Я впізнав його. Обернувшись я побачив колегу, який все ще тримав свій вказівний палець імітуючи дуло пістолета. Пухленьке обличчя дарувало посмішку.

- Бовдуре, - я полегшено зітхнув. - Я вже було подумав що це Підземельні люди напали на магазин.

- Марк, невже ти в них віриш?

- Ні. - похитав я головою.

- Ну, от і все.

 В наш час не існує зброї. Навіть в солдат з корпорації " Чистий Світ" лише електрошокерні металеві палиці. Саме тому я дуже злякався коли відчув як щось впирається мені в спину. Говорять, що Підземельні мають заборонену зброю, але чи це дійсно правда, я не знаю. Принаймні, на той час ще не знав.

- Як проведемо час на вихідних? - поцікавився радісний товариш.

- Ти мені краще скажи, чому на твоєму відділі оновлені не всі цінники?

- Друже, ти що? Ще скажи, що премію з мене знімеш?

- Друзі - друзями, а робота є робота, - я говорив це не всерйоз, адже цінував дружбу.

- Пропоную сходити в кіно. Там класна мелодрама виходить "Бережи її", - змінив тему друг.

- Олесь, тобі не здається дивним те, що два чоловіки разом ходять на жіночі фільми?

- Ти що? Він для всих, - не погодився товариш.

- Сказав би ти це нашим пращурам, вони б тебе засміяли.

- Наші пращури то не люди, а справжні тварини. В їхніх серцях було багато зла. Вони сіяли лихо та нещастя.

- Про те, в їхніх серцях не було капсули з бомбою, яка в любий момент могла вибухнути, - вирішив я стати на захист пращурів.

- Контролюй свої емоції і все буде добре.

 Я не мав бажання терти цю тему з впертим віслюком, тому просто змінив розмову.

- Які ще маєш ідеї щодо вихідного дня?

 Мій пухленький товариш закинув очі під лоба і чухаючи потилицю робив вигляд, ніби в ній є щось розумне.

- Можна попаритись в баньці та попити холодного квасу.

- Не цікаво, - я робив це так часто, що просто набридло.

- Можна піти в кафе і поїсти піццу та попити соку.

- Не цікаво.

- Іди ти в сраку, - обурився друг. - краще піду, роздрукую цінники.

 Олесь зник з молочного відділу, а я пішов далі.

 Я побачив двох геїв, які скуплялись в магазині. А що? В нас рівноправ'я. Ми всі однакові, незалежно від кольору шкіри та сексуальної орієнтації. Вони як звичайна сім'я. Їхній шлюб завірено законом. Геї можуть мати свою власну дитину. Чоловіки, звісно, не можуть народжувати, але штучна матка - може. В наш час вона користується популярністю. Геї, транси та безплідні пари мають змогу отримати дитину вирощену в штучній матці. З частинками днк обох людей, дитина вважається їм рідною та кровною.

 Я оминув двох закоханих чоловіків які радісно обирали солодощі і натрапив на малих дітлахів. Один був на пару років старший від іншого. Хлопчаки стояли в іграшковому відділі і схопившись за одну машинку ніяк не могли її поділити.

- Це моя! Я перший її побачив!

- Ні! Моя! Не віддам!

 Брати сперечались. Я бачив як зростає їхня злість.

 Добре, що вчасно підійшла мама і кинулась заспокоювати своїх дітлахів.

- Вона твоя, синку. Але час від часу даватимеш погратись братику. Заспокойся, зайчику.

 Жінка віддала іграшку старшій дитині і ніжно поцілувала в чоло, після цього, вона обернулась до меншого хлопчика.

- Синку, любий, ти вже не можеш гнівати братика. Він вже "очищений", тому не роби так, щоб він злився.

- Мамусю, а коли і я таким стану? - запитав малюк надуваючи свої щічки.

- На все свій час, любий.

  Чому все так? Будучи малими дітьми ми не в силах контролювати свої емоції. Саме тому, проходять "очищення"( вживлення ампули) лише з наступанням семи років. Ех, як добре було жити без ін'єкції. Граєш в ігри, борешся з дітлахами і зовсім не думаєш про смерть.

