Подія розгортається вже в самому аеропорту, коли я загу-бився. Мене зустріла маленька дівчинка років чотирьох і потягла за повiдок, мабуть теж загубилась. Ліза, так зва-ли маленьку дівчинку.
«Мамо, давай візьмемо його». – сказала маленька дівчин-ка і потягла мене.
«Ми поспішаємо на літак, яка може бути собака?!» – Мама не обдумуючи сказала, а потім добавила.
«Постій, у моєї мами, вона для тебе бабуся Олівія, не бу-ло собак. Тебе, маленьку доцю залишу у бабусі, сама бу-ду ходити на лекцію до університета».
Ми вже в повітрі, летимо до Варшави. Та вже прибули до містечка за чотири години.
Мені треба було змінити господарів, будинок, станцію, місто, країну і я зрозумів що це фінал. Я йшов з рук в ру-ки, передавався як іграшка, поки не потрапив повідок до Лізи. А після місяця проживання в цій місцевості щось став я нервовий, відчував дискомфорт у тілі. Моїй новій родині здавалось що це через зміну клімата та мiсця проживання. Вже потім ми стали бити тривогу у лікарні.
«Собака абсолютно виліковна. Потрібно щоб собака отримувала з їжею йод». – Лікар спокійно промовив і додов.
«Симптоми порушеної щитовидної залози. Можна купити корм з мікроелементом йоду. Я вже в цій лікарні працюю більше 20 років і вам скажуть, що таких випадків бачили тільки в людей в 68-73х-роках після вибуху 4-реактора на АЕС. На той час я був практикантом й здавав дипломну роботу спочатку в Житомирі в iнститутi , потім у Києві, ближче до рідних. Тоді всіх хворих клали по лі-карнях у Києві. Як мене навчали що на собак немає впли-ву.
«Ти з усім справишся! Чуєш?» – мама Джесі сказала мені.
Ми повернулись до бабусi.