В четвер ввечері Олексій випадково зустрів Олену на стоянці біля магазину. Після робочого дня втома валила з ніг, а бажання відпочити тягнуло додому невидимим магнітом, але він все ж підійшов до дівчини. В модних черевиках на величезних підборах, в шкіряних штанах та в куртці якогось популярного модельєра Олена крутилася біля свого «порше». Часто вона нервувала Олексія, бо тринькала гроші лише на те, щоб гарно одягатися, їсти в дорогих ресторанах та кататись на шикарних авто. Безголове дівчисько, яке сидить на шиї в батька-депутата. 

— Як відпрацював? — запитала дівчина. 

— Добре, — просто відповів хлопець. — Є щось для мене? 

— Хм, як гадаєш? 

В голосі дівчини лунали дивні веселі нотки, а очі горіли шаленим вогнем. Єдине, що спало на думку Олексію, що Олена була під кайфом, а наркотики й швидкісна машина… Не дуже вдале поєднання. 

— Викликати таксі? — запитав Олексій після хвилини роздумів.

Олена хихикнула з таким виразом обличчя, ніби її прийняли за божевільну. 

— Думаєш, я не здатна зараз сісти за кермо? Ніби це вперше… — махнула вона рукою. 

— Все ж краще перестрахуватися. 

— Так, так. Ти як мій тато. Нічого зі мною не станеться. А ти за мене переживаєш, чи що? 

Раптом Олена припинила посміхатися та поглянула прямо в очі співрозмовника. Олексій розумів, що вона хоче щось від нього почути, та він не міг підібрати потрібні слова. 

— Просто не хочу, щоб ти потрапила в аварію. 

— Цього не буде, повір мені. А от тобі краще поберегти себе. Про тебе говорять… 

Не в змозі повірити власним вухам, Олексій оглянувся довкола, ніби відчув вороже дихання позаду.

— Хто? Що? — поцікавився він. 

— Люди з Банкової. Кажуть, ти на багато здатен. Але тобі нічого не загрожує, наскільки я знаю. Просто, можливо, хтось захоче тебе найняти для виконання деяких завдань, з якими можеш справитися тільки ти. 

— Я так не працюю, — відповів Олексій, вже знаючи, що його слова нічого не варті. Хтось поклав на нього оком, і Олена про це його попереджає. Якщо він відмовиться, наприклад, когось пристрелити на прохання якогось можновладця, то швидше після відмови пристрелять його і на додачу закачають в асфальт. 

— Це нікого не хвилює, — кинула Олена. — Мій тато робив все, щоб цього не сталося, як і Віктор Петрович. Ти мав усвідомлювати всі ризики, то ж тепер прийдеться й далі варитися в цьому котлі. 

Дівчина вийняла з кишені складений вчетверо лист білого паперу та протягнула його Олексію. Хлопець перевів погляд на дорогу, по якій їхали авто з увімкненими фарами, намагаючись підібрати правильні слова, щоб лаконічно відмовити. 

— Ти візьмеш його, — суворо промовила Олена, — інакше тебе чекають неприємності. Це завдання від дуже поважної та високопоставленої людини, яка не терпить відмов. 

— Якщо комусь потрібен кілер, то нехай розмістить оголошення на OLX, а мене це не цікавить, — відповів рівним голосом Олексій. 

Вивчаючи беземоційне обличчя хлопця, Олена повільно зім'яла папірець в руці, яка почала тремтіти. 

— Тобі це не пробачать, — промовила вона, почервонівши та ледь стримуючи гнів. А потім, так і не отримавши бажаної відповіді, повернулась на каблуках, відкрила двері автомобіля, сіла за кермо та рвонула геть зі стоянки. 

Дивлячись вслід «порше», Олексій почав розуміти, що щось змінилося. Раніше його робота полягала  в тому, щоб знищувати покидьків схожих на Лобаня, а зараз йому пропонують щось зовсім інше. Потрібно було взяти лист паперу та подивитись, що там написано. Ймовірно, там були дані якогось незнайомця чи незнайомки, яких для когось потрібно було прибрати. 

