Ті, чия сила закодована у їхній крові,

Зрячі.

Вони вміють бачити те,

Що від наших очей приховане.

Їхня кров, як манускрипт,

Тайна магії в ній закодована.

Зрячі.

На межі вони будуть, не згинуть.

Зрячі.

Сотні років вже минули

І про них усі забули.

Зрячі

Глибоко у воду пішла Атлантида,

Глибоко з-під землі

Були прикликані сили,

Що їх породили.

Зрячі.

Всьому приходить час,

Починаємо нове коло.

Вони прийшли...

Зрячі.

Самейн споглядав на неї. Змокший до нитки й голодний. Він повільно йшов вперед, колінна чашечка нила й кожний крок був надто важким. Це місце стало руїною, сходи, які тепер вели в нікуди. Дах пробитий, крізь нього виднілося й падав сніг. Вода повільно стирала символи із останніх балок. Ця будівля ледь трималася, подих вітру й все розвалиться.

Я шукала відповідь,- Анкара підвелася з колін.

Він стояв навпроти неї. Такий порожній. Вона ще досі сподівалася, достукатися. Вони останні, що буде. Велика Матір, дай їй сил. Анкара поглянула на брилу зі скелі.

Самейн, зупинися! Заклинаю тебе, Вликою Матір*ю!

Не згадуй мені цю дурню. Де була Велика Матір, коли померла твоя мама?- в його очах горів такий вогонь, Анкара відчувала його на свохй шкірі.

Чоловік зірвав із шиї дерев'яний медальйон, де написано його ім*я й став на нього ногою.

Анкара сховала свій в рукавах довгого плаття біле згори, а спідниця коричнева. Волосся зааплетене в грубу косу із золотистою ниткою всередині.

Знищивши себе та інших ти її не вернеш!- Анкара спробувала доторкнутися до плеча Самейна, та той відсахнувся, неначе вона захворіла на проказу.

Його сорочка нагадувала ганчірку, діра перекривала діру, колір захований під слоєм бруду. Чоловік мимоволі зробив рух, так як виймають меч.

Ти обираєш ії! Її!- з кожним його словом, Анкара усвідомлювала, це кінець. З дороги яку він обрав той не зверне. Від русявого юнака, який взяв її за руку й провів всередину нічого не лишилося. Ця сила, те, що йому потрібно. Влада, голод.

На очах виступили непрошені сльози.

Велика Матір, благослови!,

Анкара крокувала у бік каменю.

Ти вистоїш перед сотнею?- його руки простяглися до неї, Анкару приклеїло до брили, перед якою та нещодавно читала молитву.

Щоб перемогти тобі потрібні сотні, мені лише одна,- вона вдихнула на повні груди.

Індар арма,- ці слова були промовлені одним видихом.

Самейн застиг. Довкола чоловіка, утворилосч яскраве червоне коло. Кільце ставало все вужчим. Самейн проривався крізь цю перепону та, намарне. По той бік стояла стояла напівпрозора Анкара.

Індар арма.

Ні!- останні його слова.

Індар арма!

Вогонь погаснув. Анкара знесилена, осіла на холодну підлогу..

Самейн замурований, зв*язаний всередині. А вона лишилася останньою. Єдина.

- Прийде час і ти звільнишся і тоді вона буде готова.

Вогнище догоріло. Біля нього стояв чоловік, долоні в замок. Незнайомець розглядав, щось у цьому попелі й тільки обрані знали, ЩО це дещо. Дзеркало, в якому відоображення тої, якій судилося його перемогти.

Що ж у ній такого, що ти віддала за неї життя,-його голос був надто тихий, неначе Королева Мечів могла його почути аж з цієї відстані.

Щоб перемогти тобі потрібні сотні, мені всього-навсього одна.

В його голові ця фраза звучала понад сотню років. Самейн готувався до могутнього бойового чаклуна. Але, ця маленька, кульгава, надломлена. Як вона це зуміє?

Самейн оскалився своїми почорнілими від часу зубами

Ти програла, Анкара, програла.

***

Оракул повільно підсовувалася до покійниці, що лежала білі чорної стіни.

Він вже скоро прийде.

В одному із коридорів чулося щось схоже на крик, але надто тихе. Навпроти неї лежала дівчинка, їй нещодавно виповнилося тринадцять. Її очі стали срібними. Холодні пальці вже не стискали помаранчеву кулю для пророцтв, і та спокійно лежала біля живота мертвого тіла.

Оракул підповзла до своєї иішені. Позаду іще один хрип. Оракул нарешті вхопила артефакт

Прокляття, прокляття,-шипіла провидиця.

Рятуйте, рятуйте,- тієї миті, як скло стало нарешті кольору свіжої крові, жінка відчула чийсь погляд.

Тобі це так, не минеться,-сказала Оракул, вони тебе знищать.

У відповідь незнайомець підійшов й схопив її за волосся. Декілька секунд, вони не відводили поглядів. Потім незнайомець вдарив її головою об підлогу так, що в очах потьмарилося і з вуха пішла живиця.

Рятуйте, рятуйте,- безперестанку повторювала Оракул.

Вона нарешті сконала. Самейн обережно переступав.Через кожне тіло, На підлозі лежала вісімнадцятирічна дівчина, в її карих очах був жах, а на шиї слід від опіків. Перед очима блимало жовтим.

Самейну було ніколи розглядати цей безлад.

Якби вони мене впустили добровільно, можливо, вижили.

Сходи, кожної повні мили свяченою водою, тому ті були вологі від води й круті. Блакитна цегла простягалася рядами. Він йшов вже кілька годин. Ліво-право-ліво-прямо-право і знову по колу. І нарешті Самейн знайшов їх. Ворота. Білі. Великі. Стукіт їхнього серця ехом відбивався від стін.

Вдих-видих

З кожним ударом, Самейн, наближався. Він відчував їх у собі.

Вдих-видих.

Біль.

***

Марія почула тихий, ледь помітний крик, за стіною. Його заглушали крики, які знову з*явилися в її голові. Те саме, місце, але щось змінилося. Дівчина знала, що вона не наодинці. Тут є ще хтось. Праворуч.

В тебе немає часу!- голос був Анкари.-В нас його завжди надто мало.

Наставниця поглянула на неї, в долонях холодно.

Ворота, якщо Самейн їх розкриє, прийде Апокаліпсис?- запитала дівчина, хоча відповідь була їй відома.

В тебе немає часу! Прокидайся! Прокидайся! Прокидайся!

Міцний ляпас в обличчя, розбудив.