Попередження: те, як подані думки героя в тексті, не означає, що він так само їх формулював. Герой може не знати деяких слів, але знати чи відчувати поняття.

 Юкі, прийшовши додому, засмутився. Такі гарні морозні візерунки майже зникли з вікон. А ж він так обожнював їх, зимові дні, коли вони з’являлися на склі, були його улюбленими. Може, візерунки скоро повернуться? Він спитав у матері. 

― Навряд чи, ― похитала головою та. ― Весна невдовзі прийде, якщо вірити прогнозам погоди, це ― останні холодні дні. Але нічого страшного, побачиш ще в наступному році. 

Юкі ще більше спохмурнів, затим поглянув з надією: 

― А раптом вони все-таки з’являться до весни?  

Мати стенула плечами: 

― Хто знає? Може, і випаде.  

Вона пішла по своїх справах, а Юкі лишився дивитися на вікно. І чому їй настільки байдуже? Хіба вона не бачить, які красиві візерунки? Та через мить він уже не переймався її байдужістю, залізаючи на підвіконня. Мати права, що весна скоро, морозу і справді може більше не бути. І тоді йому доведеться чекати цілісінький рік! Ну, трохи менше. Все одно довго. 

Зненацька очі Юкі розширилися і загорілись. А що, як він сам їх намалює? І дивитиметься, скільки захоче! Окрилений ідеєю, Юкі покликав із середини холод і спробував навіяти його на скло. Двома секундами потому розчаровано стиснув губи ― йому вдалося, але більше схоже на наліт інію. Жодних ліній, хвиль чи гілок. Ніякої краси. 

Тоді він спробував нанести іній смужкою, але та виявилася товстішою і розмитішою, ніж йому хотілося. Юкі створив ще одну, зменшивши силу  ― надто прозора і знову розмита. Він ображено видихнув і став різко стирати “творіння”, хоча ті й без того вже зникали. Юкі відкинувся на стіну і поглянув за вікно: на сірі хмари, що майже завжди висіли тут , і на темні контури дерев. Він думав про те, що його чудова ідея не вдається і не вдасться. Подібне траплялося з ним не вперше: як тоді, коли Юкі повірив, наче при сильному вітрі може осідлати дошку і летіти на ній. Чи коли вирішив пошукати корисні копалини у дворі.  

Обидва випадки не дали нічого: спроба політу завершилася падінням, а із землі він дістав іржавий прут. І вивчив, що вітер звичайної сили його не підніме, а якщо це все ж станеться, то буде погано. Корисні же копалини здобувають у спеціальних місцях і спеціально навчені люди, і годі їх шукати в давно обжитому місці.  

І зараз було очевидно, що він не здатний так легко повторити візерунки, створені погодою, вміючою набагато більше за Юкі. Тоді чому йому повірилося в інше? 

Раптом він випростав спину. Юкі неначе осяяло розуміння: теперішня ідея різниться з попередніми. Бо він уже вмів кликати холод, знав, як його втілити.  

У пам’яті спливли вчительчині лекції. Та пояснювала, наскільки складно опанувати силу і як багато практики необхідно. За словами її та інших, діти їхнього віку бодай проявити силу навряд чи зможуть. А Юкі міг, хоча і не знав, чому і коли вона з’явилася. Видається, раніше йому і не спадало на думку зробити іній, він лише охолоджував речі ― заради розваги.  

Юкі плеснув у долоні. Вже не сумнівався, що створить візерунки, але не зараз. Можливо, таки доведеться чекати місяці. Адже якщо великі учні витрачають багато часу на свої вміння, то хіба Юкі вдасться швидше?  

З того часу він з кожної нагоди морозив воду в склянках, і вона далеко не завжди, але схоплювалася кіркою льоду, вкривав предмети інієм. Робив це невтомно, бо горів своєю новою мрією, і не зауважив, наскільки міцно вона укорінилася в його життя. Але все робилося в таємниці від батьків, адже бажання знову отримувати нерозуміючі погляди і запитання не було.  

Коли настала весна, Юкі створив перші сніжинки.  Він зачудовано дивився за їхнім танцем над своєю долонею. Раніше йому не спадало на думку виробити щось просто у повітрі.  

Юкі наблизив одну з них до очей. Здивовано помітив, що її форма така ж складна і красива, як і в справжніх, зимових. Хіба це сталося з його бажання? Ні, він уявив їх складними, але не зміг би повторити настільки тонку роботу. Юкі замислився. Невже варто йому забажати створити сніжинку, як та вийде справжньою? 

 Він спробував зробити ще одну, велику, перед очима. Пів-сантиметрова сніжинка вийшла насправді ажурною. Втім, на мить Юкі здалося, наче її “спиці” ростуть із середини, потроху видозмінюючись. Щоби підтвердити здогад, він якомога повільніше створив ще кілька великих сніжинок перед очима, цього разу чітко вловивши їхній ріст. Видавалося, наче спершу вони з’являлися з маленьких квіток, чиї пелюстки далі видовжувалися та обростали зубцями чи іншими фігурами. Це було крихітне, але прекрасне видовище. Воно настільки захопило Юкі, що на деякий час він забув усе, споглядаючи його знову і знову.  

