Минали тижні, дерева все зеленішали і зеленішали, галявина перед домом квітчалася новими барвами. Юкі дивився на те, як вона гармоніює зі сніжинками, що літали кімнатою. Він зводив долоні і різко підкидав їх, випускаючи цілі снопи мерехтливих часточок. В один момент їх стало настільки багато, ніби почався снігопад, і Юкі сам закружляв серед них. Кімната помітно холоднішала, але це його не турбувало, навпаки, радувало, що він уже стільки вмів, що мрія наближалася до нього. Раптом його вухо вловило тихе клацання замку. Юкі, стрепенувшись, завмер і почав швидко прибирати сніжинки. Це іноді давалося йому навіть важче за створення, але варто було достатньо сильно злякатися, і вони танули самі. А от холод тримався довше.  

Юкі прислухався до звуків ― начебто мати. За час тренувань він навчився не лише краще взаємодіяти з силою, а й нагострив слух: важливо помітити вчасно, що хтось наближається. Насправді обох батьків зараз не мало бути вдома, отже, вона повернулася раніше. За дверима почулися кроки, і ті прочинилися. 

― Привіт, мамо! ― підбіг він. 

― Привіт, привіт. Усе гаразд? 

― Так. А в тебе? 

― Як завжди ― жодних особливих подій, серйозних проблем чи змін теж немає. Думаю, це на краще. Ми з твоїм батьком не дуже-то полюбляємо виклики, як ти напевно знаєш.  

― Є хтось, хто любить? 

― Є, багато Стражів. Коли ви почнете вивчати силу, більшість вашого класу бажатиме небезпечних завдань. Але згодом деякі розуміють, скільки для них в цьому мороки...  

― Он як. А я бажатиму?  

Мати задумливо оглянула його. 

― Я не можу знати. Усе залежить від тебе. Гаразд, мені треба відпочити...  ― тут вона оглянула кімнату. ― А в тебе, одначе, холодно. Дивно, як на літо, ― після цих слів вона вийшла.  

Юкі глибоко видихнув. Добре, що це була мати, оскільки батько міг би більше зацікавитися незвичайною температурою в кімнаті. Можливо, запитав би і в самого Юкі. А ні брехати, ні відповідати правду йому в такому разі не хотілося. 

Минуло літо, і знову настала пора іти до школи. І перший же тиждень почав не складатися: на уроці “фізичного виховання” Юкі впустив усі м’ячі, що летіли в його бік. А команда суперника помітно наближалася до перемоги. З цим предметом у нього були серйозні проблеми: невисокі стрибки, погана координація, а про фізичну силу вже і згадувати було не варто. Учитель казав, що поки вони діти, це не дуже страшно, але жити з такою слабкістю, коли почнеться вивчення сили і підготовка до майбутнього, буде надзвичайно важко.  

Ігри з м’ячем Юкі терпіти не міг через постійні докори однокласників. Але він не розумів, як їм так легко вдається грати, чому деякі з них заради м’яча готові отримати будь-який удар? Ставив це питання Юкі і цієї миті, коли йому здавалося, наче суперники знущаються з нього, навмисно кидаючи сильніше.  

Ось м’яч полетів у його бік. Йому стало страшно, бо менш ніж за секунду він зрозумів, що не зможе спіймати. Удар був занадто сильний. Юкі уже вчувалися розчаровані крики однокласників, йому здавалося, наче ця кулька зараз вирішує його долю. Якби ж то щось могло допомогти! Він виставив руки вперед і, не усвідомлюючи своїх дій, у відчаї випустив із пальців холод. Морозний потік торкнувся м’яча, і той різко сповільнився. Не вірячи своєму щастю, Юкі спіймав його і настроївся пасувати.  

Однак йому не дали нічого зробити. З його команди почулися здивовані і схвальні вигуки, а от команда суперників вибухнула криками: 

― Це нечесно! 

