидиш вдома і все читаєш. Мені тебе шкода, якби в мене був магічний посох, то я б зробила так , щоб ти розучився читати! - стрибала навколо Павла Інна.
- Інно, послухай. Ти знаєш, що я терпіти не можу футбол, баскетбол і подібне. Єдиний вид спорту який мені приносить задоволення це плавання і ти це чудово знаєш.
- Облиш… Ну окей. Піду без тебе. Чао!- вона часто казала це слово. Махала рукою і йшла швидко і грайливо, як це роблять дорослі жінки. Павло міг ще довго стояти і дивитися їй у слід, а потім йти і мріяти, як одного разу коли стане дорослим доторкнеться своїми губами її щоки.
Сталося щось жахливе. Інна це знала і бігла додому як ніколи. По дорозі вона телефонувала то мамі, то Павлу. Ніхто не брав слухавку. Що сталося і чому навіть мама не відповідає, дівчинка не знала. Коли вона прийшла додому то побачила записку на столі. Там було написано те від чого у будь кого підуть мурахи по спині.
« Доню, я пішла до Павла. Не плач і не турбуй його зараз. Йому і так не солодко… Вчора вночі його матір не повернулася додому. Ти знаєш тітка Наталя часто затримувалася на роботі . От Павло і подумав, що сьогодні такий день. На ранок не було жодних слідів мами. Ти пішла до школи, а він зателефонував мені. Не йди до нас. Увечері буду вдома. Не хвилюйся. Все буде добре.» Інна сіла на стілець і занурилась у свої думки. Їй стало шкода Павла. Йому всього лише 11 років, а він вже втратив батька і загубив матір. В Інни також не було батька. Він переїхав до США, коли їй був усього один рік. Він обіцяв повернутися та забрати її і маму, але потім пані Ірина дізналася, що там у нього є інша родина.
Мати дівчинки повернулася пізно. Вона сказала, що тітку ще не знайшли, а Павло відмовився іти до них. Сказав, що буде чекати маму вдома.
***
На годиннику було 23:13. Павло зазвичай засинає о дев’ятій. Але сьогодні не міг. Дзвінок у двері. Хлопчик побіг відкривати з надією, що то його мати. Відкривши двері, він побачив коробку. Та смерділа, ніби її покупали у багнюці. Вона була не дуже важка. Павло швидко взяв її і закрив двері. Відкривши коробку, хлопчик закрив очі рукою. Коли він увімкнув світло і побачив те, що там, бідний малий побіг до туалету і знудив. Повернувшись до «подарунка» Павло зрозумів що це. На коробці була записка « Зі святом хлопчику. Тут твоя мама». Всередині лежала голова без очей. Колись добрий та лагідний погляд дивися на малого своїми карими очима. Тепер це була звичайна прірва. Голова, яка лежали там, вже не була тією доброю і ніжною мамою, від якої завжди пахло шампунем з запахом полуниці, духами і просто янгольським запахом. Тільки через пів години проведених поряд з головою матері, хлопчик зрозумів, що більше ніколи і ніхто не зможе приготувати йому смачний сніданок перед школою, що більше ніколи мати не подарує йому книжку на День народження, що більше ніколи не приголубить, коли Павлу буде погано. Ніколи не прийде на змагання по плаванню і ніколи - ніколи він не зможе обійняти маму та сказати їй, як кохає. Хлопчик відчув дивне, до цього моменту невідоме йому почуття – ненависть. Бажання вбити того хто познущався над його мамою. Павло зателефонував у поліцію. А потім до тітки Ірини. Та пришла швидше. Коли вона це побачила, то зробила теж саме, що і Павло. Голову матері відправили на експертизу в морг. Тіло жінки не знайшли, тому поховали тільки голову. Хлопчик сидів на дивані і плакав, як немовля. Тітка Ірина обійняла Павла і сама плакала. Вона запропонувала хлопчику переїхати до них, бо він став круглою сиротою. Павло погодився. Поховали матір Павла через тиждень на центральному кладовищі. Майже кожен день малий приходив до матері і розповідав їй про все, що з ним трапилося.