Затим приклав палець до губ. Він розумів: заморожування стається за одним принципом, хоча форма може відрізнятися. Не тільки щодо снігу. Якщо згадати, лід також на початку схоплював воду смугами, від них росли нові, і лише потім утворювався пласт. Він помічав їх як на початку холодів, так і коли морозив воду сам.  

Юкі раніше не надавав цій послідовності значення і не відав, чому вона існувала. Зараз його найбільше цікавило інше ― напевне, візерунки на склі з’являлися так само! І не не настільки важко буде їх повторити. Йому варто лише натиснути силою в потрібному місці, а далі усе зробить природа. Юкі плеснув у долоні, окрилений знахідкою.  

Вмить його усмішка пригасла, на обличчі проступила задумливість.  Він же не міг спостерігати за інієм на склі, тому не знатиме, як це зробити. Невже йому все ж доведеться чекати зими? Чи він зможе заморозити скло навмання, за відчуттями? 

Почуті крокі відірвали Юкі від роздумів. У приміщення зайшла мати.  

― Ми йдемо до парку, Юкі. 

Він кивнув і почав збиратися. Вже стоячи з ним біля виходу, мати зауважила його одяг: 

― У тебе надто тонка куртка, одягни теплішу. 

Юкі похитав головою: 

― Мені не буде холодно. 

Вона кілька секунд уважно дивилася і затим відповіла: 

― Гаразд. Якщо все ж змерзнеш, наступного разу одягатимешся інакше. 

Парк неподалік од Дому вельми нагадував ліс із багатьма галявинами. Хіба що мав рівніші доріжки і скупчення у випадкових місцях барвінку, тюльпанів, нарцисів та інших квітів, що зазвичай росли на клумбах. Юкі дуже любив парк, завжди сповнений розмаїттям. І йому ніколи не вистачало того часу, коли вони гуляли з матір’ю.  

Вони пройшли крізь арку без воріт і тепер простували головною дорогою, щільно вкритою калюжами. Минувся невеликий гай, і показалося русло вузької річки.  Їхня сім’я мала звичку ходити вглиб парку, на галявину біля самої води. Там верби хилилися так низько, що на їхніх стовбурах можна було сидіти. Юкі вирішив, що неодмінно так і зробить, коли підросте.  

З берега виступав плаский камінь. Мати опустилася на нього, розгортаючи книжку. А Юкі наблизився до ліщини край галявини, з кроною, що тільки розпускалася. Доторкнувся до липкого, крихітного листка. Він полюбляв брати в руки молоде листя, зелені шишки, світлі та м’які ще голочки ялини і вважав їх надзвичайно милими. Юкі уважно розглядав прожилки, дивився, як листок виблискує на сонці.  

Потім його увагу зайняла купка фіалок-метеликів, чиї пелюстки нагадували крильця. Вони були зазвичай бузкового кольору із вкрапленнями синього чи блакитного, траплялися напів-сині і цілком бузкові. Але зараз посеред квіток виокремлювалася одна блакитна. Юкі вона видалася гарною, проте спонукала замислитись. Він кілька хвилин вертівся коло неї, намагаючись зрозуміти, чому ж вона настільки інша? Не дізнавшись, покликав матір. Та, поглянувши, сказала: 

― Тут немає жодної сакральної відповіді. Метелички можуть квітнути блакитним, але рідко. 

― І все ж, чому так сталося? Має бути якась причина. 

― Є, так само, як і в тому, що біля цієї галявини, можливо, виросте ще один ясень, а, можливо, ще один в’яз. У цього, як і у вигляду квіток, є причини, але вони криються настільки глибоко в природі, і мають такі незначущі наслідки, що є для нас просто випадковостями.  

Юкі кивнув ― він зрозумів. Напевно. 

― Але я чув про Долю... Наче вона усе визначає. 

― Безумовно, Доля визначає. Але вона стосується лише важливих речей, аж ніяк не маленьких квітів.  

Він знову подивився на фіалки. Хіба вони аж настільки неважливі? Затим спитав дещо, за що отримав здивований погляд: 

― А інший, рідкісний колір у квітки ― це добре чи погано? 

― І не добре, і не погано. Колір ― лише колір, рідкісний він чи ні. Звісно, існують люди, для яких блакитні чи інші незвичні метелички є знаком удачі. Але як я вже казала, дрібниці не можуть бути волею Долі. Цікаво, що ти це спитав. Колись чув про таке повір’я?  

― Ні.  

― Он як. У тебе ще є запитання? ― додала вона згодом. 

Юкі похитав головою ― зараз йому треба було подумати самому, і мати повернулася до читання. 

Отож, варто запам’ятати ― хтось вважає блакитні метелички щасливим знаком, однак вони не праві. І це просто випадковість.  