― Юкі навмисно зупинив м’яч! Просто в повітрі! 

― Так, так! 

Вчитель свиснув. 

― Гей, діти, ви взагалі розумієте, про що кажете? Ви кажете про силу, а не про яке-небудь шахрайство. Її не так просто використати! 

 ― Але ж ми бачили... ― почулося несміливе заперечення. 

― А й справді, ― сказав затим вчитель, повертаючись до Юкі, від чого у нього все завмерло всередині, ― м’яч якось дивно себе повів, коли Юкі випростав руки... Ти не міг використати силу? 

― Я не знаю...  

― Ти взагалі колись її проявляв? 

― Та-ак... 

Очі усіх присутніх розширилися. 

― А можеш показати? 

― Я спробую, ― відповів Юкі, відчуваючи клубок у горлі. 

 Його ноги майже не гнулися, коли він підійшов до вчителя, а зелені стіни просторої зали раптом почали тиснути. Що, як він зараз нічого не зможе, і всі сміятимуться? Глибоко вдихнувши, Юкі склав руки і створив над ними кілька сніжинок. А щойно зрозумівши, що вдалося, збільшив їхкю кількість утричі. Хтось із дітей, що стовпилися навколо, здивовано свиснув. 

Учитель переводив очі зі сніжинок на обличчя Юкі, дивлячись, як на щось неймовірне. Хоча, мабуть, так і було.  

 ― Це дивовижно, ― нарешті сказав він. ― Я й не знав, що в цьому класі, є такий талант! 

 Юкі ніяково всміхнувся. Але він уже зрозумів: нічого поганого не станеться, навпаки, його вміння похвальні. Однокласники почали галасувати. 

― Нічого собі!  

― Покажи, покажи ще! 

― Так, тихо всім, не забувайте, що у нас все ще урок! Але дар Юкі, звісно, так просто залишати не можна, ― він замислився. ― Ми ненадовго підемо, не шуміть тут поки.  

І вчитель фізвиховання кудись його повів. Дорогою Юкі почувався дивно, бо усе було звичайно, і тут раптом ― ні. Він радів, але водночас йому залишалося тільки гадати, що ж буде далі.  

Його привели до кабінету, де сиділа за столом незнайома жінка. І як виявилося пізніше, вона навчала основам сили.  

 ― У цієї молодої людини проявився дар, ― пояснив вчитель на її невисловлене запитання.  

― О, цікаво. Я розберуся з цим, не переживайте, ― після її слів той  кивнув і вийшов.  

Юкі залишився із жінкою один. 

― Підійди сюди, хлопче. Як тебе звати? 

― Юкі. 

― Тоді, Юкі, покажи, що вмієш. 

І він дійсно показав усе, усе, чому навчився за ці кілька місяців. Жінка, на відміну від вчителя, не дивилася настільки вражено, а радше здивовано-цікаво. Невідомо чому, Юкі це трохи заспокоїло. 

― Скільки тобі років? 

― Вісім. 

― Дуже непогано як на твій вік. Коли проявилася сила? 

― Я не пам’ятаю. 

― Скажімо, рік тому була? 

― Начебто так. 

Вона підняла брови. 

― Тоді чому не сказав раніше? 

― Я... 

Йому було важко пояснити. Спершу він узагалі не пов’язував своє вміння охолоджувати з великою та могутньою силою, про яку всі говорили. А все ж дізнавшись, так і не розповів. Юкі по-справжньому замислився над своїми рішеннями лише зараз, і дійшов одного висновку. Хоча він знав, що вміти користуватися нею ― чудово, але не бажав казати через страх і незнання реакції інших. Раптом саме в його випадку все пішло би не так?  

 ― Гаразд, ― сказала жінка, так і не отримавши відповіді. ― Головне, зараз її виявили.  

― Що мені робити? 