Згодом Павло почав називати тітку Ірину просто Ірою. А в Інну він закохувався з кожним днем все більше. І про все це знала його мати…
Маленька дівчинка Інна та її товариш Павло сиділи поряд в колясках, розмовляючи незрозумілою мовою. Дітлахам було по вісім місяців. Їх мами купивши морозиво, їли і обговорювали свої проблеми. У цей спекотний літній день знаходитися вдома було неможливо. Тому майже весь день матері проводили на вулиці. Дітям і дихається легше на свіжому повітрі, і засинають вони швидше. Павло був старший за Інну на два дні. Їх мами познайомилися у пологовому будинку. Знайшли багато спільного і почали спілкування.
Діти росли. Вони робили все разом. Вчилися стояти, ходити, самостійно тримати ложку, а потім ручку. Павло та Інна були нерозлучними. Навіть свій перший день народження діти святкували в один день. Спочатку день народження Павла потім Інни, а потім спільний. Коли малі почали підростати, і у дітей почав проявлятися характер, стало зрозуміло, що як не дивно, а головною у дружбі між дітьми буде Інна. Павло ріс дитиною спокійною, слухняною. Та і його зовнішність говорила про те, що хлопчик м’яка особистість. Темно – русяве волосся, карі очі, маленький акуратний носик та тоненькі губки. Він рідко суперечив матері. Інна ж майже кожного дня влаштовувала мамі концерти. То вона хоче нову ляльку, то ведмедика,то машинку, але найбільше дівчинка любила пістолетики. Така поведінка дочки дуже шокувала пані Ірину. Вона ніколи не думала, що її крихітна донечка вже в чотири роки буде з захопленням грати не ляльками, а машинками і пістолетиками. Інна мала великі, трохи здивовані очі, пухлі губки, носик картопелькою, який був всипаний ластовинням та руде волосся. Павло любив спокійні ігри. Він обожнював складати пазли, малювати, а коли навчився читати просто не відходив від книжкової полиці. Найкращим подарунком для малого була книга, і чим товща тим краще.
Одного разу в дитячому садку Інна та Павло готувалися до новорічного свята. Дівчинка почала кричати та топати ногами, бо їй не сподобався костюм лисички. Вона хотіла бути поліцейським. Заспокоїти малу плаксу ніхто не міг, та коли до Інни підійшов Павло і погладив її по спині, вона замовкла. Матері помічали це і не могли зрозуміти чому Інна слухає тільки Павла.
Роки йшли і настав час школи. Напевне, мами ніколи не забудуть той момент. Їх діти йдуть за руку до школи. Інна одягнена в красивий чорний сарафан, який вона довго не хотіла одягати, а Павло, як справжній чоловік, одягнений у чорний класичний костюм. Вони йдуть повільним і спокійним кроком, таким нормальним для Павла і дивним для Інни. Коли почалося навчання, щоденник дівчинки був весь у червоній пасті. Вчителька майже кожного дня записувала зауваження Інні за погану поведінку. Та на навчання її поведінка не впливала. Дівчинка встигала і поговорити, і послухати вчительку на уроці. Інна мала гарну зорову та слухову пам’ять. Вона ніколи не вчила правила, а читання було для неї чимось надзвичайно нудним і важким. Коли починався урок фізичної культури, дівчинка раділа і швидко переодягнувшись, бігла до вчителя. Павло ж просто ненавидів фізичну культуру. Спочатку він старанно займався, але згодом перестав. Загалом сидів на лавці і читав нову книжку з бібліотеки. Приблизно так пройшла вся молодша школа.
Перехід у п’ятий клас був важким для Інни. Треба було більше часу приділяти урокам і менше хобі. Великі твори по літературі зводили Інну з розуму. Часто дівчинка просила Павла читати їй твори у голос, але все одно їй було нудно…
- Павло, чому ти такий нудний! Прошу пішли зі мною сьогодні на футбол. Буде весело! А то ти сидиш вдома і все читаєш. Мені тебе шкода, якби в мене був магічний посох, то я б зробила так , щоб ти розучився читати! - стрибала навколо Павла Інна.
