Мені наснився сон, буцімто я перебуваю в лісі й чую звуки якоїсь тварини, поруч у кущах. Цей звук мене не лякав, це було не гарчання чи завивання якогось хижака, а звук якогось маленького звірка, проте я не міг точно визначити, якого. Цей звук здався мені знайомим, такий шум міг видавати якийсь птах, оскільки звук долинав десь знизу, знаходився на рівні моїх ніг. Я стояв на стежці й намагався розгледіти його у кущах, бо цей звук ставав дедалі гучнішим і доходив до такої величини, що мені аж різало у вухах від нього. Я був впевнений, що можу просто проігнорувати його і піти далі, проте сон почався саме з цього місця, і я відчував, що вже перебував на головному місці подій.

Але цей сон був коротким і неглибоким, поступово він перетворився на дрімоту, а невдовзі я й узагалі прокинувся, розплющивши очі та побачивши контури кімнати й вікон у темряві. Попри те, що я прокинувся, на мій подив, звуки зі сновидіння не перестали відтворюватись у моїй голові, через що я буквально прийшов у ступор. Я не міг повірити, що чую звуки того ж лісового звіра, але тепер у себе в квартирі.

Я буквально зірвався з ліжка і моя дрімота вивітрилась вмить, коли, нагостривши вуха, я зрозумів, що джерело того звіриного голосу перебувало прямо наді мною. Потроху затихаючи, тваринні крики нарешті вщухли, але я встиг досить добре їх розчути, щоб визначити для себе, що вони були далеко не схожі на ті, які могли б видавати щури. Це мене добряче збентежило, тому я вслухався і миттєво в голові почав перебирати варіанти того, хто б ще міг забрести на моє горище, окрім пацюків.

Після деяких роздумів, я так точно і не зміг визначити, кому ці звуки належали, проте я був точно впевнений — на цей раз це вже були не дрібні гризуни, а щось більше. Чи потрапило воно в пастку? До чого був цей звук? Переді мною стояв вибір: почекати до ранку, або ж вилізти туди і зіткнутися з невідомим просто зараз. У мою сонну і розгублену свідомість ніяк не приходили домисли про те, хто ж це міг бути. Не встиг я вирішити, що ж мені робити далі, як тут цей писклявий, норовистий і панічний крик рознісся квартирою знову.

"Чорт забирай, та що ж там відбувається?", — з крихтою люті подумалося мені. Мені набридало те, що хтось господарює на моєму горищі й одночасно з цим заважає мені спати. З цією думкою я прийняв рішення вибратися нагору просто зараз, в той момент мною керувало роздратування і рішуче бажання нарешті покінчити з цим назавжди.

Однак я не втрачав обережність і пильність, все ж йти туди з голими руками було небезпечно. Мені не було відомо, що за тварина зараз там перебуває, але це було явно щось більше, ніж просто дрібний щур. Не вмикаючи світла, тієї ж секунди, навпомацки відшукавши їх на спинці стільця, я натягнув на себе штани, потім взув капці й попрямував до ванної. Мені не спали на думку якісь кращі варіанти озброєння, окрім як простої швабри для підлоги. Я ніколи не захоплювався стріляниною і не мав у себе вдома жодної вогнепальної зброї, однак навіть якби вона в мене була, я б, напевно, не став влаштовувати стрільбище посеред ночі на своєму горищі, роблячи дірки у ньому і піднімаючи на ноги сусідів.

Вбігши у ванну, я схопив швабру з плоскою насадкою і, озброївшись нею, одразу ж попрямував до комори. Цього разу я не обтяжував себе додатковими обмундируванням і поліз нагору прямо в капцях, на одягання черевиків не було часу. Мені слід було забратися туди і ввімкнути світильник максимально швидко, щоб, хто б то він не був, не встиг атакувати мене. Звуки припинилися приблизно в той час, коли я заходив у ванну, тому піднімався сходами я вже у фіктивній тиші, але зупинятися у мене навіть і на думці не було, покінчити з цим варто було тут і зараз.

