Мені спало на думку полізти на горище просто в той момент, всупереч тому, що на годиннику була вже друга година ночі. Я був трохи злий на себе за те, що розслабився і не вважав за необхідне зробити з цим щось заздалегідь, думаючи, що гризун зникне сам по собі. Але після другого випадку, було вже очевидно, що цей маленький друг не збирається залишати мене в спокої просто так.
Але що я міг зробити голими руками? Навіть якщо я полізу туди просто зараз, і нехай я його знайду, так би мовити спіймаю на гарячому, чи зможу я його зловити? Напевно ні. Я уявив собі, як викарабкуюсь на горище, вмикаю світло і бачу маленький волохатий клубок сірого, коричневого або білого кольору, що гризе утеплювач між горищними балками перекриття, а може, вже і майже добирається до шару пароізоляції та обрешітки, після чого йому залишається лише зробити дірку в гіпсокартонній поличній плиті, аби потрапити до теплої, затишної квартири з купою їжі на кухні. Однак, нехай у мене навіть вийде якимось чарівним способом зловити його, як я потім розплавлюся з ним?
Мені ніколи раніше не доводилося стикатися з гризунами безпосередньо, через що я почав міркувати, як можна було вбити щура без додаткових засобів та інструментів. Оглушити його ударом по голові? Потрібно було б для цього взяти щось важке, наприклад, книгу. Або, може, скрутити йому шию?
В теорії це можна було зробити, однак мені не дуже подобалися такі перспективи. Я був корінним жителем великого Нью-Йорка — міста, що ніколи не спить. За своє життя я не вбив жодної дрібної тварини безпосередньо чи опосередковано. Мені ніколи не доводилося жити або працювати десь за містом, до прикладу, на фермі чи на птахофабриці, де мені час від часу доводилося б рубати голови курям, аби отримати їх м’ясо, знімати шкуру з кролів, вбивати лисиць, тхорів чи куниць, які шкодили б моєму господарству. В таких би випадках, до моїх обов'язків також входила б і боротьба з дрібними гризунами, однак я все життя прожив у бетонних джунглях й не мав такого досвіду.
Мабуть, єдиний раз коли у житті я стикався з плодами роботи щурів стався багато років тому, коли до нас приїжджав один чоловік на "перевзування" свого Шевролету мінівена. Це була весна, клієнт бажав змінити зимову гуму на літню, привіз він також з собою і шини в багажнику. Коли я діставав їх, то не одразу помітив пошкодження і виїмки на скатах, що виникли від подряпин кігтями дрібних гризунів. Лише під час їх встановлення я помітив дефекти на зовнішній поверхні, проте за моєю оцінкою, вони були не настільки критичними, щоб вплинути на характеристики гуми і зробити її непридатною для використання. Ті покришки були французького бренду "Michelin", але виготовлені на заводі в Південній Кароліні, тому якість у них була хороша.
Чоловік не став очікувати моєї реакції і почав сам пояснювати, як же таке сталося. Виявилося, що він зберігав шини на зиму у своєму гаражі, але торік вони вирішили завести в себе вдома Померанського шпіца, тож окрім літньої гуми, в гаражі вони зберігали доволі великий запас корму. Вони вирішили тримати їжу для пса в гаражі, але в той же час не врахували, що ці смаколики можуть привернути увагу шкідників, які згодні їсти взимку навіть пластмасу, пінопласт та інші штучні матеріали для виживання, не кажучи вже й про їстівні ласощі. З цієї причини у них і завелися щурі.
Дірку з тильного боку мішка вони виявили не відразу, а тільки тоді, коли корм вже закінчувався. І після того як собача їжа вичерпалась, хвацькі гризуни не повісили носа і взялися за дегустацію інших речей, що знаходились у приміщення, зокрема, не погребувавши і літньою гумою.
Таке явище мені довелося спостерігати вперше за свою кар'єру, з огляду на те, що багато виробників додавали до складу гуми добавки, які є отруйними для шкідників, аби ті відлякували непроханих дегустаторів.
— Судячи з усього, ці миші небайдужі не тільки до французьких сирів, а й до французької гуми, — заявив чоловік.
