Chapter I
— Він мене ненавидить.
Під ногами стелилася лондонська бруківка. Я йшла, мало не притискаючись до рядочку будинків, що виляв, як скручувалася вулиця.
— І чому ти сюди ходиш? В'єві, відповідай же!
Повз мене пролетіла карета, забризкавши брудом поділ і так почорнілого плаття. Генрієтта поряд зі мною жахнулася, наче від змії, а потім безпорадно подивилася на мене.
Я схопила її за руку та пішла вперед.
— Мовчи.
— Не закривай мені рота! — ледь не запищала вона. Я притулилася до стіни у вузькому проході між двома будинками, куди навіть денне світло не могло протиснутися. У ніс вдарив сильний запах алкоголю та нечистот.
— Ні, Ті, мовчи, інакше пошкодуєш. Якщо ти не зрозуміла, вони розмовляють зовсім не так, як ти звикла. І навіть за одним словом взнають, що ти аристократка.
Я поклала руки їй на плечі і зрозуміла, що вона тремтить. О небеса, нагадайте мені ніколи більше не піддаватися на її вмовляння.
Я відчула себе знову так, як два роки тому — ніби я схилилася над морською прірвою, яка була готова простягнути свої щупальця і стягнути мене вниз. Серце тріпотіло всередині, хотілося вистрибнути з провулка в сірий лондонський день на мокру бруківку і бігти додому. Але я не рушила з місця.
— Тобі справді краще піти, Ті. Таким, як ти, тут не місце.
— А ти чим відрізняєшся від мене? З чого ти взяла, що тут є місце для тебе? — вона провела долонею по голові, ніби хотіла розчесати волосся, сховане під чепчиком.
З дверей в кінці провулка випливло двоє людей, погойдуючись і зовсім нетвердо стоячи на ногах. Вони підтримували одне одного за плечі. Зсередини почувся нестримний регіт і стукіт падаючих меблів, наче всередині все переверталося верх дном.
— У нас справді мало часу. Менше години перед тим, як темрява впаде. І тоді ми точно заблукаємо в цьому забутому Богом місці, — сказала я і відчула, як холод проникає під одяг.
«Ти тут уже не вперше, В'єві».
— Я за тобою.
Ті відпустила мою руку, і я, трохи знітившись, підійшла до низьких дверей паба, розчинених навстіж. Усередині панував хаос, крики, шум, регіт, на підлогу лився алкоголь різних видів та ціни. Стук дерев'яних кухлів об столи, пересування бочок, голоси — все зливалося в шалену какофонію після спокійних вулиць Лондона. Мене штовхнули, хтось зачепив плечем, а потім я відчула чиюсь руку у себе на спині. Подумки абстрагувавшись від усього, я поповзла вперед. Ті чіплялася за вузол ззаду. Свічки залишали плями на стінах, поки весь задушливий простір тонув у темряві. Було так гидко від цих брудних моряків та звичайних бідняків, що звивалися, підхоплені у вогні сп'яніння, що я ледь не зіщулилася ще більше.
Коли я дісталася до Біллі, відчула несподіване полегшення, ніби Ті позаду перестала мене душити і майже тягнути назад.
— Рейвен!
Він потягнувся до мене, його рукав порваної сорочки задерся, оголивши знак двох схрещених кісток.
Пірат.
Ті відтягла тканину моєї сукні на спині, закликаючи тікати. Я буквально відчувала, як вона тремтіла, але не рушила з місця, посміхнувшись Огрядному Біллі.
— На місці?
Біллі примружився, ніби примарне світло сліпило його, а потім скривив обличчя.
— Не в настрої.
— Це легко виправляється.
— Тоді це заняттячко для тебе, — він нахилився вперед, мало не лягаючи на стійку. — А що то за кішечка тиснеться до тебе?
Я обхопила зап'ястя Ті, але та навіть не рушила, наче скам'яніла.
— Помічниця.
— Дуже тендітна, — скривився Біллі і плеснув у велику кружку якесь пійло.
— Те саме ти казав про мене вперше. Чи пам'ять відбило?
