Вікна в моїй кухні та спальні виходили на внутрішній двір. Іноді, вранці, під час приготування сніданку, я дозволяю собі визирнути в них, проте найчастіше потім шкодую про це. На мене наганяють смуток спогади про те, яким це подвір'я було раніше, коли в моєму дитинстві, молодості та подружньому житті, ми збирались разом із сусідами з усього будинку та святкували новий рік, дні народження, дні незалежності, дні праці або дні подяки.

Цей двір бачив багато весіль і похоронів. Не винятком стало і моє весілля, а також проводжання в останню путь Патті. На ньому розважалось і відпочивало покоління моїх батьків, на ньому відзначало свята і наше покоління з Патті. Але ось вже як десять останніх років двір цього будинку не бачив ні одного з таких масштабних гулянь, які були раніше.

Я думаю, виною всьому став збіг обставин, за яким у будинку опинилися мешканці різних вікових категорій. На першому поверсі жила пара літнього подружжя Флоренсів. Семюелю Флоренсу цього року має виповнитися сімдесят три, а його дружині шістдесят дев’ять. Раніше цей старий чортяка любив влаштовувати свята і з радістю пускав всіх інших мешканців на задній двір через свою квартиру, але нині ж ці двоє бажали лише тиші та спокою, а їхнє дозвілля в повсякденному житті тепер складалося з перегляду телевізора, складання пазлів, в'язанні та розраді від того, що вони ще спроможні доглядати за собою самотужки і не потребують переїзду в будинок для літніх людей. Здебільшого власниками заднього подвір'я були саме мешканці першого поверху, тож тепер вони були єдиними, хто ним користувався, і, найчастіше, Флоренси використовували його тепер лише як ігровий майданчик для своїх онуків.

Тож, подивившись з моєї висоти на подвір'я в цілому, дитячі іграшки на загальному, сірому, занедбаному тлі, виглядали немов речі з іншого всесвіту. Особливо це видовище різало око пізньої осені, коли різнокольорово забарвлені цяцьки переносилися наче в сцену старовинної фотографії, де все довколишнє середовище відображалося в сепійних відтінках.

Частина подвір'я взагалі заросла бур'янами, тож на місці, де колись ріс гарний доглянутий газон, тепер панував бур'ян, який в останні роки також потихеньку відвойовував стежини і майданчик, викладені з тротуарної плитки, між стиками якої вже пробивалася трава. Із садового столика і набору стільців біля ґанку злізала фарба, від чого вони також набули огидного та занедбаного вигляду.

Як я вже говорив, на мій погляд, причиною цьому стали різні вікові категорії та відокремленість сімей, які проживали в будинку. За винятком пари людей похилого віку на першому поверсі, які бажали у своєму віці тільки спокою, поверхом вище в будинку жила пара молодят, а піді мною, на третьому поверсі, квартиру знімав юний хлопець, який працював програмістом. Його професія називається якось по-іншому, проте точної назви я ніколи не можу запам'ятати, але і грець з ним, адже в моєму віці вже дозволено називати будь-кого, хто має діло з комп'ютерами — просто програміст. Якщо сказати по-чесному, то цього сутулого і хирлявого хлопця я люблю називати гіком, це слово я вперше почув у роках, під час яких у мене мала з'явитися криза середнього віку, тому, коли до мене приїжджає Шайна, зазвичай я їй кажу: Гік допоміг мені налаштувати телефон, або гік з поверху нижче заходив до мене на днях.

Усі в цьому домі дотримувалися норм доброзичливості та етикету, були готові допомогти одне одному на прохання й обмінювалися люб'язностями, однак далі цього справа не заходила, бо інтереси й погляди на життя були в усіх різними. Мені складно уявити вечірку на задньому дворі з парою людей похилого віку, які ставляться з презирством до всього і вся і не люблять гучної музики, а також молодою парою, яка ще живе певною мірою романтикою та ботаном-комп'юторником, замкненим інтровертом, який ще не нюхав пороху і більшу частину часу життя проводить відірвано від реальності, а коли й виходить на світ божий зі своєї хакерської нори, то дивиться на всіх зверхньо, вважаючи нас, простих смертних, непросвітленими й обмеженими, одним словом — тупицями. Разом із ними на садовому стільці приземлить свій зад і старий шиномонтажник, який побачив багато за своє життя і все ще має здоровий глузд, щоб усе це згадати й розповісти. Такі собі посиденьки вийдуть, чи не так? Святкуванню нового року на Таймс-сквер далеко до них як куцому до зайця.