— Це вам ще пощастило, що вони не зжерли проводку під капотом авто, коли у них закінчилася їжа. Близько десяти років тому автомобільна промисловість вирішила замінити більшу частину матеріалу дротової ізоляції в машинах з нафтового на соєвий, таким чином відкривши розкішний буфет для голодних гризунів під капотом практично кожного автомобіля. Тож будьте обережні з цим, — попередив його я.
Я все ж поставив йому цю трохи погризену гуму і фактично це був перший і останній раз, коли я стикнувся у своєму житті з результатами життєдіяльності щурів і єдиний випадок у моїй практиці, коли покришки були погризені взагалі будь-ким.
Тепер же я зустрівся з ними віч-на-віч. Вони пробралися в мій тил, в мою оселю, в моє пристанище. Однак розправлятися з ними голими руками я все ж передумав, але роль у цьому зіграв не страх перед цими створіннями, а просто брак волі та хоробрості до вбивства живого створіння.
Поки я стояв у роздумах, шурхіт припинився, тож проблема зникла сама по собі хоча б тимчасово, у зв’язку з цим я вимкнув світло і повільно ліг назад у ліжко, не втрачаючи пильності, очікуючи у любу секунду повернення шурхоту. Я чітко вирішив для себе, що завтра врешті решт займуся цим і нарешті вживу якихось заходів. Але на сьогодні, щодо радикальних планів був відбій.
Перед тим, як я заснув, мене навідала ідея закинути на горище кота, якого я, на жаль, не мав, але такий пухнастик був у моїх сусідів, що жили на другому поверсі. Можна було б попросити позичити його в них, однак я побоююсь, що він може виявитися надто "одомашненим", через що той не тільки не стане ловити мишей, а ще й отримає стрес від такого завдання, коли його замкнуть на цілу ніч в темному, холодному та шумному горищі...
Я ніколи не бачив їхнього кота коли-небудь на вулиці, на сходовому майданчику чи в околицях біля будинку. Вони часто тримали його весь час у квартирі і, судячи з усього, дуже доглядали свого домашнього улюбленця, у зв'язку з цим я сумнівався, що вони взагалі наважаться позичити його мені для якогось сумнівного задуму. Окрім цього, якщо на горищі буде якась гнила дошка, шматок черепиці, що відвалися або ще якийсь отвір, існувала імовірність, що кошак зможе вибратися таким чином з горища на дах і дати драпака з переляку.
Отже, для початку, я вирішив спробувати впоратися сам, від мишоловки за два долари буде менше мороки, ніж від втечі сусідського кота, за яку мені доведеться відповідати.
Тієї ночі я заснув, а наступного дня, коли стрілки годинника перетнули полудень, а балансування дисків одного позашляховика було нарешті закінчено, я збирався піти на обід.
Опустивши машину з гідравлічного підйомника, я повідомив клієнту, що все готово і видав йому талончик для оплати в касі. Не чекаючи його повернення, я вирушив до роздягальні, щоб узяти гроші та навідатися до господарського супермаркету, що знаходився за квартал звідси. Того дня я пожертвував часом для перекусу і вирішив обійтися невеликою чашкою кави. У моєму віці невеликий розвантажувальний день мені не зашкодить.
Того дня на станції "Dеnnis Tire Serviсe" окрім мене чергували ще троє шиномонтажників: Чарльз, Пол і Кларенс. Перший був зовсім юного віку, а Пол і Кларенс були трохи молодші за мене, але все ж не дуже далекі від мого віку. Зараз часто так виходило, що на змінах саме я був найстаршим, таким собі дідусем зміни. І той день не став винятком.
Мені цього року має виповнитися п'ятдесят сім, а через п'ять років я вже можу вийти на пенсію. Я не відраховував відсотки із зарплати до накопичувального фонду, відомого як "401k", тому що моя робота не була шкідливою або надто важкою, щоб викликати бажання піти на спочинок раніше з великими запасами коштів. Отже я вирішив покластися в старості виключно на державні виплати, та й Шайна з Аланом, сподіваюся, не покинуть мене, а будуть підкидати час від часу якісь пару сотень. Кататися на яхті і їсти ікру банками я не збираюся, тому мені має вистачити. До того ж, я б не сказав, що почуваюся втомленим і хочу швидше відпрацювати ці п'ять років, що залишилися, й отримувати свої тисячу триста доларів щомісяця, сидячи вдома за переглядом телешоу і серіалів.
