Сьогодні панувала буря. Відпочиваючи у кімнаті, Юкі прислухався до завивання вітру за шибкою.  

У голові промайнув скутий льодом кленовий листок. Юкі згадав відчуття, що з’явилося тоді. Поглянув на скло і вирішив, що немає сенсу відкладати. Він уже достатньо вмів, тому міг бодай спробувати втілити свою мрію.  

Юкі торкнувся пальцем вікна і прикликав силу. В його спогадах прокручувалися образи ліду, що наростав, та утворення сніжинки. Холод пройшовся гладкою поверхнею, заповнив непомітну тріщинку в ній. Від неї пішов по ще менших борознах, фарбуючи їх білим.  

Очі Юкі розширилися. Якби не сила, він би ніколи не дізнався, скільки нерівне в дійсності скло. Тепер на ньому красувався візерунок і за формою нагадував пелюстку. Юкі на неї поглянув у невірі. Йому вдалося! Він скочив із підвіконня вниз, наче інший кут погляду міг змінити його творіння, та плеснув у долоні.  

Затим спробував зробити ще, і ще, доки остаточно не впевнився у своїх можливостях.  Юкі ніяк не міг намилуватися зробленими ним візерунками.   

Можливо, йому вдалося, оскільки згадки про їхнє утворення взимку все ж лишалися у  пам’яті. А можливо, сила, після частих тренувань, сама підказала, як нею користуватися. Зараз це було неважливо. Тоді він вирішив, що, хоча гарні речі створювати не потрібно, хіба лише на рідкісні свята, він усе одно робитиме їх: просто, бо вони йому подобалися.  

Після того дня, вже не було такого, щоби майстер давав завдання на координацію кілька днів поспіль. Зазвичай, він чергував теми їхніх уроків. Юкі знову міг слухати його пояснення і відповідати на запитання та користуватися силою. Легко було далеко не завжди. Фізичні вправи нікуди не поділися, але він із часом звик до них, вже не відчуваючи таких проблем. 

Юкі навчився створювати вітер із дрібнесеньких уламків льоду і любив прикликати його, коли виходило сонце, аби подивитися на гру світла.  

З іншими предметами складнощів не було. Він збагнув, що вчитися набагато приємніше, коли не треба чекати, поки до інших дійде щось дуже просте, або коли він сам чогось не розумів, але мав вирішувати завдання. Вчителька час від часу хвалила його. Одного разу навіть сказала, що Юкі випереджає своїх однолітків, від чого той відчув приплив гордості за себе.  

Таке життя йому подобалося. Він звик бути єдиними учнем у приміщенні, звик до тиші, уваги, напрямленої виключно на нього.  

Але також в якийсь момент Юкі відчув щось нове ― дивний холод усередині.  Цей не залежав від температури надворі. Він міг з'явитися, коли Юкі йшов із занять чи вкладався спати. Холод розтавав, коли батьки говорили з ним, а от під час їхньої довгої відсутності ставав майже нестерпним. 

В деякі дні тиша починала сильно тиснути на Юкі, і тоді він одчиняв вікно, аби почути людські голоси чи навіть вибігав надвір. 

Одного ранку він неочікувано збагнув, що хоче піти до школи, почути шум голосів і побачити однокласників, особливо Канну. Воно було дивним, адже до того школа Юкі не приваблювала. Він, не розуміючи, міркував над цим, аж доки не прийшов час занять. Тоді відкинув думку ― уроки майстра вимагали повного зосередження. 

Особливо враховуючи те, що в ці дні вони готувалися до виступу Юкі на День Заснування Дому. Майстрові такі заняття не подобалися: треба було концентруватися на видовищності, а не на дієвості. Юкі же, навпаки, радів. 

Але наступного дня бажання не тільки не зникло, а й посилилося. Тому Юкі, подумавши якийсь час, обережно запитав: 

― Мамо, а чи можу я повернутися до свого класу? 

Вона здивувалася: 

― Навіщо? 

― Просто цікаво. 