 Робочий день був звичайним та нецікавим. В обідній час я як завжди здійснював перевірку на касі. Тричі на день, адміністратор має оглядати роботів-касирів, щоб бути впевненим, що вони в справному стані і вірно виконують свої обов'язки.

 Бути Адміністратором - це дуже відповідальна робота. Якось працював тут один. Майк Сміт, переселенець з Руської Америки, в обід він лінився здійснювати перевірку. А в один прекрасний день, на касі №2 стався збій. Робот здійснював подвійну оплату. З кожного покупця він знімав вдвічі більше від вартості покупки. В наслідок цього, за безвідповідальне ставлення до своїх обов'язків, Верховний суд...Дивно, так? Поліції в нас не має, але є суд. Якщо так подивитись, то корпорація "Чистий Світ" це і є наша поліція. За них я розповім вам трохи пізніше... І от, Верховний суд засудив Майка. Він потрапив за грати, а в'язниця - це найстрашніше місце на Землі. Звідти назад не повертаються. Людину там катують, б'ють електричними кийками доти, доки в'язень не витримає і розгнівається. А після цього ви самі знаєте що з ним станеться. Саме через це, в наші часи люди дійсно працюють, а не роблять вигляд.

 Поміж людей, які стояли в черзі на касі мій погляд спіймав Амелію, яка швидко пройшла мимо. Обличчя юної дівчини було блідим, а її погляд сповнював смуток.

- Привіт, Амелія! - доброзичливо привітався я з дочкою свого підопічного, але відповідь так і не отримав. Мабуть, прийшла до батька з сумними новинами.

Бідолашний Віктор. Хоч би він витримав.

 Я повільно, немов по течії човен, плив до свого кабінету з бажанням: випити зеленого чаю, але різкий вигук Віктора змусив мене зпинитись.

- Що?! Вагітна?! Твою ж то матінку! Який сором! Що ж тепер люди скажуть?! - грізний чоловічий голос лунав по супермаркеті навіюючи на людей страх.

- Тато, благаю, заспокойся, - почув я жалісний голос юної дочки.

 Я злякався. Ще трішки і мій колега просто вмре. Віктору терміново потрібно дати заспокійливе. Я маю такі пігулки, але вони не кожному по кишені. Люди хоч і можуть собі дозволити багато чого та заспокійливе( невеличка баночка на 20 пігулок) коштує як три мої зарплати. Я відкладав, заощаджував, тому і придбав собі.

 Швидко оглянувши кишені свого червоного жакету я зрозумів що залишив свої пігулки в кабінеті. З усіх своїх сил я рвонув туди. Схопивши зі столу маленьку пластикову баночку я відразу кинувся до відділу з напоями. Нажаль, було вже пізно. Я спізнився.

 Чоловік мертво лежав на скляній підлозі, а його неживий погляд вдивлявся в стелю. Біля нього схилилась чорнява юна дочка, яка виглядала такою милою у своїй рожевій сукні. Сльози стрімко текли по її блідих щоках. 

- Татку, прокинся, - дівчина отримала шок і не встигла збагнути що сталось.

 На моїх синіх очах виступали сльози. Віктор був хорошим чоловіком. Дійсно хорошим. В нашому світі всі такі, про те, дещо їх відрізняє. Одні такі від природи, а інші просто роблять вигляд. Одягають маску доброти під якою сховались нещирість та страх вмерти від зла. Виходить, що іноді, зло боїться саме себе.

 Я вже хотів наблизитись до Амелії аби її втішити, але в цю хвилину мої вуха вловили знайомі звуки. Це стукотіли солдатські чоботи об скляну підлогу. Звук зростав. Вони наближались. Обернувшись назад я побачив трьох солдат з корпорації " Чистий Світ". Бездушні стояли просто навпроти мене. На них, як завжди, сидів чорний камуфляж та червоні рукавички і такого ж кольору міцні чоботи. Голову закривав чорний шолом з червоним склом за яким не видно було очей. Скло приховувало майже все обличчя залишаючи відкритим лише кінчик носу та губи з підборіддям. А на їніх поясах звисав металевий електро - кийок.