У зв'язку з цим я намагатимуся працювати до кінця своїх днів або ж доки мене не виженуть, бо без цієї майстерні і моїх колег, моє життя все одно втратить сенс. Я настільки звик до цих стін, що не в силах просто так покинути їх, поки я в змозі самостійно пересуватися і піднімати колеса. За безліч років мені вдалося накопичити великий досвід і авторитет, кілька років донедавна я працював старшим майстром, однак п’ять місяців тому я все ж вирішив поступитися місцем молодим і з того часу залишаюсь в тіні, виходячи тільки тоді, коли мене попросять поділитися досвідом і знаннями.
Мені вдалося посісти першу позицію за тривалістю роботи в цьому місці, багато хлопців приходили та йшли, дехто залишався довше, дехто менше, проте більшість все ж таки прагнули чогось більшого і зрештою йшли угору кар'єрною драбиною, покидаючи це місце аби продовжити свій шлях власною стежиною.
Близько п'ятнадцяти років я пропрацював пліч-о-пліч із братом Патті. Але зрештою йому набридло це заняття і він переїхав із сім'єю в Джорджію, де став далекобійником. Востаннє я бачив його на похороні Патті. Робота за кермом залишила на його зовнішньому вигляді свій відбиток, цього кренделя добряче рознесло, а його пузо стало випирати на діаметр в половину моєї руки, ліве передпліччя в нього тепер мало характерну водійську засмагу, що вирізнялася своєю насиченістю в порівнянні з іншими частинами тіла. Також він скаржився на деякі інші проблеми зі здоров'ям, пов'язані з малорухливою роботою. Не на загал він зізнався мені, що тепер його мучить геморой, а холестерин весь час тримається на кілька позначок вище за допустиме значення.
Після цього ми ще кілька разів зідзвонювалися на різдво та день подяки, проте з часом ми віддалялися одне від одного і потроху наші шляхи усе-таки розійшлися. Пішло те, що нас пов'язувало. Останніми роками я ніяк не виходив на зв'язок із ним і не знаю, як у нього зараз справи зі здоров'ям та чи працює ще він.
Я увійшов у роздягальню і попрямував до своєї шафки. Десь у дев'яностих на станції поставили окремі металеві шафи для кожного з працівників. Вони були схожі на ті, які використовували в школах. До цього в нас була довга настінна вішалка, а точніше просто брусок, прикручений до стіни, з рядом гачків. Думаю, причиною для встановлення індивідуальних шаф з замками, був сплеск злочинності та расових конфліктів в дев'яностих роках. Безліч нових хлопців різних національностей приходили до нас у майстерню на роботу, але довго вони не затримувалися, тож із кожним новим підозрілим новачком нам було дедалі неспокійніше залишати наші речі незахищеними. Ось чому керівництво станції зглянулось і вирішило вкінці кінців провести ремонт у роздягальні, надавши нам особистий простір і можливість захисту наших речей.
На лавці, щось переглядаючи в телефоні, сидів Кларенс.
— Підеш зі мною на обід у "Square Lion"? — запитав він мене. Це була одна з бюджетних закусочних, розташованих неподалік від гаража.
— Я замість обіду піду в господарський супермаркет по мишоловку.
На обід ми вирушали по двоє, адже інші двоє майстрів завжди мали залишатися на чергуванні, щоб обслуговувати клієнтів, які під'їжджали в обідній час. Зараз на обід була наша черга з Кларенсом.
— У тебе завелися щури?
— Щось шарудить ночами на горищі.
— Розклади там кілька пігулок нафталіну, ці паскудники не переносять його запаху. Або підклади в їжу, і тоді вони відкинуть копита. Моя тітка в Бронксі тільки так позбулася їх.
— Візьму на замітку, — відповів я, покинувши з цими словами роздягальню.
На роботу я завжди їздив на автомобілі, проте оскільки магазин розташовувався на відстані всього одного кварталу від станції, вирушив я туди пішки.
