— Спи синку, спи... — жінка у старовинній сукні та зі свічкою в руці, ніжно гладила моє волосся. — Перелякався мабуть? Бридкі хлопчиcька! Це ж треба до такого додуматися! Зіштовхнути мого хлопчика з мосту! Ми вже думали що ти потонув... Якби твоя сестра не прибігла, а Мартін вчасно не витягнув тебе з річки... — вона закрила обличчя руками й заплакала. Але потім різко витерла сльози. — Але ж ти вижив, — і це найголовніше!
Я втомився. Я хочу знати що це за жінка, але не можу поворухнутися... Та провалююся в такий глибокий сон, що навіть не уявляю як з нього вибратися...
***
— Дурнику-дурнику, покажи язика від німого бика! Бе-е! — бриткий веснякуватий бурмило, дражнячи та кидаючи дрібне каміння, раптом бере камінь побільше і добряче розмахнувшись, робить хибний замах. Я ухиляюся і присідаю. Вони іржуть. Дівчинка років десяти бігає і кричить:
— Не чіпайте його! Не треба! Він хороший! — але натовп задиристих хлопчаків не звертає на дівчину абсолютно ніякої уваги. І лише сильніше починає кидатися піднятим з-під ніг кам’яним дріб’язком.
— Котику-братику, біжимо! — дівча різко смикає мене за руку, намагаючись вирвати з хибного кола. І їй це вдається! Ми з усіх ніг летимо кам’яною бруківкою. Геть із цього міста!
— Давай Коті! Давай! Тільки не обертайся! Але я не послухався і обернувся... Мої ноги заплітаються і я падаю...
Зграя хлопчаків що наздогнала нас, починає штовхати мене ногами, примовляючи:
— Що дурнику, не втік через місток? Тобі ж казали. Не приходити більше в наше місто! Нам тут німих потвор не потрібно!
Маленька дівчинка хоробро кидається з кулаками на озвірілих хлопчаків. Але вони її безжально відкидають. Я розумію що перебуваю на мосту. А внизу, — весняна річка з досить швидкою течією. Шляхи відходу перекрито. Стрибаю на хитку огорожу та балансуючи на цих неміцних поручнях, ходжу назад-вперед. Хлопчаки залишивши у спокої дівчину, повністю перемикаються на мене.
— Я ж казав що він дурник. Хто в здоровому глузді туди полізе! — штовхає промову веснякуватий заводила і починає мене лякати своїм здоровим каменем. Я не боюся. Але в черговий раз замахнувшись, цей виродок не втримав свою каменюку в руці, і вона пролетівши метри три, ударяє мені прямо в обличчя, утягуючи за собою в бурхливу, весняну воду. Мене обдає крижаним потоком наче окропом...
------------- -- -------------
Але тут перед очима пропливає зовсім інша картина...
Така прекрасна і велична, мила серцю жінка, з благоговінням дивиться мені прямо в очі. Потім все навколо закружляло і я лечу під високі склепіння дивної кімнати. І як грім серед ясного неба:
— За здоров’я сина Короля! — сотні луджених горлянок розривають простір своїм гучним вигуком, та нескінченим відлунням, що відбивається від кам’яних склепінь і закінчується моїм гучним, — а-а-а! Та нестерпним бажанням повернуться до неї, до моєї мами!
А потім, — темрява. І страшний, шиплячий звук...
— Тш-ш. Тихіш-ше. Дивно... Чому він живий? Цього не може бути!
— Якщо йому залишили ж-життя, — не нам з цим сперечатись!
— Але він все бачив! Він все розкаже! Не розкаже... Якщо не зможе говорити... Ніколи...
***
Я розплющив очі. Потягнувся...
