Чому ж так сильно болить голова? За всі п'ятнадцять років мого життя в мене такого не було. Я ж не якась там нікчемна людина! А ще все тіло болить. Чи то вже мені це здається? Може все ж таки відкрити очі, та нарешті розібратися що зі мною? Але як же не хочеться… Мені взагалі не хочеться ворушитися. Здається, доведеться.

Повіки розліпилися неохоче. Перед очима стояла каламутна пелена і чомусь у темну смужку. Кліпнув декілька разів в мене вийшло трохи прояснити картинку та вона зовсім не радувала. Та дивна смужка не була галюцинацією - це була справжня клітка.

Все в житті доводиться пробувати вперше, схоже, цей день вже переповнився новинками. Спочатку головний біль, потім клітка, біль в усьому тілі… Що далі?

Ворушитися майже неможливо. Таке враження, що мене нещодавно зім'яли в клубочок, потім ним добряче пограли та викинули. Тепер я потихеньку відновлююсь. Що ж, зачекаємо…

Темна завіса безпам'ятства знову огорнула мою свідомість. Так буде легше чекати.

Друга спроба повернутися в реальність увінчалася більшим успіхом. Тіло перестало боліти. Тільки в голові ще пульсував неприємний тупий біль. Знову переді мною була та сама клітка, за нею очі побачили розписну стелю та стіни просторого приміщення, центром якого був мій смугастий "будиночок". Ще одним відкриттям став неприємний запах якихось трав, які, схоже, тут палили цілодобово. Здається, саме цей сморід був причиною слабкості та головного болю.

Вдалося трохи підвестися. Обережно, щоб не турбувати затихаючу пульсацію в голові, вдалося сісти, а для стійкості та зручності, схрестити перед собою ноги.

Отже, де я?

І ось вона відповідь, прямо переді мною - з нового ракурсу стало добре видно золочений вівтар, а за ним величезне зображення першого переможця демона з величезним священним мечем у руках. Вдалося роздивитися великі вітражні вікна, на яких були зображені різноманітні сцени. Їхнім головним героєм був цей дядько з мечем і нещасні демони, над якими діялася розправа. Також було зображено кілька сцен чудодійного зцілення і те, як люди поклоняються священникам. Ось мені завжди було цікаво, як цей святий орудував такою ось велетенською залізякою, яка разу на півтора його довша?

Не про те я думаю. У мене ж проблеми. Величезні проблеми! Я у храмі! Та на відміну від першого переможця демонів, теперішні священники не користуються незручними мечами, вони володіють своєю силою, яка дуже небесна для мене.

І як же мені вдалося так влипнути? Багатостраждальний мозок, неохоче почав згадувати останні події. Ні світ демонів, ні світ людей ніколи не був до мене добрим. Але народившись напівдемоном, доводилося бувати й там, і там. Що поробиш, якщо батьківщина кличе? Спочатку одна, потім інша. Та й мати з батьком вчать життя по черзі. Перша - як бути вправною відьмою, другий - як бути порядним демоном. І ось останні дні проходили в гостях у батька. У перервах між уроками була дозволена невеличка прогулянка. Краще б її не було… у світі демонів часто доводиться доводити свою силу, особливо коли від тебе трохи тхне людиною. Мені завжди вдавалося перемагати, все-таки батько був хорошим вчителем, та й відьомські хитрощі допомагали. А тут сили виявилися нерівними. Їх було четверо (так ось хто зім'яв мене в клубочок!) Довелось рятуватися. Єдиний вихід у цій ситуації, це повернутися у світ людей. Вдале повернення нічого не скажеш. Мабуть, демони добре по голові дали, що координати повернення збилися, і моє зім'яте тіло в демонічному образі вивалилося кудись у людне місце. Не дивно що одразу священники прибігли. Хороша картина – щось у крові, з рогами, хвостом та шкірястими крилами. Хоча, можливо, був трохи інший розвиток подій: мій будинок знайшли священники, вони влаштували засідку та отримали у нагороду мене, непритомною. Загалом це не так важливо, результат все одно один. Будемо вибиратися. Тільки для початку треба зрозуміти, як я виглядаю. Хвоста та крил немає, роги теж відсутні. Якщо це все мені не відірвали демони, значить я в тілі людини. Точніше в жіночому тілі. Гарному, якщо вірити тому, як на мене, витріщаються людські самці. Мабуть, священникам воно теж припало до смаку і щоб себе не спокушати гріхом, вони мене одягли в одяг. Хоча цю сіру балахонисту сорочку та безформні штани важко назвати одягом. Швидше за все, зняли з найближчого селянина, аби лише наготу прикрити. Ну і добре, і на тому спасибі. Хоч я і напівдемон, але людське тіло холод відчуває, правда не так сильно, як звичайна людина. Пам'ятаю, кілька років тому, взимку нас з мамою в дорозі наздогнала хуртовина. Так мені хоч би що, а у мами зуб на зуб не потрапляв. Довелося її потім відігравати, а потім два тижні травами лікувати.