Відділ для боротьби зі шкідниками був наповнений широким асортиментом засобів для усунення небажаних звіряток і комах. Також у продажу були "живі" пастки, які представляли собою невелику колбу, що ставала пасткою для гризуна, як тільки той забігав всередину. Це був найгуманніший спосіб позбавлення від гризунів, як вказувала інструкція на товарі. Потім ти міг просто випустити мишу десь у місці подалі від будинку. І я був би не проти такого методу, якби небажання перекидати мої проблеми на кого-небудь іншого. Найвірогідніше, через деякий час миша попросту пробереться до когось іще й доставлятиме проблеми тепер уже новим людям, оселившись у них у гаражі або в будинку, неподалік від місця де я випущу її.
Про клейкі пастки можна було сказати те саме, вони були альтернативою "живій" пастці, але приносили ще більше клопоту, ніж перша, оскільки для визволення гризуна тобі необхідно було спочатку відклеїти його з клейкої поверхні за допомогою рослинної олії, або ж просто дати щуру померти на ній довгою та болісною смертю від голоду, обезводнення та виснаження. Пацюк, звичайно ж, під час цього процесу буде більш ніж напевне пищати, брикатись та створювати галас, що не підходило для житлового дому.
З причин зайвого галасу для мого випадку не підходили й професійні ультразвукові та електронні пастки, створені для знищення великої кількості шкідників у величезних ангарах, сараях і продуктових складах. Окрім цього, їхнім недоліком була висока ціна, такі пастки не особливо підходили там, де потрібно зловити всього двох-трьох гризунів.
Саме тому мій вибір припав на класичний, простий і знайомий нам з дитинства завдяки мультфільмам тип пасток. Мову я веду про звичайну, дерев'яну, мишоловку із залізною скобою, що успішно використовувалася ще нашими дідами та прадідами. На "вудку" наколювалась приманка, до якої приходить миша. Щойно вона пробує забрати їжу з собою, скоба різко захлопується і притискає її. Механізм достатньо сильний для того щоб вбити тварину або завдати травми якомусь бовдуру, який не встежить за своїми пальцями під час його встановлення. Тож незабаром я вийшов із господарського супермаркету з упаковкою чотирьох нехитромудрих мишоловок за п'ять баксів.
Приїхавши додому, я насамперед вирушив на кухню, щоб перекусити, а згодом, не відкладаючи на потім, оцінив вибір в своєму холодильнику і почав роздумувати над тим, що ж може зацікавити гризуна найліпше. Однак розкішним набором продуктів мій холодильник, на жаль, не міг похвалитися. Я був вже майже пенсіонером, а не двадцятирічним юнаком спортивної статури, тому моя їжа була доволі низькокалорійною та простою. На нижній полиці в одному кутку завалялося кілька йогуртів, в іншому — трохи фруктів, у нижніх відсіках я зберігав соуси, приправи і консерви. На верхній полиці стояла велика пляшка молока, кілька пляшок газованої води та содової, пакунок з бісквітами і банка горіхового масла.
Трохи нижче, у зоні найбільшої видимості, знаходилась вельми велика кількість упаковок із недоїденими вечерями, залишеними на сніданок. Найчастіше мені було ліньки готувати, тому я замовляв доставку їжі додому. У цих білих ланч-боксах містилися мітболи, курячі відбивні з картопляним пюре, суші, рис, бургери, хот-доги, ті ж самі салати, рідко, але іноді я також замовляв рибне філе. Усі ці гарячі страви я замовляв по інтернету, після роботи, щоб повечеряти і наперед отримати свій завтрашній сніданок. Любив я себе балувати і солодким, особливо бісквітами з кремом і тостами з горіховим маслом. На перший погляд мені здалося, що тут не було тих продуктів, які змогли б привернути увагу грузина. У моїй голові крутився тільки один стереотип в образі сиру, через що я спочатку навіть і не розглянув варіанти з іншими продуктами. Оскільки сиру в мене не було, я трохи розчарувався, разом з цим, у мене також була відсутня хоч якась ковбаса, яка могла б послужити непоганою заміною.
Мені якось не спало на думку подивитись що-небудь цікаве для гризунів у ланчбоксах, проте невдовзі мене осяяла неймовірно незвична ідея. Загорівшись нею, мені насамперед стало цікаво, чи спрацює моя наживка і в той самий момент я вже забув, що головним чином мені потрібно було позбутися миші, а не ставити експерименти. Зрадівши своїй кмітливості, я не гаючись зачинив холодильник, в мить відкинувши всі інші варіанти, що знаходились всередині цієї сталевої білої шафи.