Спустошений, Олексій пішов додому. Увійшовши в будинок, він кілька секунд стояв непорушно, ніби перезавантажувався. Погане передчуття, що щось має трапитися, породили нехороші думки. Даремно… даремно він не взяв той папірець та не подивився, що там було написано. Кілька годин молодий чоловік намагався заснути, але марно. Він просто лежав та дивився у стелю, ніби там була істина. 

Вже о шостій ранку Олексій вирушив на пошуки Артура Смілянського. Він гадки не мав, як знайде його та чи він досі навідується до своєї коханки. Про вбивство Лобаня, як тільки його тіло знайшли, загули всі газети та новини. Телеканали роздули таку драматичну історію, що хоч сідай та й плач. Знайшли кого жаліти… Олексій був вражений, що про Руслана, який був зрадником та коригувальником вогню, говорили стільки, скільки не говорять про хороших хлопців, які того заслуговують. Але з історій хороших людей сенсації ніяк не зліпиш і рейтингів не створиш. 

До Теремків Олексій доїхав маршруткою, а потім спустився в метро. Вийшов на станції «Оболонь» та знову пересів на маршрутку, щоб доїхати до вулиці Автозаводська. 

Небо затягнулось темними хмарами, ніби брудним полотном. Подекуди промені ранкового сонця хотіли пробитися крізь похмуру товщу та зігріти місто, але потім пустився дрібний дощ. Олексій надів капюшон на голову та вище застібнув блискавку куртки. 

Зо дві години молодий чоловік тинявся туди-сюди по вулиці біля будинку коханки Артема Смілянського, намагаючись в кожному пересічному чоловікові розгледіти свою ціль. Він вже почав йому ввижатися, ніби божевільному. Хлопець вирішив випити кави, щоб зігрітися, а потім пристав до компанії молодих людей та попросив закурити. Насправді він давно покинув палити, але йому потрібно було виглядати менш підозрілим і удати, ніби він весь цей час чекав на своїх друзів, які запізнювалися, але нарешті прийшли. 

Ближче до полудня Олексій втратив терпець та йшов в сторону «АТБ», біля якого трохи далі знаходилась зупинка. Вода бігла по асфальту, черевики почали промокати, нерви здавали. Олексій бажав швидше повернутися додому, стати під гарячий душ та зайнятися якимись незначними домашніми справами. Йому хотілося якогось хоча б хвилинного душевного спокою, який вкрала Олена. 

Переходячи дорогу на зелене світло світлофора, Олексій зіштовхнувся з кимось плечем і підняв голову. Він не міг повірити своїм очам. В бейсболці, промоклій вітрівці перед ним зупинився Артем Смілянський. Вони зустрілися поглядами. Різкий оцінювальний погляд Артема ковзнув по Олексію знизу вверх як холодне лезо ножа. 

— Пробач, — сказав Артем, — щось задумався, не помітив. 

— Все гаразд, — відповів Олексій, піднявши долоні вгору та посміхнувся кутиком губ. — Мені слід було дивитися, куди йду. 

— Добре, — промовив Артем та кивнув. А через декілька секунд мовчання розвернувся і пішов далі. 

Олексій дивився йому вслід, думаючи, що тепер Артем знає його в обличчя і впізнає наступного разу, коли він прийде сюди. Сьогодні він поїде додому, знаючи, де шукати завтра Смілянського, а зранку повернеться сюди, щоб закінчити справу. Добре, що є час подумати над тим, як це зробити. 

