— Але ж принц! — раптом вклинилася в розмову принцеса. — Вам не можна з ним битися!
— Це ще чому?! — обурився Трой.
— Він не гідний схрестити з вами... Кулаки! — Його ж Ви, якщо Вам вже так дуже хочеться, можете просто вбити!
— Люба, але я не хочу його вбивати! Я хочу його перемогти! Причому, в чесному поєдинку. А це різні речі!
— Ну тоді він повинен стати, як мінімум лицарем. — Чітко відповіла принцеса.
— Так зробіть його лицарем! У чому проблема?! Це ж Ваш підданий. Або подаруйте його мені, я його тут же посвячу в лицарі! Усього-то й треба!
— Але він спочатку має довести, що гідний стати лицарем! — ледь не плачучи, заперечила дівчина. — Подвиг зробити, або іншого лицаря в чесному поєдинку перемогти!
— Іншого? Не проблема. Є у вас лицарі його віку? Ну там, за правом спадщини, я не знаю. Повинні ж бути! Або мого, до речі теж лицаря, нехай доб’є.
— Вашого напівживого, — не можна. Це буде несправедливо і негідно для майбутнього захисника корони.
— П’ятеро на одного, для підтвердження гідності, сподіваюся, вистачить? — запитав роздратовано принц.
— Є в нас такі! — раптом вплутався в розмову король. — Приведіть п’ятьох гідних хлопців. Нехай голову цьому недоумку відкрутять! А то вже й чоботарі в лицарі зібралися... Може ще й королем стати, дрантя безсловесне захоче... Ех! І куди світ котиться... Такими темпами, скоро у своїх жінок питати будемо, як правильно на коня сідати, та в якій руці меч тримати! — Вся тусовка дружно засміялась.
Мене, нарешті, відпустили. Я притиснув чистим одягом кров, що бігла з шиї. Після спеціально, необережно прибраного одним із охоронців, що зараз зловтішно посміхався дивлячись мені в очі, гострого клинка. Поріз, на щастя, виявився неглибоким. І рана досить швидко затягнулася.
— Коті, — раптом заговорив принц, — може розімнемось перед поєдинком? Хто принесе хлопцеві тренувальний меч?
— Меч? Нафіга мені меч? Не треба мені його! — пробурмотів я, крутячи головою.
— Хочеш бойовими? — Ну гаразд... Хто знайомий із Котом настільки близько, щоб довірити йому свою бойову зброю? — звернувся до присутніх в залі вояк, майбутній король.
— Ну, нарешті мені пощастило! Як же добре бути бідним, нікому не відомим голодранцем... — Не встиг я це подумати, як з-за столу виліз мій знайомий здоровань з вусами. І не поспішаючи обійшовши свою частину столу, підійшов до Троя і вклонилася.
— Ваша Високість! Я, — Міхалсон, молодший син ярла Рагнара, вручаю моєму другові й гідному воїну мій великий і могутній меч, на ім’я Ньйорд! Він швидко втихомирить будь-якого буйного рубаку, так само як і сам Ньйорд, допомагав мені і моїм предкам, втихомирювати бурі, підняті Епіром, після зайвого келиха вина!
— Ну, ми зрозуміли, зрозуміли... Не треба нам тут цієї єресі. — охолодив полум’яні промови господар вечірки. — Ти ж Міхалсон, хрестився! Навіщо тоді, нам казки свої розповідаєш... — Король з побоюванням глянув на священика, який сидів одразу за принцесою і все уважно слухав.
— Чого відразу, казки... — образився варяг. — Реально допомагало... — вже зовсім тихо, прошепотів здоровань. І тицьнувши мені свою залізяку з ременем і ножнами, пішов скривджений назад за своє, ще не охололе від попутного з трапезою, випускання газів, місце.
— Ну що, приступимо! — принц бадьоро вихопив свій меч із піхов. Послужливо принесених його слугою.
Я теж спробував так само бадьоро шваркнути лезом об дерев’яні чохли. Але ця зараза там, чомусь конкретно застрягла. Що я тільки не робив. Як не крутив і не стукав ножнами об підлогу. Меч не виходив.
