Олексій закинув піддон з рулонами туалетного паперу на самий вершечок стелажа, розвернувся та поїхав далі по торговельному залі. Штабелер пропетляв між рядами та заїхав прямо у відділ дитячих підгузків. На годиннику була майже дев'ята година вечора, скоро закінчувався робочий день, а з ним і робоча зміна, яка тягнулася цілий тиждень.

Хлопець під'їхав ближче до піддона, на якому стояло кілька ящиків з товаром, що не помістився на вітрині. Заглушив кар та взяв плівку для пакування вантажів, щоб обтягнути коробки.

Тьотя Женя, прибиральниця відділу промислових товарів, вже підбирала опустілі ящики, складала їх у два, а то і в три рази, та відправляла у свій візок, щоб потім відвезти непотріб на склад. Водночас вона встигала розповідати, як їй важко дається дорога до гуртожитку для працівників магазину, їхати потрібно півтори години через увесь Київ в битком набитому автобусі, і між скаргами спромоглася повчати Настю, щоб та більш відповідально працювала.

Олексій тільки посміхався, коли дівчина, вислухавши чергову настанову, закотила очі та казала:

— Я працюю! Чого ви до мене причепилися!?

— Ти постійно десь тиняєшся, а в відділі повний бардак.

— Де ви тут бачите бардак? — пирхнула у відповідь Настя. — Вітрина забита, цінники поміняні, терміни придатності на дитячих зубних пастах перевірила. І взагалі, підгузки — це такий товар, що взяв одну пачку, і вже "діра".

Олексій закінчив з товаром та знову вернувся за кермо. Вили підхопили палету, навантажувач здав назад, розвернувся, та поїхав в кінець відділу промтоварів.

Несподівано телефон в кишені джинсів завібрував. Олексій пригальмував, дістав смартфон та прочитав нове повідомлення: "Чекаю на стоянці. Маю нове завдання".

Глибокий вдих.

Кількома натисканнями Олексій видалив повідомлення. Не дай Боже, щоб хтось побачив зміст смс-ки та номер відправника. Ніхто не повинен дізнатися, з ким він має зв'язок, та що їх пов'язує. В протилежному випадку їх обох негайно запруть у в'язниці до кінця життя.

Останній піддон був піднятий. І Олексій потягнув штабелера в протилежний кінець магазину, щоб поставити машину на підзарядку. Розетка знаходилась біля рибного відділу. Якщо в його відділі, бувши одягненим у футболку та жилетку, можна здохнути від жари, то тут по голих руках до ліктів повзають мурахи, а волосся стає дибки. А воно й не дивно, далі по курсу холодильники з майонезом та молочкою, а продавці всі як один у флісових кофтах.

Олексій, перш ніж накреслити вектор на вихід, подумав, чи нічого йому не потрібно купити додому. Хліб є, пиво — цілих два пакування в запасі — вихідні обіцяють бути веселими. Можливо, потрібно купити якоїсь ковбаси для бутербродів, щоб було чим зранку перекусити. Чоловік недовго сумнівався, бо хтось, підібравшись ззаду, хлопнув його по плечі.

— Хух, — сказав знайомий чоловічий голос, — нарешті цей день закінчився, а то я, блять, вже трохи підзаїбався.

Це був Михайло, заввідділу на їхній зміні.

Славний хлопчина, шустрий, але матюкається так, що вуха в'януть. Як він сам каже, то замість ком.

— Ага, — підтримав Олексій, — не те слово.

Сьогодні у всіх було багато роботи, потрібно було на всіх відділах, де не має працівника, закинути товар на полиці. А завтра Міша прийде на восьмому, щоб передати зміну.

— Може, по пивку бахнемо?

Льоша згадав про смс.

— Зараз ніяк.

Міша засміявся:

— По дівках зібрався, чи що? Я тебе знаю, старий.

Олексій посміхнувся у відповідь.

— Та яке там! Ноги відвалюються, прийду додому, впаду обличчям в подушку і на тому все.

— А-ха-ха, в мене теж саме, але перед цим я бахну пивка. Зо три літри. І не лусну, а-ха-ха. — Міша оглянувся. Хлопці з "алкоголю" вже рушали до виходу. — Ну що, пішли, а то будемо тут стояти до закриття, а премію все одно ніхто не дасть.

Вони пішли через бакалію в сторону кафе, трішки далі був вихід у приміщення для персоналу. За столиком сидів черговий охоронець, який перевіряв чеки працівників, якщо вони щось купували, та стікерував товар, що означало, що продукти та інші речі дійсно куплені. Працівники також розписувались у журналі обліку. Вистоявши в черзі, Олексій взяв у Михайла ручку та нашкрябав: "21:00" (хоча на годиннику було 20:51) та поставив підпис. Не власний, а колись вигаданий.