«І куди це годиться! Мене схоже поклали спати у сараї! Та ще й поряд зі свинями та козами.» — вірніше, однією козою. Втомлено вилупленою тварюкою, в надії загіпнотизувати мене своїм тупим, козиним поглядом. — «Однокласники називаються! Самі напевно, в чистих ліжках відсипаються, а мене в цей свинарник кинули. А я, як ні як, майже всю цю гулянку у „Веселому шинку“ оплатив. І ось вона, подяка. Старшого! Між іншим, менеджера, і кинули у смердючий сарай! Стопудово вже всі вишикувалися і чекають, коли я вийду звідси, а самі з криками, — Сюрприз! Мене дружньо зустрічатимуть...»
«І треба ж! — глянув я на свої, заховані за довгими, брудними рукавами руки. — Ще й у лахміття якесь переодягли. Ну, це вони дарма... Смердить від нього, просто нестерпно! За тиждень, точно не вивоняється... Ну гаразд, куди тепер подітися... Виходжу я вже, виходжу... І зараз Вам такий сюрприз, влаштую...»
***
Ледве відчинивши скрипучі двері, я попрямував на вихід із цього сараю.
Галасливих однокласників не було. Зате була, просто неймовірна за своєю консистенцією, непролазна багнюка. Я ще раз подивився на свої ноги. Жалюгідна подоба шкіряних колготок, а поверху замотане мотузкою ганчір’я.
Навпроти була невелика халупа з каменю та соломи. Все старе, занепале, і аби як замазане на швах глиною, або все тим же брудом з-під ніг. Вікон не було зовсім.
«Так, доволі автентично... — подумав я. — Ну то гаразд, потрібно якось вибирися з цього лайна.
Вдома душ, ванна, телевізор, — красота! А тут, — тільки холод і бруд! Хрін я вам більше, хоч копійку дам! Нелюди прокляті! — проклинав я все на світі, ступаючи майже босими ногами у весняну гидоту.
Поки дострибав до порога наступної халупи, ноги мало не відморозив. За таке взагалі-то, по морді б’ють!»
Не встиг я стукаючи від холоду зубами, ступити за поріг жалюгідної халупи і подумати, кого б це відмудхати за такі жарти, як по тій самій морді і прилетіло...
— Ах ти, брудне, свиняче рило! Тобі що було сказано? Не ходити самому в це кляте місто! А ти що, послухався так? Стривай! Зараз я тобі всі ребра перерахую!
Від удару я перелетів через поріг і плюхнувся всім тілом прямо в крижану жижу. Але не встиг я піднятися, як це незрозуміле, худе, горбате створіння, з’їздило мені другу плюху. В результаті якої, мене, здоровенного бугая, перевернуло в повітрі і поклало обличчям прямо в бруд.
— Ах ти ж, тварюка! — чомусь абсолютно беззвучно прокричав я. І рвонув на алкаша сам. Але він, просто виставив руку, та так мене і тримав, поки я махав усім чим міг махати, не підпускаючи до свого худого тіла. Та й сили в ньому виявилося, просто неймовірно багато! І я, що в свої юні роки легко вкладав вдвічі більших дядьків однією лівою, зараз безпорадно дригався, навіть не дотягуючись до нього своїми руками!
Нарешті алкашу це набридло. І він зі словами:
— Ти ще й огризатимешся? — махнув навдмах долонею, чим остаточно вирубив мені світло...
***
Я розплющив очі. Голова боліла ще більше. Все таки не потрібно було стільки цієї погані пити! І сни б тоді безглузді не снилися! Весь стіл закордонним пійлом заставлений, а вони самогон у мене заливають. Садюги прокляті. Мені навіть наснилося, що я їм отруївся і помер! Що з огляду на високий градус лютого напою, цілком могло й статися.
Але озирнувшись, я зрозумів, що це не зовсім сон... Я лежав біля тієї самої кози, поряд зі свинями. З однієї лише поправкою. Виглядав я зараз, не краще за тих самих, свиней. А можливо навіть і гірше...
