Тим часом Юкі почав нервуватися більше, ідучи до школи. До нього завжди могли звернутися із запитаннями про силу, а відповідати-то було майже нічого. Коли же просили щось показати, він губився що саме. Вчителі тепер зверталися до нього таким тоном, наче він був відмінником, і Юкі боявся не відповідати їхньому ставленню. Тому виконання кожного завдання, а тим більше відповіді у дошки стали для нього ледь не стільки ж важливими, скільки контрольні роботи. Приходячи додому, він кожного разу вагався, чи виконати домашнє завдання і займатися своїм, чи вчитися ще, аби переконатися, що наступного разу відповідатиме правильно.  Гірше за все йому доводилося на фізвихованні ― ставши “зіркою” класу, там Юкі був змушений показувати себе не з найкращого боку.  

Щоуроку, вдалого чи ні, він мріяв про огляд талантів, наче той мав видалити всі проблеми. Врешті бажаний день наблизився, і Юкі вже точно знав, що показуватиме. Він нікому про це не розповідав та наважився попрохати про те саме вчителів, якщо вони раптом знали. Проте у день напередодні все ж проговорився своїй сусідці Канні. Та зробила повністю круглі очі. 

― Справді?! 

― Справді. 

― Я навіть уявити не можу ― на тебе дивитимуться такі видатні Стражі! Твій талант має бути надзвичайно класним для цього. 

― Можливо, ― Юкі стенув плечима, опустивши погляд на стіл. ― Але я ще не знаю, як мене оцінять.  

― Не хвилюйся, Старійшини надто поважні і, напевно, мають багато справ, вони б не запрошували когось слабкого. В будь-якому разі, я бажаю, щоби ти їм дуже-дуже сподобався! І всім іншим.  

― Дякую!  

― Хоча, ― Канна продовжувала роздуми, ― насправді було з самого початку очікувано, що ти відправишся на огляд.  

― Думаєш? 

― Авжеж!  

Юкі ще раз подякував, затим додавши: 

― Тільки, будь ласка, не кажи нікому. 

― Чому? 

― Я... я не хочу говорити про це багато. 

Вона кілька секунд дивилася на нього. 

― Ну, гаразд.  

Невдовзі після повернення додому Юкі прорепетитував завтрашній виступ. Скінчивши, він утомлено видихнув: до того керування силою настільки не виснажувало. День тягнувся повільно, наче попереджаючи, що опісля життя зміниться ще більше. Врешті на землю став опускатися вечір, і сонце, нахилившись, золотило віконне скло. Юкі дивився на нього, як тут йому дещо спало на думку.  

Він вибіг із кімнати, повернувшись за мить із ложкою і чашкою, повною води. Знову оглянув вікно та обережно приснув на нього рідину. Краплі, діставшись гладкої поверхні, загорілися жовтим од променів, і Юкі відразу ж заморозив їх. Він і оглянув кришталики з різних боків, милуючись виблисками сонця у льоді. Затим додав ще, і ще, аж поки не засяяло усе вікно. Юкі відійшов трохи назад, задоволений своєю роботою.  

Неочікувано ця мить нагадала йому іншу, коди він більше півроку тому так само дивитися у вікно. За всіма  змінами геть забулася ідея намалювати візерунки. Юкі пообіцяв собі, що обов’язково продовжить після огляду. 

 І от омріяний день настав. Але як не дивно, чим ближче до головної події, тим далі відходило кудись хвилювання, Юкі не покидало відчуття напівсну. Коли же він пішов до зали демонстрації, його повністю охопило саме очікування. Він крокував незнайомими коридорами Дому слідом за батьками, час від часу оглядаючи на картини обабіч. Вони зупинилися перед різьбленими сірими дверями, чекаючи. Неподалік стояли інші люди, також із дитиною, і поступово стали приходити інші. Як коридор заповнився людьми, сірі двері прочинилися, всі діти зайшли до великого приміщення, розташувавшись у шахматному порядку. Юкі запам’ятав, що він мав стояти у другому ряді, як шостий номер.  

У приміщення були димчасто-блакитні стіни у сріблястих візерунках, що при довшому розгляді виявилися зображеннями. Дещо відрізняло його від усіх інших, бачених Юкі: кількість сходинок. Вони оточували кімнату із трьох боків, попереду здіймалися найвище, ведучи до чотирьох крісел. Два з них займали чоловік і жінка у довгому одязі, інші два стояли порожніми. Зате нижчі сходи з боків тягнулися ширше і завершувалися лавами, на обох з них сиділо близько по десять людей.  