― Звісно, це можливо, ― протягнула мати. ― Але не матиме жодного сенсу. Ти вже випереджаєш всіх своїх однолітків, тому навчання з ними буде просто марним витрачанням часу. Доцільніше, мабуть, було б піти у клас старше, ― тут він активно захитав головою, але вона й сама не розглядала цієї ідеї: ― Проте, знову ж таки, навіщо? Ти особлива дитина Юкі. Тому ти заслуговуєш на особисте навчання. Хіба варто обирати гірше, коли є краще? 

― Немає. 

― От і воно.  

Юкі замислився. Мати права: навчатися одному ― краще. І все ж, чомусь, його трохи засмутила думка, що життя, отримане ним кілька місяців тому вже не може бути зміненим. Він знову підняв голову: 

― Але я можу тільки прийти до свого класу? Подивитися, як там всі. 

Мати кивнула.  

 ― Дякую! ― радісно вигукнув Юкі, складаючи руки перед собою.

― Та я все одно не розумію, ― зненацька додала мати. ― Скоро ж познайомишся з дітями, такими як ти. 

Він лише стенув плечима. Мова йшлася про майбутнє свято ― там мали бути інші обдаровані. Юкі вони цікавили, однак бажання лишалося.  

Наступного понеділка він пішов із занять раніше та напрямився з матір’ю до школи. В цей час у його класу закінчувалися уроки. Стоячи перед знайомими дверима, Юкі відчував, як від хвилювання серце калатає в горлі. Він давно не бачився з однокласниками, а до того не часто з ними спілкувався. Якою ж буде їхня реакція? 

Юкі постукав сам, і секунди потому здалися йому неймовірно довгими.  Відчинив його однокласник. На якийсь час він застиг із враженням на обличчі, а далі повернувся до класу, вигукуючи: 

― Він прийшов! 

― Таке повідомлення мало не дуже ввічливий вигляд, ― зауважила класна керівниця. Вона випрямилася, сяючи усмішкою. ― Юкі, ми раді вітати тебе, тут знову! 

― Я теж радий вас бачити. 

― Що ж, діти, може поки поговорити з Юкі. 

Більшість класу дивилася на нього, як на оголошення свята. Деякі миттю повскакували з місць і його обступили, втім, тримаючи помітну дистанцію.  Він розгубився, та, на щастя, йому не довелося вигадувати, що робити. Однокласники самі почали вітати і розпитувати Юкі. 

― Ти справді був на огляді талантів? ― майже благоговійно спитала одна дівчинка.  

― Так. 

Вона покивала з широко розкритими очима. З її вигляду скидалося, наче дівчинка дуже пишалася розмовою з Юкі. Лунали інші запитання. Він, спершу невпевнено, а далі сміливіше, розповідав про огляд і про своє життя потому. І, звісно, показував свої вміння. Більшість приходила від них у захват, були і ті, хто, сидячи за партами, кидав на нього невдоволені погляди. Все наче було добре, проте щось видавалося Юкі дивним. 

― А можна піти додому? ― раптом гучно втрутився Шухо.  

Учителька відказала:  

― Ще уроки не закінчилися. Кому немає чого робити, може відкрити підручник і читати там, де ми зупинилися. Ми зробили цю частино заняття вільною задля відвідин Юкі. 

― І нащо стільки галасу довкола нього? Він же нічого не зробив. Він не заслужив свій дар, а отримав його просто так! 

― Неправда! ― заперечив інший хлопчик. ― Доля не стала б його обирати просто так. Якщо Юкі отримав дар, значить, в ньому і до того було щось важливе! 

Юкі завмер. Слова Шухо нагадали йому власні сумніви. Захотілося сказати, що насправді в ньому не було нічого такого, але тоді вони б всі розчарувалися, хіба ні? До того ж, він сам не знав правди. 

― Так! ― пролунав ще один голос, підтримуючи. Той належав Канні. ― Юкі, не звертай на нього уваги. Нам дуже пощастило, що ти навчався в нашому класі! 

Юкі повернувся, до неї, всміхнувшись. Але така похвала змусила його ніяковіти, він гадки не мав, що відповісти. Том мовчки наблизився. 

