Наступного дня Олексій прокинувся біля дев'ятої години ранку. Перше, що спало на думку, як тільки він відкрив очі — червона тека. Він сів зручніше на ліжку і, взявши її з тумбочки, дістав всі папірці.

Сорокарічний Руслан Лобань працював водієм таксі. Нещодавно розлучився. Другий — Артур Смілянський. Тимчасово безробітний, раніше мав судимість за крадіжки. Не пройшло й хвилини, як Олексій вигадав, що йому потрібно робити та коли. Розібратись з Лобанем не складно. В анкеті вказаний його номер телефону та місце проживання. От Артур, який без роду і племені, без постійного місця проживання, — перекотиполе. Відомо, що в нього є коханка на Оболоні. Звуть дівчину Катериною і мешкає вона на Автозаводській.

Олексій відклав папірці та взяв телефон. Зайшов в галерею та почав переглядати фото Марини з дітьми. Кожен раз, коли йому потрібно було піти на злочин, він відчував провину перед тими, хто вже не з ним. Проводячи пальцем по екрану, він змушував себе думати, що це все заради них. Він не плекає свою ненависть, як маленьке зле дитя, але це затягує та, ніби, стає дивною солодкою звичкою. Так, він вбиває, тому що такі вилупки, що корегували вогонь та не були покарані, мають здохнути.

Хлопець встав з ліжка та пішов у ванну, щоб освіжитись. А потім заварив каву, яку випив, сидячи на ґанку. Через огорожу долітали крики діда Василя, до якого, судячи зі звуків, приїхав син з невісткою та онуки.

Близько одинадцятої зателефонував Михайло. Льоша довго сумнівався чи брати слухавку. Врешті решт плюнув на все та погодився на пропозицію колеги позависати де-небудь. Зустріч затягнулася на декілька годин. Вони випили по літрі пива, а потім поїхали в найближче кафе.

Повернувшись додому, Олексій помітив, що в нього ще достатньо часу, щоб втілити свої задуми. Привівши себе в порядок, він переодягнувся в новий одяг, який нещодавно купив, та дістав з-під ліжка одну з захованих там валіз. Якби поліція провела обшук в його житлі, то знайшла б стільки зброї, що можна було озброїти цілий загін спецназу.

Переконавшись, що пістолет заряджений, Олексій засунув його за пояс. Глушник поклав у кишеню. Надів чорну бейсболку без будь-яких знаків та прихопив з собою шкіряні водійські рукавиці, а потім викликав таксі.

Стоячи на перехресті вулиць Київської та Дружби, хлопець опустив нижче на лице козирок та згадував, що з ним відбувалося після загибелі рідних.

В нього був вихідний, але зателефонував знайомий, який саме шукав помічника на декілька годин. Олексій відразу погодився на підробіток, адже, коли маєш двох дітей, то зарплати ніколи не вистачає. А в умовах війни, коли ціни ростуть як гриби, сьогодні підгузки по шістсот гривень пачка, а завтра вже дев'ятсот, десь трохи заробити грошенят — велика вдача.

Зранку вони вирушили в Хотів, рухалися в сторону Парку Феофанія, мали обрізати дерева та стригти газон. В цих краях йому ще не доводилось бувати. Олексій зупинився перед відкритими воротами та дивився на величезний будинок, який стояв на території, що охороняється, думаючи, ніби чесним шляхом мільйони не заробиш і такий особняк не побудуєш. Простий трудяга з села, як він, не вибереться в люди, якщо не має зв'язків. Годі мріяти, багачем все одно не стати ні напарнику, ні йому. Вони з робочого класу і будуть вічно прислуговувати таким от дармоїдам.

Близько одинадцятої Олексій взявся стригти газон, поки напарник возився біля басейну, коли в нього задзвонив мобільник. Він відповів на дзвінок. Надія, подруга Марини, не природним голосом ледве змогла вимовити, що «прилетіло» прямо в їх будинок.

— Вони там… — прохрипіла вона. — Вони були на кухні і їх засипало.

В голові відразу стало пусто. Олексій не міг зрозуміти, що відбувається і що верзе Надя. Куди «прилетіло»? Вона обкурилась, чи що?

А потім до Льоші дійшло. Серце забилось швидше, руки заніміли й сотовий випав з руки. Він побіг до напарника, щоб той негайно відвіз його додому.

А дому, власне, вже не було. Була лише гора брухту. Куски бетону, рештки меблів… Всю цю купу обступили жителі з сусідніх напівзруйнованих будинків. Вже прибула поліція, щоб зафіксувати злочин, далі стояли газовики, мабуть, стався витік газу, а працівники ДСНС розбирали завали. Льоша наче перебував в тумані. Підійшовши трохи ближче, він ледь впізнав свою сусідку бабу Ганю. Вона була брудна, як чорт, блищали тільки вологі очі, а одяг весь в червоних плямах. Жінка прикривала рот хустинкою і щось бубніла, обливаючись сльозами. Зліва проривались крізь натовп медики, один із них ніс пусті ноші, а інші йшли у зворотному напрямку — носили поранених в «швидкі». Вили сирени тих автомобілів екстреної допомоги, що наближалися і віддалялися.

Це було пекло.

Олексій не знав де шукати рідних. Для нього все відбувалось як в страшному сні. Тільки от жахіття, начебто, відбувалось насправді. Він схопив якогось мужика за плечі та почав його трясти та вимагав сказати, чи не бачив Марину. Чоловік нічого не знав і не міг нічого сказати, бо отетерів, злякавшись хлопця, якого вперше бачив.