Юкі допитливо і стурбовано роздивлявся довкола, бо ще ніколи йому не доводилися перебувати в одному приміщенні зі стількома важливими особами. Тільки би зробити усе правильно... Він чув, що невдалі виступи не є надзвичайністю, але все одно не міг не втратити ранішнього спокою. Адже у двох високих кріслах сиділи не хто інші, як Старійшини. Від їхніх струнко випрямлених постатей аж віяло силою, і Юкі відчував благоговійний трепіт. 

Однак чому їх, власне, називають Старійшинами, якщо вони з вигляду не старі? Юкі запитував себе про це, спостерігаючи за їхніми обличчями. Чоловік дивився привітно і з очікуванням, жінка ― стримано і вивчаюче. Її чіпкий погляд зупинявся на всіх учасниках огляду, ніби цього лише вистачало, аби пізнати їх. 

Коли діти остаточно зупинилися по своїх місцях, а перешіптування на лавах затихли, чоловік-Старійшина заговорив:  

― Ми раді вітати і вас, шановні знавці, ― він кивнув на лави, ― і вас, юнацтво на огляді талантів, ― та промовив ще кілька привітальних слів, завершивши їх: ― Тож покажіть нам свої дари! 

Першою виступила дівчинка, старша за Юкі двома-трьома роками. Попереду, на частині підлоги вищій, ніж решта, лежав білий килим, і вона стала в його центр, чітко вимовивши своє ім’я та вік. Дивилася настільки рішуче, наче готувалася до бою. А напевно, саме так воно і відчувалося 

Затим вона прикликала воду. Юкі, затамувавши подих, дивився на великий прозорий куб, що коливався, як желе. Дівчинка, розвела руки та змусила воду спершу розтектися, а потім захвилюватися. Хвилі вищилися й вищилися, поки не дістали майже половини її зросту. Вона то обертала потік навколо себе, то піднімала над головою, а наприкінці різко викинула руки вперед ― і в повітрі не лишилося жодної краплі.  

Всі заплескали, а Юкі приголомшено думав про те, яким чином взагалі можна тримати в повітрі таку велику суцільну масу. І дещо подавлено про те, що йому до неї далеко. Тут він збагнув ще дещо: усі діти тут були старшими за нього. Можливо, вже ті, хто досягли віку прояву сили і відзначився особливим талантом, а не як він, отримали її раніше. Тобто в будь-якому разі він матиме найгірший результат. Приблизно так і відбувалося ― наступні учасники показували дійсно вражаючі, на думку Юкі, вміння.  

Коли останній виступ перед Юкі скінчився, здалося, наче мить за тим розтягнулася у годину. Він не помітив, як вийшов уперед і промовив своє ім’я. Юкі не дивився на Старійшин, але у простір між ними. Він глибоко вдихнув і вдихнув, стараючись зробити рух непомітним для глядачів. Як уві сні, виставив руки, ніби охопивши щось і прикликав силу.  

Батьки раніше казали, що часу буде небагато, треба встигнути показати його вміння за короткий проміжок. На жаль, додаткових предметів не давали, тож Юкі не міг вкрити інієм будь-що, крім підлоги, чи заморозити воду. А робити шматки льоду з нічого він не умів.  

Попереду з’явилися сніжинки та спершу лише безладно танцювали у хмарці. Тоді Юкі опустив погляд, ворухнув стопою ― довкола ніг виросло кільце з інію, від якого спіралями пішли мерехтливі смужки. Це вміння далося йому нелегко. Бо хоча сніг не вилітав й нього з рук, ті якимось чином проводили силу, повітря охолоджувалося у напрямку, куди показував Юкі. Тому він довго вчився користуватися даром без рук, а от без погляду майже не виходило.  

Точно впевнившись у завершеності інієвого візерунку, Юкі знову взявся за сніжинки. З безформної хмарки склав їх у сферу, втричі більшу за його голову, і став обертати її навколо її осі. З повільних, сніжинки рухалися все інтенсивніше. Швидкість у майбутньому буде важливішою навіть за обсяг маси, яку він підніматиме силою, казали йому. Юкі старався, пришвидшував сніжинки дедалі більше, аж поки сам не здивувався їхній стрімкості. Такої не вдавалося досягти за найуспішнішого тренування. Він забув, де перебуває та що робить, цілковито занурившись у течію сили.  

