Руслан запізнювався на пів години. Олексій вже думав, що той взагалі не приїде і почав нервувати. Але незабаром біля нього зупинився сірий «опель омега». Льоша сів на заднє сидіння за водієм.

В салоні було душно, пахло якимось дешевим одеколоном. В горлі запекло.

— Куди їдемо? — запитав Руслан, глянувши в дзеркало заднього виду.

— Тетіїв, — відповів Олексій.

Руслан іронічно фиркнув:

— Ні, друже, це надто далеко. Знайди іншу машину.

Руслан незадоволено качав головою, але коли пасажир поліз в кишеню, той напружився.

Льоша дістав кілька купюр по двісті гривень, складених вдвічі та перетягнутих канцелярською резинкою, й простягнув руку.

— Я трохи випив і не можу сам сісти за кермо, — пояснив йому Олексій. — А мені дуже потрібно дістатися додому.

Руслан повернувся та взяв гроші. Майже дві тисячі. Та цей чувак не тільки випив, а і чимось обкурився. Вони зустрілися поглядами.

— Якщо їхати під сто, то за півтори години доберемося до місця. Можливо і раніше.

— Так, так, — погодився водій, засунувши гроші в нагрудну кишеню сорочки.

— Можу зверху накинути ще сотку.

Олексій бачив, що Лобань сумнівався, ніби щось передчуваючи, тому вирішив його дотиснути. Ще більше грошей, тому що їх люблять всі. Гроші керують свідомістю. Хто ми без грошей, що ми можемо без них?

Посміхаючись, він порився в кишені джинсів, дістав ще один папірець з Лесею Українкою та шпурнув його на переднє сидіння.

Ніби приречений, Лобань тяжко зітхнув. Виключивши світло в салоні, він натиснув на газ та поїхав по дорозі прямо. На повороті звернув ліворуч, взявши курс на Білу Церкву.

Олексій відкинувся на спинку та продовжив вертати з небуття спогади. Після того, як він погодився працювати на Віктора Петровича, слідчий відправив його на підготовку. Льоша не сперечався, адже ніколи не тримав в руках зброї й не знав, як нею користуватися. А Віктор Петрович сказав, що це буде необхідно в його справі. В голлівудських фільмах все досить просто, стріляти з пістолета вміє навіть трирічна дитина, особливо в "чорних" кварталах. Але життя — це не фільм. Життя — це жорстока реальність, й іноді ти в цій реальності маєш чогось навчитися, щоб вижити.

Він жив в казармі разом зі строковиками, тренувався разом з ним. Виявилося, що він не в змозі віджатися від підлоги більш як п'ятдесят раз, а коли біг крос в нього кожного разу страшенно боліло в боку. Він відчував себе не дуже спортивним школярем, який в основному проводить час за комп'ютером.

Через два місяці стало набагато простіше. Він зробився — так здавалося — більш досвідченим у військовій справі й навіть набрав трохи м'язової маси. А потім його відправили на полігон, де до нього ставилися як до шматка лайна, частенько змушували повзати в багнюці, ніби він був свинею, та в дощ перелазити через високі стіни. Про всі випробування потурбувався Віктор Петрович, щоб його підопічний зміцнів духом. Тоді Олексій ненавидів цього божевільного старого всіма фібрами душі, а своїх тренерів проклинав.

Лобань включив радіо, і знайома мелодія вернула пасажира в дійсність.

— Щоб було веселіше, — сказав водій.

Олексію було все одно. Він дивився у вікно — мелькали вогні ліхтарів. Вони проїжджали мимо будинків — ні одного вогника в вікні. Ніч наганяла незрозумілий сум.

Через сорок хвилин вони проїхали Білу Церкву, яка теж спала. Комендантська година насилу навчила людей не шлятися в темну пору доби по місту, але це не стосується бунтарів. Все ж Олексій запримітив якогось чолов'ягу в темній куртці та шапці. Очевидно, душею чолов'яга революціонер.

— Ти був десь у друзів? — запитав водій пасажира.

Олексій не розумів до чого це питання. Чи йому не все одно? Напрошується в друзі? Може, провокація?

— Так. Правда, мав повернутися ще два дні тому.

Лобань засміявся таким сміхом, ніби в нього виникли недвозначні асоціації.

— Напевно знайшли якихось тьолок!.. Розумію!

Щодо цієї частини, то Олексій не підготовився. Як правило, зі своїми жертвами він не любив теревенити по душах. Розповідати, як провів день або минуле літо. Так, що він просто погодився:

— А що ще залишається робити?

— Я теж такої думки! До дідька все це лайно, що відбувається навколо. Потрібно жити, бо потім буде пізно. Або відірве кінець, і з дівками буде туго.

Лобань заткнувся, зрозумівши, що його жарти не викликають в пасажира ті емоції, на які він розраховував.

Та Льоші було не до сміху. Він намагався акуратно дістати пістолет і не потрапити в фокус уваги Лобаня. Кожен невдалий рух міг би викликати купу запитань в водія та наштовхнути на думку, що Олексій замислив щось недобре. Все пройшло гладко, Лобань дивився тільки на дорогу.