— Та, допоможіть ви йому! Олуху цьому! — закричав, занудьгувавши, король. — якщо ти так і на кулаках б’єшся, тоді я за свій трон спокійний... — зал дружньо підтримав сюзерена кінським, п’яним іржанням.
Підоспілий господар меча теж нічого зробити з ним не зміг.
— Ти його коли востаннє діставав, а Міхалсоне? — запитав втомлений стояти в стійці принц і з подивом дивився на наші невдалі потуги.
І ось, коли ми, смикаючи і розхитуючи в різні боки, його вже майже витягли, до зали завели п’ятеро підлітків.
— Гаразд Кіт, не парся. Я й так вже зрозумів, що з мечем у тебе нелади. — і вставивши свій чудовий клинок назад у ножни, повернувся на своє місце за столом.
Я ж, віддавши наполовину витягнутий меч здивованому Міхалсону, почав розминати й розігрівати м’язи та сухожилля. Підстрибуючи і кидаючи руки перед собою. Намагаючись нарешті, поза бойовою обстановкою протестувати, на що ж здатне моє нове тіло.
І треба сказати, результат мені сподобався. Ні, величезної сили як не було, так зненацька її і не з’явилося. Але ґрунтовно перекусивши, я раптом відчув пристойний такий, енергетичний буст. У вигляді припливу, раніше відсутньої енергії.
Мені раптом дуже захотілося стати на місток. І я, перекинувши руки назад, це відразу ж і зробив! Та не просто легко став, а ще й оббіг у такому положенні, два рази навколо своїх же рук. Хлопче! Да ти гнучкий як змія! Хто ти, малий? Явно, не затюканий син чоботаря!
***
— Претендент, закінчив свій цирковий номер?! — прийнявши вертикальне положення, я побачив, що на середину залу вийшов літній, ретельно виголений чоловік. У береті з яскравим пером і в червоному трико та ще й з листком у руках. Я кивнув.
— От і добре. А то я вже думав, що вчорашні циркачі-трубадури забули одного зі своїх шутів. — Усі весело засміялися.
— Пані та панове! Ваша Величність, ваша Високість, Ваше Високопреосвященство. У нас сьогодні, поєдинок-випробування! П’ятеро гідних серів лицарів, проти негідного кандидата в лицарі, по черзі битимуться без зброї, щоб підтвердити прописну істину! Чобітники не лицарі, а бруд під копитами його коня!
«Та ви дістали вже, зі своїм брудом! — подумав я, — я тут трохи більше доби пробув, а бачити його вже не можу! І тим більше, про нього чути!»
— Що значить, по черзі! — встав раптом зі свого місця Король. — Нехай гуртом всі на нього накинуться! А то мені цей балаган, порядком вже набрид. — старий у червоному вклонився і прокричав:
— Одночасно!
— Так не чесно! — принцеса, яка раптом підскочила зі свого місця, несподівано стала на мій захист.
— Батьку, вони ж його вб’ють! Ні, він, звісно, заслуговує на покарання за вбивство нещасного, одноногого каліки. Але з огляду на те, що це вони на нього втрьох напали, ми все ж можемо обмежитися, докором... Ну, або невеликою прочуханкою, нарешті. Але навіщо, вбивати-то!
— Не зрозумів?!!.. — здивований король запитально глянув на свою доньку. — Ця худа шмаркля, розкидала трьох одноногих мужиків? Та ще й одного вбила?!
— Взагалі-то, їх було вісімнадцять, мій король. — втрутився у розмову принц. — І вони на нього напали практично одночасно. У нього просто не було вибору, окрім як захищатися! Але один кремезний здоровань, хоч і каліка, після зустрічі з цим сином чоботаря, більше не піднявся. Він йому кадик до хребта прибив. П’ятою. У стрибку. Я сам бачив. Страшне видовище....
— Вісімнадцять! — вигукнув король! За ним зашепотів увесь зал, — вісімнадцять, вісімнадцять, одного прибив...
— Та ні! Не може цього бути! Маргарі, донечко, це правда?