Повернувшись додому, Олексій проспав декілька годин. А ввечері, коли дивився фільм по Ictv з Леонардо ді Капріо в головній ролі, його знову потурбувало погане передчуття пов'язане з Оленою. Він зателефонував до неї, але абонент не відповідав. Першою думкою було, що з дівчиною щось трапилося, тому він набрав її ще раз. Марно. Через месенджер відправив їй повідомлення з текстом, що хвилюється за неї та попросив розповісти, що було написано на папірці, який все ніяк не виходив з думок. Повідомлення залишилось непрочитаним ще і наступного дня, а час відвідин Оленою месенджера не змінювався. 

Близько першої години ночі Олексій ліг спати. Думки та незрозуміла тривога не давала спокою і відігнала сон. Не витримавши, молодий чоловік вбрався в перше, що попало під руку, виїхав автомобілем з обійстя та рушив в напрямку Києва. 

Приблизно Олексій знав де мешкає Віктор Петрович, але в гостях в нього ніколи не був. Вони ніби зберігали конспірацію, щоб їх — якщо що — не могли пов'язати. Їхня справа завжди може вийти з-під контролю, та благо, що ніхто серйозно не став розбиратися в усіх тих смертях коригувальників вогню, які раптом попрощалися з життя. 

Припаркувавшись біля під'їзду Віктора Петровича, Олексій набрав його номер. Слідчий, на превеликий подив, відповів. А через декілька хвилин вже вийшов по вулиці в піжамі та смугастому махровому халаті. Віктор Петрович сів на переднє пасажирське сидіння, при цьому зберігав незадоволений вираз обличчя. 

Секунд двадцять вони зберігали мовчання, поки Олексій наважився розповісти те, що сталося в позаминулий вечір. Віктор Петрович аналізував почуте.

— Швидше за все це була перевірка, — промовив він.

— Що? Яка була це перевірка?

Олексій не міг сприйняти висновок співбесідника, але підсвідомо вже сам це давно розумів. 

— Вони перевіряють тебе. Чи ти готовий працювати далі, чи тобі можна довіряти, чи здатен виконати інші замовлення. 

Водій посміхнувся кутиком губ. 

— Тобто, хтось хоче, щоб я вбив випадкову людину? 

— Повір, це була б не випадкова ціль. 

— Я в кілери не записувався, — різко відповів Олексій. 

— А хто ти? — поцікавився Віктор Петрович. — Ти вбивця, синок! Думаєш, ти народний Робін Гуд? Для суспільства ти звичайнісінький людиногубець, а твої мотиви нікого з них не цікавлять, розумієш? 

— Хто мене перевіряє? — поцікався Олексій. 

Віктор Петрович глянув на нього таким поглядом, що хлопець відразу зрозумів, що ця інформація не повинна його цікавити. 

— Я маю тобі це сказати? — запитав слідчий.

— Я спробу з усім розібратися. 

— Надто пізно. Олена запропонувала тобі справу, ти відмовився, ти сам собі підписав смертний вирок. Тепер сиди та чекай того моменту, коли хтось прийде по твою душу. 

— А якщо на тому листку паперу нічого не було? — висунув теорію Олексій. 

— Це ще гірше, бо означає, що під кимось дуже нестабільний ґрунт і цей хтось не хоче, щоб такий нерозумний сопляк, як ти, його колись здав, розумієш? За тобою ті самі люди, що і за тобою. І ні тобі, ні мені не врятуватися. Думаю, що тобі не варто було приїжджати до мене.

— Так, — задумливо протягнув Олексій. — Що ви будете робити? 

Віктор Петрович посміхнувся. 

— Нічого. Якщо хтось вирішить мене прибрати, то мені не втекти. — Чоловік відкрив двері, холодне нічне повітря увірвалося в салон автомобіля. — Щасти. 

Олексій зостався один. Дивлячись у дзеркало заднього виду на Віктора Петровича, який йшов до під'їзду, спустивши голову, а потім відчинив двері, і зрештою зник за ними, Льоша думав, що слідчий був надто спокійним, коли слухав його. А чи не причетний він сам до цієї перевірки? 

