Знову під колесами воза побігла дорога. Погода стояла чудова. Світило сонце і дув прохолодний вітерець. Щебетали птахи. Загін священників мав чудовий настрій. Вони добре відпочили, поснідали й тепер вели жартівливі бесіди, щоразу заливаючись заразним сміхом. У мене теж з'являлася посмішка. Іноді хотілося вступити в розмову, але доводилося стримуватися через побоювання, що після цього мужики згадають про мою присутність і перестануть розмовляти. А так, хоч якась розвага.

Ближче до полудня ми з Тайсом впізнали рідні місця. Неподалік було село, де пройшла частина мого дитинства. Та що там, ще рік тому мені весело жилося тут із матір'ю. Але потім захотілося обладнати своє лігво. Усі відьми за вдачею одинаки. Ми приймаємо лише постійну компанію своїх фамільярів та тимчасову – своїх дітей чи коханців, якщо такі трапляються. Іноді збираємось на шабаші, де веселимось від душі, а потім знову усамітнюємося у своєму затишному будиночку, десь у лісі або на околиці невеликого села. Відьми завжди робили свої будинки самостійно, от і я не стала винятком. Правда відьми ніколи не нехтували порадами та схваленнями зі сторони родичів. А в мені зіграв гордий характер демона, навіть мама не знає де побудовано моє нове житло.

Відчувалася близькість матері, це означало що вона зараз вдома. Тайс хотів її покликати, але це була дуже погана ідея. Їй не вистояти проти Коріна та п'ятнадцяти добре навчених церковних воїнів. Якщо вона покличе подруг, то багато не збереться – дві, ну може три. Інші просто не ризикуватимуть заради мене життям.

Батька мати теж закликати не стане. Занадто затратне та ризиковане заняття. Адже можна помилитися та закликати зовсім іншого демона. А ще немає гарантій, що батько кинеться мене рятувати. Легко може статися так, що він скаже - "сама вляпалася, нехай сама і викручується. Невже ми її погано вчили?" Або – "це буде їй уроком, хай розвивається". І батько матиме рацію. Викручусь. А ні, то залишимо батьків на крайній випадок.

Тут дорога стала більш людною. Нас обганяли порожні вози, або ж доводилося пропускати пастухів з їхніми чередами різних копитних тварин. Позаду примостилися ті, хто віз товари до сусідніх міст. Звичайно, а навіщо їм нас обганяти, по-перше, вони все одно нікуди не поспішають, а по-друге, з такими супутниками, як церковні воїни та маг, їхати куди безпечніше. Коріну ж, така компанія не подобалася, він з несхвальним виразом на обличчі озирався назад, але нічого з цим вдіяти не міг.

Цікаво, що вони робитимуть далі, адже скоро ця дорога поєднається з великим торговим трактом, де мандрівників буде ще більше? У мага взагалі був поганий настрій. Він єдиний серед свого оточення мовчки сидів у сідлі, хмуривши чорні брови й постійно перебував у стані глибокої задуми.

Я задоволено потираю руки. Мої слова посіяли насіння сумніву у душі хлопця і якщо вміло його поливати, то незабаром воно зійде, даючи мені корисні плоди.

Разом із початком заходу сонця, мені відкрилася відповідь на питання з приводу тракту – ми просто до нього не доїхали. На жаль торговців, які плелися за нами, священники звернули на вужчу дорогу. Вона заглиблювалася в густий ліс і була коротким шляхом до міста, але нею торговці боялися користуватися, віддаючи перевагу відкритому і людному шляху. Ніч поступово огортала ліс ковдрою темряви, змушуючи всіх денних створінь влаштовуватися на нічліг. Священники не стали винятком. Місячне світло погано проникало крізь густі крони дерев, тому чоловіки змушені були зупинитися. Табір влаштували прямо на узбіччі, оскільки дорога не була жвавою, то й не було ніякого сенсу заглиблюватися в ліс. Воїнів не залишав гарний настрій, тому після вечері вони не відразу розбрелися спати, а ще деякий час провели біля вогнища, розважаючи один одного різними історіями. Як і раніше мовчазний Корін, подав мені вечерю і сам, уже без мого прохання, залишив відкритим полог.