Хтось спіймав Олексія за руку.

— Марина під завалами, — сказала заплакана Надя. Вона вся тремтіла, але змогла відтягнути Льошу від переляканого чоловіка.

Що відбувалося далі, Олексій мало пам'ятав. В пам'яті зосталось тільки якісь незначні відрізки того, як він ліз по купі бетону, щоб дістати Марину, хотів допомогти їй вибратись, але його спіймали та відтягнули якомога далі. Але він не здавався, адже там були й Іринка з Ромчиком. Він уявляв два маленькі тіла в темноті, як його дітки плачуть там і чекають на порятунок.

Серце розривалось.

Олексій сидів біля дороги та плакав, відчуваючи безпомічність та власну неповноцінність. Що він за батько, якщо не зміг захистити власних дітей? Що він за батько, якщо не може допомогти своїм діткам зараз?

Всього з-під завалів дістали тіла семи загиблих. Тіло Ромчика знайшли біля сьомої вечора, а через пів години — Марину та Іринку.

Наступні дні тягнулись неймовірно довго. Олексій був ніби в не собі, ніяк не міг прийти до тями. Похорони влаштували друзі сім'ї, в яких Олексій ще жив певний час. Він все лежав на дивані та дивився в стелю. Друзі почали натякати, що йому час уже зрушити з місця і припинити себе жаліти. Натяки Олексій розумів і згодом почав відчувати себе тягарем для всіх. А ще він почав вживати алкоголь, вважаючи, що вдало приховує нову пристрасть.

Олексій переїхав до батьків, оскільки звільнився і засобів до існування вже не мав.

Згадуючи зараз про життя в селі, він відчуває сором. На Хмельниччині він залишався майже рік, безбожно пив та бешкетував. Зранку він хотів вкоротити собі віку, а ввечері напивався до втрати свідомості. І що це за життя таке настало, ніхто не розумів. Дійшло до того, що батьки втратили терпець та викликали поліцію — його закрили на п'ятнадцять діб.

Тоді й з'явився Віктор Петрович, який незрозумілим чином дізнався його місце перебування.

Олексія привели в кімнату для допиту. Хвилин п'ять він перебував там один, а потім зайшли начальник відділу і чоловік, одягнений у цивільне.

— Привіт, Льошо, — промовив незнайомець і назвався. — Мене звати Віктор Петрович. Нам потрібно поговорити.

— Сідай, хлопче, — сказав начальник.

Олексій сів за стіл. Всім своїм серйозним виглядом, ці двоє вселяли в нього припущення, що він когось побив, чи ще гірше — вбив. Інакше чого вони дивляться на нього, як на пропащого?

Віктор Петрович сів навпроти й довго вивчав обличчя затриманого.

— Тобі варто підстригтися, синку, — дійшов висновку він. — Ти схожий на безпритульного. Тобі тільки двадцять вісім, а ти вже скотився на саме дно. 

Олексій кліпав очима, припускаючи, що йому прислали психолога і зараз він буде промивати мізки.

— Ви хто такий? І чого вам від мене треба? — в роті пересохло, і хлопець ледь міг вимовляти слова.

Віктор Петрович дістав посвідчення. Олексій прижмурився, щоб прочитати, що там написано. Голова страшенно боліла, букви розпливались.

Слідчий тяжко зітхнув, зрозумівши, що Олексій і досі не протверезів. Це ж скільки треба було випити, щоб через більш як тиждень мати нетверезу голову?

— Залиш нас, — звернувся слідчий до начальника. Той відразу вийшов в коридор. — Ти, синку, мене, мабуть, не пам'ятаєш, — продовжив говорити чоловік. — Я займався справою про ракетний обстріл будинку, де ти раніше жив зі сім'єю.

Олексій дивився на слідчого байдужим поглядом.

— І що? — видав він, поклавши руки на стіл. — Все одно ти нікого не знайшов і не посадив.

— Так, не знайшов. На жаль...

— Чого ви припхалися сюди, щоб нагадати, що ви ніхера не робите? — Олексій не добирав слів, адже йому було не обов'язково фільтрувати розмову. Він втратив сім'ю, а цей старпер живе собі як жив, і горя не знає.

— Хочу запропонувати роботу.

Олексій іронічно посміхнувся.

— Роботу? Ви біржа праці, чи що? Не потрібна мені робота!

Віктор Петрович ледь зберігав терпіння.

— Ти ганьбиш себе, ганьбиш батьків. Сів їм на шию, крадеш у них пенсію та пропиваєш її. Тобі не набридло бути бидлом із бидла? Тобі, здорову сильному мужику, не соромно дивитися мені у вічі, коли я говорю про тебе таке? — Олексій весь почервонів від сорому. Слідчий намацав болючу рану. Хлопець опустив погляд на стіл. — Нікчема! Я пропоную тобі роботу. Ти зможеш повернутись до нормального життя, фінансово підтримати сестру, матір та батька! Чого тобі бракує, щоб відповісти згодою?

— Що за робота? — Віктор Петрович так натиснув, що Олексій бачив лише один вихід. Він і справді пішов не тим шляхом. Можливо, коли тобі кидають рятувальний круг, варто за нього вхопитись?

— Та, за яку добре платять, — відповів слідчий.