- Солдат Тригубов, - відрекомендувався кремезний чоловік який стояв посередині, - Нам надійшов сигнал що вашого працівника, Віктора Сергійовича Куховара, охопило зло, - беземоційно, ніби бездушна машина, промовив солдат.

 Це їхнє стандартне звернення. Представився і повідомив причину свого прибуття. Їхні окуляри зв'язані з інтернетом. В базі данних корпорації є вся правда про кожного "очищеного" громадянина Землі. Коли в серці вибухає капсула, патрульному наряду відразу приходять кординати померлого. Це відбувається за допомогою  наших документів. Бездушні прибувають на місце аби забрати тіло.

- Я не знаю. Я тільки но підійшов, - насправді я знав причину смерті, але я не бажав вести з ними розмову.

 Один солдат наблизився до тіла померлого. Амелія відразу підвелась і стала йому на заваді.

- Ні. Ви не забирете його. Я не віддам! - дівчина негативно махала головою в сторони.

- Цей чоловік вмер через зло. Ми не зможемо його залишити Вам, - беземоційно проговорив Бездушний.

 Всі солдати так розмовляють через видалені емоції.

- Ні. Він вмер не через це. В мого тата було хворе серце. Це звичайний серцевий напад, - Амелія пішла на обман.

- Наша система бездоганна і не дає збій.

 Однією рукою солдат прибрав дівчину в сторону зі свого шляху і присівши над трупом розірвав його жовту сорочку. На місці, де був шрам на серці, створилась рана. Маленька, але глибока діра, котра вела в глиб тіла. З неї повільно виходив дим.

 Солдат підвівся.

- Все вірно. Причина смерті - зло. Забираємо.

 Двоє солдат підняли мертве тіло Віктора і понесли до вихіду.

 Амелія стояла на місці заливаючись диким плачем, але через декілька секунд кинулась навздогін.

 Я відразу побіг за нею, аби не сталось лиха.

- Не забирайте мого тата! Я хочу поховати його як людину! - благала дочка стоячи вже на виході.

 Солдати непорушно продовжували нести тіло, а третій розвернувся до неї.

- Аби поховати як людину, Ваш батько мав вмерти як людина. - після цих слів солдат пішов слідом за колегами.

 На їхніх спинах, білим по чорному, великими літерами, писалась назва коропорації - ЧИСТИЙ СВІТ.

 Бездушні підійшли до своєї патрульної машини. Це був великий електрокар марки "КАМАЗ". Він був схожим на стародавні сміттєвози, але замість сміття солдати возили трупи померлих людей, котрі загинули через зло.

 Безколісна вантажівка легенько колихалась зависаючи в повітрі.

 Амелія в розпачі спостерігала за тим, як солдати зажбурнули немов якийсь непотріб тіло її батька до кузову з іншими трупами.

 Вмерти через зло - страшний гріх. Такі люди не мають права на похоронну церемонію. Проводи, вінки, могила - це не для них. Такі тіла вивозять за місто і просто викидають на купу. Таке собі сміттєзвалище людських трупів. Якщо ти прийдеш щоб забрати тіло свого рідного, аби влаштувати нормальний похорон, то тебе зловлять Бездушні і відправлять до в'язниці. Подейкують, що на трупозвалищі бродять Підземельні люди. Вони знімають з мертвих одяг, прикраси та інші цінні речі. Але, як там можна знаходитись? Ви лише уявіть собі - сотні померлих які розкладаються лежачи на сонці. Сморід просто жахливий.

- Гади! Ненавиджу вас! - кричала Амелія в слід відїджаючій вантажівці.

 Я підійшов та обійняв бідолашне дівча.

- Все, все, заспокойся. Ти маєш жити.

 Відчуваючи як зростає злість в душі юної дівчини я відразу дістав заспокійливе. Амелія поклала червону пігулку до рота і вже за хвилину їй стало легше.

- Ненавиджу їх. Ненавиджу цей світ. Ненавиджу таке життя, - зхлипуючи від плачу тихо промовляла бідолашна притискаючись до моїх грудей.

- Я теж. Я теж це все ненавиджу, - обіймаючи дівчину я легенько погладив її рукою по чорнявій голівці.