Це був початок моєї подорожі в минуле. Я почав чути цей шурхіт у себе над головою близько тижня тому. Найчастіше я чую його ввечері або вночі, і начебто шість чи сім днів тому я зіткнувся з ним уперше. І сталося це саме в той момент, коли моя свідомість майже відійшла в світ сновидінь.

Наче навмисне, він мене не тільки перебив мій сон, а й добряче налякав мене. Почувши гучний шум у себе над головою, я здригнувся і різко піднявся на ліжку. Той був коротким і майже відразу припинився. На секунду мені здалося, що, можливо, виною всьому біла моя уява, що розігралась після трохи нервового дня або ж, провалюючись у сон, до мене проник звук зі сновидіння, що тільки-но починалось. Однак не встиг я очухатись, як шурхіт пролунав знов. Немов хтось шкрябав по стелі, точніше по покриттю горища, оскільки я жив на останньому четвертому поверсі.

"От тільки щурів мені не вистачало", — подумав я.

За мить я встав із ліжка і побіг до вмикача. Через кілька секунд моя спальня вже була залита білим світлом від стельового світильника. Мені потрібно було терміново переконатися, що на стелі не було тріщин або дірок, через які до мене незабаром міг пробратися непроханий гість. Коли мої очі адаптувалися, і я, не мружачись, зміг оглянути її, виявилося, що мої побоювання були марними. Ніде не було навіть натяків на прогризені отвори. Однак усе ще могло статися. Дивно було те, що я прожив у цій квартирі понад п'ятдесят років і ніколи до цього раніше не мав проблем з гризунами.

Я заліз на ліжко і почав стукати кулаком у різних місцях стелі, щоб відлякати мишу і з’ясувати, в якому напрямку та втече. Утім, мої спроби виявилися безуспішними. Переконавшись, що стеля над ліжком неушкоджена і ризик раптового падіння з неї щура на мене посеред ночі був відсутній, я все ж ліг і спробував заснути знову.

Більше тієї ночі я не чув жодних звуків.

Але минув тиждень і тепер ці звуки розбудили мене посеред ночі знову. Я вчергове схопився, увімкнув світло і перевірив, чи немає ніяких дірок у мене над головою, через які на мене незабаром міг звалитися гризун.

"От чорт, забув про це. Потрібно буде купити мишоловку або якусь отруту".

Ба більше, ключ від горища був саме в мене — жителя останнього поверху.

Мене звати Хадсон Стейн. Я проживаю в старому цегляному будинку на Маунтін-стріт, скільки себе пам'ятаю. Це висока, але вузька будівля, затиснута між іншими будинками, зведеними у двадцятому столітті. Похмура квартирна будова розташовувалася в Краун Хайтс, районі центральної частини боро Брукліна. Будинок за своє майже вікове існування глобально реставрувався двічі, якщо не брати до уваги дрібні квартирні ремонти, що їх господарі робили в різний час. Фасад складався із затертої червоної цегли та видовжених по висоті вікон, що прикрашалися сірими арковими сандриками на височині та кам'яними підвіконнями біля основи.

Вікна першого поверху були закриті ґратами, оскільки Краун Хайтс був одним із найзлочинніших районів Нью-Йорка і посідав останні місця за рівнем безпеки серед зон патрулювання. Переконливим аргументом для встановлення решіток були сто сорок три крадіжки зі зломом, які відбулися тут за минулий рік при тому, що Краун Хайтс займав лише чотири квадратні кілометри від загальної площі Брукліна.

Доріжка до ґанку будинку була огороджена невеликою хвірткою, що була зачинена на спеціальний замок, ключі від якого мали в розпорядженні лише мешканці будинку. Далі, пройшовши кількома широкими сходами, ви опинялися на ґанку перед подвійними дерев'яними дверима темно-сірого кольору. На них були прибиті цифри з номером будинку "334", позолота з яких давно злізла, оголивши темну мідь.

Праву стулку дверей на рівні очей обтяжував старий замковий механізм, трохи нижче розташовувалася кругла ручка, а біля неї стирчав ключик, що служив дзвінком і був схожий на ті заводні ключі, що використовувалися в іграшкових мавпочках, солдатах або роботах. Але провернувши ключ у дверях, ніщо в дверях рухатися не починало, замість цього лунав лише хриплий надтріснутий дзвінок, якого я майже ніколи не чув, бо його звук з плином часу так ослаб, що його могли чути тепер лише мешканці першого поверху.

За першими дверима знаходилися такі ж самі за конструкцією двері, проте вони відрізнялися від перших білим забарвленням і відсутністю дзвінка. Пройшовши їх, ви потрапляли в крихітний вестибюль, у якому прямо розташовувались вузькі сходи, а зліва знаходились двері першої квартири, яка займала весь перший поверх. Прямо над вами висіла підвісна люстра із ланцюжком вмикачем. Оскільки під час деяких ночей у вестибюлі було темно хоч око виколи, вона вмикалась, аби мешканці верхніх поверхів могли безпроблемно пройти по сходам, не ризикуючи звалитися з них.