Зрештою мені посміхнулася удача, і я на одному диханні видерся нагору, досить швидко при цьому відшукавши шнурок вмикача. Насамперед я по порядку кинув поглядом у кути, де повинні були знаходитися пастки. Стоячи біля люка, здалеку дві з них мені вдалося одразу ж роздивитися і виявити, що вони були порожні, а їх приманка, недоторкана, досі знаходилась на своєму місці. Ще дві мишоловки розташовувалися поза моєю зоною видимості, одна з них була розміщена за цегляною перегородкою, а другу, яка знаходилась над моєю спальнею, загороджували ящики з речами.

Оскільки мені знову здалося, що звук надходив із ділянки горища прямо над моєю спальнею, насамперед я вирішив перевірити мишоловку, приховану за ящиками, оскільки джерело криків тварини знаходилося десь у тій стороні, інтуїція мені також підказувала, що хтось там досі має бути.

Я повільно і максимально тихо підкрався до кута, за яким мала лежати мишоловка. Швабра в моїх руках була міцно стиснута і готова до атаки або ж захисту. Завдяки її плоскому наконечнику, за потреби я міг наносити доволі сильні оглушливі удари. І тут я знову почув ті самі звуки, проте на цей раз набагато тихіші. Вони були ідентичні до тих, які лунали набагато голосніше раніше. Мені було важко в це повірити, але незабаром я усвідомив, що ці звуки були ніщо інше, як жалісне, плаксиве скиглення.

Я повільно вийшов з-за рогу.

Не те щоб побачене мене надто ошелешило, оскільки, загалом, щось схоже на це я й очікував побачити. Завернувши за ріг, я побачив маленького єнота, очі якого блиснули на світлі, рівно перед тим як я закрив його своєю тінню. Не встиг я його добре розгледіти, як звірятко швидко рвонуло в бік від мене, проте не втекло, а просто збільшило відстань. Поруч із тим місцем, де я його виявив, лежала якась роздерта коробка з під взуття, однак зараз мені не було діла до неї. Цієї коробки раніше тут не було, найімовірніше, єнот перетягнув її звідкись сюди. Також на коробці був якийсь напис, однак погане освітлення не дало мені швидко прочитати його.

Побачивши тваринку вперше, я в мить усвідомив, чому він видавав такі крики. І з характером звуків я не помилявся, вони являли собою жалісний, плачевний поклик. До нюхала єнота причепилася мишоловка, вона вдарила звіреня по носі, коли те потрапило у пастку, і скоба, що спрацювала, міцно затиснула його пащу, закріпивши конструкцію у нього на обличчі. Тепер уся картина того, що відбулося, склалася повністю в моїй голові, з урахуванням також звуків, які я чув ще у квартирі.

Можливо, інші вчинили на моєму місці по-іншому і раділи або зловтішалися від того, що шкідник потрапив у пастку. Однак перші почуття, які в мене виникли, без сумніву свідчили про моє добре та співчутливе серце.

Я миттю відставив швабру вбік і рвонув назад у квартиру, потім дістав із холодильника перший-ліпший ланч-бокс із доставки з недоїденим картопляним пюре. Повертаючись назад із гостинцями для мого гостя, я помітив досить великих розмірів просвіти в тому місці, де цегляний димар стикувався з покрівлею і виходив назовні. У той момент мені стало зрозуміло, як саме звірятко сюди забиралося.

Я викарабкався наверх із залишками картопляного пюре, а єнот, на мій подив, як з’ясувалося, навіть не зрушив з місця з того моменту, як я залишив його, натомість він продовжував зачаровано спостерігати за мною своїми темними, як дві намистини, очима, з переляком і хвилюванням в них. Але звірятко не поспішало тікати, а поки лише дивилося за тим, що станеться далі, маючи, напевне, надію на отримання якоїсь допомоги.

Я повільно і акуратно підійшов до нього з ланч-боксом у руці, зупинившись на відстані близько шести футів.

Я не можу точно сказати, що мною тоді керувало. Ми ніколи вдома не тримали тварин, але до чужих чи вуличних менших друзів наших я байдуже не ставився, або ж в усьому виною був мій вік, через який я, радше за все, став більш чуйним і сентиментальним. Як би там не було, до цієї тварини я відчував тільки благородні почуття, бажаючи допомогти їй і приручити її.