― Я сумував зв тобою, ― прохопилося в нього невідомо яким чином. 

― О, і я за тобою, ― вона опустила голову. Юкі здивувався, бо ніколи раніше не бачив Канну сором’язливою. ― Ти такі цікаві речі кажеш! І показуєш. Стільки всього було, мені навіть не віриться, шо ми сиділи разом, і я геть не здогадувалася, хто ти. 

― Хіба? Ми ж були знайомі.  

― Я ж не знала, що ти подарунок Долі! 

― Можливо, я не подарунок. А мій талант не настільки важливий, щоби, коли я про нього не розповідав, ти мене погано знала, ― він не міг висловити своїх почуттів до кінця. 

Канна вражено на нього поглянула. 

― Я не розумію... 

Юкі не знайшов, що сказати, раптом відчувши себе загубленим. Не тільки вислови, а ще й погляди і голоси однокласників видавалися йому неправильними. Вони звучали чи то з незвичною ввічливістю, чи то обережністю, ніби він був сином Старійшин. Юкі, не розумів, що в цьому йому не подобалося. І не вдавалося позбутися враження, наче він ніколи не вчився в їхньому класі. 

Вже ідучи додому, Юкі міркував над своїми відчуттями. Можливо, вони од того, що мати права: він ― особлива дитина і йому немає чого робити з неподібними йому?  

За тиждень до Дня Заснування Дому наприкінці занять Юкі з майстром Реном стала приходити дівчинка, що виступала першою на огляді талантів. Вони разом виступали, бо так, за словами майстра, виглядало ефектніше. Вона показувала свій номер, щоби Юкі знав, у який момент йому заморожувати воду. До того, він тренувався з паном Реном ― той також володів цією силою природи.  

Дівчинка Юкі цікавила, проте виявилася мовчазною. Чи просто не хотіла розмовляти, бо вважала його замалим. В будь-якому разі, він чекав побачити інших. 

День Заснування ― певно, найважливіше свято ― цього року був геть не схожим на попередні. Юкі його не дуже любив, хоча ніколи про це не сказав би. Тому, що довгий час треба було стояти і слухати промови Старійшин та інших високих Стражів. Якби він їх не поважав, зосередитися на часто незрозумілих словах було неможливо.  

Проте сьогодні, що досі видавалося неймовірним, Юкі сам мав виступ. Разом із іншими талановитими дітьми. В нього вже давно була думка з ними познайомитися. 

Довкола великої зали, де і відбувалося дійство, як завжди, снувала купа людей.  Незважаючи на присутність батьків, вона налякала Юкі ― адже  виступати доведеться перед ними усіма. Перед самим початку він розділився з батьками ― усі талановиті діти мали стояти разом. Так буде простіше з ними познайомитися, подумав Юкі.  

Але, прямуючи до свого місця, на мить застиг, тамуючи хвилювання. Усі страхи відійшли назад, поступилися запитанню ― як же його сприймуть?  Вагання протривало невідомий час. Врешті решт, Юкі сказав собі, що наразі їм буде байдуже, і рушив далі. 

Ось і вони, приблизно десяток.  Помітно напружені, хоча й деякі абсолютно спокійні. Кілька перемовляються між собою. Напевно, краще не турбувати їх зараз, а підійти, коли буде спокійніше. 

Помітивши Юкі, більшість із них кинула на нього зацікавлені, вивчаючі погляди.  

― Привіт, ― сказав один хлопець. 

Юкі відповів, але далі вітання розмова не зайшла. Він мовчки стояв, іноді дивлячись на них, але так, аби вони не зауважили до початку урочистості 

Коли всі розмови в залі різко стихли, його серце почало гупати в скронях, а коліна стали м'якими. Юкі гарячого прокручував у голові порядок вмінь, які мав застосувати. Через це зміст початку і промови чоловіка-Старійшини залишився йому невідомим. Час ішов неочікувано швидко. 