Знову я не про те думаю. Треба тікати. На жаль, не так сталося, як гадалося, як тільки долоні доторкнулися до тонких на вигляд прутів клітки, як їх тут же обпалило. Зойкнувши, різко відсмикую руки. На долонях залишились сильні опіки, ніби до них приклали розжарений сталевий прут. Я дую на них, намагаючись трохи вгамувати біль. Але це погано допомагає. Звичайний опік загоївся б за декілька секунд, але тут, мабуть, доведеться чекати набагато довше. Думати про те, що рани можуть взагалі не загоїтися, зовсім не хотілося. Мій крик не залишився без уваги. По залі пролунало скрипуче відлуння дверей що відкривалися. По мармуровій розписній підлозі ступав високий статний чоловік. Його міцне тіло ховалося під білим балахоном священника. Світле волосся було зібране у хвіст на потилиці, а свою бороду він звелів у кому, що діставала до грудей. Довга коса була символом високого військового чину. За ним, спираючись на посох, йшов ще один священник. Він був трохи худорлявіший, і явно старший, про що свідчили сиве довге волосся та борода, що вільно звисала майже до самого пояса. Виходить, це їх мудрець та маг. Розмова буде неприємна.

Як там тато казав? Найкращий захист, це напад! Перевіримо. Навіть не дочекавшись поки священники підійдуть, із мене молився швидкий потік слів, повний розпачу та каяття:

- Ой, як же я рада, що до мене, нарешті, хтось прийшов! Я прийшла до тями, а навколо таке! Я так злякалася, так злякалася! Святий отче, як я згрішила? Чим заслужила на таке покарання?

Воїн і маг зупинилися як вкопані, витріщивши на мене дві пари очманілих очей. Першим отямився сивобородий старець. Вдаривши палицею по мармуровій підлозі, він скинув зачарування. На мій подив дуже спокійно заговорив:

- Перестань прикидатися, ми знаємо хто ти. Бачили справжній образ твій, демоне. Твої хитрощі на нас не подіють.

- Що ж, - знизую плечима, тут же скидаючи маску бідної овечки. Спробувати варто. Жаль, не вийшло. - Ну, і чого ж ви хочете від мене?

- Болісної смерті, породження пекла! - різко, і на диво дуже зло вигукнув воїн. Навіть почервонів від натуги.

- Ну, так підійди, і я вб'ю тебе найзмученішим способом, - на моєму обличчі заграла лукава посмішка.

- Твоєї смерті, тварюка! - воїн почервонів ще більше. Зробив крок до клітки, але, нажаль, більш стриманий старець зупинив його, спіймавши за руку.

- Заспокойся, сину мій.

- Так би одразу й говорили, але якщо передумаєте, звертайтесь! - Знову знизую плечима і картинно втрачаю інтерес до священників, спрямовуючи погляд у стелю. І як би, між іншим, питаю: - Якщо мета мого упіймання ясна, то чого зволікаєте?

- На жаль, не так просто вбити тебе безповоротно.

- Шикарно, - скрушно зітхаю, - і що я вам поганого зробила?

- Ти породження пекла! - знову не стримався запальний воїн.

- А ви породження… Є, забула як його там…

- Ми діти Творця всього живого, - спокійно виправив мене маг.

- Ось, правильно, - похвально киваю головою і багатозначно показую пальцем кудись угору. - То в чому різниця?

- Та ви!.. - почав кричати воїн, але старець зупинив гнівний потік слів, стиснувши його долоню у своїй, потім пояснив сам:

- Ви робите багато зла.

- А ви хіба ні? - зневажливо фиркаю. - Скільки зла ви вчинили? Скільки вбивств? Скільки крадіжок? Усі ваші заповіді порушуються повсюдно. Не виключено, що цієї секунди, хтось тягне в ліжко чужу дружину, краде корову, б'є свою дитину, а може й вбиває когось. А Творець? Саме добро, трясця, особливо дуже добрим вчинком був всесвітній потоп!

- Він покарав грішників! Як ти взагалі смієш його судити, тварюка! - воїн розкричався не на жарт, геть-чисто ігноруючи заспокійливі слова мага і те, що той продовжував тримати його за руку.

- То чому ще раз не покарає? Думаю, зараз би знову весь світ нафіг би змило!

- Заткнися! - воїн з багряним і перекошеним обличчям кинувся до клітки. Мені тільки залишалося дочекатися моменту, щоб схопити його зручніше і тілом священника зігнути прути. Але, на жаль... Не добігши буквально кроку, чоловік вдарився об невидиму стіну і впав на спину.

- Сину мій, - старець опустив палицю і на ньому згасли блакитні смуги, - тримай себе в руках. Це ж демон, вона просто провокує.

Воїн перевів своє могутнє тіло у вертикальне положення. Каючись, опустив голову.

- Вибачте, наймудріший.

- Прощаю. Але від супроводу, на жаль, я змушений тебе усунути. До храму на священній горі, демона повезе інший. Вимушений провести більш ретельний відбір.

- Так наймудріший, - чоловік потер ніс і пошарпав ногою. Точнісінько маленький хлопчик, що провинився.

- Іди, - маг показав палицею на вихід із зали.