Вони вийшли у коридор і попрямували до самого виходу з супермаркету, куди збіглися люди, щоб інші чергові перевірили їхні сумки та пакети на предмет краденого. Ледь протиснувшись, хлопці пройшли стіл чергового та звернули на сходи. Весь другий поверх займали офіси менеджерів і бухгалтерів. З цієї сторони вхід був закритий, а охочим зайти слід зателефонувати у домофон та натиснути пароль, щоб дверні замки розблокувались.

На третьому поверсі знаходилась кухня, де готували обіди працівникам та страви для гастрономії. Наскільки Олексій пам'ятав, там також був склад, де зберігали робочу форму. Влаштувавшись в магазин, його відправили до Олі, щоб та видала футболки, светр та жилетку. Знайти її було проблемою, тому що жіночка ганяла всюди як мітла у якихось невирішених справах.

Вони вийшли на четвертий поверх, де знаходились роздягальні. Трішки пройшли шумним коридором та звернули праворуч.

Мишко відразу поліз у свою шафку, щоб дістати рушник та відправитись в душову.

— Якщо що, я зателефоную. Посидимо десь біля "Фори".

— Добре, — відповів Олексій, сівши на лаву, щоб розшнурувати кросівки. Потрібно було змінити взуття перед виходом.

— Ти записався на підробіток? — спитав Міша, закинувши рушник на плече.

— На середу, здається, і четвер. На склад.

— Я теж, ще й п'ятниця, буду насіння і горішки розкладати, як білка, а-ха. Зранку набив товаром вітрини, до вечора шаришся, під вечір ще щось закинув, та й додому.

Олексій посміхнувся. Михайло подобався йому з багатьох причин. Заввідділу завжди був на позитиві й все йому було по цимбалах. А як інакше, коли в житті повно проблем і на роботі вічне пекло?

Перевзувшись в черевики, він зняв зі стійки тремпель з чорною футболкою та курткою. В цей момент Михайло покинув роздягальню.

Льоша дістав зі шафки свій рюкзак, закинув його на спину та пішов.

На виході він показав вміст сумки. Охоронець пропустив, й хлопець вийшов на вулицю. Вечірнє небо вже згустило свої темні фарби, блискітками рясно мерехтіли зірки. Повітря ще було трохи прохолодним, хоча вже наступив травень.

Він вийшов за територію торгового комплексу, високі сірі ворота закрились за спиною. Зліва біля службового автобуса зібрався натовп. Олексій попрощався з тими, кого знав особисто і пішов в сторону Чабанів шукати на автостоянці людину, яка надіслала смс.

В самому тупику, біля пагорба, стояв знайомий на вигляд автомобіль. Хлопець швидким кроком підійшов до синього седана, з якого вийшла усміхнена блондинка в білому пальті. Олена розумна дівчина, але довжелезне нарощене волосся заставляє в цьому сумніватися. А довгі нігті як курячі лапи взагалі виходили за межі розумного.

Відкрилися задні двері. З авто вийшов Віктор Петрович, слідчий Святошинського районного відділу поліції. В руках він тримав червону пластикову теку. Закривши двері, чоловік простягнув руку Олексію. Вони обмінялися рукостисканням.

— Як відпрацював? — поцікавився чоловік. — В тебе втомлений погляд.

— Було трохи роботи, але то нічого. Все гаразд.

Льоша кинув зацікавлений погляд на теку в руках співрозмовника. Віктор Петрович все зрозумів, прокашлявся та сказав:

— Ти ж пам'ятаєш, що сьогодні був суд над двома коригувальниками?

Олексій кивнув. Зранку в новинах йшлося про засідання, але він не прислухався, що там розповідали, бо саме в той час голився.

— Сьогодні зачитали рішення суду, — втрутилася дівчина, коли її начальник переводив подих. — Їх виправдали.

В душі запекло, а потім і заболіло. Олексій ледь стримував емоції, тому що світ змінився, але справедливості все одно не дочекаєшся. Вбивці та зрадники будуть ходити по цій землі, насолоджуватися життям, заробляти гроші і їсти хліб, а ти будеш нести свій біль через роки, помирати з кожним ударом серця, задихатися від злості з кожним наступним вдихом.

Віктор Петрович передав теку Олексію. Хлопець заглянув всередину, де були дві фотографії та декілька сторінок з особистою інформацією лиходіїв. Льоша вирішив, що прочитає все, як прийде додому.