― Тренуватися далі. Можливо, посадять до класу зі старшими дітьми або переведуть на особисте навчання. Давно такого не траплялося, ― задумливо промовила вона. ― Чи можеш ти бути подарунком Долі? 

Юкі не знайшов, що відповісти на її слова. Опісля він повернувся до занять, на яких однокласники весь час  кидали на нього погляди, а на перерві прохали викликати силу. І Юкі показував, знову і знову, тішачись їхньому захопленню та їхнім вітанням.  

― Це неймовірно, Юкі!  

― Як тобі вдається? Покажи ще! 

― Ти тепер найкращий учень! 

Одначе дехто ставився до його нововиявленого дару значно скептичніше. Шухо, що рік тому стверджував, наче керує вогнем, сказав до нього: 

 ― Ну і з чого такий гомін? Це всього лише купа снігу. Не думай, що ти через нього кращий. 

Та Юкі не надто звернув увагу, зайнятий іншими думками. Він з нетерпінням очікував кінця уроків, аби прийти додому і почути, що скажуть батьки. Якщо вчителів і однокласників настільки зацікавив його дар, то батьки, певно, зрадіють іще більше! 

Чекати йому довго не довелося ― батько зустрів Юкі просто біля виходу з класу. 

― Ти мене сьогодні вразив, ― весело поділився він. ― Я думав, буде звичайний вихідний, як тут приходить повідомлення від школи, що мій син використовує милу! Я спершу не міг повірити, але ж не ставити під сумнів офіційні повідомлення... Ти ж мені усе розповіси?  

― Так! ― Юкі переказав і сьогоднішній випадок, і своє тренування протягом місяців, заодно показавши нововиявлені здібності.  

Очі батька дивилися так, наче сталося дещо, ніколи ним не сподіване, і водночас наче на здійснену мрію.  

― Я не можу передати, наскільки радий. Ти справжній молодець! ― і він потріпав Юкі по голові. 

― Дякую! ― Юкі і собі широко всміхався. ― Але, тату, я дечого не розумію... Чому я зміг сповільнити м’яч, якщо мій дар ― холод? Це ж різні речі. 

― Безумовно, різні.  Однак дещо при холоді справді відбувається повільніше. Наприклад, для розчинення солі і цукру в воді потрібно більше часу. І загалом, низька температура ― просто більш повільне рухання частинок... Хоча тобі це ще рано знати, ― обірвав себе батько. ― Причина також може бути в тому, що дар не обов’язково є лише одним явищем у прямому значенні. Він може включати у себе нашу уяву. Скажи, чи для тебе повільність і холод не здаються чимось пов’язаними? 

Юкі замислився.  

― Здаються. 

― Ось і відповідь.  

 Після того дня, коли він почувався дуже радісно, його життя різко змінилося, начебто лишаючись звичайним.  У школі на Юкі стали частіше звертати увагу, однокласники запрошували його до своїх компаній на перервах, а кілька разів приходили навіть старші учні.  

 ― Класно, ― сказав один із них, коли Юкі показав свої здібності. ― А от у нас дехто досі нічого не може, ― і він кинув погляд на двох учнів, що стояли трохи віддалік, і чий вигляд опісля став надзвичайно понурим. 

А Юкі раптом стало їх шкода. Що, як вони не здатні нічого з цим зробити?  

Реакція матері на новину була виявилася подібною до батькової, і ще вона сказала:  

 ― Я досі не можу повірити до кінця. Розумієш, ми з батьком звичайні Стражі, і не маємо особливих здібностей. Але ти... ти ― інший, ― мати похитала головою. 

Він не зовсім зрозумів сенс її останніх слів, що звучали так, наче Юкі чимось істотно відрізнявся, наче був несхожий на своїх батьків. Але вирішив це забути. 

