На моє велике щастя, бити вони не вміли. На відміну від того ж принца. І я порівняно легко переносив ці жорсткі стусани. Так, боляче. Але терпимо.

У залі стояла порівняльна тиша. Усі чекали поки мене заб’ють і я знесилений сповзу на підлогу. Але я не поспішав вирубуватися, а хлопці порядком так, втомилися.

І ось коли п’яне воїнство почало зречено махати руками. Мовляв, а чого ти хотів від сина чоботаря. Дива? Ну, тоді тобі до церкви! Там чудеса. А тут, брате, правда життя...

Я спробував вирватися з лап цього товстуна. Щоправда, я й раніше намагався... І головою бив, і ногою стукав, — йому все по-барабану... А запасу сала в ньому, як і сили, на десятьох як я вистачить. Мда... І що ж мені робити? Я поняття не мав...

Ще й ці два білобрисих брати, привівши подих, знову взялися за своє... Били хоч і не дуже боляче, але удари накопичувалися, і я відчував це досить добре. Ех, сюди б щось гостре! Але навіть нігті в мене були коротко підстрижені, а зубами я ні за що не дотягнуся.

От якби сюди, батькові страшні ножиці... Або хоча б ту голку, що я собі вночі уявляв... Дуже вже боляче, я нею кривою, колись уколовся... Та я тоді, навіть чашку з кавою впустив! До того боліло. От би цьому жирдяю, та в дупу її загнати! Він би мене тоді, — точно відпустив!

І я, майже втрачаючи свідомість від маси пропущених ударів, і іще сильніше стискаючих товстих лап. Все ж малюю собі на кінчиках пальців, мою рятівну голку. І з розмаху заганяю її кривдникові, під спітнілу лопатку.

— А-а!!! — божевільний крик товстуна приводить мене до тями. — Мене змія вкусила! Допоможіть! — Я лежу на підлозі, а цей ідіот бігає по залу, махає руками і намагається собі дістати за спину. Але куди. З таким то масивним тулубом.

Не довго думаючи, я встаю і, похитуючись, біжу за ним.

З боку виглядає досить-таки кумедно. Ледве живий малий, ганяється за таким самим хлопцем, але втричі його більшим. Двоє інших моїх кривдників, нічого не розуміючи, просто відійшли вбік, щоб не потрапити під цей швидкий потяг, що як навіженний носився по колу.

Майже наздогнавши молодого лицаря, який кричав як навіжений, я в стрибку збиваю того з ніг, а потім точним ударом по основі черепа, все ж припиняю його істеричні крики, які всіх так веселили. І сідаю на цю здоровенну тушу, трохи перепочити.

Прийшовши до тями, два біляві брати, а те, що це були брати, я анітрохи не сумнівався. Ну, або принаймні, не сильно далекі родичі, — побігли на мене, сподіваючись звалити мене на підлогу.

— От гади! Навіть перепочити толком не дали! Я вже хотів було, перекидом утекти від атаки, але раптом помітив на тілі товстуна, напрочуд знайомий предмет...

— Блін! Та це ж вона! Моя голка, з минулого життя! — на лоснячій від поту спині стирчала засунута майже на половину, крива голка. Не довго думаючи, я її висмикнув із його сальної шкіри. Розбудивши цілий, дрімавший вулкан. Який незважаючи на свою велику масу, підірвався з такою швидкістю, що скинув мене на кам’яну підлогу і змусив відбігти своїх товаришів. А сам рвонув на вихід, попутно збиваючи офіціантів, що зазівалися, з ніг.

— Ну що танкісти, тепер повоюємо? Що ви без свого танка, можете? Я не поспішаючи, заправив свою знахідку в штани. І під здивовані крики гостей, рушив на своїх кривдників...

Хльосткі удари по тулубу то одному, то іншому малолітньому феодалу, я наносив без будь-яких зусиль, на одній техніці. Віддаючи свій боржок за попереднє побиття. А ось, не треба було мене тримати, як полоненого партизана. Тепер самі відчуєте, що таке, біль!