— Доказів виявилося недостатньо, — з сумом у голосі сказала Олена. — Телефони зі знімками, на яких не було, а ні ДНК, а ні відбитків. Сімки не зареєстровані, записи переміщення заздалегідь видалені. Наші техніки не змогли відновити. І свідок, стара бабця, яка застала їх за фотографуванням інфраструктурних об'єктів, несподівано померла декілька днів тому. В будь-якому випадку, вона була стара, майже нічого не бачила... Все одно ненадійний свідок.

— Але ж телефони знайшли в них? — прояснив момент Олексій.

— При обшуку помешкання Лобаня. — Віктор Петрович опустив руки в кишені вітрівки. — Ми намагалися знайти щось, що розвіє всякі сумніви їх винуватості, але... це складно. Пройшов час... В будь-якому випадку, ці гниди не повинні знаходитись серед нас.

Олексій розумів, що з уст слідчого прозвучала головна істина. Цих покидьків вже повинні доїдати черв'яки в землі. Їх життя за життя тих, кого орки вбили за їхніми "наведенням".

— Я все зроблю найближчим часом, — погодився на справу Олексій.

— Ти робиш велике діло, коли закон безсилий, — Віктор Петрович гірко усміхнувся.

— Ви і є закон, пам'ятаєте? — спитав Льоша.

Лице слідчого вмить стало серйозним, навіть трішки сумним.

— Знаєш що, синку? Я теж ризикую життям та підставляюсь. Мене теж дістала вся ця бюрократія та несправедливість. Але я маленька піщинка на березі Дніпра, і я абсолютно нічого не вирішую.

— І все ж ви вирішуєте багато чого: кого вбити, а кого ні.

Ніби ображений Віктор Петрович різко повернувся на місці, відкрив двері та сів на заднє сидіння.

— Оленко, поїхали! — гаркнув він.

Олена, на відміну від начальника, зберігала невимушеність, аніскілечки не вражена доріканнями Олексія. Чоловіка можна зрозуміти: його сім'я загинула від ракетного обстрілу. Дружина-красуня, трирічний син, новонароджена донечка і, навіть, кіт з собакою. По клацанню пальця його світ опинився під завалами, які розбирали два дні. А далі очікування, похорон, прощання, біль, порожнеча, самотність і, врешті-решт, жага помсти.

— Бережи себе, — промовила вона.

— Угу, — кивнув головою він.

Ще секунду вони стояли, дивлячись один одному у вічі, а потім Олена сіла за кермо, завела автомобіль.

Олексій дивився, як "седан", набираючи швидкість, віддалявся.

Широко крокуючи, він йшов додому. Насправді дому у нього давно не має, а лише дві орендовані кімнати. Дев'ятиповерхівку, де повинна бути його квартира, вже майже добудували. От тільки він не впевнений, що хоче мати постійне житло, куди ніколи не прийде його Марина, Іринка та Ромчик. Занадто багато простору, яке нічим і ніким буде заповнити.

Олексій винаймав частину будинку і гараж. На роботу ходив пішки, бо село знаходиться в кілька десятків метрів від супермаркету. Сусіди не пхали носа в його справи, власники навідувалися раз в пів року, перевірити чи все гаразд і, чи меблі на місці. Льоша сплачував за оренду справно, іноді лагодив щось, що ламалось, та стежив за газоном. Всі були задоволені. Приємним бонусом було і те, що будинок стояв на вулиці від поля: вранці гарний краєвид.

О десятій двадцять вечора чоловік увійшов до хати. Увімкнув світло, роззувся, зняв куртку і почепив її у шафі. Він мав жагуче бажання сходити в душ, а потім випити пива. Можливо, було б добре щось з'їсти, але готувати лінь. Олексій заглянув в морозилку, та вийняв пачку пельменів. Поки вода закипала на кухні, хлопець помився, одівся і навіть встиг вивчити передані слідчим фотографії. Ніколи раніше цих виродків він не бачив. Один яйцеголовий, а у другого пика як цеглина, червона і квадратна. Олексій плекав марну надію, але ні один із них не був схожий на того корегувальника вогню, з подачі якого і вбили його рідних. Та це нічого не означає. Лють палає. Він ненавидить кожного із них, кожного безбожника, злочинця…

Допивши банку пива, Олексій нарешті помітив, що вода в каструлі майже википіла. Апетит пропав, і Льоша був змушений вимкнути плиту, а пельмені закинути назад в морозильну камеру. Діставши ще одне пиво, хлопець пішов відпочивати.