— Давай-давай. Не бійся, у мене є дещо смачне для тебе. Я тобі допоможу зняти цю штуку, — пришіптував я.

Думаю, єнот був наймилішим з усіх тих звірів, які могли б опинитися у мене на горищі. Зі щурами, птахами або білками, я вас запевняю, в мене розмова була б зовсім інша.

Єнот з пересторогою досить довгий час дивився на мене, найімовірніше, оцінюючи небезпеку і розмірковуючи про те, наскільки чесними були мої наміри. Однак за його поглядом і дрібним посмикуванням носа, я зрозумів, що він уже визначив на запах їстівне походження того, що було в мене в руках.

Тварина розмірковувала близько хвилини, то подаючись на кілька кроків уперед, то зупиняючись і повертаючись назад, при цьому недовірливо озираючись на всі боки. Але врешті-решт, не поспішаючи, пильно спостерігаючи за мною в очікуванні будь-яких різких рухів чи змін у моєму виразі обличчя або ж поведінці, звірятко все ж таки підійшло до мене і принюхалося до картоплі. Однак на його мармизі все ще висіла та причеплена мишоловка, яка не давала єноту навіть відкрити рота. Тому я повільно поставив ланч-бокс і простягнув руки до його обличчя. Водночас єнот відсахнувся і в ту ж мить я зметикував, що добровільно він навряд чи дасть мені доторкнутися до нього, тож діяти мені потрібно було швидко і різко, всупереч тому, що звір міг почати чинити опір.

Єнот не встиг відбігти далеко і залишався в зоні досяжності моїх рук, завдяки чому я рішуче і швидко однією рукою схопився за дерев'яну пластину мишоловки, а другою за притискну скобу. Я відразу ж відчув опір, який створював єнот, намагаючись втекти, але одним швидким і проворним рухом я відігнув скобу, звільнивши нарешті його ніс від пастки.

Єнот відбіг назад на кілька футів, однак, швидко схаменувшись і заспокоївшись, він, мабуть, згадав про картопляне пюре, через що не поспішив втікати на зовсім, усе ще залишаючи собі шанс зрештою заволодіти тією їжею. Тут я помітив невелику смужку в нього на переніссі. Мабуть, скоба вдарила його так сильно, що залишила синець або навіть рану в нього на носі.

Однак я був вражений, нехай і такою невеликою, однак хоробрістю тварини. Ймовірно, життя в бетонних джунглях зробило місцевих шкідників не настільки полохливими і боязкими, адже для виживання в місті їм, напевно, доводиться адаптуватися і частенько звертатися по допомогу до людей. Цей єнот найвірогідніше був одним із таких, що не бояться людей, однак потрапляння в пастку трохи перелякало його і викликало розгубленість, однак у звичайних умовах, я б'юся об заклад, він так само, як і голуби, не відчуває ні краплі страху до двоногих жителів міста.

Я вирішив поставити їжу на підлогу, а самому відійти подалі, щоб тварина не боялася підійти. І тут мені згадалася та взуттєва коробка, яку малий пустун звідкілясь витягнув. Мене неабияк зацікавив напис на ній, який я не встиг прочитати.

"Їж поки що, а я сходжу подивлюся на те, що ти там дістав"

На місці, де донедавна неподалік розміщувалася мишоловка, стояла погризена взуттєва коробка. Тепер без поспіху, я присів біля неї і нарешті зміг прочитати акуратний, кольоровий, художньо виведений фломастерами напис, від якого в мене аж перехопило подих: "Капсула часу". Ще трохи нижче стояло дві дати: "Створено 20.07.93" і "Відкрити 20.07.2013".

Я підняв її і не повірив власним очам. У моїх руках була капсула часу, створена нашою сім'єю понад двадцять років тому. З ходу я безуспішно спробував згадати, як саме ми її збирали, і з якого приводу нам спало на думку її створити, але, на жаль, у моїй пам'яті зараз жодні спогади так швидко не спливали, для цього було потрібно трохи часу. Але завдяки стилю виведення літер, я одразу ж впізнав почерк Патті, хоч за довгий час напис сильно затерся і вигорів.