Сфера піднялася над його головою, пролетіла вище і зупинилася там, де Юкі не зміг би її дістати, навіть якби перестрибнув свій зріст. На такій відстані керувати нею було значно складніше, але важливо було це вміти. Здається, вона тримається добре, подумав він і приступив до останньої частини. Від сфери відділилися декілька сніжинок. Короткою стрічкою вони плавно опустилися додолу. За ними полетіли ще дві стрічки, одна за одною, та перш ніж вони торкнулися килиму, з’явилася ще одна.  

Решту часу Юкі мав лише підтримувати сферу і гледіти, аби правильно опускалися сніжинки. Вони рухалися плавно, деякі просто вниз, інші летіли трохи вбік. Збоку видавалося, ніби від сфери ішов дивний дощ.  

Час вийшов. Нарешті Юкі відпустив силу, але не зміг прибрати все миттєво й ефектно, як перша дівчинка, тож сфера просто розсипалася в повітрі. Сніг швидко розтанув і випарувався сам собою.  

Почулися оплески. Юкі лише тепер підвів голову і згадав, хто дивився на його творіння. Він раптом похитнувся. Схоже, виступ пройшов успішніше, ніж очікувалося, проте настільки ж його виснажив. Уклонившись, Юкі зайняв своє місце. Чи він хитався? Йому було невідомо. Думка про важливість щойно зробленої ним речі пробивалася наче крізь пелену. Він не міг сприймати, який трюк зараз виконує учасник, і мовчки чекав, поки кімната знову набуде чіткості. Хотілося сісти на підлогу, що очевидно було неможливо.  

Оговтатися йому вдалося лише під кінець. Дивлячись, як останній учасник завершує виступ, Юкі здивувався. Адже начебто ось він чекав на відповідальний момент, готувався, а ось треба буде скоро виходити. 

Покинувши блакитно-срібну кімнату, Юкі не до кінця розумів, що відчуває. Начебто радів, але цю радість перекривала втома із сумнівами: а чи достатньо добре все пройшло? Батьків він знайшов не одразу. Коли побачив їх, ті виглядали очікувально-стурбовано.  

― Ну як усе пройшло? ― першим спитав батько.  

Юкі гордо відказав. 

― Я не помилився. А куля вийшла ще швидшою, ніж на тренуваннях, і з неї падало більше снігу!  

― Справді? Що ж, тоді це більш ніж чудово! ― просяяв батько. ― Я дуже радий за тебе, Юкі. 

Мати також привітала його, усміхаючись.  

― Однак нам іще потрібно дочекатися офіційних результатів, ― додала вона. Що було правдою.  

Вони пішли додому. Цілісіньку дорогу Юкі тільки і уявляв, як сяде на своє ліжко та не матиме потреби щось робити. А ввечері їхня сім’я влаштувала невелике свято. Сьогодні був щасливий день, подумав Юкі. Точно вартий усіх зусиль.  

Опісля потекли звичайні вже для нього будні. Протягом них він мріяв про те, щоби його дар допоміг йому більше не ходити в школу та не чути метушню довкола. Не бути спостережуваним купою очей, не переживати через неправильно виконані завдання і не соромитися на уроках спорту. Адже омріяний показ талантів анітрохи не покращив його становище. Хоча, можливо, з часом на Юкі звертатимуть стільки ж уваги, скільки минулого року, і стане трохи легше? 

Зате через відсутність тренувань він міг гратися з холодом як завгодно. Вечорами Юкі сидів на підвіконні і створював по сніжинці, заплющивши очі. Тоді він якимось чином відчував, як вона росте і змінюється, а коли знову дивився, то виявлялася такою ж, що і в його думках. Це було дуже весело. І хоча Юкі не робив нічого нового, але з кожним разом начебто все більше розумів, як вони створюються та як працює його дар. Сніжинки і візерунки на вікні з’являються у подібний спосіб, думав він. Утім, до останніх не приступав через страх розчарування. 