Хлопці намагалися щось бити у відповідь. Але вони й так добряче намахалися, поки вибивали дух із бідолашного хлопчини. Тому я, навіть віддалено не уявляв, що ще вони можуть мені зробити. І майже не ухилявся від ударів у відповідь, компенсуючи все це вмінням правильно тримати удар.

Я хотів щоб ці поганці добре вивчили урок. І коли вони вже ніяк не реагували на чергову плюху, що прилітала, я не став їх добивати. Хоч натовп кричав і жадав крові. А просто відійшов. Один із білобрисих хотів було рушити за мною, але другий схопив його за руку, і похитавши благально головою, мовляв, не треба, брате, — просто звалився на підлогу, тягнучи товариша вслід за собою.

Що там творилося! Усі скандували, Кіт! Кіт! Король вийшов із-за столу, всі дружно встали. Він підійшов до мене. І відірвавши мене від землі, поцілував у засос, прямо в закривавлені губи.

— Здивував так здивував! А чому не добив гадів? Я ж бачив, — ти міг! Вони б тебе не пошкодували... Ах так, — ти ж німий... Ну нічого. Мені такі лицарі, ой як потрібні! — прокричав він, і всі дружно його підтримали своїм, — ух! — Але запам’ятай пацан. Не залишай ворога в живих. Якщо він зможе тебе хоч трішечки вкусити, він обов’язково це зробить! На війні, — немає місця жалості!

— Ахе-кхе! — закашляв за столом священик.

— Ну звісно... — раптом схаменувся король. — Немає місця жалості, але є місце для співчуття і великодушності! — і знову подивився на священнослужителя, який задоволено закивав.

— Де там мій меч?! Я особисто! Посвячу його в лицарі!

Буквально за хвилину, принесли меч. Навіть два, один віднесли священику. Той меч благословив і його наділи на мене. Мене обступили люди в латах і змусили стати на коліна. Король помахав надімною, своїм інкрустованим коштовностями мечем. А потім, як заїде мені по шиї!

— Запам’ятай Лицар! — промовив Король, — це останній удар, який ти можеш залишити без відповіді! Встань! Серед рівних тобі! — я встав. Усі знову радісно закричали:

— Кіт! Кіт! Кіт!

— Ну що? Тепер я можу додати його голову до списку моїх перемог? — Принц Трой, що зненацька з’явився поруч, зіпсував мені, та й, очевидно, королю, всю святкову малину. Де для повного щастя, тільки конфетті з феєрверками і не вистачало.

— Вибачте, принц! — раптом взяла слово, принцеса. — Але він тепер, наш васал. І ми не можемо його просто так, дати в образу!

— Що? — закипів принц! — Але він мене штовхнув! Це хіба не привід для поєдинку?

— Тоді він був простолюдином. І я Вам пропонувала його вбити! Але Ви ж самі не захотіли! А тепер він, — Лицар Короля!

— Ну тоді, я його зараз штовхну або стукну! Цього вистачить, щоб викликати на поєдинок?

— Якщо Ви його штовхнете, або ще гірше, вдарите в його ж королівстві, знаючи, що його посвятив Сам Король! То Ви завдасте незмивної образи Королю. І нам доведеться Вас убити. А Ваше королівство, — завоювати! — ще більше збила з пантелику принцеса всіх присутніх.

— Донечко, і що, зовсім без варіантів? — Король, який сам заплутався в цих хитросплетіннях законів свого ж королівства, насупив брови і звернувся до принцеси.

— Ну чому-ж. Якщо Ви з Принцом закладетесь на гроші, наприклад. Або на землі. То тоді поєдинок цілком можливий. Для вирішення цього самого, спору.

— Ну ось, Принц Трой! Усе й вирішилося! Давайте, просто зробимо ставки!

