У напівтемряві, за великим дерев’яним столом всі сиділи мовчки.

Моя названа мати яку всі звали Марі, розводила біля закопченої стіни багаття з напівсирих гілок, відразу задимивши все приміщення. Але їдкий дим не встиг осісти на підлогу, як його темним рукавом затягнуло у самотній проріз під стелею. Я ніколи в житті не палив, тому відразу нирнув під стіл, поки дим не розвіявся. Що не дуже то й допомогло. Але прокашлявшись, я знову зайняв своє законне місце за столом, чекаючи обіцяної юшки.

Навпроти мене, як ні в чому не бувало, сидів мій недавній кривдник. І спідлоба дивився ображеним, колючим поглядом мені прямо в очі. А десятирічна дівчинка притиснувшись до нього, переводила погляд з неслухняного брата на згорбленого татуся, та зі страхом стежила за нашою драматичною дуеллю.

Марі у нашу гру не втручалася. А Мартін, отримавши гарну прочуханку, поводився тихіше води і нижче трави. І все на що він наважився, це на цю дивну дуель.

Я ж до нашої зустрічі, підготувався досить-таки ґрунтовно. Марі запхала в мене майже цілий рогалик, заливши його півлітрою козячого молока. Так що в мене, навіть перевага була! Перед ніч не спавшим, голодним горбуном.

Але дивна річ! Дивлячись в очі цього літнього, багато що бачившого в своєму житті, та фізично набагото сильнішого за мене чоловіка, я не відчував він нього абсолютно ніякої загрози. Більше того, в його колючих очах ясно читався жаль, з приводу недавньої нашої сутички! Звідки я знаю? Дуже просто. Я теж так дивився на своїх синів-розбійників, після чергового, безглуздого конфлікту, що закінчивувався невеликою, але добрячою прочуханкою. Бо куди ж без них, без конфліктів!

Усвідомивши що сталося ніщо інше, як чергове покарання неслухняного та норовливого синка, який явно дістав усіх в цьому будинку, я вирішив наші з Мартіном стосунки почати з чистого аркуша. Тим більше, що від цієї людини залежало все моє теперішнє життя. А конфлікти в колективі, я, як старший менеджер, розрулювати умів. І нічого не кажучи, простяг йому свою руку долонею вгору. Мовляв, я все зрозумів і повністю відкритий до діалогу. Твій хід, тату!

Приголомшений названий батько, здивовано закліпав очима, і при світлі полум’я мені навіть здалося, що в нього скотилася скупа, чоловіча сльоза. Він зачовгав по лавці, не знаючи, що робити. Але його смішна донька все вирішила за нас. Вона взяла величезну татову лапу і вклала в мою долоню. Примовляючи:

— Та коли ви вже нарешті помиритесь?! Другий рік як кішка з собакою... Скільки можна!

— Не може бути! Святі угодники! Невже послухав стару! — на порозі з’явилася та смаи бабця, що доїла мою знайому козу. — Мабуть я була не права. І ти не повний йолоп. Ні, від своїх слів я не відмовляюсь. Паршивець, він паршивець і є. Але виправляєшся. Що не може не тішити...

Потім трохи пом’явшись, бабця все-таки прокричала з ганку.

— Марі, донечко! Ти не проти, якщо Дак з Лайлою, приєднаються до нас за вечерею? У них і наливка є. А ось пожерти чого, — нема... — ще голосніше, щоб пів вулиці почуло, закричала стара. І не чекаючи відповіді, ні? Завжди раді маминій подрузі? Ось і добре. Заходьте!

Марі недобре та грізно, зиркнула на стару. Але коли зайшли раніше мною зустріті бабця з дідом, награно посміхнулася.

— А ми зі своїм! — гордо заявив дід. — Об’їдати вас не збираємось! Так, посидіти за компанію... Побалакати...

— Так, за компанію! — підтвердила його стара.

— То вам не насипати? — швидко обламала їхню ввічливу балаканину, Марі.

Дід із бабою, перелякано переглянулись. Дід навіть облизав свої губи.

— Ну чому ж, не насипати? Можна й насипати... — ледь чутно промимрив дід.

— Так так, чи ні?

— Так! — заволали старі.

— Що, так?

— Насипати!

— Ну так би й сказали, а то цирк тут влаштували! — Марі явно недолюблювала сусідську парочку і поставила на стіл усім по мисці, окрім себе. Мартін запитливо глянув на дружину.

— Не хочу з ними за один стіл сідати, і все! — вигукнула вона, мало не розплакавшись, у відповідь на погляд чоловіка.