Привітали їхню сім’ю і знайомі батьків по роботі, і навіть сусіди. А невдовзі батько оголосив, що за кілька тижнів відбудеться показ юних талантів.  Старійшини роду та інші знаючі Стражі оцінюватимуть здібності його та інших талановитих дітей. Почувши новину, Юкі спершу вражено завмер і двічі перепитав, чи вона правдива. А коли приголомшення вляглося, почав нервувати. Самі Старійшини, надзвичайно могутні Стражі, дивитимуться на його здібності? Хіба зможе Юкі зі своїм талантом сподобатись їм? Та й інші діти, напевно, вміють більше. А раптом його рівень виявиться занизьким, чи він зробить щось не так? Навіть уявляти було страшно... Але коли Юкі висловив побоювання батькам, ті запевнили, що, звісно, йому все вдасться. І що через вік його не оцінюватимуть надто суворо. 

 ― Проте ти все одно маєш як слід потренуватися, ― додала мати.  

Юкі закивав. 

 ― Авжеж! 

 Якщо ж його талант дійсно сподобається ти високим Стражам, то... це буде чудово!  Юкі щойно в цю мить збагнув, наскільки гарна у нього є можливість. Він крутнувся навколо себе і решту дня ходив, ледь не підстрибуючи.  

Юкі сидів біля вікна, знову і знову тренуючись, і думав про те, наскільки дивно все стало останнім днями. Всі слова про особливість його здібностей змушували пишатися ним, пробуджували мрійливе відчуття дивовижного майбутнього, яке він, однак, досить погано уявляв. Йому лестила цікавість оточуючих, але згодом він почав утомлюватись від того, що вона крутилася навколо одного ― його дару. Юкі були раді бачити однолітки, але дивилися по-іншому, так, ніби він геть змінився після тієї гри. А випадок зі старшими учнями наштовхнув його на нові роздуми. Власне, за що саме Юкі так цінують? 

Так, він кілька місяців старанно навчався силі, але ж з’явилася вона начебто сама собою. А оточуючих, здавалося, найбільше дивував саме її прояв у ранньому віці.  Юкі вирішив спитати в матері. 

― Скажи, мамо, чому я інший? Я зробив щось таке, від чого сила з’явилася раніше? 

 ― Навряд чи. Вона проявляється сама собою, іноді просто так, іноді від сильних емоцій. Звісно, можна намагатися прикликати її подумки, але до її першого вивільнення це намагання буде доволі безуспішним.  

― То я нічого для неї не зробив... Але ж я особливий саме тому що вона в мене є, так? 

― Безперечно, так. Та для нас цінний не стільки її ранній прояв у тебе, скільки здатність прикликати її будь-коли. 

Юкі похитав головою.  

― І це мені вдавалося само по собі.  

 ― Зате ти доволі-таки добре навчився нею керувати. Ще, Юкі... Не думай, наче певна незалежність твого дару від твої власних намагань ― погана. ― вона, здається, хотіла додати щось, але Юкі не помітив, поспішаючи висловити останнє: 

― Тобто, те, що мій дар проявився раніше за інших, і я став кращим ― це випадковість? Як і з кольором метеличок? ― чомусь йому хотілося зменшити, навіть заперечити власну унікальність. Довести, що він такий, як і всі. 

― Авжеж, ні, сила ― не якась дрібниця. Твоя особливість найпевніше за все є волею Долі.  

Він широко розплющив очі.  

― Не може бути! Навіщо Долі обирати мене? Я... в мені немає нічого такого.  

― Час покаже, навіщо. Особливо, ― вона підняла палець, коли Юкі хотів заперечити, ― якщо ти старатимешся і гарно покажеш себе на огляді юних талантів.  

― Я обов’язково постараюся. 

― От і чудово. 

Розмова завершилася. У Юкі склалося враження, наче він став розуміти ще менше, ніж до неї. Зовсім не вірилося, що сама доля могла його обрати. Йому подобалося іноді думати про свою винятковість, але ж не настільки! Можливо, він зрозуміє все згодом, після огляду талантів?