Я був у прямому сенсі ошелешений такою знахідкою. Якби не пустотливий єнот, який господарював тут останній тиждень, то, можливо, ця коробка ще пролежала тут не один рік, всупереч тому, що термін її розкриття минув ще шість років тому. Коробка була вкрита густим шаром бруду і пилу, а сама трохи набрякла від вологості, її первісний колір збляк з плином часу. По периметру кришка була заклеєна скотчем, щоб вміст випадково не висипався, а дрібні гризуни не змогли залізти всередину. Також з коробки в різних місцях звисали полотна павутини, якими вона була частково обплетена.

Забувши про єнота, посилене шоком, мною оволоділо бажання якнайшвидше відкрити її. Я був на рідкість схвильований, через що навіть не став для цього спускатися до квартири, а натомість мав намір відкоркувати капсулу просто тут. За життя я був напрочуд стриманою і спокійною людиною, проте тепер мої руки буквально тряслися. Хвилину тому я знайшов послання з минулого, буквально повідомлення від самого себе, відправлене з дев'яносто третього, або ж навіть повідомлення від Патті? Від цього вихору думок у мене все стиснулося всередині.

Скотч по периметру кришки від часу, пилу і вологи втратив свої клеючі властивості і відлип у деяких місцях. Тому мені не становило труднощів зняти його і відкрити коробку.

Тієї ж миті я так і зробив. За вагою, розміром і за звуками речей, що перекочувались всередині, можна було визначити, що ми не настільки вже й багацько предметів вирішили покласти сюди.

Після того як я відкрив коробку, насамперед мені впав у вічі комплект дитячого одягу. Я розгорнув акуратно складену рожеву сорочечку, повзунки-штани і шапочку. Мене здивувало те, що цей одяг мав ще досить охайний вигляд, він зберігся в дуже хорошому стані, тому речі, я впевнений, були придатні для використання навіть зараз. Мене немов блискавкою вразив спогад про те, що дев'яносто третій — це рік народження Шайни. А оскільки день народження в неї був у лютому, то виходить що капсула часу була упакована через п'ять місяців після її народження, якраз у той час, коли вона вже виросла з цього одягу для новонароджених.

Однак я досі не міг згадати, яким чином і хто саме вирішив створити цю капсулу часу. Невже Патті зробила її без мене? Я сумніваюся, що покласти сюди дитячі речі було також моїм рішенням, у тому віці я був далеко не схильний до сентиментальностей.

Однак газета, що лежала на дні і була датована двадцятим липня, свідчила про те, що навряд чи Патті складала капсулу сама. Цілком ймовірно, що вже газету поклав сюди саме я, оскільки це видання часто служило мені на той час джерелом новин.

На дні коробки лежала перша сторінка щоденного видання "The New York Times", на якій, зокрема, мені впав в око заголовок про звільнення тодішнім президентом Клінтоном директора Федерального Бюро Розслідувань Вільяма Стіла, який уперто відкидав ультиматум адміністрації піти у відставку за шість місяців, після безлічі доповідей про порушення ним внутрішніх етичних норм та про його негідну поведінку на займаній посаді. У лівій крайній колонці, до якої була прикріплена фотографія президента, який потискає руку одному з офіцерів, повідомлялося про надання Клінтоном свого плану пом'якшення заборони на гомосексуалістів у війську та оголошений заклик до генералів і адміралів знайти у своїх серцях "волю і бажання" здійснити його.

Цей випуск новинної газети не міг похвалитися гучними заголовками, оскільки цього дня жодних важливих чи особливих подій у США чи у решті світу не відбулося. Наскільки я пригадую, у той період, кілька номерів поспіль вони лиш те і робили, що розжовували дозвіл Клінтона на службу в армії гомосексуалістів. Проте, оглядав я цей випуск двадцятирічної давності не без цікавості, оскільки це було досить незвично і захоплююче — подивитися на новини кінця минулого століття, які подаються наче свіжі, і зануритися в атмосферу того дня.

Також всередині взуттєвої коробки катався з боку в бік мій старий пейджер "Motorola". У дев'яностих роках стільникові телефони почали поширюватися із блискавичною швидкістю, через що зірка пейджингу пішла на захід, а самі пристрої відправилися на звалище історії. Найімовірніше, саме я вважав доречним покласти сюди цей пристрій, аби наші діти й онуки змогли оглянути цю диковинку в майбутньому. В той рік я, скоріш за все, придбав собі вже стільниковий телефон, тому цей апарат був мені вже не потрібен.