Ну і міцний мені дядько трапився! Мінімум, майстер спорту. Мене, такого бугая, і з однієї долоні вирубити! Ну, да я не образливий. Не ображали мене, я сам всіх ображав...
Так. Двері є, багнюка є, а от і дядько.
Я все ще хитаючись і нічого не кажучи, просто побіг на цю скелетину. В надії збити його з ніг. Але вдарившись об сутулу постать як об бетонний стовп, чомусь сам упав назад у багнюку.
— Та що ж таке! — вигукнув я в серцях.
Але здаватися я не звик. І застрибнувши на почавшу було розвертатися згорблену спину, відразу ж пішов на задушливий. Хоча, це я звісно, дарма...
Він хоч і худий, але дуже довгий виявився! Ніколи б не подумав, що такі бувають. Мої ноги, ледве йому до колін діставали. А про те щоб придушити цю сутулу істоту, — взагалі не йшлося.
«Та, що це таке тут відбувається?! Або чоловік занадто здоровий, або я маленький... Та ні! Звичайно ж чоловік просто величезний! Хоч і худий. Он, взяв мене за вухо, та й стягнув зі спини як шкідливого кота. А потім дав такого стусана, що я пролетівши половину цього загаженого двору і, спіткнувшись на слизькому від бруду порозі, гупнувся лобом об одвірок, що раптом з’явився перед моїми очима...
***
І знову коза. І вже точно, набагато чистіші ніж я, смердючі свині, зустрічали моє чергове пробудження... Велика шишка від удару об одвірок, скниючим болем нагадала мені недавні події.
Я не міг збагнути, як мені, сто двадцяти кілограмовому, майже двох метровому амбалу, не вдалося того старого, з ніг-то збити! Да я його на місяць з такого розбігу, повинен був відправити. Але замість нього в космос, чомусь полетів я!
Я ще раз уважно помацав свою шишку.
Опа! А це що таке?! — я знайшову себе на лисині пишну шевелюру...
Перука? — я спробував її зняти. — Міцно тримається зараза. Приклеїли вони її, чи що! От поганці! Напевно і цього дядька найняли, щоб мене позлити. Показати захотіли, що не я, найкрутіший у класі. Так, я потім крутим став, в інституті. Першість країни навіть виграв! А в класі, худорлявим ботаніком був. Ось так то. Але на цьому моя спортивна кар’єра і закінчилася. Не встиг я одружитись, як діти пішли... І це на п’ятому курсі! Довелося працювати за трьох. А куди подітися... Але я форму підтримував. Зарядка, качалка, таке інше... Але як виявилося, — мало. Раз усілякі алкаші, мене за вуха, та об косяки кидають. Хоча і неймовірно сильні алкаші, треба визнати.
Дуже хотілося їсти. Аж кишки згортало. Але виходити з хоч і вонючого, що став майже рідним, сараю, було якось боязно. Мені справді стало страшно. Знову ж таки, вперше за двадцять років...
Все ще з побоюванням поглядаючи на двері, я погладив свій буркотливий живіт. Мовляв, тихо брате, зараз щось придумаємо...
— Не зрозумів! А де мій конторський животик? — я підняв лляну сорочку. Приїхали...
— Живіт! Ти де? — не дивно, що він журчав. Незрозуміла шкіра та кістки приклеєні до хребта, постали перед моїм поглядом. Без волосся. Я розв’язав штани. Картина радикально погіршилася.
— Так... З такою штукою, до дружини краще не повертатися... Як мінімум, засміє... — на радість козі, що весело замекала, я швидко скинув із себе весь свій одяг.
Уважно себе оглянув. Це точно не алкогольні глюки. А щось гірше. Набагато гірше... Поклав я руку на лоба. Може біла гарячка? Хоча, звітки? Я взагалі не пив, навіть пива.
— Ай! — хотів я скрикнути від натискання на болісну шишку.
Але натомість, лише трохи мекнув.