А ідея моя полягала ось у чому. Мені раптом згадалося, що миші частенько не гребують різними крупами і зернами, а соняшникову олію, дозвольте нагадати, роблять з саме насіння, яким так люблять ласувати щури. Я був впевнений, що перед нерафінованим продуктом з добре помітним, приємним запахом не встоїть жоден гризун. Тому вже через наступні кілька хвилин невелика скоринка хліба, змочена в олії, була наколота на стрижень першої мишоловки. Пізніше таку смакоту я приготував для всіх чотирьох мишоловок, хоча у мене й не було впевненості в тому, що мені доведеться використати їх усі, бо мені на той момент ще не були відомі масштаби щурячої навали, які я збирався оцінити безпосередньо там, на місці.
Я давненько не бував на нашому горищі, оскільки забирався туди тільки під час новорічних святкувань. Востаннє я тягнув туди свій старий зад менше ніж рік тому, це було якраз у той період, коли святкування різдва закінчувалось та з’явилась необхідність кудись подіти ялинку, гірлянди, ялинкові та квіткові прикраси, іншими словами, все це штучне багаторазове начиння — невід’ємні атрибути свята нового року. Окрім цього, у мене, зазвичай, не виникало потреби брати звідти чи класти туди щось ще, ба більше, більшість речей, що зберігалися там, нагадували мені моє минуле життя, і, як ви могли легко здогадатися, придивлятися до них, а тим паче брати щось назад у користування, було б для мене надто боляче. Щоб зайвий раз не мучити себе важкими спогадами, я намагався особливо не звертати увагу на решту речей, що знаходились там. У результаті, з часом у мене стерлися з пам’яті відомості про те, яке майно зберігалося там.
Сходи і люк, що вели на горище будинку, розташовувалися в тій самій коморі, про яку я згадував раніше. Мені довелося перевзутися з капців у черевики, оскільки зі свого досвіду я знав, що для таких експедицій було необхідно використовувати взуття зі щільнішою і менш слизькою підошвою. Останнє, чого мені не вистачало в моїх літах — це навернутися зі сходів або підвернути ногу на горищі.
Оскільки зараз був травень, надворі було досить тепло для того, аби не надягати куртку перед походом на неопалювальне горище, тому поліз я туди в тому ж вбранні, в якому зазвичай ходив по квартирі. Вдягнутий у трохи дивне поєднання зі спортивних штанів і робочих черевиків, я відчинив двері до комори, в готовності зустріти будь-які сюрпризи, які могли б очікувати на мене нагорі.
У крихітній квадратній комірчині було безліч речей та мотлоху, включно з колесами від велосипеда, ящиком простих інструментів для дрібних ремонтів, зимовими речами, що висіли тут до приходу холодного сезону і не займали зайвого місця у квартирі, спреями освіжувачами повітря та засобами від комарів, величезним ящиком, що служив аптечкою та старою неробочою кавоваркою, яку я давно повинен був занести у ремонт, проте з часом геть забув про неї. У одному з нижніх кутків стояли іграшки, ними донедавна гралася Меган, але тепер моя онука вже виросла з того віку, коли в неї був присутній інтерес до них, тому тепер вони припадали пилом в картонній коробці. Окрім цього, чимало інших господарських речей знаходили своє місце в цій коморі, деякі з них було сенс зберігати, а деякі ні. Однак, знову ж таки, я боявся наводити тут лад із тієї самої причини, з якої не любив відвідувати горище і задивлятися там на які-небудь речі.
Зліва від входу знаходилися тонкі трубчасті металеві сходи, трохи хиткі та ненадійні на вигляд, але цілком такі, що могли витримати вагу дорослої людини. Зверху, в тіні, виднівся темний квадрат контуру люка, в слабкому світлі поблискував засув, що провертався рукою за годинниковою стрілкою і не вимагав додаткових ключів. В одній руці в мене була коробка з чотирма мишоловками, а іншою рукою я вирішив триматися за драбину. Про всяк випадок я підготував їх усі, можливо, мені й не доведеться ставити аж чотири мишоловки, але я попросту не хотів повертатися по них вдруге, якщо виникне потреба у встановленні більшої їх кількості.