Темне від тіней свічок обличчя спохмурніло. Він підсунув до мене три кухлі, всередині яких щось пінилося.
— Три, сім і чотири. Працюй.
— Наче я тут ще щось роблю, — буркнула я, дала в руки Ті один кухоль і наказала слідувати. Кузина ніби на кілька років молодшою стала від страху.
— Ти не казала, що тут орудують пірати, — прошепотіла вона прямо мені у вухо, аби я точно почула. — Нас за це повісять, Женев'єво.
Я розносила кухлі, навіть не дивлячись на тих, хто їх забирав. З кожною секундою, що покривалася масними плямами світла свічок, я відчувала, що стає все легше і легше. Ноги самі несли мене між бочок, простягнутих рук і ніг, схилених між собою тіл.
— Не повісять, якщо не взнають, що то були ми.
— Ага, у тебе ж не вистачило глузду хоч інше ім'я собі вигадати.
Я намотувала кола по пабу, наче нічого незвичного тут не було. Кухлі з глухим стуком зустрічалися з поверхнею столів, я відчувала, як стає жарко.
Я повернулась до неї обличчям, на якому танцювали відблиски темряви та свічок.
— Це у мене не вистачило глузду не брати тебе з собою.
Ті розкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але я пішла вперед, подалі від кузини.
— У мене мало часу, Біллі. Пів години до того, як впаде темрява, тому давай вже проводь мене, — впала я на бочку поряд зі столом і обперлася об дерев'яну стіну, навіть не думаючи про те, що вона далека від поняття чистоти.
Біллі поглянув на мене спідлоба, кинув ганчірку і махнув рукою. Я зістрибнула на підлогу й шмигнула за ним у темний коридор, в кінці якого біля низьких дверей сяяла єдина свічка.
Люди сиділи просто на підлозі в рядочок, спершись спинами на трохи прогнилі дошки стін, і гиготіли. Я намагалася ступати обережно, але всякий раз зачіпала чиюсь ногу.
Біллі зупинився біля дверей. Вогник свічки стрибнув вгору, а потім вбік, лизнувши стіну. Помаранчеві тіні миготіли на його обличчі.
— Тільки недовго, я казав, що він не у настрої, — він перевів погляд на Ті, що вчепилася тонкими пальцями в мій лікоть. — Помічниця з тобою йде? — він зняв очі вгору. — Так труситься, ніби її тут вбивають. Вона ж старша за тебе, Рейвен, чи не так?
Я невпевнено кивнула, а потім взялася за клямку і потягнула на себе.
У обличчя війнуло несподіваним теплом і запахом водоростей. Всередині було ще темніше, ніж у самому пабі, хоча на стінах все ще витанцьовували вогники. Посередині вп'ялася в стелю балка, а біля неї стояла бочка. На ній я вглянула обриси капелюха, обвішаного всілякими пір'їнами.
— Капітане? — несміливо промовила я, зупиняючись посеред кімнати і глибоко вдихаючи запах моря.
— Чого тобі?
Капітан вийшов з куту так тихо, що я й не одразу помітила, як дзвенять монети у нього у кишенях, як рипить підлога від кожного його кроку.
Я випросталась і ковтнула слину. Він махнув рукою, повертаючись до мене боком.
— Знаю, чого прийшла. Як завжди — історія! Як довго ще мені годувати тебе казками?
— Доки мені не стане нудно.
— Тобі ніколи не стане нудно, — крякнув він й підійшов ближче, — бо ти не віриш, що це казки.
— Значить, ви гарний оповідач, Капітане.
Він скривився й сів, поглядуючи на мене невдоволеним поглядом. Тяжке повітря снувало моїм тілом, темрява заледве розривалася червонуватими спалахами. Занадто затишно для піратської хижки.
— Чого тобі не вистачає, Рейвен? Чого ти сюди ходиш, чого випитуєш про море?
Я сковтнула в'язку слину і завела руки за спину.
— Море то просто моя стихія, капітане.
