Ми мчали до самого світанку.

- Коня заженеш, - говорю я. - Зупиняйся, мені вже набагато легше.

Корін відводить коня з дороги, заїхавши якнайдалі в хащі лісу і лише там зупиняється. Я прислухаюся до своїх відчуттів, але ні Тайса, ні мами поряд немає. Я сповзаю з сідла, тримаючись за послужливо подану руку Коріна. Хлопець зістрибує слідом.

- Ти збожеволів? - серйозно питаю я, дивлячись у вічі мага.

- Мабуть, - без натяку на жарт, відповідає він.

Але я все ж таки перепитую:

- Ні, ти серйозно? Ти хоч розумієш, що зробив?

Він киває.

- Я врятував від смерті того, хто цього не заслуговує.

- Але ж я демон! Зла і підступна істота. Всі мої вчинки це удавання, всі слова брехня.

- А це справді так? - дивлячись мені в очі, питає він.

- Ні… - відповідаю я, відводячи погляд.

Вперше в житті я не можу витримати чийогось погляду.

- А ти розумієш, чим це загрожує тобі?

- Розумію. Хоча, я можу зараз просто повернутися, прикинутися сплячим, і скинути все на твою підступність, - він посміхається. - Але я більше не хочу повертатись. Я більше не хочу служити церкві та храму.

Ось вони мої плоди! Моя душа радіє.

- І що ти маєш намір тепер робити? – цікавлюся я.

- Я, ну… - хлопець дивився на траву під ногами.

- Гаразд, я допоможу тобі з цим. Хто-хто, а ми ховатися вміємо. Тим більше я тобі життям зобов'язана, так що не кину і в образу не дам.

Я знову схоплююсь у сідло, плескаю долонею позаду себе.

- Сідай швидше, нам ще мою маму треба встигнути зустріти.

- Маму? – дивується Корін, але у сідло сідає.

- Так, вона вже близько, я відчуваю її.

- То вона могла тебе врятувати?

- То вона могла тебе врятувати?

- Можливо, могла. Стій, а ти що вже не радий своєму вчинку? – я обертаюся, щоб подивитись на хлопця.

- Ні, я не шкодую. Просто чому вона не зробила це раніше?

-Тому, що я дурна малолітка, - я посміхаюся і відвертаюсь.

Показуючи, що більше не хочу щось пояснювати, хапаю повід і прошу коня рухатися вперед. Ми йдемо лісом, трохи забираючи убік.

Незабаром, з радісним писком мені на плече сідає сокіл. Я трусь об м'яке пір'я щокою, вітаючи свого фамільяра. Слідом за ним ми зустрічаємо мою матір. Струнка жінка з круком на плечі їде на чорному жеребці, її розпущене чорне волосся майорить на вітрі довгими чарівними хвилями, на красивому обличчі грає радісна посмішка. Поруч із нею ще один вершник на рудому коні. Високий статний привабливий чоловік, теж чорнявий, з вольовим підборіддям і темними глибокими очима. Оце номер! Батько!

- Корін, тобі пощастило, - хихикаю я, заспокоюючи серце, що стало битися від надлишку почуттів.

- В сенсі? - трохи насторожено запитує маг.

- Ти одразу познайомишся з усією моєю родиною.

- Як? - здивувався він.

- Сама дивуюся, - хихикаю я.

- Це твій батько? Демон? - він підіймає руку, щоб вказати на мого батька.

Я різко зупиняю його:

- Тихше ти. Так, демон. Чого ти лякаєшся? До мене ж звик.

Ми ще досить далеко один від одного, щоб нормальна людина почула розмову, але мої батьки не зовсім люди. Вони все чують, але не подають вигляду, тільки тато трохи посміхається.

- Ну, ви тільки подивіться, - каже з усмішкою мама, коли ми зближуємося.

- Ми їдемо її рятувати, а вона сама до нас виїжджає, та ще й з хлопцем.

- Чи тебе все ще треба рятувати? - уточнює тато, суворо дивлячись на Коріна.

- Вже не треба, - я розпливаюся в задоволеній посмішці, як я рада їх бачити. - Корін встиг швидше за вас.

- Так треба було раніше звати, – відповідає мама.

- Поїхали звідси, - говорю я. - А по дорозі я розповім вам всю історію.

Так закінчилися вісім примітних днів із життя звичайного напівдемона. Далі у Сілані було ще багато пригод, знайомств та неприємностей, але це вже інша історія.

20.07.2014 рік.