Темно. Темно та холодно. Мороз обпікає шкіру, але вставати неможна. Ворушитися неможна. Я не знаю, коли подіють пігулки. Двадцять три роки. Рівно стільки я протрималася. Зате легко дату запам'ятати: 20.01.2002 – 20.01.2025. Останні років десять я фантазувала на тему своєї смерті. Іноді мені хотілося, щоби це був "нещасний випадок", іноді я хотіла, на зло усім, продовжувати жити та помститися. Але сьогодні – вирішальний день, і я дійсно все вирішила. З мене досить. Ніхто не сприймає мене серйозно. Ніхто не поважає мене. Усім на мене начхати. Усі навколо є важливішими за мене.

Чесно, було трохи страшно. Я не знаю, що буде потім. Але навряд чи буде гірше, ніж зараз. Хотілося хоча б померти спокійно, без болю, без страху. Я хочу, щоби моя смерть відрізнялася від життя. Тому я довго усе планувала.

Спочатку, я хотіла стрибнути з даху. Досі вважаю, що це один з найкращих способів померти. Самий кращий, звісно – застрелитися, але в мене немає вогнепальної зброї. Тому сьогодні я терпіла цілий день. Вітання усіляких родичів, які про мене згадали. "Маму", яка тільки і скиглить, що я досі не влаштувалася працювати, та не хочу заробляти гроші ще й для неї. Я мовчки усе вислухала. Хотілося б мені побачити її обличчя, коли вона мене знайде. Або не вона. Ввечері я лягла спати, як завжди. І вона теж. А коли стало зовсім темно, і я впевнилася, що ніхто мене не зупинить, перевдяглася у звичайний та легкий одяг, взяла пляшку з водою та вийшла надвір. Було темно. Та холодно. А опустила руку в кишеню штанів та перевірила наявність маленької коробочки. Так, вона на місці. За кілька місяців до цього, я довго та нудно підбирала потрібний препарат. Такий, що є в кожному домі, але достатньо сильний, та не викликає болю в животі, або нудоти. І я його знайшла.

Тепер я переходжу дорогу та шукаю місце, де мене не знайдуть. Принаймні, одразу. Біля стежки сухі кущі. Я обійшла їх та сіла на сніг. Вже встигла змерзнути, ще й вітер вночі розгулявся. Усе, як треба. Я висипала усі пігулки в руку, швидко проковтнула та запила водою, що вже була достатньо холодна. Тепер тільки чекати. Я лягла на сніг та заплющила очі. Голова вже почала боліти, схоже, від холоду. Всередині було гаряче. Не знаю, це через холод, чи пігулки. Я спробувала заснути, щоби пришвидшити процес. Згадала, скільки разів мріяла про це. Та кожного разу мене щось зупиняло. Але не зараз.

Холодно. Я насилу розплющила очі. Небо вже почало світлішати. Поряд з собою, на снігу я побачила сліди від взуття. А тоді почула кроки. Спробувала розвернутися та подивитися, хто це, та тіло вже майже не рухалося. В голові шуміло. Хтось стояв позаду мене. Тоді на сніг біля мене впала маленька чорна пір'їнка. І ще одна.

А тоді сніг почав горіти. Усе поле горіло. То це вже пекло? Незважаючи на усе, що я пережила за свої двадцять три роки, я все одно потрапила до пекла? Це і є справедливість?

Небо стало повністю чорним. Мене наче підкинуло вгору. Я сіла та роззирнулася довкола. Навкруги усе чорне, підлога наче з мармуру. Я озирнулася на свою спину та побачила великі крила з чорним пір'ям. Я просто стояла там і прислухалася якийсь час, а потім пішла вперед, не обираючи шляху.

Довгий час нічого не змінювалося, а потім десь далеко я побачила маленький промінь світла, розправила крила та полетіла на всій можливій швидкості до нього.

Попереду був крутий схил, а за ним я побачила вогонь та людей. Точніше тих, на кого вони перетворилися. Усюди лунали крики, звуки ударів та розривання плоті. Ті зіщулині скривавлені фігурки ледве нагадували людей. То тут то там, з'являлися створіння з крилами, як у мене, та завдавали мертвим ще більшого болю. Мабуть, я мала спуститися вниз та приєднатися до них. Але я просто спостерігала здалеку. Як завжди робила за життя.

Ззаду хтось підійшов. Я озирнулася та побачила знайоме обличчя. За ці два роки він зовсім не змінився, хіба виглядає трохи молодшим. Теж саме чорне волосся, тільки трохи довше, карі очі, як у мене... Диявол посміхнувся. Я посміхнулася у відповідь.

– Нарешті ти мене почув, Квіточко.