Одного разу, коли Меган вкотре приїхала до дідуся, вона повідомила мені, що сходи в моєму домі дуже схожі на ті, якими бігла Ненсі з першої частини "Кошмару на вулиці В'язів". Я був здивований тим, що Шайна й Алан дозволили їй подивитися настільки недитяче кіно.

— Ми забороняємо, але розумієш, який зараз час, діти все більше сидять в інтернеті, де контролювати їх не так просто.

— Зрештою, ви її батьки, і якщо вона вас не слухається, це означає те, що ви не справляєтеся зі своїми обов'язками.

— Зараз вони стільки всього дивляться, що нинішнє покоління дітей не таке вразливе, як попередні. Замість того щоб накласти в штани, вони часто попросту критикують старі фільми жахів за убогі спецефекти, — стверджувала Шайна, виправдовуючись переді мною.

Якщо ви все ж таки не злякалися піднятися сходами з фільму жахів, через два поверхи ви опинялися на майданчику перед дверима старого Хадсона Стейна, якого рідко хто відвідував, крім його дітей та онуків.

У передпокої моєї квартири розміщувалися двері, за якими знаходилась комора з драбиною на те саме злощасне горище, гість на якому не давав мені спати останні тижні. Окрім неї у квартирі була також тісна кухня, вітальня і дві спальні кімнати.

Тепер я мешкав в цих апартаментах сам, після того як Патті покинула мене вісім років тому. Лікарі стверджували, що її випадок належить до низки особливих, коли ця погань виникала у людини занадто рано. Зазвичай хворобою Паркінсона хворіли людей похилого віку віком від п'ятдесяти п'яти років і далі, але бідолашна Патті дотягнула лише до сорока дев'яти.

Вони так і не змогли сказати, чому в неї розвинулася ця недуга. З боку генетики в неї було все гаразд, ніхто з її родичів не страждав від Паркінсона. Одного разу містер Джеррі пояснював, що приблизно у вісімдесяти відсотках випадків ця хвороба розвивається без будь-яких передумов, у цю групу, ймовірно, потрапила і Патті. Але по секрету, док нам також розповів, що існувала одна теорія, за якою заведено було вважати винуватцем розвитку хвороби Паркінсона погане екологічне середовище, що було частим явищем у наш час.

"Ми ж точно не можемо знати, якими гербіцидами та пестицидами обробляють наші поля. Чи не викидають фабрики в Брукліні солі важких металів в атмосферу і, врешті-решт, які випробування проводять вояки і чим займається офіцерський корпус національного управління атмосферних досліджень. Нам невідомо скільки всього ще приховують від нас. Скоріш за все, ми вже настільки засрали матінку природу, що тепер людству настав час розплачуватися", — стверджував поза кабінетом нейротерапевт.

Причиною її смерті стала не тільки швидкопрогресуюча недуга Паркінсона, також значну роль у цьому відіграли її захворювання серцево-судинної системи, що ускладнилися на тлі основного захворювання нервової системи, але вирішальний удар нанесла пневмонія, яка причепилася до її ослабленого організму.

Перед тим як Патті покинула нас, їй довелося сісти на інвалідний візок, а мені довелося брати відпустки і лікарняні, коли в останній місяць вона майже повністю була знерухомлена і почала мочитися під себе. Патті померла, дійшовши до останньої — п'ятої стадії. І тепер уже як вісім років я жив в цій квартирі на Маунтін-стріт один.

Мої батьки раніше теж проживали тут, тому у спадок квартира залишилася мені. Також у мене був брат, але у шістдесяті роки його призвали до В'єтнаму. Він не хотів воювати у протизаконній, на його думку, війні, тож цей хлопець став дезертиром і втік до Канади, де таким як він надавали допомогу пацифістські організації. Це трапилося в моєму ранньому дитинстві, тож я навіть не пам'ятаю, який він мав вигляд, і наразі мені не відомо, як склалася в нього доля і чи живий він ще узагалі. Думаю, у нього були вагомі переконання, щоб так вчинити, і, сподіваюся, що життя в нього склалося непогано.

Зрештою, до школи я пішов уже без брата. Це були сімдесяті роки — час бурхливих міжрасових конфліктів у Краун-Хайтсі. По мірі зростання бідності в місті ці суперечки охопили деякі райони Нью-Йорка, включно і з моїм рідним районом, з огляду на наше змішане населення, в якому кількість темношкірих перевищувала кількість білих у відсотковому співвідношенні сімдесят п'ять і двадцять відповідно (решту п'ять відсотків заповнювали іспанці та азіати).

Моя сім'я була білою, але мої батьки ніколи не виступали проти інших національностей чи рас і ніколи ні з ким не конфліктували. Таких самих поглядів дотримувався і я, насамперед у школі, однак не вся молодь була такою ж лояльною. Часто відбувалися сутички, бійки, насамперед через звинувачення у крадіжках і, як модно зараз називати, у булінгу з боку афроамериканських підлітків. У багатьох випадках, як можна легко здогадатися, темношкірих хлопців одразу звинувачували у всіх гріхах, навіть не намагаючись до пуття розбиратися в ситуації. Тоді всі керувалися стадними інстинктами, упередженими думками і ненавистю, але я завжди тримався осторонь, оскільки захищати єврея, латиноамериканця або темношкірого в той час означало б зраду і очевидно що один у полі не воїн. Один не зламав би систему.