Також у коробці знаходився плюшевий ведмедик, що належав Шайні. Цього косолапого пам'ятав навіть я, оскільки цей невеликий смугастий білий ведмідь був її самою першою іграшкою. Ми купили його Шайні незабаром після її народження. Чесно кажучи, я не вбачав сенсу у тому, щоб класти в капсулу часу іграшки, оскільки, добре покопирсавшись на горищі, їх і так можна було знайти хоч лопатою вигрібай, через це я був впевнений, що ця ідея точно не належала мені. Можливо, це зробила Патті, заради деякого символізму, взявши саму найпершу іграшку нашої доньки. Біла шерсть ведмедя від часу зблякла і пожовкла, а Шайна навряд чи навіть згадає його, однак, думаю, їй все ж цікаво буде подивитися на цього ведмедика, як і на інші речі в капсулі. Після оглядин я планував, звичайно ж, забрати коробку в квартиру і якнайшвидше показати її дітям.

Із самого початку я запримітив касетний плеєр "Sony Walkman", але дістав його розглянути тільки зараз, оскільки в першу чергу бажав розглянути більш цікавіші та унікальніші речі. Цей плеєр на той час вважався досить маленьким, легким і, що не менш важливо, до біса модним електронним аксесуаром серед молоді. Я був не виключенням з їх числа і також любив слухати музику, особливо під час одноманітної та нудної роботи в гаражі. Також у пристрої була присутня функція радіо, яке можна було слухати, після того як записи на касетах набридали.

У взуттєву коробку помістилося не так багато речей, тож оглянути мені залишалося лише два білих конверти, що лежали на дні шухляди. Це були два класичні поштові конверти з синьо-червоною смужкою по периметру, без марок і штампів, з порожніми незаповненими полями для даних відправника й одержувача. Само собою їх також не пощадив час, від плину якого папір пожовк і втратив свою колишню міцність, перебуваючи під постійним впливом вологи та проходячи цикли натягування нею і висихання. Взявши їх обидва в руки, я відчув, що один з них був тонший, а другий товщий. І тут моє серце забилося ще швидше, я в ту ж секунду усвідомив, що в капсулі часу в обов'язковому порядку мав також бути присутній лист. Імовірно, у тоншому конверті містився саме він, однак у мене не було припущень щодо того, що саме могло міститися в іншому, грубішому конверті.

До мене немов слабким ехо долинали відголоски минулого, туманні кадри з того дня блукали десь по куткам моєї свідомості. Я потроху почав згадувати те, як ми упаковували це послання. Якщо мені не зраджує пам'ять, це був один із будніх вечорів, Патті на той час вже було вийшла з декретної відпустки і для Шайни ми наймали няню. Створити капсулу часу вирішила, скоріш за все, саме Патті, начебто перебуваючи під враженням після перегляду якогось телешоу, в якому розповідалося про таку цікавинку. Її захопила ідея зробити послання для наших дітей та онуків, щоб ми разом із ними потім, в майбутньому, відкрили цю капсулу. Тим паче того року в нас народилася перша дитина, тому це зробило його ще більш символічним.

Я поклав у коробку газету, пейджер і плеєр, а все інше — вона. Мені не пригадувалася частина, в якій ми б писали лист разом, тож, найімовірніше, Патті написала його сама. У зв'язку з чим мене охопило ще більше хвилювання. Мені належало прочитати її послання, нехай із минулого, однак крізь цей лист мені пощастить знову почути її голос, її повідомлення для мене.

На жаль, Шайна стала нашою першою й останньою дитиною, а Патті не дожила до часу, коли ми б усі разом змогли відкрити цю капсулу часу. Насамперед, я вирішив відкрити товстіший конверт та залишити лист на кінець. Чомусь мені спало на думку, що в конверті можуть лежати гроші, адже Патті могла замислити покласти в капсулу часу що завгодно. Не виключено, що таким чином вона могла зберігати заощадження на чорний день. Капсула часу могла служити, окрім її прямого призначення, банальною заначкою.