- Дякую, - говорю я йому вслід.

- Нема за що, - коротко відповідає хлопець, навіть не обернувшись.

Після вечері, я обережно лягаю біля самих лозин, щоб крізь дірку можна було бачити фрагмент неба. Задував прохолодний вітерець, приносячи із собою запахи та звуки нічного лісу. Десь поряд тріщав цвіркун.

- Угу! - скрикнув Тайс, який знову був совою.

- І тобі добраніч, - одними губами промовляю я, повільно заплющуючи очі.

Раптом щось змінилося, змушуючи мене різко виринути з напівдрімання. Тайс теж стрепенувся на своїй гілці. На перший погляд, усе було як і раніше – воїни та маг мирно спали, шелестіло листя, тріщали невгамовні комахи. Але вітер чітко дав зрозуміти, що до нас наближається хтось чужий, донісши до наших чуйних носів чужий запах. Ледве чутно шелестячи крилами, Тайс полетів шукати джерело тривоги. Ним виявилася чимала група озброєних людей, на шість осіб перевищуючи команду священників. Вони тихо підкрадалися до табору, поступово розходячись, щоб узяти його в кільце. З одного боку розумна витівка, а з іншого – дурна. Священників хоч і менше, але вони сильніші та краще навчені, а розбійники при цьому ще й розпорошуються по колу. Їм би вдарити всім разом з одного боку, взяти те, за чим прийшли та бігти.

До речі, дивно, що їм взагалі потрібно? Мені були відомі лише кілька випадків, коли не дуже розумні сміливці наважувалися напасти на загін священників. Ці напади можна порахувати на пальцях однієї руки. Розбійників мотивував дорогий вантаж, який на той час перевозився. Однак усі ці набіги закінчувалися сумно для грабіжників. Невже історія нікого не вчить? Чи ці розбійники не чули про сумний досвід своїх попередників? Гаразд, треба думати не про ці питання, зараз мене більше цікавить, що робити далі – попереджати Коріна про можливу атаку, чи ні?

- Корін! - упівголоса кличу мага.

Але той не реагує. Лише солодко прицмокує і повертається на інший бік. Ах так! Ну гаразд, є інший спосіб. Як добре, що він перебував у засмучених почуттях і забув забрати в мене посуд. Беру свою тарілку, прицілююсь і точним рухом жбурляю її між прутами, потрапивши прямо в м'який зад хлопця.

Корін одразу скочив на ноги з посохом в руці, сильно вразивши мене настільки швидкою реакцією і готовністю до бою після сну. Тільки видимого супротивника не було, тому він нічого не розуміючи став озиратися навколо.

- А?! Що?

- Нічого, - невинно знизуючи плечима, відповідаю я. - Лише тарілка. А ще на вас вирішили напасти якісь дурні. Хвилин за десять візьмуть вас у кільце, а ще через дві підуть в атаку.

- Чого? - маг сфокусував погляд на мені, як і раніше нічого не розуміючи, потер стегно, що садить.

- Нападуть на вас скоро, говорю.

- Хто?

- Звідки я знаю, - ще раз знизую плечима. - Самогубці, мабуть. Звичайно, якщо ти мені не повіриш і вирішиш далі ставити запитання, то серед вас теж будуть втрати, але думаю невеликі, і в результаті перемога все одно буде за вами.

Корін почухав потилицю, набрав повітря для чергового питання, але передумав. Натомість підняв посох і ворухнув пальцями вільної руки. Впізнаю пошуковий імпульс.

- Тривога, воїни! - не дуже голосно, але чітко командує маг секунду по тому.

Ці слова діють на чоловіків, так само як запущена мною тарілка – вони схоплюються на ноги, вже тримаючи зброю напоготові.

- На нас хочуть напасти розбійники. Вони беруть нас у кільце, - швидко пояснює Корін, допомагаючи воїнам швидше в'їхати в те, що відбувається.