— Марі! Чотирнадцять років минуло! Може досі вже дутися! — незрозумів її Мартін.

— Так дочко, люди і наливку принесли! — підтримала сина бабця. — А хто минуле згадає, тому й око геть!

— А я й не згадувала! — крізь сльози прокричала Марі. — І весь цей час навіть посміхалася та віталася! А тепер я знову його мало не втратила! І вас паршівців таких, згадала!

— Та що ми такого зробили?! — бабуся з дідом здивовано дивилися один на одного.

— А ви не пам’ятаєте? — з’їхидничала Марі.

— Ні... — розвели руками старі.

— Що ж ви за нелюди такі! Навіть таке запам’ятати не можете... Ну нічого, я вам нагадаю...

— Може, не при дітях? — Раптом спитала моя бабця.

— Та ні, хай знають які у них сусіди! А то бачите, їх, нелюдів, — більше за нас з Мартіном поважають і слухають... Мовляв, вони старші!

Марі витерла подолом сукні сльози, і дивлячись мені прямо в очі, чомусь розповіла історію моєї появи в цьому будинку.

— Кіт, коли тебе підкинули, то підкинули зовсім не нам, а ось цим двом... І якби Мартін серед ночі, після чергового страшного кошмару не прокинувся, та не вийшов надвір подихати. То й не побачив би як двоє цих нелюдів, новонароджене дитятко душили! Його ж біленьким, як і він сам тоді, простирадлом! А потім хотіли тебе, мого милого хлопчика, свиням згодувати! Ось тоді Мартін і вирвав дитинку, що майже не дихала, з їхніх мерзенних лап і забрав у нашу родину! — Марі невпопад розповідала всю страшну правду про цю парочку.

— І ось, я знову тебе мало не втратила...

— Ну і що?! — раптом спалахнув дід. — Так, хотіли придушити! А якби придушили, то й вам би з ним мучитися не довелося! Два роки як ненормальний до міста бігає, мамку свою справжню шукає! А справжня між іншим, не та що народила та кинула! А та, що виростила! А він вас, паршивець такий, і зараз ні в грош не ставить! Скільки б ви не старалися!

«Як не гірко було визнавати, але щодо справжньої матері, — дід був абсолютно правий! — думав я, дивлячись зі сторони на всю цю грецьку трагедію. — Але все одно, — душити дітей... Та ще й до того ж, мене! Було якось, зовсім не правильно...»

— А ми й думали вам підкинути! — Раптом продовжив дід. — Але у вас і так, троє ротів проголодь жили. А в нас із бабою, теж, — хоч кулею покоти! Самі ледве виживали! Пошкодували вас, вирішили самі гріх на душу взяти! Та й, який це гріх, якщо він не потрібний був нікому! Хіба що тільки свиням... — дід закінчив свою полум’яну промову і плюхнувся на лавочку.

Навколо запанувала мертва тиша.

— Марі, люба, дай гостям поїсти. І сама сідай. — спокійним тоном, що не терпить заперечення, промовив господар будинку.

Закінчивши з їжею у вигляді хліба на дні тарілки, і якоїсь зовсім неїстівної бобової бурди, я сидів зовсім закумарений та смакував дуже дивну на смак наливку. Мені та сестрі теж налиту, з нагоди мого другого дня народження. І раптом, після майже півгодинної паузи, гості знову продовжили розмову.

— Скільки цього нелюда, терпіти можна! — журилася наша Баба. — Подвійний податок за землю сплачуй! Внуків у рекрути забрав! А батькові, хто допомагатиме?

— То ви ж, за землю не платите! — обурився її галасу дід.

— Як не платимо! А свиней годувати та прибирати за ними! У двір зайти не можна, сморід такий стоїть, що не продихнути. Це не платите? Одна коза-годувальниця тільки й лишилася!

— Ну так, не платите же! — стояв на своєму дід. — А поприбирати та погодувати, і підкидьок може. Чи йому ніколи? Все свою мамку-негідницю шукає!

Всі підозріло похмуро, подивилися на сильно посоловівшого мене.

— Люди добрі, а я то тут до чого?! Я сам не люблю, якщо хтось від роботи відлинює! Та я сьогодні тільки дізнався, як мене взагалі звати! — цілком справедливо обурився я абсолютно необґрунтованому наїзду.

— Він тільки мукати та мекати і вміє! Писати би вже навчився, чи що! — дав мені доволі слушну пораду, п’яненький дід. — А все тому, що шкодуєте ви його! Мартін — те, Мартін — це... Що це за чоловік такий, що дружину, і тим більше сина, не може в руках тримати! Тьху, — ганчірка, а не чоловік!