Олексій розумів, що дістатися до тих, хто «кришує» Віктора Петровича, неможливо. То ж йому залишається лише чекати. А поки він живий і на нього ніхто не полює, потрібно розібратися з Артуром Смілянським.

На Автозаводську Олексій приїхав о третій годині дня. Крутився біля будинку коханки Артема ще дві години, і врешті-решт зайшов пообідати в найближче кафе. А потім знову повернувся на місце очікування. 

О пів на восьму вечора Катерина та Артем разом поверталися додому, сміючись та щось обговорюючи. Згодом у вікнах її житла засвітилося світло. Олексій не хотів вриватися до них та при дівчині розбиратися з Артемом, бо тоді прийшлося б і її вбити, як свідка. Можливо, його б побачили їхні сусіди та повідомили в поліцію. Такі проблеми йому непотрібні, то ж Олексій вирішив ще зачекати. 

Близько десятої Артем вийшов на вулиці та попрямував в сторону «АТБ». Олексій пустився слідом. Магазин Артем минув та почимчикував на зупинку, перейшов дорогу на зелене світло, та сів на маршрутку, яка їхала до метро. Олексій застрибнув в транспортний засіб якраз перед тим, як мали закриватися задні. 

Артем сидів в першому ряду сидінь, Олексій же зберігав дистанцію і розмістився в кінці салону та не спускав погляд з потилиці Смілянського. 

Вийшли вони біля ТРЦ «Метрополіс» та попрямували до станції метро «Оболонь». Людей на вулиці майже не було в таку пізню пору, тому, щоб не попасти в поле зору Артема, Олексій ще трошки відстав від нього. 

Через декілька хвилин вони спустилися в метро. Від шуму закладало у вухах, Олексію ніколи не подобався звук поїзда, що прибуває, його нерви не могли такого витримати, тому він уникав поїздок підземкою та пересувався власним автомобілем.

Артем сів у майже порожній вагон поїзда, що рухався до кінцевої «Героїв Дніпра». Олексій, надівши на голову капюшон, заскочив у другі двері вагона. Всього разом з ними їхали ще п'ятеро людей. 

Олексій сів на сидіння, через декілька крісел навпроти розмістився Артем, який відкинувся на спинку та закрив очі. 

На станції «Мінська» вийшли чотири людини, молода жінка залишилась сидіти та як і раніше тицяла пальцем в екран телефону. 

Поїзд рушив далі, жіночий голос оголошував кінцеву зупинку. Олексій перебирав в кишені розкладний ножик, та поглядав то на жінку, то на Смілянського. 

Лічені секунди залишалися до прибуття на «Героїв Дніпра». Артем встав, підійшов до виходу та схопився за бильця. Дивлячись на спину Смілянського, Олексій подумав, що це слушний момент, бо якщо потім Артем десь чкурне, то його прийдеться ловити. Льоша піднявся та повільно закрокував до виходу. Зупинився зліва від Артема, який ніби перебував в напівсонному стані та зовсім не звертав на нього увагу. Жінка ж досі невідривно дивилася в телефон. 

Безтілесний голос оголошував, що вони прибувають на кінцеву, далі поїзд не йде і всі пасажири мають його залишити, не забувши свої речі. Олексій збирався з духом, переконуючи себе, що Артем просто виродок, який винен у смерті безневинних людей, і він має отримати те, на що заслужив. Суд, якогось біса, зняв з нього обвинувачення, хоча мав би кинути за ґрати до кінця його життя.  Взагалі-то, для таких паскуд варто було б повернути смертну кару, можливо, вони б почали думати головою, а не одним місцем. 