Не встиг я піднятися двома чи трьома тонкими металевими перекладинами вверх, як верхівка моєї голови вже вперлася в люк. Тому, вхопившись однією рукою за драбину, іншою рукою я почав крутити засув, який від нечастого використання трохи заіржавів і важко піддавався на перших порах. Розхитавши його трохи, мені все ж таки вдалося провернути колодку до положення, коли люк розблокувався і я нарешті відчув під своєю рукою вагу дверцят, які відімкнулися в бік горища. Я повністю відкрив люк, відкинувши його догори, але в цю ж мить на мене посипалась велика маса пилу і глини, від якої у мене аж засвербіло в носі.
Коли нарешті пил усівся, і мені випала нагода розплющити очі, я подивився просто вгору, в ту пітьму, яка панувала там. На вулиці останні сутінки переходили в ніч, тому в темряві квадратного отвору люка ще вгадувалися контури крокв і димоходу. В обличчя мені подув прохолодний травневий вітерець, який гуляв неопалюваним горищем протягом.
Я міцніше стиснув коробку з мишоловками і почав лізти нагору сходами до кінця. Коли моя голова першою опинилася на горищі, я почав чути звуки, що лунали з Маунтін-стріт: шум машин, що проїжджали повз, гавкіт собак, сигнали клаксонів автомобілів, завивання вітру.
Гадаю, вилізти з отвору, зійти з драбини, а потім залізти назад у нього — було найскладнішою частиною в будь-якій експедиції на горище. Перша половина цієї складної частини чекала на мене просто зараз. Утрудняла завдання також та особливість драбини, що вона була надто короткою й не доходила висотою до рівня підлоги горища, тож інтервал між останньою поперечиною драбини та підлогою був досить високим, як для мене. Я, між іншим, в цілому, ненавидів вилазити кудись, де не було повноцінних сходів і сходового майданчика, бо для того, щоб виконати цей маневр, треба було мати достатньо сили в руках і володіти хорошою координацією.
Але, на щастя, моє старе тіло мене не підвело, і я все ж таки зміг вилізти на дощату підлогу горища, спочатку закинувши на неї одну ногу, а потім витягнувши іншу частину тулуба нагору за допомогою цієї ж ноги та рук.
Шуми з вулиці і прохолодний протяг стали ще сильнішими. Я, немов сліпий кріт у землі, почав вишукувати в темряві шнурок-вмикач від підвісної лампи, мовчки благаючи невідомі мені надприродні сили, щоб та виявилася робочою і не перегоріла. Однак і тут мені посміхнулася фортуна — за короткий час я відшукав у темряві шнурок. По більшій мірі це мені вдалося завдяки останнім слабким променям світла сутінків, що йшли в ніч.
Тут було багато, дуже багато павутиння і пилу, проте я не боявся павуків і для мене це не становило додаткових труднощів, ну хіба що окрім того, що мені слід буде обтрусити цей весь бруд з себе після прибуття назад у квартиру. Після того як я увімкнув світло, невелика частка горищного приміщення одразу ж залилася яскравим світлом, але світильник висвітлив тільки дуже обмежену ділянку горища, яка знаходилася поблизу біля люка. В іншому прямокутне приміщення по кутах і у віддалених сторонах все ще залишалося зануреним у темряву, яку слабо долала не дуже потужна електрична лампочка.
Насамперед, я озирнувся навколо себе. Горище було доволі низьким, тож, проходячи під кроквами, була необхідність в тому, щоб пригинати голову, проте воно було доволі широким і довгим та мало прямокутну форму. Недалеко від люка височіла цегляна перегородка, вона перекривала частину проходу по горищу. Ця перегородка являла собою великий димар, усередині якого тягнулися вгору чотири канали, кожен з них йшов з певної квартири і часто брав свій початок з каміну житла. Але ще до того, як сюди переїхали мої батьки, каміни в усьому будинку були замуровані, а саму квартирну будівлю було переведено на газове опалення. Нині в кожній квартирі під вікнами стояли радіатори, а в підвалі розміщувався котел, який розподіляв тепло й опалював парою наші оселі.