Одного разу батько покликав мене, щоб роз'яснити мені дещо, коли він вирішив, що я вже достатньо дорослий, аби зрозуміти його слова: "Послухай мене, Хадсоне, і зарубай на носі назавжди. У світі трапляється багато неправильних речей, багато несправедливості, але ти мусиш розрізняти правду від неправди і не йти на повідку в групового упередження. Тобі намагатимуться насадити загальноприйняту популярну думку, проте ти завжди мусиш мати свою точку зору та об'єктивний погляд на ситуацію. Я не прошу тебе протестувати чи з піною у рота відстоювати свої погляди, але через таких як ти, цей світ колись зміниться на краще", — ця фраза врізалася в мою пам'ять на все життя, як батько цього, напевно, і хотів.

Боячись, що я зрозумію його неправильно, потім мій тато розповів детальніше про те, що саме він мав на увазі. Батько повідав мені про причини виникнення расизму, зокрема про наслідки рабства осіб африканського походження, колоніальну спадщину та теперішні неколоніальні відносини. Ця проблема торкнулася не лише Америки, дискримінація стала глобальною. І по сьогоднішній день мені не дає спокою той факт, що в наш час все ще існує окремий фронт боротьби за права людини, і ми, як і раніше, боремося в двадцять першому столітті за таку основоположну і фундаментальну для людства річ, як можливість вести рівне і гідне життя.

Я пішов по стопах батька і пропрацював усе життя на шиномонтажному сервісі фірми "Dеnnis Tire Serviсe". На перший погляд комусь може здатися, що праця по обслуговуванню коліс автомобілів є низькокваліфікованою і для того щоб займатися нею, багато мізків не потрібно. Серед широких мас ходить популярне кліше про те, ці хлопці з шиномонтажного сервісу завжди ходять брудні, їх пики та руки, як правило, весь час замурзані мастилом, вони тупуваті, а балакати вміють тільки про бейсбол і пиво та не мають жодних перспектив окрім гаражів, в яких вони проведуть усе життя під гідравлічним підйомником.

Згоден, частка правди в цьому є. Я не навчався в коледжі чи університеті, а після закінчення старшої школи, прийшов сюди на стажування і навчання під наглядом і керівництвом батька. "Для цієї справи потрібна хороша координація рухів, спритність в руках і трохи кмітливості, втім, останнє, я вважаю, необхідне в житті завжди", — говорив він. Хлопці на станції працювали в шумних і брудних майстернях. Ми нерідко страждали від холоду чи спеки. Однак, незважаючи на не найрозкішніші умови роботи, мені цей фах подобався.

Один розумник вигадав колесо, і для когось це принесло проблеми і витрати, а комусь — улюблену справу і непогані заробітки. Мабуть, бруд — єдине, що мені не подобається в моїй професії, можливо, варто ще згадати про не зовсім адекватних клієнтів і форс-мажори, які трапляються не по моїй вині, але ці останні складові властиві кожному фаху, тому я не брав би їх до уваги.

Оскільки більшість дорожніх покриттів в Брукліні мали хороший стан, нам не було потреби працювати цілодобово, та й вдень, у період міжсезоння, особливого навантаження у нас не було. Однак початок весни і кінець осені — це самий пік нашої роботи, коли на "перевзування" водії приїжджають один за одним безперервним потоком, що іноді навіть створює черги біля станції. У такий час буває навіть ніколи голову підняти, не кажучи вже про перекус або чашку кави, якими доводиться, найчастіше, жертвувати заради швидкого обслуговування та більших виторгів.

Після завершення мого першого року роботи на станції, для себе я точно визначився з самою ненависною порою року. Оскільки в осінню пору на землю виливалась найбільша кількість опадів, окрім звичного мастила, до твоїх рук з мокрих коліс також липла ще сира земля та листя. Тож сезон, під час якого ти бруднився вдвічі, а то й втричі більше точно не можна було назвати комфортним. Але робота в майстерні осінню була ще квіточками в порівняні з виїзними ремонтами, що в цю пору перетворювались на справжнє пекло.

Мій досвід роботи шиномонтажником нещодавно перевалив за тридцять років. Просування кар'єрними сходами в цій сфері не мало великих перспектив, окрім як підвищення до посади старшого майстра або переходу в підприємницьку галузь. Але я ніколи не горів бажанням відкривати свою власну станцію, магазин або виробництво шин, тож я ніколи не бажав більшого, окрім як займання посади рядового майстра. Мені цілком вистачало на життя моєї нинішньої платні, в пікові сезони ми заробляли трохи більше, бо зарплата нам зараховувалась від виробітку, тож ці надбавки, які я отримував в пікові сезони ми з Патті відкладали на більш коштовні покупки або відпустки.