Меліса кинула свій рюкзак на диван,куда й сама всілася.До кухні увійшла бабуся,на обличчі якої світилась усмішка,але та швидко зникла,помітивши сумне личко онуки.
–Голубонько,що сталося?–в очах тої читалась тривожність.
–Та...нічого.Все в порядку,–вдала дівчина.
  Вона підійшла до стола і вклала в рот весь кремзлик.
–А як справи у школі?Ти так і не розповіла чи подобається тобі там.
  Меліса згадала про стару школу,де  в неї залишилася друзі і щасливі роки життя в рідному місті біля мами та старшої сестри;особливі місця,в котрих вона відчувала себе так добре.
  І різко все змінилося.
–А що розповідати,–говорила та з набитим ротом повернувшись до бабусі спиною,–школа як школа,хіба ти не знаєш.
–Може завела нових друзів?
  Від цих слів сльоза покотилася по блідій щоці.Так гірко вони звучали для неї.Справді,вона знайшла багато кого,крім так званих друзів.
–Я не поспішаю та й в мене вже є вони,думаю їх достатньо.
–Гаразд,ти бери і сметанки, смакуватиме.
   Дівчина заглянула в нічну тьму.
На екрані телефона висвітилося повідомлення.Вона кинула оком на нього і запхала до карману джинсів,а сама вистрибнула з вікна.
   Місцина до якої вона йшла  розташовувалася в дальній частині містечка,до якого вів шлях повз рівку,ліс та будинки.
  Меліса ступала обережно,наче намагалася не сполохати свою здобич чи то вона нею є?І тому, йде тихо та без різник рухів, щоб  оминути хижака.
   Страх повільно пробирався крізь неї.Він огорнув її з п'ят до голови.Її зуби страшенно цокотіли і не намагалися робити зупинку,поки тіло трусилося мов у лихоманці на останніх стадіях.
  Раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь важку руку,через що в жилах охолонула кров.Серце набрало швидкості,від чого ноги  підкосило,а клубок в горлі затерп і не давав вирватися крику.
  Вона миттю дала драла.Слабкість ламала її з середини,але та перебирала ногами,як не своїми.Забігла в перший будинок,в якого були відчинені ворота,після чого відчула легке полегшення.
А геть заспокоїлася,коли з будинку нарешті хтось вийшов.
   Немолодий чоловік із білою щитиною та лисиною.Він пригорнув нажахану Мелісу до себе,чим заспокоїв.Вона розповіла все.Дядько пішов глянути і повернуся за кілька хвилин.
–Ти така розява,–сказав той,простягнувши телефон.–Той чоловік, якого ти так налякалася,просто хотів повернути тобі це.
–Ааа...дякую.Він ще там?
–Ні.До речі,що ти тут робиш так пізно?
—Я?Я додому поверталася,трохи з друзями засиділася.Ви ж не розкажите моїм про це?Не хочу,щоб вони даремно хвилювалися.
–Думаєш вони не помітять?
–Я на це сподіваюсь,–невпевно усміхнулась вона.
–Гаразд, може тебе провести?
–Ні, дякую.Я і сама швидко доберусь.
–Впевнена?Мені не важко.
–На добраніч.
  Меліса огянулась і швидко помчикувала до призначеного місця.
  Коли вона прийшла,то нікого не застала.Аж камінь із душі впав,до поки та не почула до судом знайомий жорсткий голос.
–Ну привіт,–показувала зуби її однокласниця.
–Як ти?–поцікавилася друга,протеже головної.
  І ось вона.Дівчина з довгим вугільним волоссям та чорними мов смола очима,в котрих чаївся сам диявол.
–Хто ж це?Не побоялась прийти?
Ти що безстрашна?!–все ближче підходила та.
Долоні Меліси спотіли.Вона слідкувала за кожним рухом,ледь втамовуючи своє хвилювання.
–Так,–пискнула вона.
–Ти диви на неї, та вона геть пополотніла,–сказала друга і всі зайшлися сміхом.
  Різко сміх припинився.Джині  намахнулася на неї,а та штовхнула її.
–От сука,–вицідила брюнетка.–Схопити її.
  Протеже не стали чекати і миттю скрутили жертву.Одна вдарила в живіт коліном,а друга схопила за волоси.По щокам дівчини потекли сльози і вона скрикнула від болі.
–Може досить,–намагався зупинити тих Коліз.
–А ти помовч,–визвірилася на нього Джині і дала сильного ляпаса Мелісі,від якого на її щоці залишився червоний слід.
  Коліз схопила руку нападниці,що  дало нагоду тій звільнитися і відштовхнути однокласниць.
  Джині вже збрилась накинутися,але гостре лезо  в руках Меліси її зупинило.
–Підійдеш і я розмалюю твоє лице,–пригрозила та.
–Джині,забираймося,–благав той.
  Дівчина пропалила поглядом ту і металевим голосом промовила:
–Знай,це ще не кінець.
  Меліса вслухалася у шум ріки.
Ніщо так не заспокоювало,як водойма,яка пливе своєю течією повільно і майже безшумно; нагадує її минуле життя.
  До неї підсів хлопець.
–Як ти?
–Чудово,–прохрипіла.
–Ти вибач,що не зупинив їх раніше,просто...
–І на тому дякую.
  Меліса встала.Він теж.
–Провести?
–Я сама.Пока.
–Пока.
  В будинку,коли вона прийшла, майже всі спали,крім молодшої сестри.Та при слабкому світлі читала якусь книгу в кольоровій обкладинці.
–Ти де була?
–Та так,з друзями зустрілачась.
–В тебе брудні джинси.Ти падала?
–Зашпоталась,піду спати вже.На добраніч.
–На добраніч,–відказала Тільда і продовжила своє нічне чтиво.