Більшість будинків у Нью-Йорку мали плоский дах, на якому було відсутнє горище або ж існував мансардний поверх, який цілком можна було використовувати в житлових цілях. Але цей будинок став винятком і виглядав буквально білою вороною на тлі інших будівель завдяки наявності похилого даху. Наш будинок належав до низки таунхаусів і спочатку планувався як будинок для однієї сім'ї. Експлуатувався він відповідно до задуму тільки перші три десятки років, але, незабаром, було виконано першу глобальну реставрацію, після якої будинок поділили на квартири і трохи перебудували всередині. Ви навряд чи знайдете в місті два однакові таунхауси — вони всі різні, з унікальними архітектурними деталями та оздобленням, з нестандартним розташуванням кімнат.
Плоскі дахи набули своєї популярності після промислової революції завдяки економії коштів, адже під час численного збільшення поверховості будівель, похилий дах додавав ще більше непотрібної висоти. Насправді горища, зазвичай, мало для чого використовувалися і попросту займали собою непотрібний простір. Натомість плоский дах мав більше переваг: на відкритому повітрі можна було сушити білизну, влаштовувати вечірки або розміщувати технічні споруди. Також власникам плоских дахів не потрібно було чистити сніг взимку.
Однак архітектор цієї будівлі напевно був шанувальником старих традицій або ж бажав виділити своє творіння серед інших однотипних похмурих багатоквартирних таунхаусів у Брукліні. Могло бути також таке, що перший господар будинку спеціально зажадав, щоб дах був саме двосхилим і мав горище. Однак точної причини, ми, скоріш за все, вже ніколи не дізнаємося.
Так само, як за неписаними правилами заднє подвір'я здебільшого належало мешканцям першого поверху, так само й горище насамперед належало мешканцям квартири на останньому поверсі. Тому тут зберігалися здебільшого речі саме сімейства Стейнів, яке зараз скоротилося до однієї персони.
На горищі було два маленьких круглих віконця, розміщених у фронтонах даху, що виходили на задній двір і Маунтін-стріт. Крізь них на горище і проникало останнє світло сутінків, яке дало мені змогу вилізти сюди до того, як я ввімкнув світильник. Підлога на горищі була зроблена у вигляді халатно прибитих дошок, у просвітах яких можна було розгледіти балки перекриття й утеплювач між ними. Під балками, наскільки мені було відомо, була прибита плівка, яка іменувалася як пароізоляція. Знизу на неї були прикручені планки обрешітки, на які й кріпилися гіпсокартонні плити, що висіли у мене над головою у квартирі. Я не був будівельником, проте я був старим інженером, який базово розбирався в матеріалах і деяких простих конструкціях.
Шурхіт у себе над головою, який мені доводилося чути ночами, найімовірніше, означав, що гризун поїдав мінераловатні плити утеплювача або ж вже дістався до плівки пароізоляції, бо тільки ці матеріали могли створювати настільки сильний шум.
Першим, що впало мені в око, було різдвяне приладдя, дбайливо складене по картонним коробкам. Більшість інших речей також зберігалися в якихось закритих ємностях, однак саме новорічні атрибути я забирав звідси найчастіше, тому де і у яких пакуваннях вони перебували я знав у першу чергу. Також неподалік виднілася наполовину захована в тіні ялинка розміром у п'ять футів заввишки. Крім того, я звернув увагу на прикритий плівкою гриль, скатертини і посуд для пікніка. Це приладдя, як ви могли здогадатися, було нашим із Патті внеском у святкування на задньому дворі, бо на кожній сім'ї, яка мешкає в цьому будинку, колись лежали певні обов'язки щодо участі в організації застілля.
Кілька разів Шайна позичала в мене гриль, коли вони з друзями по роботі влаштовували корпоративи. До того ж, причандалля для пікніка в повному складі діставалося звідси на святкування триріччя Меган, коли ми вирішили поїхати відсвяткувати його в Медісон-сквер парк.
Наступними в поле зору мені потрапили іграшки. Плюшеві тварини та ляльки мовчки спостерігали за мною, доки я роззирався навколо. Їх мертві очі визирали із-за краю пластикового контейнера, в якому вони зберігалися.