— Ну і які ж ставки, Ви хочете зробити? — ошелешений пацан подивився на хитрого, як лис, короля.

— Та ну! Сущий дріб’язок! П’ятдесят тисяч золотих і дві тисячі озброєної раті, на пів року, з повним забезпеченням від Вас. І згода моєї дочки на шлюб, — з мене... Але в будь-якому разі, п’ятдесят тисяч на війну, Ви мені дасте. Для Вас же стараюся! Ну ж бо, Трой. Ви й так, майже мій зять! Навіть якщо Ви програєте цьому шмаркачу! Ой, вибачте, сер Кіт! Звичайно ж, лицарю-шмаркачу! То й не програєте зовсім! Бо Маргарет, напевно, погодиться на Ваш із нею шлюб. Правда, донечко? А у нас, найдавніший серед тридцять двух королівств, рід, між іншим!

— Я не програю! — аж зашкварчав принц.

— Ну ось і я так думаю! І ці ставки тільки-то й потрібні, щоб хоч трохи урізноманітнити, наше з Вами, сіре, буденне життя! Тим паче, Ви ж сюди одружитися з моєю милою донечкою приїхали. А вона, між іншим, трьом красеням, із ганьбою вже відмовила. Тож хіба зрозумієш, що там у неї на думці... Ну що, по руках? От і добре!

— Чого тобі, сер Кіт? — я почувши, що в разі перемоги, можу принести чималий, такий прибуток, вирішив виторгувати і собі кращі умови.

— Ну! Іди сюди, не мукай! — я обійшов здоровенний стіл. І став показувати грізному дядькові на пальцях, що мовляв хочу, десять відсотків від суми виграшу.

— Що? — не міг зрозуміти Король, — десять акрів? Ні? Десять років, не сплати податків? Нічого не розумію... Десять акрів і десять років не сплати податків? Гаразд, буде тобі десять акрів і десять років без податі. Іди давай, готуйся. Тільки... — він підкликав мене ближче і шепнув на вухо:

— Не хочу я нелюду цьому, свою дочку віддавати. А куди, діватися-то... Так що, давай! Не підведи старого, а я зі свого боку все виконаю! — і Король відвернувшись, ясно дав зрозуміти, що розмова закінчена.

На середину кімнати вийшов усе той же самий, голений чоловік у червоному трико. Після чергових неприємних фанфар, розгорнув аркуш паперу і зачитав.

— Будучи при доброму здоров’ї і прекрасному гуморі, Король Генріх ІІІ-й і Принц Трой уклали договір, згідно з яким унаслідок чесного поєдинку сера Кота, — він обернувся, чи немає тут помилки, але, переконавшись, що всі уважно слухають, до чого ж там домовилися, продовжив, — і принца Троя, без зброї, до смерті або неможливості продовжувати поєдинок за станом здоров’я...

А це найголовніше, що мене цікавило. Значить, мене можуть і не вбити.

Що там буде, чи не буде з принцом, мене цікавило мало. Я ще раз подивився на блискучу голку в моїх штанях. Ця гостра штука доводила, що неможливе, — цілком можливо. Тож, списувати себе з рахунку, я поки що не поспішав. За мене, якщо-що, це цілком може зробити цей самовпевнений юнак. Мені ж хоч і порядно за сьогодні дісталося. Але почувався я, — просто чудово! І отримавши нарешті нормальну їжу, мій організм її дуже акуратно і дбайливо, аж до найменшого шматочка, перетворював на таку потрібну мені зараз енергію.

А оскільки нас із принцом розділяли майже тисяча років прогресу і знань, перевага явно була на моєму боці. Та й життєвий досвід, сто відсотків був за мною! Якби це молоде дарування, перебувало в стількох замісах, у скількох я, воно б, напевно, стало королем усього всесвіту! Так що я абсолютно не мандражував перед грізним суперником. А був повністю і беззастережно, в собі впевнений. Як удав, що побачив кролика. Ну, або навпаки...