— То чого ти ще не там? — сказав він, і світло осяяло його постать. — Чого швендяєш туди-сюди? Тобі тут не місце, Рейвен. Ти не маєш розносити кухлі піратам, які потім захмеліло падають до твоїх ніг.
— У мене немає вибору, капітане, — рівним голосом відповіла я. — Це єдине, що я вмію.
— Не обмежуй себе і не дозволяй іншим обмежити тебе. Не вигадуй ще більше рамок. Їх до тебе вигадало суспільство. Розносити кухлі...це не єдине, що ти вмієш. Ти прийшла в звітшалий паб до піратів після розкоші палаців, аби послухати казок, — він гмикнув, а мені по спині сипонуло жаром. Але спитати, звідки він все це знає, я не наважувалася. Язик не повертався у роті. — Казки до добра не доведуть. Ти просто ще не знаєш, наскільки боляче розбиваються ілюзії об реальність. А тепер геть! Ніяких більше казок, дівчисько.
Я жахнулася назад, але не пішла. Язик ковзнув по сухих губах.
— Це не казки. Про все, що ви мені розповідали, я читала в книжках. Мені мій тато...
— Твої батьки мертві, Рейвен, — відрізав він, — не роби їх жертву марною, забирайся геть. І ніколи не повертайся.
Я відчула, як всередині все скам'яніло. Вогники вже здавалися холодними та непривітними, темрява безпросвітньою. Думати про те, чому капітан так вчиняє, я не хотіла. Якщо він так каже, значить, хай каже.
Я схопила Ті за руку и вирівняла спину.
— Якщо вам так стане легше, капітане, я ніколи не зроблю жертву своїх батьків марною. Ваші казки були одним із нагадувань про неї. Вдячність за те, що розповідали мені правду, видаючи її за брехню.
Я з кривою усмішкою на устах присіла в реверансі, відчинила двері і вилетіла у вузький коридор, де пахло ромом і брудом. У спину вдарилося лише моє ім'я, викрикнуте спересердя і зі злістю.
Капітан був старим піратом. Вже давно кинув свою справу і не виходив у море. Його улюбленою справою було лякати молодих моряків такими ось «казочками». Я приходила сюди тільки заради них, бо про море мені розповідав тато. Здавалося, я щоразу поверталася назад, у минуле, коли я жила ще у Франції з батьками. Коли я була найщасливішою.
— В'єві, зупинися, — Ті смикнула мене за рукав, і я зупинилася ледь не посеред вимощеної бруківкою вулиці, тяжко дихаючи. Тіло стрясали дрижаки. Злість лізла під шкірою, звивалася змією.
— Повертаємося додому, Генрієтто. І ні слова про те, що тільки що відбулося.
Я ковтнула холодного повітря і пішла вперед, стиснувши в кулаках тканину брудної сукні.
— Ні, ти поясни мені! Ти розізлилася лише тому, що цей старигань відмовився тобі розповідати казки?
«На дні морському поховані такі скарби, які тобі не снилися...»
— Ні. Не питай про те, чого не розумієш.
«Затоплені кораблі ховають таємниці, від яких стає моторошно...»
— Як я можу зрозуміти, якщо ти нічого не пояснюєш? Женев'єво!
«Колодязь води життя...»
— Відчепися, Ті! Ми зараз прийдемо додому, і ти забудеш про все, що тут відбувалося, ясно?
«Цілющий поцілунок русалки...»
Ті вип'ятила губу вперед і пішла вперед, не кажучи ні слова. Я подумала лише про те, що так навіть краще. Хоча легше від сварки з кузиною не стало.
«Дерево із золотими плодами, що росте на дні моря...»
Ті побігла через сад до дверей, які вели на кухню. У такий час там не мало нікого бути. Якщо і зустрінемо кого, то питати ніхто нічого не стане.
— Ті, не біжи! — крикнула я їй услід, але тільки почула, як скрипнули двері. Я швидко побігла за нею. — Ну ти що, злишся?
Я зачинила двері і наткнулася на Ті, яка зробила лише кілька кроків вперед.
— Щось сталося?