Юкі вже дивився виступи інших дітей. Хоча в іншому випадку ті б його захопили, в цю мить змушували переживати, чи вдасться йому зробити не гірше.  Він не так сильно боявся розчарувати Старійшин, батьків чи весь натовп, стало раптом зрозуміло йому, як справити погане враження на таких, як він. У вухах дзвеніло. Люди довкола буди гігантськими  

Юкі не зчувся, як настала його черга, і він опинився на сцені. Все ніби відбувалося уві сні, подібно до іншого важливого дня. Навіть страх при погляді на глядачів був притуплений. Поряд стояла напарниця. Хоча Юкі діяв після неї, казати чомусь мав першим. 

― Я, Юкі, є обдарованим Долею. І я даю слово використовувати свій дар задля служіння нашому роду! ― голос начебто не тремтів, але прозвучав тихіше, ніж в інших дітей.  

Він полишив мікрофон, відійшовши убік. Дівчинка почала. Її майстерність захоплювала Юкі досі. Він, затамуваши дихання, спостерігав, очікуючи найважливішого моменту. Ось вона звела руки, зібравши усю товщу води разом. Ось різко змахнула ними ― і довкола розлетілися самі бризки. В цю мить час для Юкі ніби сповільнився.  

Він випустив холод, торкнувшись, ним кожної краплинки, і заморозив усі. Далі почав стягувати їх до себе та надавати форму. Спершу вона була доволі нечіткою, врешті склавшись у дерево, що майже в п'ять разів перевищувало його самого. Глядачі, напарниця, Дім ― все зникло. Лишився тільки Юкі і його творіння. Він почувався абсолютно щасливим. Дерево продовжило формуватися, чіткішаючи і шільнішаючи. Коли Юкі впевнився у його стійкості, то пустив решту кристаликів звиватися довкола гілок. Робота наостанок була простою ― кілька хвилин чекати, підтримуючи творіння. Він стояв. Піднесення спадало, на зміну йому приходила втома. Коли темні кола заплясали в очах, Юкі розвіяв дерево. Почулися оплески й він уклонився в відповідь. Не міг відчувати радість, перебуваючи як у тумані. 

Хоча Юкі навчився краще справлятися з виснаженням, але не знав, чи достатньо рівно йде зі сцени. Начебто, мати казала, що до цього не має доходити. Але майстер стверджував, що треба навчитися долати труднощі, тож він не смів казати, що йому важко. 

Юкі повернувся на своє місце і нарешті зміг цілком осягнути полегшення від закінченої важливої справи. Інші "обдаровані" проводили його очима. Напарницю хтось вітав, але вона не мала особливо радісного вигляду. Теж, напевно, стомилася. Але чи не почувається вона знеціненою, подумав тут Юкі. Бо хоча опладували їм обом, робили це після завершення його частини виступу.  

― В тебе гарно вийшло, ― раптом сказав хлопець, що вітався з ним раніше. 

― Дякую... ― йому стало ніяково. ― В тебе теж, ― швидко додав він. 

Хлопець усміхувся і кілька секунд затим повернув голову. Юкі хотів сказати ще щось проте не міг вигадати нічого путнього. Він замислився.  Мабуть, підійшла би фраза на кшталт: "Чи тобі подобається свято?". Зараз тривала коротка перерва, тож кращого моменту неможливо було знайти. Але Юкі не вистачило сміливості. 

Він так і не спробував ні з ким заговорити до кінця заходу. Було страшно здатися недоречним і нав'язливим. Внутрішній холод заполонив його до кінчиків пальців. 

Ще довго в голові відлунювала обіцянка "служити нашому роду". Юкі вдумався в неї й чітко зрозумів, що стане видатним Стражем. Можливо, саме тоді, коли він зробить достатньо корисного, буде більше подобатися іншим. А значить, йому буде легше з кимось потоваришувати. 

Була весна. За шибкою співали птахи. Юкі сидів, малюючи візерунки на склі.  Йому подобалося поєднання інію і молодої зелені на тлі. Вікно майже повністю вкрилося напівпрозорими штрихами, схожими на відбитки листя. Один клаптик Юкі залишив: щоби проглядало сонячне світло, від якого послаблювався ставший звичним для нього внутрішній холод.