— Не зрозумів? Фірма ферму будувала. Фірма фарбу всю украла... — затарабанив я скоромовку. А натомість, — е-е-е...
Тепер мекаюча, рогата худоба на моєму фоні, виглядала просто поліглотом! Ну і що накажите мені робити?
Я худий, дивно що ще живий, при такому-то харчуванні, максимум чотирнадцятирічний, німий підліток!
***
— Ні, ну ви подивіться! Він козі своє господарство показує! — страшна як смерть стара, зайшла з відром у сарай. Мабуть, щоб подоїти козу. — Одягнися, телепню, а то сором свій виставив! Куди це годиться?!
Я швидко натягнув тяжкі від бруду штани і накинув сорочку.
— Чого, знайда, вилупився? Свині, самі у себе не прибиратимуть. Чи може Мартіна покликати, нехай ще раз покаже, як прибирати потрібно? Так він і так, всю ніч не спав, замовлення виконував. Щоб тобі, підкидьку, що жерти було!
— Що ти верзеш стара квочка?! — забувши про те, що ні слова не можу сказати, почав я на неї кричати. — Крузерок мій де?! Майте на увазі, на ньому купа трекерів стоїть і, в барсетці дві штуки зелені залишалися! Швидко вас тварюк, вичислять! Та що ж таке! Зустрів троянду, вона цвіла... — ніякого звуку крім м-м та е-е, видати мені так і не вдалося. Але за словниковим запасом, я нарешті, майже зрівнявся зі стоячою поруч козою.
Бабця дочекалася поки я намахаюся руками і намукаюся, а потім махнула рукою.
— Та годі тобі! Я все розумію! Не пальцем роблена. Сама дитиною шкідливою була... І більш бешкетною за тебе! Паршивця такого... А на батька не злися! Знаєш, як він учора за тебе злякався! Та його люди за штани тримали, щоб він у цей льодохід не ліз. І мати твоя, теж не пускала! А він, ці самі штани скинув, і все одно дурень, пірнув! Хоч я й не розумію, навіщо... Адже не рідний ти їм. І порода не його. Бач, гордовитий який! Груди виставив і вовком дивиться. Ти б краще не зиркав, а пішов і подякував батькові. Сказав би, — дякую тату, вік не забуду! Та прощення попросив. І йому приємно, і тобі зиск... Але не скажеш ти... Навіть якби й міг, все одно б не сказав... Тьху! Даремно тільки сама з собою розмовляю. Іди вже, у свиней повбирай! Там тобі невдячному, саме й місце! — сказала як відрізала, бабця. — І що він, у те смердюче місто щодня бігає, виглядає...
«Так. Якщо це вистава, ну чув я, буває таке, розігрують людей. То все зрозуміло. Одне незрозуміло... Хто я?» — я ще раз смикнув себе за міцно приклеєне волосся. Та ні, не сплю...
***
Сплю, не сплю, але потрібно до машини добиратися. А там, видно буде!
Бабуся справді доїла козу і не звертала на мене жодної уваги. Я знову визирнув надвір. Навколо була огорожа метрів зі два. А за нею густий ліс. Мені залишався лише один шлях. Пробігти цю халупу дядька Тома. Або якщо бути точним, Мартіна. А там, видно буде!
Ресторанний комплекс, наскільки я пам’ятав, складався зі схожих гостьових будиночків. Може і не з таким жахливим оздобленням стін як ззаду, але з іншого боку... Це ж не фасад, і так піде! Знову ж таки, економія... А там у центрі, біля ресторану стояв мій улюблений автомобіль. Ну, погнали...
Про погнали, це я звичайно погарячкував... З голоду у мене запаморочилася голова. І я ледве шкутильгаючи дійшов до дверей кам’яної будівлі. Та не поспішаючи, зазирнув всередину. Начебто тихо... А ось і двері навпроти. Щось мені зовсім зле. Воно й не дивно, з таким худим тілом і величезною шишкою на голові.