Мені було важко дивитися на всі ці речі, які нагадували події більше ніж річної давнини. Іграшки символізували дорослішання внучки, а також швидкоплинність часу. Про приладдя для пікніка, яким ми користувалися ще разом із Патті я взагалі промовчу. Тож я вирішив негайно покласти край огляданням і примусив себе сконцентруватися лише на гризунах, намагаючись тримати інші речі в границях периферійного зору.
Я б міг надовго припасти до всіх цих речей і годинами їх розглядати, згадуючи їхню історію і яку роль вони відіграли у моєму житті, однак ви навіть не можете собі уявити скільки болю це мені б принесло потім. Після такого я б, скоріш за все, поринув у тривалу депресію, з якої мені б довелося довго витягати себе назад роботою, дітьми та алкоголем.
З цієї причини мені варто було відкинути зайві спогади і зайнятися тільки тим, заради чого я прийшов сюди, а саме обстежити горище на наявність слідів гризунів. Наприклад, це могли бути фекалії, з'їдений утеплювач або ж погризені коробки і інші пакувальні матеріали. Також мені треба було нарешті вирішити, де ж слід розставити пастки. Тут мені спало на думку обстежити цілісність перекриття над моїм ліжком, адже саме там я чув звуки присутності цих поганців.
За весь час, у жодній іншій частині квартири я не чув такого же шурхоту, як ночами у спальні. Через це мені слід було вирушити акурат в той бік горища, який приблизно знаходився над моєю спальнею. Та ділянка розташовувалася трохи подалі від люка, тому, як на зло, я зіткнувся з нестачею освітлення, однак це не заважало мені розгледіти деякі пошкодження в перекритті, точно між дошками підлоги.
Я побачив те, чого і слід було очікувати. У деяких місцях плитний утеплювач, покладений між балками, насправді був подряпаний і погризений аж до ямок, такі ушкодження виднілися в різних місцях, мали різні розміри і ступені глибини. Також не виключенням стали деякі картонні коробки та плівкові упаковки, цілісність яких була порушена прогризеними отворами та дірками. Більше жодних слідів присутності гризунів я не побачив, сторонніх звуків за час свого перебування тут я також не почув. Крім мене, зараз на горищі нікого не було.
"Що ж вони намагаються тут знайти? Тут немає нічого їстівного, чи їм картон з утеплювачем припав до смаку?", — подумалося мені.
Не давало мені спокою і питання того, як вони стали сюди потрапляти. Звісно ж горище не є повністю ізольованим приміщенням, воно не опалюється взимку і не має повної шумоізоляції, від чого перебуваючи тут, ти почуваєшся немов стоїш на вулиці. До тих отворів, які я міг легко перевірити, відносились вентиляційні решітки та віконця у фронтонах горища, тому саме з них я і вирішив почати.
Однак оглянувши їх зблизька, я виявив, що крізь них навряд чи хто-небудь міг пробратися сюди. Решітки вентиляції були в повній цілісності, поза тим, їхнє пошкодження гризунами було дуже малоймовірним, оскільки вони були зроблені з міцної сталі, а встановлені у фронтони вікна були щільно замкнені. Засуви знаходились на своїх місцях — цілі та неушкоджені. Це не аби як спантеличило мене, адже, виявивши б шляхи потрапляння щурів на горище, я сьогодні ж заблокував би їх, після чого мені не довелося возитися б з пастками. Однак, як тепер виявилось, потрапляли вони сюди якимось іншим шляхом, пошуки якого були безглуздими, оскільки на горищі завжди були щілини або отвори і закрити їх усі було б дуже трудомісткою справою.
Мені хотілося скоріше закінчити з усім цим, тому я перестав забивати собі голову пошуками способів проникнення гризунів і натомість розставив мишоловки в чотирьох різних кутах горища. Трохи подумавши, я визнав свою початкову думку про основну локацію активності щурів хибною. Оскільки приходили вони на горище, зазвичай, вночі, я не міг бути впевненим, що пацюки не вештаються також в інших частинах горища, створюючи шум у різних частинах квартири, якого я не чую, через те що перебуваю у цей час лише в одній кімнаті.
Після того, як мишоловки зі змоченою соняшниковою олією скоринкою були встановлені по місцях, я спустився з горища і вирішив для себе повернутися туди завтра, приблизно в цей самий час, з надією забрати вже спійманих гризунів.