Кілька разів Юкі повертався до запитання: чи достатньо хорошим був його виступ? Хоча всі аплодували, він геть не пам’ятав обличчя Старійшин. Проте навіть запам’ятання йому не допомогло, раптом згадав Юкі. Бо чим ті вражали, крім потужної аури, так це здатністю нерухомо сидіти. Вирази же облич Старійшини змінювали лише трохи і так, що їхні думки важко розумілися. 

Однак буденність протривала недовго, всього тиждень. Адже в суботу до них прийшли троє Стражів. За їхніми словами, з комісії, назви якої він не запам’ятав. Начебто когось із них Юкі вже бачив у блакитно-срібній кімнаті. Візит їхній, як з’ясувалося одразу, також спричинили події звідти.  

Юкі показав дуже добрі вміння, казали Стражі. Навіть краще, ніж у деяких інших учасників, хоча ті були старші за нього. Тому зараз було необхідно ще раз, але ґрунтовно, перевірити його. Він не повірив своїм вухам. Обличчя батьків спершу виражали те саме, але вони миттю опанували себе і запросили гостей до однієї кімнати. Там і запропонували робити перевірку.  

Юкі почувався вельми розгублено. У нього не було жодної можливості підготуватися, і з чого почати, він не знав. На щастя, вигадувати щось не довелося. Стражі не звертали уваги на вигляд показаного ним, вони тільки ставили запитання і дивилися, що та як Юкі зможе виконати. Як, до прикладу, кількість сніжинок, витворених за раз чи швидкість їхнього переміщення. Ба більше, цього разу він продемонстрував усе, включаючи іній на стінах та заморожування воду. Їх навіть цікавило, наскільки сильно Юкі охолодить кімнату.  

Йому було ніяково під їхніми пильними очима. Пару разів він збився, але Стражі, не змигнувши, продовжували очікувально дивитися і щось нотувати. Вже коли Юкі остаточно виснажився, закінчилася перевірка. Гості з комісії переглянули записи, щось тихо обговорили між собою. Затим один із них звернувся до батьків: 

― Згідно з нашими спостереженнями, у вашого сина унікальний дар. Сила явно прихильна до нього, в майбутньому він має шанс стати в ряд найсильніших Стражів. Тому ми рекомендуємо йому особисте навчання.  

 У матері з батьком, здавалося, щез дар мови. Вони перезирнулися між собою.  

― Ми з радістю приймемо цю пропозицію, ― незважаючи на ошелешення, швидко відповів батько.  

 ― Чудово. В такому разі підпишіть це, ― інша Стражниця дістала аркуш із дрібними літерами, ніби навмисно чекала.  

― Ми подбаємо про організацію навчання, ― сказав перший. ― Якщо все йтиме як треба, у понеділок ваш син і наш подарунок Долі приступить за нього. 

Невдовзі після отримання підписаного аркушу Стражі пішли.  

― Ви могли це уявити? ― захоплено спитав батько, щойно зачинилися двері. 

Мати тільки похитала головою. Її очі гляділи кудись у далечінь.  

― Я не знав, що аж настільки особливий, ― вимовив Юкі з широко розплющеними очима. ― А це особисте навчання... воно точно варте...? 

― Звісно, Юкі! Адже вчителів добирає сам Дім. І приділятимуть вони увагу лише тобі. Ти багато вивчатимеш силу, розвинеш свій дар та інші вміння. 

Він уважно слухав батька, описане тим звучало неймовірно. Юкі зрадів, усвідомивши, що матиме це замість набридлого шкільного життя. Проте зараз, коли з’явилася можливість полишити його, він засумнівався. Врешті решт, у школі були і хороші речі. До Юкі останнім часом добре ставилися, а Канна... йому хотілося сидіти з нею й надалі. Тут він згадав, що можна не переживати і довго не думати, адже усе вже рішено. Остання думка його трохи заспокоїла.  

Цілісінький наступний день Юкі старався осягнути розуміння своєї винятковості. Хоча подібне йому казали раніше, і огляд талантів ― важлива річ, але ж навіть не кожному його учаснику пропонували особисте навчання. Крім того, непокоїв вислів Стража з комісії “наш подарунок Долі”. Він звучав так, ніби Юкі став важливим для Дому, чого йому не дуже хотілося, і дарував ще одне неприємне, неясне відчуття. Та не бажаючи розпитувати про вислів батьків, вирішив забути. 

Він хвилювався, адже нове життя дісталося йому геть неочікувано, і переживав, якими будуть нові вчителі.