Попри мою впевненість у тому, що на кухні нікого не мало бути, тут було людей з десятеро. Вони не одразу помітили нашу присутність, тому я швидко штовхнула Ті у спину.
— Схоже, у нас гості, — прошепотіла вона, я відчула, як від різкого тепла по шкірі поповзли сирітки.
— Гості? Смієшся? Дядько сказав би.
Ми вибігли з кухні, стараючись ні на кого не дивитися. На виході зняли взуття і побігли на другий поверх, оминаючи освітлені місця. Зненацька звідкілясь почулися голоси та стриманий сміх. На секунду ми затрималися, а потім ще швидше побігли по сходах. Хто б не наніс нам такий пізній візит, мені не хотілося цього знати.
Я кинула вслід Ті побажання гарних снів і прошмигнула за двері власної кімнати, одразу притулившись до них спиною, аби точно знати, що ломитися до мене ніхто не стане. Під очима пекло, хоча тут панував напівморок, горіла лише одна свічка в канделябрі, витягнувшись тонким вогником.
— От і все.
Я відліпилася від дверей і почала виламувати руки, намагаючись зняти трикляте брудне плаття. Воно було простим, простіше нікуди, але щоразу у мене були якісь проблеми. Коли воно впало під моїми ногами, я видихнула з насолодою.
— Місс, — в двері постукала, а потім сунулася Еліза. — Вам краще?
Я завмерла у напівоберті, ногою відкинувши плаття за ліжко.
— Так. Набери мені води у ванну, будь ласка.
Еліза не поворухнулася, а тільки завмерла на порозі, ледь не притулившись до білих дверей, які у тьмяному світлі здавалися заледве сірими.
— Щось не так?
— Вас просять, — вона стенула плечима, наче хотіла скинути всю провину на всесвіт. — Місс Генрієтта вже там.
«Міс Генрієтта напрочуд швидко вдягається».
— Хіба ти їм не сказала, що я хвора? — миролюбиво спитала я, сідаючи у крісло.
— Звичайно, місс, одразу ж, — Еліза трошки піддалась вперед, але потім знову завмерла. — Та вони не зважали. Бажають бачити вас.
— «Вони» це... — я зіщулила очі, ліниво приховуючи свою цікавість. Еліза за словом у кишеню не полізла.
— Герцог Корнуольский. Я чула, що у нього тут великі плани.
Я махнула рукою, не зважаючи на те, що вже було готове зірватися з язика Елізи.
— Скажи їм, що я вже сплю. Надто глибоким сном, аби мене можна було розбудити, — сказала я, дивлячись на книгу на столику. Потерта обкладинка, що колись була насиченого синього кольору, тепер нагадувала шмаття, але це робило її тільки ще ціннішою.
«Таїни чорного моря».
Я видихнула і перевела погляд на стіну, де витанцьовували тіні від вогнику свічки.
— Йди, Елізо.
— Але вода...
— Давай швиденько. Скажеш, що намагалася мене розбудити, але все було марно. Герцогиня Рейвенська спить безпробудним сном.
Еліза нічого не відповіла на мої слова. Я себе величала «герцогинею Рейвенською» лише тоді, коли варто було довести самій собі, що я чогось варта.
Навіть якщо я цього позбавлена. Варто було нагадати, що я досі я — не герцогиня, проте дочка герцога. Хіба цього мало?
Еліза, набравши води, зникла. Мені конче треба було побути самій. До завтра, коли я знову зустрінуся з дядечком, тітонькою, Ті та Генрі за одним столом.
Я їм чужа і навіть не намагалася стати ріднішою. Дядько успадкував все моє — багатство, землі, титул. Далі його отримає мій кузен Генрі. Не я.
З усієї сили я стисла підлокітники крісла, що відчула біль у кожній клітинці.
Доживи до завтра, Женев'єво. Ще один день, я тебе благаю.
Під ногами стелилася лондонська бруківка. Я йшла, мало не притискаючись до рядочку будинків, що виляв, як скручувалася вулиця.
— І чому ти сюди ходиш? В'єві, відповідай же!