— Це ти по собі діду, судиш? — запитав мій названий батько, з’явившись раптом за спиною у діда. Після того як відніс дівчинку що заснула за столом на лаву.

— А хоч би й по собі! — зовсім розперезався гість. — Що тобі твоя дружина не скаже, ти то бігцем і робиш. А ти чув, щоб моя баба, мене хоч раз за сьогодні перебила? Ні? Ось! Де їх сук, тримати треба! — дід виставив уперед свій доволі не маленький кулак.

— Це кого ти тут, суками назвав? А старий? Може мати мою, чи дочку? Чи господарку?

— Усіх! Усі баби — суки! А ти... — дід тицьнув у нього пальцем. — От старий хрін! Забув як слово це, називається... Ну, ти зрозумів!

— Ні, не зрозумів? Якщо говориш, так домовляй! Ти ж офіційно, гість. Чого тобі бояться? Вся вулиця чула, що тебе запросили.

— А ось і скажу! Ганчірка ти обісцяна! А не чоловік. Був би чоловік, взяв би цього недолугого мовчуна за вухо, та зі смачним стусаном об одвірок! А потім ще пару разів по його мукаючій пиці заїхав! Та так, щоб він і не відразу зрозумів де знаходиться! — випалив, аж закашлявся дід. — А не облизував би його, як пряник! Я що думаєш, не пам’ятаю як ти з ним возився! По лікарях тягав, по бабках-відьмах! Замість того щоб віддати з тельбухами в служки, а на ті гроші в гільдію вступити, та жити собі приспівуючи! Ти з ним більше ніж з рідними сюсюкався! А на подяку, це му-мукало навіть у свиней не може прибирати. Мені все! Все твоя мати розповідає! Все-таки дарма ти нам тоді завадив! Придушили б гаденя, — дякував би зараз!

Мартін опустив очі.

— Сину, пробач мені за сьогоднішнє. Гаразд? Просто я не знаю, як тобі пояснити... Але не знайдеш ти її... Не треба тобі туди ходити... Я тебе розумію, вона твоя мати. Але й ми теж, твої батьки. Так, ми не маємо грошей навіть на шматок м’яса. Але ми з мамою стараємося... Ти ж бачиш, які часи важкі... Прощаєш?

Я майже протверезів. Молодий, явно не зміцнілий організм насилу поборовши дідову наливку, встав і схвально кивнув. І я знову простяг батькові руку. Він же у відповідь, обійшов стіл, притиснув мене до себе і підрівнявши неслухняну шевелюру, міцно мене обійняв. До нас приєдналася і Марі.

І цей чудовий момент обгадав той самий дід...

— Тьху! Ви ще в дупу, паршивця поцілуйте! Ганчірка, вона ганчірка і є... — договорити дід не встиг.

Я з двох кроків перестрибнув через стіл, і відштовхнувшись від нього руками, у польоті з двох ніг, заїхав дідові прямо в його смердючий рот. Того як вітром здуло. І він знепритомнівши впав на підлогу.

Його дружина ошелешено дивлячись то на мене, то на діда, раптом підійшла до старого і почала бити його ногою по старих ребрах, примовляючи:

— Сука, значить! Ось тобі, старий хричу, за моє скалічене життя! — Марі з Мартіном, ледве відтягли її від дідугана. Що було далі, я майже не пам’ятаю. Діда посадили за стіл, давши в руку кухоль з наливкою, куди баба Лайла попередньо смачно плюнула. Ми ж з моїм новим тотком, випили залишок незвичайної на смак наливки, і я мирно задрімав на дерев’яній лавці...

***

Прокинувся я серед ночі, і пішов надвір відлити. Так як я гадки не мав де тут у них туалет, то відлив прямо з ганку, в такий любимий мною бруд. Довівши його склад, майже до ідеалу. Повернувшись до будинку, я помітив тьмяне світло в майстерні. Підійшовши до дверей у відгороджену, окрему кімнату, я побачив Мартіна, що заснув прямо за робочим столом.

Я сто разів вже зрозумів, що не рідний син. І такому як я, у кращому випадку, місце у свинарнику. Або, з моїм нестерпним характером, у меню тих же свиней. А вони зі мною носяться, наче мені два рочки. Нічого не розумію! Замість того, щоб ноги об мене витирати, він свій часу витрачає, щоб моїх кривдників шукати. І лупив він мене тільки через страх! Страх мене втратити! Щоб я не бігав більше в цей дивний замок...

Можливо я помиляюся. Але в ті дрімучі часи, дітлахів не дуже то й шанували. Це своїх. А про нерідних, то й казати не варто. А цей, у мене, підкидька недолугого, ще й вибачення попросив... Щось тут явно не так...