Саме через це задній двір стоїть зараз занедбаний. Крізь моє вікно, висота якого давала змогу добре роздивитися околиці, відкривався чудовий краєвид на сусідські двори. Згоден, підглядати недобре, але я ж маю знати, чи не збирають мешканці сусіднього будинку в себе на подвір'ї бомби або ядерного реактору, бо я ж знаходжусь небезпечно близько до такої. Отож, я турбуюся лише за безпеку свого будинку. Але якщо там буде хтось засмагати влітку голяка, я заприсягаюсь, що опущу жалюзі на своїх вікнах.

В цілому, задні подвір'я сусідніх будинків також сильно різнилися між собою. Деякі були так само занедбаними, як і наш, поодинокі були навіть на порядок гірші. Люди завалювали їх різним мотлохом, побутовою технікою, покришками, старими поламаними меблями, велосипедами і навіть каное. А біля входу в будинок залишали лише пару пластикових стільців, щоб було де покурити і випити баночку пива. Ось це я розумію — люлі живуть собі на втіху і не переймаються через зайві дрібниці.

Але були й взірцеві двори, як у випадку з будинком навпроти, що виходив на Тінстік-стріт. В першу чергу варто відзначити, що його заднє подвір'я було виконано в однакових кольорах разом із будинком і це виглядало доволі витончено. Паркан, стіл і мангал мали темно-синє забарвлення, а сам майданчик був дуже доглянутим і акуратним. Мабуть, мешканець першого поверху був до біса хорошим господарником.

Вид із моїх вікон завжди викликав у мене в смуток і тугу, адже саме на цьому подвір'ї ми святкували наше весілля з Патті. Познайомилися ми з нею за півроку до нього, коли одного вечора, після зміни в майстерні, ми з хлопцями пішли гуляти вечірнім Брукліном. Якщо мені не зраджує пам'ять, приводом випити того дня послугував день народження Саймона Гувера, однак на той момент я ще навіть не здогадувався, що за шість місяців цей бельбас стане моїм швагром.

Спочатку ми поїхали в один із барів, потім трохи випивши, на таксі ми вирішили вирушити до центру міста, прямо на Нижній Мангеттен. Але зустрів я своє кохання все ж у Брукліні, точніше, на стику двох районів, оскільки тоді ми не перейшли до кінця Іст-рівер. Перед доленосною зустріччю, як мені пригадується, ми з хлопцями трохи побавились в якомусь парку, викупавшись у місцевому фонтані. Я добре зберіг у своїй пам'яті спогад, як повертався додому на Маунтін-стріт в одних черевиках і шортах, бо решта одягу промокла до нитки. Це була весна, але ще не настільки тепла, щоб ходити з голим торсом уночі.

Мене принесло додому доволі пізно, проте батько не сказав мені жодного слова щодо того факту, що я був п'яний в драбадан. Він знав, куди я піду після зміни, і знав хлопця, у якого був день народження, також йому було добре відомо, що на таких урочистостях п'ють далеко не содову чи лимонад. Тож батьки поставилися до цього з розумінням, як-ніяк на той момент я вже був не дитиною, і вже навіть не підлітком.

Після розваг у парку, ми вирішили вирушити на Манхеттен через Бруклінський міст, нашу п'яну свідомість вабили не тільки вогні на протилежному березі, а й дві величні опори-вежі, отвори в яких були виконані у вигляді височезних готичного стилю арок. У нічний час міст по всій своїй довжині освітлювався вогнями, не винятком були й сталеві троси, які утримували Бруклінську переправу і також були прикрашеними жовтими вогниками, що відкидали світло на нерівну хвилясту поверхню річки. Іст-Рівер спотворював світіння, що падало на нього, тож вогники на воді переливалися, витягуючись і сплющуючись. Річка віддзеркалювала на своїй поверхні весь міст, завдяки його яскравому освітленню.