Не підводячи голови, воїн вийшов за двері. А маг повернувся до мене:

- Думаю, з моїх слів тобі має бути зрозуміло, що ми плануємо з тобою зробити. У Сеналі, у храмі на священній горі, твоє людське тіло умертвлять, а демона скинуть у вогняну безодню на віки вічні. За нашими законами кожен засуджений повинен знати свій вирок, тому не приймай мої слова як знущання.

- Та вже постараюся. А годувати хоч будуть?

- Ти потребуєш їжі? – вперше за всю розмову священник відкрито виявив свої емоції. Кудлаті сиві брови поповзли вгору, очі витріщились на мене, а тонкі губи зобразили букву "о".

- А що тут дивного? Я жива істота і я повинна їсти. Ну, чи хоча б пити. Відповідно, задовольняти фізіологічні потреби. Та й спати, бажано. Хоч і менше ніж вам, людям.

Старець спантеличено почухав потилицю. Мабуть, до таких труднощів він був не готовий. А що вони думали, я дух безтілесний?

- Добре, я подбаю про це, - після хвилинного роздуму відповів маг. Розвернувся, і голосно стукаючи палицею об мармурову підлогу, вийшов із зали.

Мене залишилися спокої, що ж, саме час подумати про тяжку долю і пошукати способи її змінити. Наступні пів години було витрачено на перевірку різних варіантів: доторкнутися до сталевих прутів через одяг, зламати дно клітки та навіть спробувати перекинутися в демона. Підсумок був плачевним – нові опіки на тілі, зламані нігті та дикий біль у тілі. Маги добре виконали свою роботу. Втім, на самому початку моя надія на успіх була мала. Між демонами та священниками війна йде споконвіку. І ті, й ті знають ворога добре, і знають, як з ним боротися. Мати та батько з пелюшок лякали мене злими священниками в балахонах з довгими посохами, у відповідь вони чули пискляве, але сміливе - "а я їх не боюся!" Ось і зараз не лякатимуся, я обов'язково знайду спосіб вибратися.

Час є.

До зали ніхто не входив протягом усього дня. За кольоровим склом важко було щось розгледіти, але поступово згасаюче світло говорило про те, що сонце досягло горизонту та ось-ось за нього сховається. Помешкання потихеньку огортала темрява. Мені так було навіть затишніше. Все ж таки, моїм часом завжди була ніч. А ще, комфорту додавало те, що пітьма приховала мене від пильного та докірливого погляду святого з величезним мечем. Одне засмучувало – дуже хотілося їсти. Адже обіцяли годувати. Чи це лише під час походу?

Не встигла додуматися сумна думка, як вхідні двері заскрипіли, відчинилися і впустили до зали довгу смугу теплого жовтого світла. Джерелом був великий свічник із шістьма свічками, ніс його вже знайомий мені священник – маг. Слідом, на шанобливій відстані йшов хлопчик років десяти. Він теж тримав свічку, а ще паличку з вогником, за допомогою якої почав запалювати вогні у всьому залі. Ох, ні, знову світло! Краще б їжі принесли.

Маг зупинився посеред зали, нічого не кажучи, просто спостерігав, як хлопчик запалює свічки. Коли майже весь зал був висвітлений у двері, увійшов ще один служитель церкви, молодий хлопець. Чорноволосий і дуже симпатичний. Мабуть, за інших обставин, з таким можна було б пофліртувати та спокусити хлопця на гріх. У руках симпатяжки була таця, від якої приємно пахло. Ну, нарешті, мої молитви… тьху ти! Вже як священники мислити починаю, ось що означає поганий вплив. Цікаво, як вони мені її подадуть? У клітці є спеціальне віконце, в яке пролізе тарілка, але ж вони побояться підійти.

Відповідь виявилася нецікавою. Маг поворушив своєю палицею і тарілка з їжею злетіла з таці. Потім, перед нею відчинилися ті самі маленькі дверцята, а коли їжа опинилась у клітці, дверцята знову щільно зачинилися, клацнувши замочком.

- Дякую, - кажу я, і одразу підбираю тарілку і хапаю ложку.

Нічого особливого, тушкована картопля з овочами, але смачно. Особливо з голоду. Адже до всього іншого моє тіло пережило серйозну регенерацію та перетворення, а це завжди забирало багато енергії. Ні маг, ні його молоді помічники відповіддю мене не удостоїли, та й добре, не дуже й хотілося. Трохи поспостерігавши за мною, старець кивнув хлопчикам і вони дружно вийшли за двері. І навіщо свічки треба було запалювати? Мені світло зовсім не потрібне, і взагалі, я спатиму.

Спустіла тарілка, стала для мене нічним горщиком. Ну а що, іншого не дали, не під себе ж потребу справляти. Скориставшись ложкою, мені вдалося підчепити замочок на маленьких дверцятах, і випхати осквернений посуд назовні. Шкода, що з великим замком фокус не вдався, попри те, що робота велася не на пряму, мене відчутно обпалило, геть спопеливши ложку перетворивши її на купку попелу. Відсутність результату – теж результат. Хоч висновки можна зробити. На цих позитивних думках мої очі заплющились, а розум пішов у світ снів.