Поїзд різко загальмував. Олексій подався вправо, навалившись на Артема, якого теж хитнуло в сторону. Льоша схопив того за плече, та різко, вийнявши ножа, штрикнув його двічі в живіт. Поїзд загальмував, через секунду відкрилися двері. Чоловіки знаходилися так близько один до одного, що короткі рухи Олексія були майже непомітні. Здавалося, що Олексій просто тримає Артема, який ледь не впав на сидіння. Вони зустрілися поглядами. Паніка та жах ясно читалися на обличчі Артема. Олексій же зберігав спокій та, витягнувши ніж, засунув його до кишені. Артем торкнувся ран, з яких сочилась кров, але на темній куртці багряні плями були ледь помітні. Артем опустив погляд на закривавлені руки. 

— Обережно, сідай, ти можеш впасти, — сказав йому Олексій та допоміг своїй жертві опуститися на сидіння. 

Беззвучно плямаючи губами, Артем намагався зупинити кров, притиснувши руки до живота, але Олексій бачив, що сили залишають пораненого. 

З протилежної сторони платформи стояв інший поїзд, який мав от-от відійти. Чоловічий голос промовляв «Обережно, двері зачиняються». Олексій відчув, що його серце забилося сильніше, — то був останній рейс до «Теремків» на сьогодні. Хлопець ще раз поглянув на Артема, голова якого впала на груди, замурзані кров'ю руки опустились на коліна. Він дивився в обличчя своєї жертви, як повіки того перестали рухатися, сфери очей ніби потемніли, а потім вибіг з вагона. На секунду його погляд зачепився за жінку, яка крокувала в сторону сходів, — значить, вона не бачила, як він підрізав Смілянського, що вже добре. Якщо вона стане свідком по справі, то що зможе розповісти? Що всю поїздку дивилась в телефон, а периферичним зором, можливо,  бачила дві темні фігури? Цього недостатньо, щоб когось посадити. 

Олексій перетнув платформу та заскочив у пустий вагон за мить до того, як зачинились двері. Поїзд рушив, молодий чоловік сів, тримаючи руки в кишенях, та глибоко вдихнув. Холодний ніж був в крові, що викликала огиду, коли пальці ковзали по руків'ї, ніби по слизу. Шлунок скрутило, Олексій ледь поборов нудоту. 

На «Контрактовій площі» зайшли ще люди,  але вже на «Палаці «Україна» Олексій знову залишився єдиним пасажиром у вагоні, а ж до кінцевої. З Теремків до магазину будматеріалів «Нової Лінії» йшов пішки хвилин тридцять, потім перейшов пішохідний міст та спустився до «АТБ» і далі човгав сільськими вуличками, відчуваючи втому — все ж цілий день на ногах. 

Додому Олексій прийшов далеко за північ. Ступивши за хвіртку, зняв куртку, витер об неї руки та поклав на бетонну доріжку, аби не нести в будинок, щоб раптом не забруднити якісь меблі. Переступивши поріг, Олексій почав роззуватися і зупинився, почувши незрозумілий жіночий голос з телевізора. Молодий чоловік увімкнув світло та пройшов трішки далі. 

— Є хто? — запитав він. 

Та ніхто не відповідав. Він обережно пройшов у велику кімнату, де стояло його ліжко, а в кутку — телевізор. Світло ніхто не включав у цій частині будинку, бо було достатньо телеекрану, що працював. Олексій перевірив вітальню, але і там не натрапив на небажаних гостей. Він не міг зрозуміти, що відбувається, чому в його помешканні працює телевізор, навіщо його увімкнули, а головне, хто це зробив і що йому потрібно. Льоша вернувся, аби знайти пульт та зменшити звук телевізора. І знайшов його на чайному столику поряд з зігнутим у два рази листком білого паперу. Хлопець сів в крісло та розгорнув лист, на якому був чорно-білий фотопортрет Віктора Петровича і нижче написано «Ти хотів знати... Убий його, щоб я знала, що можу тобі довіряти». Олексій перечитував послання знову і знову, а потім звернув увагу на пістолет, який лежав на книзі біля теки з інформацією про Лобаня та Смілянського.