Ми були немов мухи, метелики або комарі, що летять на привабливе нічне світло під дією фототаксису, рушили на міст у бажанні перейти Іст-рівер пішки. Уздовж міст був розділений на три частини: дві асфальтовані смуги по краям, що використовувалися автомобілями і пішохідна доріжка по середині, на значному узвишші. Саме вона слугувала для пересування пішоходів і велосипедистів, як місцевих, так і туристів.

Одними з небагатьох історичних розповідей, які я запам'ятав і виніс із собою зі шкільного кабінету історії, були цікаві легенди щодо минулого цього більш ніж столітнього мосту. Наш учитель історії одного разу розповів нам, юним Бруклінцям, як до першої світової війни великі сховища заввишки в п'ятдесят футів під навісом моста здавалися в оренду, з метою профінансувати і покрити витрати на його будівництво, завдяки своїм холодним температурам, ці складські приміщення з гранітними стінами стали, до прикладу, чудовими винними погребами. А щоб переконати жителів одного з найжвавіших міст Америки в безпеці новітнього моста, незабаром після завершення будівництва влада вирішила продемонструвати міцність конструкції за допомогою слонів, закликавши скорохвацького шоумена Бармунта провести двадцять одного слона через всю споруду.

Також, якось раз у дитинстві, на вихідних, батьки вирішили звозити мене в парк на Манхеттені і там, перетинаючи міст, батько розповів мені одну цікаву чутку, яка передавалась із вуст в уста в Брукліні між старожилами і мала статус міської легенди. За його словами, у мосту існує секретне бомбосховище, створене в п'ятдесятих роках, тобто у самий розпал холодної війни. Ходить теорія про те, що вхід до нього знаходиться в стіні вежі-опори з боку Манхеттена, проте жодних точних фактів чи підтверджень на той час не існувало.

Згодом ця чутка виявилася правдивою, коли у двотисячних, під час проведення ремонтних робіт робітники справді виявили цю схованку, але й сенсу приховувати це бомбосховище від комуністів вже не було, тому ця новина швидко поширилась засобами масової інформації і влада не перешкоджала цьому. Уряд на повному серйозі подбав про укриття на випадок початку ядерної війни, адже вони затягли туди аж триста п'ятдесят тисяч банок з галетами. Окрім цього, притулок був оснащений величезною кількістю бочок з водою, ліжок, ковдр, засобів медичної допомоги, повітроочисних установок і протишокових препаратів.

За часи холодної війни було створено безліч сховищ від радіоактивних опадів, старовинні таблички і вивіски до входів яких можна було і зараз віднайти в різних куточках Нью-Йорка. Це у свій час і породило теорії про існування одного з таких укриттів у мосту.

І саме на цьому мосту, де колись в опорах знаходились склади для вина і шампанського, яким крокували слони і який міг послужити порятунком для людей під час ядерної війни, я і зустрів свою долю.

Сталося це зовсім випадковим чином, коли двоє дівчат, які також прогулювалися Бруклінським мостом, звернулися до нашої веселої компанії. Заговорила насамперед одна з дівчат, окликнувши нашого іменинника. Я ж тим часом з рештою хлопців спостерігав за суперечкою, що раптово розігралася між незнайомкою і Саймоном. Згодом виявилося, що вони були знайомі, оскільки в розмові ті називали один одного на ім'я і спілкувалися вони досить відверто. Ми так і стояли, не розуміючи що відбувається, хвилину чи дві до того моменту, поки Саймон не представив свою сестру Патті нам.

Вона була невисокого зросту, приблизно на голову нижча за мене, на той час Патті мала невелику засмагу на шкірі, оскільки не гребувала відвідинами солярію. Коли я вперше подивився на її обличчя, мене одразу ж підкорили її щирі світло-карі очі та кучеряве, доглянуте і пофарбоване в каштановий колір волосся.