Повз мене пролетіла карета, забризкавши брудом поділ і так почорнілого плаття. Генрієтта поряд зі мною жахнулася, наче від змії, а потім безпорадно подивилася на мене.
Я схопила її за руку та пішла вперед.
— Мовчи.
— Не закривай мені рота! — ледь не запищала вона. Я притулилася до стіни у вузькому проході між двома будинками, куди навіть денне світло не могло протиснутися. У ніс вдарив сильний запах алкоголю та нечистот.
— Ні, Ті, мовчи, інакше пошкодуєш. Якщо ти не зрозуміла, вони розмовляють зовсім не так, як ти звикла. І навіть за одним словом взнають, що ти аристократка.
Я поклала руки їй на плечі і зрозуміла, що вона тремтить. О небеса, нагадайте мені ніколи більше не піддаватися на її вмовляння.
Я відчула себе знову так, як два роки тому — ніби я схилилася над морською прірвою, яка була готова простягнути свої щупальця і стягнути мене вниз. Серце тріпотіло всередині, хотілося вистрибнути з провулка в сірий лондонський день на мокру бруківку і бігти додому. Але я не рушила з місця.
— Тобі справді краще піти, Ті. Таким, як ти, тут не місце.
— А ти чим відрізняєшся від мене? З чого ти взяла, що тут є місце для тебе? — вона провела долонею по голові, ніби хотіла розчесати волосся, сховане під чепчиком.
З дверей в кінці провулка випливло двоє людей, погойдуючись і зовсім нетвердо стоячи на ногах. Вони підтримували одне одного за плечі. Зсередини почувся нестримний регіт і стукіт падаючих меблів, наче всередині все переверталося верх дном.
— У нас справді мало часу. Менше години перед тим, як темрява впаде. І тоді ми точно заблукаємо в цьому забутому Богом місці, — сказала я і відчула, як холод проникає під одяг.
«Ти тут уже не вперше, В'єві».
— Я за тобою.
Ті відпустила мою руку, і я, трохи знітившись, підійшла до низьких дверей паба, розчинених навстіж. Усередині панував хаос, крики, шум, регіт, на підлогу лився алкоголь різних видів та ціни. Стук дерев'яних кухлів об столи, пересування бочок, голоси — все зливалося в шалену какофонію після спокійних вулиць Лондона. Мене штовхнули, хтось зачепив плечем, а потім я відчула чиюсь руку у себе на спині. Подумки абстрагувавшись від усього, я поповзла вперед. Ті чіплялася за вузол ззаду. Свічки залишали плями на стінах, поки весь задушливий простір тонув у темряві. Було так гидко від цих брудних моряків та звичайних бідняків, що звивалися, підхоплені у вогні сп'яніння, що я ледь не зіщулилася ще більше.
Коли я дісталася до Біллі, відчула несподіване полегшення, ніби Ті позаду перестала мене душити і майже тягнути назад.
— Рейвен!
Він потягнувся до мене, його рукав порваної сорочки задерся, оголивши знак двох схрещених кісток.
Пірат.
Ті відтягла тканину моєї сукні на спині, закликаючи тікати. Я буквально відчувала, як вона тремтіла, але не рушила з місця, посміхнувшись Огрядному Біллі.
— На місці?
Біллі примружився, ніби примарне світло сліпило його, а потім скривив обличчя.
— Не в настрої.
— Це легко виправляється.
— Тоді це заняттячко для тебе, — він нахилився вперед, мало не лягаючи на стійку. — А що то за кішечка тиснеться до тебе?
Я обхопила зап'ястя Ті, але та навіть не рушила, наче скам'яніла.
— Помічниця.
— Дуже тендітна, — скривився Біллі і плеснув у велику кружку якесь пійло.
— Те саме ти казав про мене вперше. Чи пам'ять відбило?
Темне від тіней свічок обличчя спохмурніло. Він підсунув до мене три кухлі, всередині яких щось пінилося.
— Три, сім і чотири. Працюй.