І справді допомагає. Їх затуманений сном погляд, відразу прояснюється і вони злагоджено обступають клітку та мага кільцем. Наступної миті відбувається атака. Розбійники зрозуміли, що їх виявили, але все ж таки не порозумнішали й не розбіглися хто куди, а сміливо кинулися вперед. Корін підняв посох і створив кільце вогню. Кілька чоловіків потрапили в пастку. Але більша частина нападаючих встигла проскочити. Чоловік п'ять вчасно загальмувало.

Нападники, які потрапили в вогонь спалахнули немов лучина, кричачи від жаху і болю. Вони повалилися на траву, але не так просто збити магічне полум'я. Ті, хто залишився поза кільцем, стримали запал, з побоюванням дивлячись на вогонь. Інші були просто змушені розпочати бій. Задзвеніла сталь. Почулися бойові вигуки. Воїни відтіснили розбійників до кільця вогню, але ті відчайдушно захищали своє життя. Мені не було видно, що відбувається, оскільки Корін ще до початку атаки встиг закрити полог клітки. А Тайс погано бачив через кільце полум'я, лише загальну розмиту картину.

Не знаю скільки тривав бій, може вічність, а може лише кілька хвилин, але все стихло так само раптово, як і почалося. Опустилося полум'я. Ті, хто був поза колом – розбіглися, ті, хто проникнув усередину – загинули. Забруднені у крові воїни прийнялися стягувати тіла в одну купу. Перераховую своїх «захисників». Тринадцять!

Відчайдушно шукаю мага очима Тайса. Знаходжу і полегшено зітхаю, відразу дивуючись від своєї реакції. Спостерігаю, як Корін теж помічає нестачу своїх воїнів, уважно нишпорить очима. Мій фамільяр обережно облітає навколо клітки, трохи наблизившись, і помічає зниклу пару воїнів. Вони знаходяться біля випаленого кордону, один схилився над іншим і намагається йому допомогти.

- Що трапилося? – хрипким голосом запитує Корін, підбігаючи до них.

- Він поранений, а ще, падаючи, обпік руку, – відповідає воїн.

Поранений при цьому тихенько стогне. Корін сідає поруч, прикладає руки до тіла чоловіка. Долоні мага починають світитися тьмяним, блакитним світлом.

- Уф, - хлопець витирає піт, що проступив на лобі. – Я… – глухо каже він. – У мене… не вистачає сил.

Ще б пак, йому не вистачає. До цього так виклався, потім захист оновлював, а кільце вогню чого мало коштувати. Дивно, що він досі тримається на ногах.

- Я можу допомогти!

Чарівник і воїн повертаються на звук мого голосу.

– Що? Як? - Ошелешено запитує Корін.

- Магією, - спокійно пояснюю я, хоча дуже хотілося відповісти ущипливо - Я, як і ти, вмію лікувати, тільки в мене зараз сил набагато більше.

Корін замислився. Він дивиться на пораненого, той все ще стогне із заплющеними очима, тримається за рану в боці. Він розуміє, що якщо йому не допомогти, він скоро стече кров'ю. Потім маг дивиться на клітку. Інший воїн спокійно сидить поряд, чекаючи на рішення.

- На клітці захист, ти не зможеш... - невпевнено суперечить маг.

- Мені достатньо просунути руку, хоч би у віконце для тарілки, - відповідаю я. Чарівник важко зітхає, ще раз дивиться на пораненого і наважується.

- Допоможи мені, - каже він воїну, і бере пораненого під пахви.

Священник киває та береться за ноги. Поранений схлипує від болю, при цьому починає трохи голосніше стогнати. Тайс бачить, як із піднятого тіла на землю капає кров. Тільки вони підійшли до клітки, я повертаюся до своєї свідомості. Бачу, як Корін відкидає полог. Рукою! Він що зовсім розум втратив від хвилювання? Ах, який вдалий та спокусливий момент. Але ні, треба все довести до кінця.

- Ти впевнений? - Наважується висловити свої сумніви воїн.

Корін знизує плечима та уважно дивиться на мене. Я мовчу, спокійно чекаючи на їхнє рішення.

- Якщо ти вб'єш нас усіх, - каже Корін, - то захист на клітці все одно залишиться. А ще вчитель відчує мою смерть та приїде сюди.