Однак усередині не знайшлося коштів і мої фінансові сподівання рухнули одним махом. В конверті, що було не дивно, я виявив з два десятки фотографій. Надруковані на щільному глянцевому папері у фотосалоні, вони придали солідної товщини конверту.

Я почав розглядати їх по порядку. З кожним новим знімком моє серце дедалі більше тріпотіло, а дихання ставало нерівним і переривчастим. Здебільшого більшість фотографій було зроблено раніше того ж року, і майже всі вони були пов'язані однією спільною темою — народженням першої дитини. На одному зі знімків ми стояли у палаті пологового будинку біля ліжка, на якому лежала Патті. Біля постілі стояв я, Саймон із дружиною, мій батько та батьки Патті. Маленька Шайна ж в цей час мирно спала на руках моєї дружини. Це був єдиний знімок з конверту, на якому було відображено абсолютно все наше сімейство.

Ще одну або дві фотографії було зроблено там же, в пологовому будинку, інші ж знімки відображали різні сцени з нашого сімейного життя. На одному з них Патті стояла на кухні в халаті і щось готувала, поки Шайна гралася брязкальцем сидячи поруч за дитячим столиком для годування. На іншому знімку ми троє і Саймон з дружиною та дітьми стояли на тлі озера Валленпопек, що розташовується на північному сході Пенсільванії. На водоймі можна було кататися на човнах, плавати і рибалити в літню пору, проте ми побували там навесні, коли погода була ще недостатньо тепла для таких забав, однак миловидна лісиста берегова лінія озера надавала можливість розважити себе пішими прогулянками і спостереження за дикою природою.

На ще одній світлині, яку, судячи з листя на деревах і легкості нашого вбрання, було зроблено влітку. На ньому я, Патті і маленька Шайна годуємо білок у Центральному парку, а поруч з нами розстелено простирадло з контейнерами і термосами з їжею. Це був один з наших численних пікніків, на які ми з дружиною після народження дитини намагалися вибиратися частіше.

Таких знімків у конверті було близько двох або трьох десятків, точно перераховувати я не став, проте мигцем я переглянув їх усі, всупереч тому, що освітлення на горищі залишало бажати кращого для оглядин. Незабаром я акуратно склав їх усі у конверт і помістив його назад у коробку.

На цьому моменті моє хвилювання досягло свого піку.

Тремтячими руками я взяв до рук другий конверт, в якому, з вірогідністю в дев’яносто дев’ять і дев’ять відсотків, містився саме рукописний лист. Більше речей, які б я не оглянув, у капсулі часу не залишилося, тож я мимоволі наблизився до кульмінації моєї мандрівки в минуле.

Зі мною збиралася заговорити людина, голос якої линув з дев'яносто третього року, пронизавши простір і час. Цей голос нарешті дійшов до свого одержувача, через відстань у двадцять шість років.

Від часу клей, яким заклеювався конверт, відсирів і висох, завдяки чому відкрити його без додаткових інструментів, не сильно пошкодивши, не склало мені труднощів. Так само, як і з першим конвертом, я елегантно і акуратно легким рухом руки відірвав язичок.

Там справді лежав лист.

Діставши і розгорнувши пожовклий аркуш, я побачив текст, написаний чиїмось кольоровим і неймовірно красивим почерком. Напевно, для написання й оформлення листа Патті використовувала кольорові фломастери, ті ж самі, якими вона зробила напис на коробці.

Сам листок був вельми елегантно й витончено оформлений, по кутах його прикрашали візерунки і завитки, а вздовж тексту на полях тягнулися вишукані тонкі орнаменти. Сам текст листа був такий:

20 липня 1993 року

Дорога моя сім'я,

Вітаю! Це послання для вас з минулого. Я не знаю, пам’ятатимете ви цей день чи ні, однак ми тільки що з вами завершили збирання цієї капсули і просто зараз я сіла за те, щоб написати вам цього листа.