Ні, можливо просто людина хороша, на відміну від того ж діда. Врятував дитя, і дбає як про рідне. Цей варіант, мене найбільше влаштовував. Але він у крижану, вируючу воду кинувся! А я цю річечку, що бачив уві сні, — добре запам’ятав. Там не просто вода! А крижані брили з шаленою швидкістю пливли. Дзуськи би я звідти, навіть будучи молодим чемпіоном, вибрався! А цей горбун, мало того що сам виліз, так ще й мене врятував! Ну, або підкидька свого, як вам завгодно. Дивно все це...

Але як би там не було, тягарем я бути не звик. І я рішуче попрямував до новоявленого тата. Згорблена постать якого мирно похропувала в солодкому, алкогольному забутті, прямо з товстою голкою в руках, на напівзакінченому стібку в шкіряній заготовці. Поруч стояло ще одне, але вже готове взуття. Уважно оглянувши шов, я зрозумів, що нічого складного в ньому немає. І основна робота мабуть, була в точному вирізанні за заданими лекалами шматками шкіри, та в знятті розмірів, цих самих лекал. А далі, — все просто зшивалося до купи. Або не просто...

Потикавши запозиченою голкою в шкіру, я зрозумів що я нею тупою, нізащо її не проткну своїми дитячими рученятами. Швидше пальці собі проткну. Причому наскрізь. От якби сюди ту криву голку, що мені в майстерні шкіряні крісла в машину перешивали...

Я чудово пам’ятав як попросив потримати її в руках і одразу ж уколовся. До того вона була гостра...

Я уявив як на кінчиках моїх пальців з’являється моя заповітна, неймовірно гостра, крива голка. Причому, я так це виразно і зримо уявив, що навіть мочками пальців відчув її присутність...

Дзинь!

Звук падаючого металу вивів мене зі ступору. Щось вислизнуло з моїх пальців, вдарилося об старовинні ножиці, а потім упало на підлогу. Я пошарив у напівтемряві в пошуках предмета, що впав. Але він кудись закотився.

Гаразд... Не бути тягарем, почнемо з завтрашнього ранку. І чесно кажучи, бути шевцем, — ну, не моє це! Краще я у свиней вичищу! І я похитуючись, пішов спати далі...

***

Але не встиг я заплющити очі, як мене розбудила моя, мабуть рідна бабця. Схилившись наді мною і посміхаючись у всі її три з половиною зуби, вона бадьоро заголосила:

— Ну ти онучок і любиш добряче поспати! Вже полудень! Мати твоя просила, щоб я тебе не будила. Але скільки можна?! Йдемо!

— Куди? — не зрозумів я. Видавивши тільки, м-м.

— Як куди? До церкви, звичайно! Сьогодні там хліб безкоштовно роздаватимуть. Але лише городянам із серйозними каліцтвами. А ти ж у нас, понівечений... Давай, тут хоч і не далеко, але дорога після обозу цього нареченого, — гірше не придумаєш! І не міг окаянний, посуху приїхати... Нетерпляче йому! І до речі. Кажуть, сам жених з принцесою, милостиню роздаватиме.

— Та я не піду! Я краще, ще посплю! — пробурмотів я у відповідь, та знову ліг на лаву, почувши про таку дрібницю як буханець хліба. Повзати там перед тринадцятирічною малолітньою дурепою з простягнутою рукою, посеред цього середньовічного жаху? Та ну, нафіг. Я краще справді, у свиней вичищу!

— Я тобі не піду! — не здавалася бабця. — Вчора гості весь наш заробіток зжерли! Дід двічі прокидався. Мало йому все було! Питав, що це йому таке дивне наснилося? Мовляв, ноги в нього чиїсь летять! Ти звичайно, молодець, що стару послухався і з батьком помирився. Я тебе паршивця, навіть заповажала! І козлу цьому старому, в пику цілком заслужено з’їздив. Тільки нікому про це не кажи! Не можна гостей ображати. Але ж жерти, знову нічого... — бабця трохи подумала, а потім засміялася. — Про не кажи, це я звичайно, сильно загнула. Давай. Бо не залишиться нам нічого!

— А як же свині? — промимрив я останній свій, залізний аргумент. Тому що дивитися, і тим більше брати участь у цьому цирку виродків, зовсім не хотілося. Але бабця була непохитна. І навіть якось зрозуміла, про що я її запитав.

— Не здохнуть твої свині! Ходімо дорогенький, ходімо. Далено не щодня, безкоштовно хліб роздають! Та ще й принцеси з нареченими...