Олексій поклав пістолет на праве коліно, сидячи точно, як Вінсент зі "Співучасника". Посмішка торкнулася тонких губ: Льоша подумав, що ситуація, в якій він зараз опинився, дійсно нагадує події із фільму, коли герой Тома Круза сів у таксі та їхав вбивати людей зі свого списку. От тільки то кіно, а це реальність, і вбити він зібрався коригувальника вогню, через якого загинули та постраждали невинні люди.

Олексій дістав з кишені глушник та безшумно прикріпив його до пістолета.

Лобань відчув щось холодне за вухом. Хлопнув долонею — і зрозумів, що під рукою не муха, а щось залізне.

— Без різких рухів, — наказав Олексій.

Їхні погляди перетнулися в дзеркалі.

— Сука… — застогнав Лобань.

— Руки на кермо, — Олексій спустив запобіжних, щоб Лобань повірив в серйозність його наміру. — Телефон! Давай сюди!

Руслан віддав Олексію мобільний, який лежав на панелі.

— Ще є якийсь?

— Ні, — відповів водій здавленим голосом.

— Зброя? Будь-яка…

— В бардачку.

— Сюди.

Відкривши бардачок, Руслан порився в непотребі, де серед іншого був рулон туалетного паперу, вологі серветки, якісь м'яті папірці та вийняв розкладний ніж. Олексій поклав його біля себе.

— Виключи реєстратор.

Лобань без зайвих слів виконав прохання.

Вони наближалися до перехрестя. Олексій наказав не повертати на Володарку, а їхати прямо. Водій зітер піт з чола, який котився градом. Льоша боявся, щоб цей виродок не обробився зі страху — все може бути, коли здоровий бичок починає боятись пістолета, приставленого до потилиці.

— Хто ти такий? — запитав Лобань так нахабно, що Олексій подумав, ніби це він у заручниках.

— Твоя доля.

— Ти, мабуть, якийсь маніяк.

Як і здогадувався Льоша, Лобань не блищав розумом. Голова здорова, а всередині пусто. Можливо, в тій порожнині вітер свище.

— Ти працював на ворога… — промовив Олексій і раптом замовк. Ворога потрібно називати інакше, бо то були не вороги, а хворі на сказ звірі.

Не пройшло і хвилини, як Лобань допер що до чого. Він вдарив по керму та зареготав як баран.

— О, Боже мій! То ти типу народний месник, чи що? — Сміх перейшов у стадію істерики. — Ти придурок недороблений! Ти нічого не розумієш!

— А що я маю розуміти?

— Що ти їбанутий! Такі, як ти теж їбануті! Ти та інші — стадо тупих овець, яких потрібно знищити. Стерти з лиця землі...

Недовго думаючи, Льоша відвів пістолет трохи вправо та вистрелив. Куля пройшла крізь вухо та прошила лобове скло, яке в ту же секунду вкрилося тріщинами. Кров цвиркнула на плече — Лобань різко вдарив по гальмах. Машину занесло в сторону. Водій намагався вирівняти траєкторію, але марно. «Опель» з'їхав на обочину, але не перекинувся.

Від болю Лобань гарчав, як дика собака, та хитався вперед-назад. Тримаючись за вухо, він намагався зупинити кровотечу, але червона рідина просочувалась крізь пальці та зміїлась в рукав сорочки.

— За свої вчинки потрібно відповідати, — промовив Олексій.

— Сука! — заскрипів Лобань. І це все, що йому вдалося вимовити.

— Ти вбив чийогось сина, доньку, дружину чи дівчину, чоловіка, брата, можливо, чийогось друга. Чиюсь матір… Не важливо… Ти хотів вийти сухим із води і це майже вдалося.

Дуло вперлося в спинку сидіння. Олексій тричі натиснув на спусковий гачок. Тіло Лобаня здригнулося та вигнулось, ніби через нього пройшов струм, а потім розслабилось. Руки безсило впали на сидіння, як дві свинцеві гирі, а голова врізалась в кермо — спрацював клаксон.

Олексій вийшов із машини. Нічний прохолодний вітерець торкнувся обличчя. Льоша засунув глушник в кишеню, а пістолет — за пояс, після чого відкрив двері та посадив Руслана рівно, щоб авто припинило сигналити. Все, що залишалось зробити наостанок — забрати з собою відеореєстратор, сподіваючись, що він записує все на флешкарту, та гроші, на яких точно залишилися його відбитки.

Трохи далі по дорозі на Олексія, як і обіцяв Віктор Петрович, чекав автомобіль. Хлопець, перш ніж сісти за кермо, зняв бейсболку і куртку та закинув все на заднє сидіння. З пакета дістав кенгурушку, одягнувшись в яку, накинув на голову капюшон.

Льоша повернувся додому біля п'ятої ранку, після того, як спалив одяг, в якому виконував замовлення, й «трофеї».