У просторій, напівтемній кімнаті був дерев’яний стіл. Але на ньому було абсолютно порожньо. Зліва від дверей мабуть була майстерня. Можливо швейна. Але швейних машинок там не було й близько. Тільки страшні на вигляд, ржаві ножиці і розрізані у викрійках заготовки. На обстановці цього дивного інтерєру, я загострювати увагу не став, а рушив у бік дверей. Посмикав за ручку, вона була не закрита...
***
Переді мною була багнюка.
Але не та багнюка, що у дворі. У порівнянні з тією картиною, що мені відкрилася, то вже і не багнюка зовсім, а так, чорнота під нігтями...
Я злякано зачинив двері.
Так! Зберися! Вийди та знайди свою машину! Говорив мені внутрішній голос. Вона точно десь там. За цим брудом, або наступним... Але вона є, її не може не бути!
Але машини не було. А було, просто неймовірна кількість різноманітної стародавньої техніки. Коні, вози. Знову коні... Озбройєні до зубів латники... Навіть якщо це була якась постановка, то на нескінченний потік довжиною кілька кілометрів, були витрачені просто фантастичні гроші! І це точно, не було розіграшом моїх недбайливих однокласників...
***
— Знову свати... Тьфу. Дівці лише тринадцять! А він її заміж... Отакої... І куди, світ котиться...
— Так, а куди йому подітися! Казна порожня, а війна, — справа не дешева! І так нелюд, вже останні штани на податки забрав!
— А ти чого вилупився, втопленик? Риби, доки плавав, не наловив часом? А то їсти скоро, самі себе будемо! Або таку пузату малечу як ти! І взагалі, не добре підслуховувати, коли старші розмовляють!
Пара зовсім стареньких, просто одягнених людей, із заздрістю проводила поглядом черговий, набитий добром скрипучий віз. Що котився по весняній жижі у бік старовинного замку, який виднівся буквально в кілометрі від нас.
— Кіт, Кіт! — ззаду почувся окрик. — Отямився нарешті. На обоз нареченого вийшов подивитись? Як самопочуття, не застудився часом? І де це ти таку шишку, поставити примудрився?
Чого мовчиш? — в жінці що мене окликнула, я впізнав ту вчорашню, із дивного сну. Вона мене ще сином називала.
— Жіночко, може Ви мені все поясните? Що тут таке відбувається? — мукав я, емоційно махаючи руками. — І де мій чорний ленд крузер, подівся? Там дві тисячі баксів, між іншим лежало! Де це все? І чому тут так брудно? Причому скрізь! — на доказ моїх слів, з колеса зірвався коржик з грязюки і полетів прямо мені в обличчя. Я не витримав, сів і заплакав. Двадцять років не плакав, і тут раптом...
— Ну-ну, синку, все буде добре! Не хвилюйся. Я Мартіну покажу, як мого котика ображати! А ти знаєш, чому ми тебе Кіт, назвали? Коли нам тебе підкинули, то на пелюшці кіт був вишитий. Причому цікавий такий, весь у плямах. У нас такі і не водяться. Місцеві, здебільше, смугасті... Та й тих, майже всіх перебили... — зітхнула жінка. — Гаразд Котику, ходімо, я якраз свіжого хліба прикупила. Понюхай як пахне! А я юшку підігрію, та з хлібцем! А там і сестра твоя з батьком повернуться. Він твоїх вчорашніх кривдників шукав. Тільки де ти їх знайдеш...
Жінка присіла поряд і дуже міцно мене обійняла. Відштовхнути її, у мене не залишалося жодних сил. І я сам не знаючи чому, поклав їй голову на плече.
«Гаразд, — подумав я, несподівано відчувши полегшення. — Пограємо у вашу дивну гру. Все одно у мене жодних інших варіантів, схоже не залишилося...»