Це була " І 306" Хатня установка з штучним інтелектом. Найкращий друг для таких як я, для тих, хто живе один. Вона єдина з ким можна порозмовляти, коли тобі сумно.

 Гарно потягнувшись я виліз з ліжка. Стоячи в одних трусах я задер голову вгору глянувши на стелю. Саме там був встановлений чорний  схожий на шар один з динаміків інтелектуальної установки. Такий був в кожній кімнаті.

- Мила, що там з водою в ванній?

- Вже гаряча. Приємного купання, - як завжди ніжним, немов щебіт пташечки, голосом промовила "І 306".

 В наш час майже все порацює на системі Андоїд. А " І 306" за допомогою Блютуз, має контроль над всими хатніми приладами. Вона знає що я прокидаюсь о сьомій, тому вмикає бойлер на 30 хвилин раніше.

 Прийнявши гарячий душ я попросив Милу( саме так я назвав інтелектуальну установку) відразу мене висушити. З низу, з верху, боків, одниим словом з усіх сторін на мене кинулось тепле повітря. За 30 секунд я вже був зовсім сухий. 

 Одягнувши червоний парадний костюм та синю сорочку( зараз в моді такий стиль) я всівся за стіл снідати. Мій сніданок  складався з зеленого м'ятного чаю та бутербродів з сиром.

- Мила, увімкни мені, будь ласка, телевізор.

- Як скажите, пане Марк.

 На одній з стін весіло прямокутне велике скло. Насправді, в нас зараз такі телевізори. На ньому з'явилась картинка. 

Ранкові новини. Все як завжди, все одне і теж. Хто де зібрав який гарний врожай, хто що корисного зробив для нашого світу і т.д. Один суцільний позитив, від якого мені хотілось блювати. 

 Зробивши ковток гарячого чаю мої очі побачили рекламу, яка на тв, немов та білка в колесі, крутиться постійно.

 - Ти особа чоловічої статі? Ти втратив рідних і живеш один без відчуття щастя? Тоді Ти саме той, хто нам потрібний.

 Корпорація " Чистий Світ" запрошує тебе на роботу. Ми пропонуємо - життя без емоцій. Ти станеш справжнім універсальним солдатом, який не знає втоми, страху та злості. Ти зможеш більше не хвилюватись за своє серце.

 Не проживай своє життя марно. Подбай про інших.

 - Чому Ви такий задумливий? - одним з можливостей Милої було відчувати психологічний стан людини.

 Я повільно пережовував бутерброд впавши в свої роздуми, але ніжний жіночий голос повернув мене до реалій.

- Не зважай. То просто дрібниці, - відповів я глянувши на динамік в стелі.

- Ви розмірковуєте над тим, чи вступити до корпорації? - "І 306" ніби читала мої думки.

- Що? Ні. Бездушним бути( так їх звуть в народі)  не для мене, - збрехав я.

- Чому? Я гадаю, що саме для Вас. У Вас не має родини. Ви один. Ви той, хто має працювати на благо інших.

- Дякую, Мила, за твою пораду. Я неодмінно прислухаюсь до твоєї думки, - відповів я з іронією і підвівся з за столу.

 Побажавши Милій, немов живій людині, гарного дня, я відправився в гараж.

 Я маю авто, одне з найкращих. "Москвич 3000. Ультра" Гарне, червоне та блискуче, лише 2 роки як з конвеєру.

 Я витягнув товстий шнур для зарядки з свого транспорту. Вже понад 100 років люди не користуються автомобілями на бензині чи газі. Всюди електрокари. І хоч вони не літають по небу, як багато хто уявляв свобі що в майбутньому буде саме так, але на відстані 50см від землі - так. Сучасним "тачкам" не потрібні колеса, тому вони їх і не мають. 

 Я дістав з кишені квадратний автомобільний пульт з сенсорним керуванням. Натиснувши потрібну кнопку,  авто яке легенько погойдувалось в повітрі відчинило задні дверцята. Вони відїхали на перед в сторону, закривши передні. Моє тіло залізло до салону. Лобове скло засвітилось червоним світлом.

- Доброго дня. Підтвердіть свою особу, будь ласка, - мовив чоловічий голос.

 Це стандартна процедура, яку проходить кожний володарь автомобіля.

 Я підняв ліву руку і показав свої шестизначні цифри з штрихкодом, які навічно вибиті на моїй долоні. Це є в кожного громадянина нашої планети. Він слугує  паспортом і наноситься людині через 1 рік після народження.

 Червоний ультрафіолетовий промінь просканував мою долоню.

- Дякую, пане Марк. Куди бажаєте їхати? - доброзичливо поцікавився чоловічий голос.

- На роботу. Як завжди за тим самим маршрутом.