Напевно, ви вже точно згадали, що саме цього року в нас народилася перша дитина, однак на той момент, коли ви відкриєте цю капсулу, Шайні повинно бути вже двадцять, а нам із Хадсоном —за п’ятдесят. Я створюю цю капсулу часу, щоб нагадати вам, якими ви були того року, коли наше перше малятко з'явилося на світ та подарувати вам посмішку у вашому дві тисячі тринадцятому році, станом на який, я маю надію, у нас буде ще більше дітей і скоро, сподіваюся, не за горами буде народження внуків.

Ви пам'ятаєте, що ви робили і чим захоплювалися в цьому віці? На момент написання цього листа, ти, Хадсоне, працюєш майстром на шиномонтажній станції, а я думаю про просування кар’єрною драбиною у фармацевтичній компанії, адже пристрастю всього мого життя була, є і буде залишатися хімія. Шайна, напевно, нічого згадати з такого малого віку не зможе, однак я хочу просто сказати, що ти зараз така мила і чарівна крихітка, хоча і час від часу пустуєш, доставляючи мамі клопоту. Я впевнена, що ти виросла красунею та розумною дівчинкою, в якої немає відбою від хлопців.

Я не знаю, зросте чи впаде рівень інфляції, проте нині галон пального обходиться нам у долар і десять центів, на десяток яєць у магазині ми витрачаємо близько долара, а галон молока коштує зазвчиай два сімдесят п'ять. Завдяки перемозі демократа Клінтона і його добре продуманій економічній програмі, націленій на подолання економічного спаду в країні, я не думаю, що ціни в майбутньому зростуть, принаймні в найближчі кілька років.

За прогнозами IT—експертів, пейджери незабаром підуть у забуття, а за короткий час у масовий продаж надійдуть стільникові телефони. У зв'язку з чим ти, Хадсоне вирішив покласти сюди касетний плеєр і пейджер, адже на днях вже плануєш закупитися обновками.

Два роки тому розпався Радянський Союз, наш опонент в холодній війні. Наразі через це у країні відчуваються переможні настрої і піднесення через поразку суперника. Зараз Росія голодна, бідна, принижена і обурена втратою статусу великої держави.

Для мене дуже цікаво, якими ми будемо в майбутньому, чи зміниш ти роботу, Хадсоне, чи так і залишишся працювати на шиномонтажній станції рядовим майстром, адже ти не втомлюєшся постійно стверджувати, що тебе все влаштовує. Водночас я сама не можу уявити, як можна все життя пропрацювати на одному місці, так само як і Саймон. Він часто зізнається, що йому вже набридло лазити по цим всім майстерням. Останнім часом мій брат марить роботою далекобійника та підшукує відповідну компанію, яка зможе його працевлаштувати. Але, як би там не склалися наші кар’єри, я сподіваюся, що на пенсії ми будемо багато подорожувати.

На президентських виборах минулого року перемогу здобув представник Демократичної партії Білл Клінтон, який набрав триста сімдесят голосів виборців, тоді як його суперник Джордж Буш отримав лише сто шістдесят вісім голосів. Крім цього, демократи зберегли контроль над обома палатами Конгресу. Гадаю, його перемогу можна пояснити дохідливо представленою економічною та соціальною програмою. Однак, нещодавно імідж нового президента почав падати. Зокрема це сталося через один із кумедних скандалів, який стався на початку року та мав назву "хеіргейт". Історія там була така, що аеропорт Лос-Анджелеса простояв закритий аж сорок хвилин, поки особистий перукар президента закінчував стрижку свого клієнта на борту президентського літака, що приземлився. Це викликало шквал обурення в ЗМІ і змусило президента вибачитися перед виборцями.

Потім лютому цього ж року стався потужний вибух у Центрі міжнародної торгівлі в Нью-Йорку, що дав змогу супротивникам Клінтона заявити про безтурботність американського уряду і про те, що нинішня адміністрація не веде боротьбу з міжнародним тероризмом. Ось такі-то справи, є над чим і посміятися, а є і посумувати.