— Наче я тут ще щось роблю, — буркнула я, дала в руки Ті один кухоль і наказала слідувати. Кузина ніби на кілька років молодшою стала від страху.
— Ти не казала, що тут орудують пірати, — прошепотіла вона прямо мені у вухо, аби я точно почула. — Нас за це повісять, Женев'єво.
Я розносила кухлі, навіть не дивлячись на тих, хто їх забирав. З кожною секундою, що покривалася масними плямами світла свічок, я відчувала, що стає все легше і легше. Ноги самі несли мене між бочок, простягнутих рук і ніг, схилених між собою тіл.
— Не повісять, якщо не взнають, що то були ми.
— Ага, у тебе ж не вистачило глузду хоч інше ім'я собі вигадати.
Я намотувала кола по пабу, наче нічого незвичного тут не було. Кухлі з глухим стуком зустрічалися з поверхнею столів, я відчувала, як стає жарко.
Я повернулась до неї обличчям, на якому танцювали відблиски темряви та свічок.
— Це у мене не вистачило глузду не брати тебе з собою.
Ті розкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але я пішла вперед, подалі від кузини.
— У мене мало часу, Біллі. Пів години до того, як впаде темрява, тому давай вже проводь мене, — впала я на бочку поряд зі столом і обперлася об дерев'яну стіну, навіть не думаючи про те, що вона далека від поняття чистоти.
Біллі поглянув на мене спідлоба, кинув ганчірку і махнув рукою. Я зістрибнула на підлогу й шмигнула за ним у темний коридор, в кінці якого біля низьких дверей сяяла єдина свічка.
Люди сиділи просто на підлозі в рядочок, спершись спинами на трохи прогнилі дошки стін, і гиготіли. Я намагалася ступати обережно, але всякий раз зачіпала чиюсь ногу.
Біллі зупинився біля дверей. Вогник свічки стрибнув вгору, а потім вбік, лизнувши стіну. Помаранчеві тіні миготіли на його обличчі.
— Тільки недовго, я казав, що він не у настрої, — він перевів погляд на Ті, що вчепилася тонкими пальцями в мій лікоть. — Помічниця з тобою йде? — він зняв очі вгору. — Так труситься, ніби її тут вбивають. Вона ж старша за тебе, Рейвен, чи не так?
Я невпевнено кивнула, а потім взялася за клямку і потягнула на себе.
У обличчя війнуло несподіваним теплом і запахом водоростей. Всередині було ще темніше, ніж у самому пабі, хоча на стінах все ще витанцьовували вогники. Посередині вп'ялася в стелю балка, а біля неї стояла бочка. На ній я вглянула обриси капелюха, обвішаного всілякими пір'їнами.
— Капітане? — несміливо промовила я, зупиняючись посеред кімнати і глибоко вдихаючи запах моря.
— Чого тобі?
Капітан вийшов з куту так тихо, що я й не одразу помітила, як дзвенять монети у нього у кишенях, як рипить підлога від кожного його кроку.
Я випросталась і ковтнула слину. Він махнув рукою, повертаючись до мене боком.
— Знаю, чого прийшла. Як завжди — історія! Як довго ще мені годувати тебе казками?
— Доки мені не стане нудно.
— Тобі ніколи не стане нудно, — крякнув він й підійшов ближче, — бо ти не віриш, що це казки.
— Значить, ви гарний оповідач, Капітане.
Він скривився й сів, поглядуючи на мене невдоволеним поглядом. Тяжке повітря снувало моїм тілом, темрява заледве розривалася червонуватими спалахами. Занадто затишно для піратської хижки.
— Чого тобі не вистачає, Рейвен? Чого ти сюди ходиш, чого випитуєш про море?
Я сковтнула в'язку слину і завела руки за спину.
— Море то просто моя стихія, капітане.
— То чого ти ще не там? — сказав він, і світло осяяло його постать. — Чого швендяєш туди-сюди? Тобі тут не місце, Рейвен. Ти не маєш розносити кухлі піратам, які потім захмеліло падають до твоїх ніг.