Сьогодні він, як і минулі рази, лазив по галявині і коло неї. Іноді завмирав, розглядаючи поламані гілки та одинокі стеблини трав’янистих рослин чи намагаючись видивитися у листі дзвінкоголосих, але невидимих пташок.  

Дорогою назад Юкі поцікавився: 

  ― Коли тато буде вдома? 

― Післязавтра. 

― А ти потім підеш, так? 

― Так, але наступні вихідні ми обидва вдома. 

―Ура, всі разом! А що ми робитимемо?  

Мати стенула плечима. 

― Подумаємо. 

Батько цього разу не зміг піти з ними ― вартував. Хоча батьки пояснювали, що робота Стража є набагато більшим, аніж дійсне несіння варти, все одно користувалися цим словом. Мати теж вартувала, та сьогодні у неї був вихідний. І Юкі знав ― коли виросте, стане Стражем. 

Наступного дня він зайшов до класу, коли той був уже майже повний. До Юкі долітали уривки розмов. Однокласники не звертали особливої уваги на нього: він не належав до жодної компанії, мав непогані оцінки, але не був відмінником, а говорив тихо і нечасто. Юкі наблизився до своєї парти, де сусідка Канна нервово уставилася у свій зошит. Помітивши його, вона стрепенулася і з надією спитала: 

― О, Юкі, а ти зробив домашнє?  

― Так, ― що-що, а завдання на дім він виконував завжди.  ― Дати тобі переписати? 

― Ага, дякую. 

― Будь ласка. 

Юкі дістав зошита, і сусідка миттю застрочила ручкою по паперу. 

― До речі, знаєш, що? ― сказала вона, закінчуючи. ― Поки тебе не було, по класу літала синиця! Ми намагалися її зловити, дехто злякався і тікав від неї, всі кричали, аж поки вчителька не сказала заспокоїтись. Вона прочинила усі вікна, і синиця потім вилетіла сама. 

― Справді? Мені б хотілося її потримати. 

― Мені теж, ― зітхнула Канна.  

Однак перебувати у ґвалті з біганиною Юкі не хотів зовсім. Він і зараз чекав, доки почнеться урок, і стане тихіше. Та нічого, коли-небудь йому пощастить. 

 Продзвенів дзвоник і почалося звичне коло уроку: привітання, перевірка домашнього завдання (тоді сусідка ще раз вдячно усміхнулася), розповідь теми від вчительки і, нарешті, відповідання біля дошки. Чого Юкі не любив, бо тоді навіть прості речі чомусь забирали багато часу на роздуми. На щастя, до дошки визвали похмуро відповідати одного з його однокласників, Шухо.  

― Та я терпіти не можу цю вашу математику! ― нарешті відповівши неправильно, випалив він. ― Нахіба вона взагалі потрібна? 

― По перше, це завдання дуже легке, ― заперечила вчителька. ― По друге, воно є основою, без якої тобі в майбутньому буде складно. Я звісно розумію, що у тебе великі плани, ― із сарказмом додала вона, ― але спочатку треба елементарні знання отримати. Продовжуй. 

Юкі знав, звідки в її голосі сарказм. На початку навчального року цей учень раптом встав посеред уроку і виголосив, наче володіє силою вогню. Учителька підняла одну брову, мабуть, не повіривши, але попросила розповісти детальніше. Шухо казав, що запалювати не може, але вдома за допомогою пасів руками змушував полум’я свічки рухатися і приймати різні форми. 

Тоді клас одноголосно завимагав демонстрації. Свічку в кабінеті знайшли і одразу запалили. Шухо гордо вийшов до вчительского столу і махнув біля свічки рукою . Полум’я дійсно метнувся. 

― От бачите ― доказ, що я буду відмінним Стражем! 

 Хлопчик продовжував робити паси, а вогонь продовжував рухатися. Але на той момент уже було зрозуміло, що... 

― Та він просто так сильно маше руками, що вогонь хитається! ― викрикнула одна дівчинка. ― Це ж зрозуміло! 

― Так, так! ― докинув хтось. Вчителька абсолютно спокійними тоном виснувила.  

― Я маю погодитися з ними. Це звичайна фізика і аж ніяк не сила. Тож сідай, і якщо в найближчому майбутньому робитимеш подібні заяви, ми їх не перевірятимемо.  

Клас засміявся. Учень стояв весь червоний і кидав розпачливо-злі погляди то на однокласників, то на вчительку, то на свічку, але йти не поспішав. 

― Ну гаразд, зараз це може і повітря, але раніше усе мало інакший вигляд! Це справді була сила! Я кажу правду, та перестаньте сміятися!  

Почувся тільки гучніший регіт. А Юкі непокоїло одне ― що, як однокласнику дійсно вдавалося керувати полум’ям? І навіть якщо не вдавалося, але він в це щиро вірив, бо не знав, хіба цей посміх... справедливий? Про це думав він і зараз, згадуючи той день.