Мені більше не спадає на думку, про що можна написати ще. Лист і так вийшов досить довгим, тому я вже, напевно, буду закруглятися, але наостанок повторю те, що кажу часто зараз, адже я хочу донести те ж саме повідомлення нашим потомкам: не поспішайте дорослішати, насолоджуйтеся сьогоднішнім днем і радійте простим речам. Бажаю тобі, Хадсоне, бути більш упевненим у собі й мужнішим, бо іноді мені доводиться брати на себе занадто багато. Тобі Шайна, бажаю успіхів в навчанні та роботі, міцного здоров’я, вірного та люблячого чоловіка та саме головне досягнути щирого щастя в житті. Іншим нашим дітям, та, якщо вже будуть, онукам, я також бажаю всього самого найкращого, я впевнена, що ви у мене будете найрозумнішими, найгарнішими та найдобрішими.

Цікаво було б побачити, якими ви будете через двадцять років, як ви змінитеся зовні та всередині. Але так чи інакше, я буду пишатись вами та любити вас, якими ви б не стали.

А тепер мені час укладати спати Шайну, сподіваюся, завтра Хадсон не забуде віднести на горище цю капсулу часу.

З любов'ю і повагою,

Патті Стейн.

Я міцно стиснув пальцями лист.

У мені змішався феєрверк емоцій, проте я стримував себе від того, аби пустити сльозу. Ця коробка стала для мене вкрай потужним душевним потрясінням, яке і в ряд не стало би поряд з тим, що я б отримав під час розбирання та оглядання інших речей на горищі. Мені було гірко та сумно, я відчував пригніченість і скорботу, однак разом із тим усередині мене, немов на похмурому заболоченому озері пропливали латаття з квітами, слугуючи моїй душі зернинами щастя, умиротворення і радості від того, що цю капсулу часу було знайдено.

Я намагався не дати собі слабини, продовжуючи тримати лист у руках, але все ж відчував, як мої очі починають зволожуватися. У моїй голові емоції лилися цілим каскадом. Я відчував, що ось-ось випущу скупу чоловічу сльозу. Можливо, розділивши новину про цю знахідку ще з кимось, я знайду полегшення, однак до тієї пори, немов важке ковадло, смуток опустився на мою душу і заповнив сірими барвами усі куточки моєї душі.

Зненацька із заціпеніння мене вивели звуки єнота, які пролунали десь зверху наді мною. Я виринув із трансу, в який занурився, і, забувши про свою печаль, почав озиратися на всі боки. Піднявши голову догори, я побачив вже знайомого мені звірка, який за цей час викарабкався на вежу з коробок, що стояла поруч біля мене. Цей малий паскудник уже повністю оклигав і акліматизувався, оскільки коли я звернув увагу на нього, він ні на йоту не відсахнувся, а навпаки, здавалося, тільки і хотів того, щоб отримати уваги.

— Ти мене вже не боїшся, малюче? — я обернувся, щоб перевірити ланч-бокс із пюре. Пуделко стояло на тому ж місці, проте вміст його зник. — Отже, ти вже поїв. Добре. Напевно, називатиму тебе Шурхіт.

Так саме так, ви не помилились, я вирішив його прихистити, майже нічого не знаючи про цей тип тварин. На той момент я був повним профаном в утриманні домашніх улюбленців, який не розбирався навіть в тонкощах доглядання за собаками і котами, не кажучи вже про єнотів.

У зв'язку з цим, тільки через деякий час мені довелося дізнатися, що єноти — дуже розумні, енергійні та соціалізовані тварини. На той момент я ще не здогадувався, що незабаром мені довелося приділяти йому по чотири, а то й п'ять годин на день, щоб Шурхіт відчував достатньо уваги і не починав бешкетувати. Однак мені зовсім не становило труднощів приділяти йому таку кількість уваги, оскільки мені самому потрібно було якось заповнювати свій вільний час, який до цього я проводив в цілковитій самоті.

Також я дізнався, що єноти — це істоти, які ніколи не будуть себе стримувати. Якщо Шурхоту буде щось цікаво, то він кусатиме, тріпатиме, обійматиме, лизатиме і стрибатиме по цікавому об'єкту. Я навчився розуміти його і приймати з усіма його витівками, грайливим характером, а іноді і з хуліганською поведінкою. Напевно таких вихованців, могла витерпіти лише "товстошкіра натура", яку, на щастя, мав я.

Не знаю, чи існує переселення душ, реінкарнація або ще щось у цьому роді, але у всякому разі я сподіваюся, що це саме той випадок.

28.08.2019