Першим моїм відчуттям став сором за мій босяцький, зачуханий і нетверезий вигляд. Я одразу ж усвідомив, наскільки вона прекрасна, проте в ту ж мить приборкав у собі свої почуття й амбіції, вирішивши, що перш ніж заговорити з нею, мені варто було б як мінімум протрезвіти і прийняти душ. Мені здалося, що я не гідний її, принаймні в тому вигляді, в тому місці і в той час.

Патті мала звичку посміхатися і випромінювати своїм виглядом добро і благоговіння, цю магію вона зберегла та користувалася нею впродовж усього життя аж до свого відходу. Сяяти доброзичливістю було однією з головних якостей, за які мені пощастило її цінувати і за якими я дуже сумую тепер.

Тієї ночі вона почала сварити Саймона за те, що цей бовдур вештався по місту п’яний як чіп, у той час як на нього вдома вже чекали батьки і його дівчина, аби відсвяткувати іменини разом із ним. А оскільки Патті добре знала звички й характер брата, їй вже було відомо, що той повернеться додому не так-то скоро, тому й вирішила вибралася на вечірню прогулянку з подругою. Після цього вони почали сваритися ще більше. Саймон виправдовувався, що не може кинути своїх друзяк, а святкування в родинному колі вони цілком можуть перенести на завтра. Незабаром дійшло до того, що він почав нести якусь єресь, приміром, що це ми змусили його проставлятися на честь дня народження, насильно тягаючи його по барах, а потім ще й змусили цього бідолаху пертися на Манхеттен.

Ще тоді наші погляди з нею часто зустрічалися. Який вигляд мала її подруга, я навіть не пригадую, адже мою свідомість настільки затьмарила краса Патті, що я не помічав буквально нічого іншого на цьому світі, окрім неї. Незабаром Патті вибухнула ще одним спалахом гніву, зрозумівши, що ми купалися у фонтані й наш майже весь одяг промок до нитки. Вона почала кричати на Саймона за те, що він ганьбить їхню сім'ю і хоче підхопити запалення легенів.

Коли її брат почав потроху здавати позиції, мені вперше довелося пізнати її твердий характер. Попри те, що Саймон був старший за неї, складалося відчуття, що саме вона наглядала за ним, а не навпаки. Того вечора я побачив, наскільки стоїчний у неї був характер, найімовірніше, його формуванню посприяло життя в сім'ї простих робітників. Її здатність постояти за себе також приваблювала мене, і вже в той момент мимохідь уявляв наперед, якою вона може бути дружиною в сімейному житті. І ще того вечора я дійшов до висновку, що вона напевно буде добре виховувати своїх дітей, а також долати всі життєві труднощі й негаразди.

Я розумів, що саме така дівчина була мені й потрібна, але я мав відповідати її рівню і все ж таки не втрачати першості, якої мав триматися чоловік у подружжі. Нехай того вечора ми і познайомилися вперше, наше спілкування тоді обмежилося лише коротким привітанням.

Саймон зрештою здав позиції і вирушив додому разом із Патті, водночас з цим наш імпульс бажання щодо відвідин Манхеттена також зник. Святкування закінчилося в той момент, коли головного винуватця торжества потягли за вуха додому.

Але наступного дня вона ніяк не переставала виходити мені з голови, тому, зустрівши її брата на черговій зміні, я вирішив попросити в нього номер телефону Патті та запитав, чи немає в неї хлопця. Мені пощастило, і вона виявилася вільною. Ось тоді все і зав'язалося, Патті після першого ж дзвінка без вагань погодилась на зустріч, на першому побаченні ми з нею вирушили в парк Вашингтон-сквер, що розташовувався в кварталі Грінвіч-Віллідж.

Згодом, за півроку, я освідчився їй, і ми одружилися, вирішивши жити разом із моїми батьками в тому ж домі, на Муантін-стріт, у якому якраз звільнилася квартира поверхом нижче.