- Врахую, - відповідаю я, посміхнувшись куточком рота. – Але я справді хочу допомогти. Вам залишається лише вибрати – давати мені цю можливість чи ні.

- Добре, - вирішується маг. – Що тобі потрібне для цього?

- Тільки простягнути руку, щоб вона була поза кліткою. Добре б доторкнутися до пораненого, але для цього вам доведеться підняти та тримати його, а це завдасть додаткового болю, так що впораюся і так, нехай спокійно лежить.

Маг більше нічого не питає, лише жестом просить воїна відійти, після чого відкриває віконце у клітці. Я простягаю руку до пораненого. Корін уважно спостерігає, стоячи зовсім поруч і напружено стискає посох, та так, що кінчики його пальців побіліли. З моєї долоні починає виходити блакитне світло, майже таке ж як у Коріна, тільки яскравіше. Немов уповільнений потік води, він ллється до тіла пораненого воїна. Поступово огортає його повністю. Я відчуваю кожну клітину складного живого організму. Я керую ними, змушуючи рухатися швидше. Примушую прискорено регенерувати. Чоловік заворушився і розплющив очі.

- Нехай лежить, - швидко кажу я, поки воїн не зрозумів, що відбувається і з переляку не накоїв дурниць.

При цьому не припиняю лікувати. Корін кивнув, сів навпочіпки біля голови чоловіка і швидко зашепотів йому щось заспокійливе. Мені було вже все одно що, тому що потрібно було знову зосередитися на процесі лікування.

- Все, - кажу я, струшуючи рукою. Потім слухняно ховаю її назад.

- Дякую, - каже Корін і закриває віконце.

- На здоров'я, - усміхаюся.

Маг відходить від клітки, але на подив залишає полог відкритим. Я бачу, що галявину вже очищено і всі мертві тіла звалені в одну купу. Лише один із нападників лежав осторонь. Він був ще живий, важко дихав і притискав рукою рану на животі. Його охороняли двоє священників-воїнів, решта готувалася підпалити тіла. Корін підходить до бранця і відразу ставить головне питання:

– Навіщо ви на нас напали?

Поранений мовчить.

- Навіщо ти відмовчуєшся? Це тебе не врятує та нічим не допоможе. А так, ти зможеш спокутувати свій гріх, а я допоможу тобі потрапити до чертогів Творця, а не в прірву до демонів.

Я тихенько пирхаю. Не знаю, куди йдуть їхні душі після смерті, але не до демонів. Таке добро нам ні до чого.

Полонений деякий час мовчить. Корін його не квапить, даючи час на роздуми. Потім чоловік наважується, прокашлявшись, він відповідає:

– Нам сказали, що ви везете цінний артефакт.

- Хто сказав? - запитує Корін.

- Не знаю. Це знав Кріс, - він дивиться на тіла і Корін розуміючи киває.

- Хоч би звідки інформація? Чи, в якому місті ви її отримали?

- Корюшка… - слабо видихає полонений.

– Як? – Корін явно здивований такою інформацією, як і я з воїнами. – Жителі Корюшки бачили, кого ми веземо, звідки таке марення?

Але хлопець вже не зміг нічого відповісти. Маг нахилився і заплющив мертвому очі.

- Іди з миром, - каже він, - нехай чертоги Творця приймуть тебе. – Потім він повертається до пари священників, які весь цей час стояли поряд. – Невже комусь був вигідний порятунок відьми?

- Все можливо, - відповідає один із них, знизуючи плечима. - Не виключено, що хтось здогадався, що ми веземо демона. А за порятунок вони могли виторгувати собі угоду і заручитися підтримкою.

- Маячня… - змахує рукою маг.

- Не зовсім, - відповідає той самий воїн. – Ми вже отримували інформацію про те, що розбійники одержують від когось магічну підтримку.

– Ми думали, що це відьми.

- Тоді це теж відповідь. Адже її у Корюшці відьмою і назвали.

- Але невже відьма коштувала такого ризику? – важко зітхає Корін, дивлячись на палаючі тіла.

Воїни мовчать. Але я не думаю, що магу потрібна була їхня відповідь.