- Інно, послухай. Ти знаєш, що я терпіти не можу футбол, баскетбол і подібне. Єдиний вид спорту який мені приносить задоволення це плавання і ти це чудово знаєш.
- Облиш… Ну окей. Піду без тебе. Чао!- вона часто казала це слово. Махала рукою і йшла швидко і грайливо, як це роблять дорослі жінки. Павло міг ще довго стояти і дивитися їй у слід, а потім йти і мріяти, як одного разу коли стане дорослим доторкнеться своїми губами її щоки.
Сталося щось жахливе. Інна це знала і бігла додому як ніколи. По дорозі вона телефонувала то мамі, то Павлу. Ніхто не брав слухавку. Що сталося і чому навіть мама не відповідає, дівчинка не знала. Коли вона прийшла додому то побачила записку на столі. Там було написано те від чого у будь кого підуть мурахи по спині.
« Доню, я пішла до Павла. Не плач і не турбуй його зараз. Йому і так не солодко… Вчора вночі його матір не повернулася додому. Ти знаєш тітка Наталя часто затримувалася на роботі . От Павло і подумав, що сьогодні такий день. На ранок не було жодних слідів мами. Ти пішла до школи, а він зателефонував мені. Не йди до нас. Увечері буду вдома. Не хвилюйся. Все буде добре.» Інна сіла на стілець і занурилась у свої думки. Їй стало шкода Павла. Йому всього лише 11 років, а він вже втратив батька і загубив матір. В Інни також не було батька. Він переїхав до США, коли їй був усього один рік. Він обіцяв повернутися та забрати її і маму, але потім пані Ірина дізналася, що там у нього є інша родина.
Мати дівчинки повернулася пізно. Вона сказала, що тітку ще не знайшли, а Павло відмовився іти до них. Сказав, що буде чекати маму вдома.
***
На годиннику було 23:13. Павло зазвичай засинає о дев’ятій. Але сьогодні не міг. Дзвінок у двері. Хлопчик побіг відкривати з надією, що то його мати. Відкривши двері, він побачив коробку. Та смерділа, ніби її покупали у багнюці. Вона була не дуже важка. Павло швидко взяв її і закрив двері. Відкривши коробку, хлопчик закрив очі рукою. Коли він увімкнув світло і побачив те, що там, бідний малий побіг до туалету і знудив. Повернувшись до «подарунка» Павло зрозумів що це. На коробці була записка « Зі святом хлопчику. Тут твоя мама». Всередині лежала голова без очей. Колись добрий та лагідний погляд дивися на малого своїми карими очима. Тепер це була звичайна прірва. Голова, яка лежали там, вже не була тією доброю і ніжною мамою, від якої завжди пахло шампунем з запахом полуниці, духами і просто янгольським запахом. Тільки через пів години проведених поряд з головою матері, хлопчик зрозумів, що більше ніколи і ніхто не зможе приготувати йому смачний сніданок перед школою, що більше ніколи мати не подарує йому книжку на День народження, що більше ніколи не приголубить, коли Павлу буде погано. Ніколи не прийде на змагання по плаванню і ніколи - ніколи він не зможе обійняти маму та сказати їй, як кохає. Хлопчик відчув дивне, до цього моменту невідоме йому почуття – ненависть. Бажання вбити того хто познущався над його мамою. Павло зателефонував у поліцію. А потім до тітки Ірини. Та пришла швидше. Коли вона це побачила, то зробила теж саме, що і Павло. Голову матері відправили на експертизу в морг. Тіло жінки не знайшли, тому поховали тільки голову. Хлопчик сидів на дивані і плакав, як немовля. Тітка Ірина обійняла Павла і сама плакала. Вона запропонувала хлопчику переїхати до них, бо він став круглою сиротою. Павло погодився. Поховали матір Павла через тиждень на центральному кладовищі. Майже кожен день малий приходив до матері і розповідав їй про все, що з ним трапилося.
Згодом Павло почав називати тітку Ірину просто Ірою. А в Інну він закохувався з кожним днем все більше. І про все це знала його мати…
Коментарі