- Я Вас зрозумів. Час поїздки - 20 хвилин. Приємної подорожі.

 Я розкинувся на мякому сидінні і авто повільно вилетіло з гаражу.

- Увімкни, буль ласка, телевізор, - попросив я.

- Буде виконано, пане Марк.

Вигляд дороги зник і на лобовому склі з'явилось зображення. Йшов якийсь мильний фільм.

- Як мене це все дістало, - подумав я про себе дивлячись на екран.

 Я працював адміністратором в одному з найбільших супермаркетів Київа. АТБ - сітка супермаркетів, які існують вже понад 300 років.

 В залі працювали люди, викладаючи товар на стілажі, а на касі сиділи роботи. Вони мало форму людини, але виглядали карикатурно, немов чоловічки з конструктора "Лего".

 Оплата товару проходила іншим чином. На касі знаходився прозорий скляний екран. Після озвучення суми яку покупець має сплатити, він кладе на нього ліву долоню. Система зчитує штрих код особи, після чого знімає потрібну суму з її особового віртуального рахунку. Паперові гроші вже давно вийшли з вжитку. Я їх вже не застав.

 Чому б не вкрасти товар? - могли ви подумати. В часи коли тяжкі злочини зникли з нашого життя, крадіжки іноді траплялись, але воно того не варте. На це в основному йшли одні самогубці, адже всім вистачало грошей для купівлі товару. Якщо ж людина кидалась навтіки з неоплаченою покупкою, система відеонагляду відразу пробивала обличчя по базі данних і розпізнавши особу, надсилала на її телефон повідомлення в якому давалось 5 хвилин на повернення та оплату вкраденого.  Якщо вчасно не сплатити товар, капсула з бомбою, яка в серці,  автоматично зпрацює. Так що, крадіжка в наш час карається смертю.

  Заступивши на зміну я вийшов в зал. Працівники сумлінно виконували свої обов'язки, тому викладка була ідеальною.

- Доброго ранку, Вікторе, - привітався я з одним з своїх колег, який працював на відділі з напоями.

- Добрий, - з відчутним сумом в голосі відповів чоловік. 

 Віктор був худим, з легкою сивиною на голові і годився мені в батьки.

Він був завжди на позитиві, тому сьогоднішний стан змусив мене поцікавитись.

- На тобі обличчя не має? Що вже сталось?

- Я не хочу про це говорити.

- А ти через не хочу. Вилий душу і стане легше.

 Чоловік викладав на стілаж сік. Поставивши останню упаковку Віктор глянув мені в очі.

- Гаразд, - він важко зітхув, - Амелія, моя дочка, зустрічається з хлопцем. А їй лише 15.

 Я з нерозумнням дивився на сумне обличчя.

- І що ж тут такого? Шкільна любов - це нормально. Багато хто в її віці вже зустрічається. Це не страшно. Походять за ручку, пообіймаються, погуляють десь.

- Так. Багато хто зустрічається, але вони разом не сплять, навідмінно від неї. - Віктор з важкістю контролював гнів.

- Заспокойся. Тримай свої емоції під контролем, - злякався я за колегу. - А звідки ти про це дізнався?

- Вона сама зізналась про це Олені( його дружина) В неї затримка. Це лякає. Сьогодні поїхала в лікарню. Не доведи Господи...Це ж такий позор. - Віктор затулив обличчя рукою.

Я його розумів. Ми живемо в час, де засуджується секс до весілля. Народити дитину будучи не в шлюбі - величезний сором. 

Світ повернувся до часів сивої давнини. Жінки не носять штанів, а лише юбки та сукні, і то, вони мають бути не вище колін. Влада стерла цілу епоху. В інтернеті не знайти жодного відео яке видавалось раніше за 2100 рік. Ніде не можливо побачити оголених, або напів оголених жінок. " Сексу в Радянському союзі не було" - кажуть так в підручниках з історії. В нашому ідеальному світі його теж не має. До весілля не можна жити разом. Громадянський шлюб давно вже в минулому. Стриптиз, клуби - про них залишились лише невеличкі спогади в підручниках. Публічний дом, повії - в нас такого не існує. Порно в інтернеті не можливо знайти. Вся еротика зникла з нашого життя.

 - Вікторе, сподівайся на краще. Не гнівайся, бо сам знаєш що може статись, а втебе дочка і дружина. Думай про них, - намагався я підібрати втішні слова.

- Так. Ти правий, - на обличчі з'явилась легенька прихована усмішка.

 Я люб'язно усміхнувся у відповідь і пішов далі по супермаркеті.

 Моя увага віддалась стілажу з молочними продуктами. Я стояв і перевіряв відповідність цінників, як неочікувано відчув як щось тверде вперлось мені в спину.

- Руки вгору. Це пограбування, - роздався хриплий голос позаду.