— Правда. І тому я тебе прошу покарати за це, нехай різками, але не вбивати за допомогою цих невинних, симпатичних молодих людей! — напіводягнені, п’ятеро обраних для поєдинку хлопців, задоволено переглянулися.
— Вибач, люба, але тепер я просто зобов’язаний на це диво поглянути! Кіт, або як тебе там. Підійди-но сюди.
Я слухняно підійшов до злого дядька з короною.
— Значить так, — прошепотів він ледве чутно, — переможеш, і ти, і твоя рідня, не будите платити податок на землю цілий рік! Свиней тримаєш, для королівської кухні? — я точно не знав, для кого ті свині призначені, але про всяк випадок ствердно кивнув.
— А переможеш ще й принца, — подарую і свиней, і землю, і три акра лісу. Хоча ні, вистачить із тебе й одного. І всі податки два роки платити не будеш! Крім військового, звісно. Усе, давай! Покажи на що здатен! Калікоубивця... — було добре помітно, як в очах у короля спалахнули вогники азарту.
***
Ну, пацанів цих, я-то, можливо, і здолаю. А ось принца... Аж надто він різкий і на розправу швидкий. У мене ще трохи шкреблися кішки з приводу загиблого, одноногого чувака. Ну, вибач дядьку, ти сам на мене поліз... Так, навіть і не сам! А це, — груповий напад, як-ні-як. Маю повне право захищатися всіма можливими способами і засобами...
Я бігло оцінив обстановку. П’ятеро шмаркачів. Один із яких, — товстун. Але не від сидіння за компом, а просто харчувався дуже добре. Цей мабуть, найнебезпечніший, з його-то вагою.
Ще два білобрисих довготелесі хлопа, єхидно посміхалися. Ну нічого, не довго залишилося. На цьому, мабуть, і все. Двоє малюків, що злякано дивилися на мене, явно, проходили мимо. Хоча й вони могли, якщо що, всі карти сплутати.
Король махнув рукою і почалася потіха. Воїни за столами, скандували моє ім’я, Кіт! Кіт! І не забували робити ставки. Я ж вирішив не покладатися на випадок і вивести з рівняння дві випадкові складові.
Тактика, застосована моїми опонентами, виявилася трохи несподіваною. Замість того, щоб накинуться всім гамузом, як і наказував їхній сюзерен, ці ідіоти надали мені неоціненну послугу. Виштовхавши попереду себе двох найслабших бійців. Видно, казок про вісімнадцять дискваліфікованих, одноногих футболістів наслухалися. От і вирішили перевірити, на кому не шкода, що за звір-то такий, перед ними опинився!
— От спасибі! А то я вже й сам хотів за ними полювання влаштувати, щоб під ногами не плуталися.
Два різкі бічні хуки з лівої і правої руки, що прилетіли точно в щелепу, — і мої перелякані суперники падають як підкошені просто мені під ноги, і мирно засинають один на одному, під радісні дикі вигуки п’яної братії за столами.
Я ж відходжу назад, чекаючи на хід противника. І він негайно пішов, вірніше побіг на мене.
Мій товстий візаві рвонув щодуху, бажаючи як катком пройтися по моєму худому тілі та закатати мене в місцевий асфальт, під страшною назвою, бруд. Нерозумно було б намагатися зупинити цю машину для укладання того самого, асфальту. Але я, підстьобуваний п’яною братією, навіщось спробував це зробити. Причому вирішив похизуватися своєю, неймовірною вертухою. Початковий успіх, мабуть, мене трохи розслабив.
Але замість удару в голову жирній масі, що насувалася на мене, я зарядив по грудях товстуна, що безпорадньо звисали. І був тут же відкинутий на кам’яну підлогу. Товариші жирного не розгубилися, підбігли і ввалили мені таких люлів, що я до кінця життя зарікся хизуватися красивими ударами перед публікою.
І ось я, з розквашеним носом, затиснутий під самі ребра пухкими, неймовірно сильними лапами гладкого, вишу, не дістаючи ногами підлоги, і приймаю на себе град ударів, що сиплються з обох боків, його жилистих товаришів...