— У мене немає вибору, капітане, — рівним голосом відповіла я. — Це єдине, що я вмію.
— Не обмежуй себе і не дозволяй іншим обмежити тебе. Не вигадуй ще більше рамок. Їх до тебе вигадало суспільство. Розносити кухлі...це не єдине, що ти вмієш. Ти прийшла в звітшалий паб до піратів після розкоші палаців, аби послухати казок, — він гмикнув, а мені по спині сипонуло жаром. Але спитати, звідки він все це знає, я не наважувалася. Язик не повертався у роті. — Казки до добра не доведуть. Ти просто ще не знаєш, наскільки боляче розбиваються ілюзії об реальність. А тепер геть! Ніяких більше казок, дівчисько.
Я жахнулася назад, але не пішла. Язик ковзнув по сухих губах.
— Це не казки. Про все, що ви мені розповідали, я читала в книжках. Мені мій тато...
— Твої батьки мертві, Рейвен, — відрізав він, — не роби їх жертву марною, забирайся геть. І ніколи не повертайся.
Я відчула, як всередині все скам'яніло. Вогники вже здавалися холодними та непривітними, темрява безпросвітньою. Думати про те, чому капітан так вчиняє, я не хотіла. Якщо він так каже, значить, хай каже.
Я схопила Ті за руку и вирівняла спину.
— Якщо вам так стане легше, капітане, я ніколи не зроблю жертву своїх батьків марною. Ваші казки були одним із нагадувань про неї. Вдячність за те, що розповідали мені правду, видаючи її за брехню.
Я з кривою усмішкою на устах присіла в реверансі, відчинила двері і вилетіла у вузький коридор, де пахло ромом і брудом. У спину вдарилося лише моє ім'я, викрикнуте спересердя і зі злістю.
Капітан був старим піратом. Вже давно кинув свою справу і не виходив у море. Його улюбленою справою було лякати молодих моряків такими ось «казочками». Я приходила сюди тільки заради них, бо про море мені розповідав тато. Здавалося, я щоразу поверталася назад, у минуле, коли я жила ще у Франції з батьками. Коли я була найщасливішою.
— В'єві, зупинися, — Ті смикнула мене за рукав, і я зупинилася ледь не посеред вимощеної бруківкою вулиці, тяжко дихаючи. Тіло стрясали дрижаки. Злість лізла під шкірою, звивалася змією.
— Повертаємося додому, Генрієтто. І ні слова про те, що тільки що відбулося.
Я ковтнула холодного повітря і пішла вперед, стиснувши в кулаках тканину брудної сукні.
— Ні, ти поясни мені! Ти розізлилася лише тому, що цей старигань відмовився тобі розповідати казки?
«На дні морському поховані такі скарби, які тобі не снилися...»
— Ні. Не питай про те, чого не розумієш.
«Затоплені кораблі ховають таємниці, від яких стає моторошно...»
— Як я можу зрозуміти, якщо ти нічого не пояснюєш? Женев'єво!
«Колодязь води життя...»
— Відчепися, Ті! Ми зараз прийдемо додому, і ти забудеш про все, що тут відбувалося, ясно?
«Цілющий поцілунок русалки...»
Ті вип'ятила губу вперед і пішла вперед, не кажучи ні слова. Я подумала лише про те, що так навіть краще. Хоча легше від сварки з кузиною не стало.
«Дерево із золотими плодами, що росте на дні моря...»
Ті побігла через сад до дверей, які вели на кухню. У такий час там не мало нікого бути. Якщо і зустрінемо кого, то питати ніхто нічого не стане.
— Ті, не біжи! — крикнула я їй услід, але тільки почула, як скрипнули двері. Я швидко побігла за нею. — Ну ти що, злишся?
Я зачинила двері і наткнулася на Ті, яка зробила лише кілька кроків вперед.
— Щось сталося?
Попри мою впевненість у тому, що на кухні нікого не мало бути, тут було людей з десятеро. Вони не одразу помітили нашу присутність, тому я швидко штовхнула Ті у спину.
— Схоже, у нас гості, — прошепотіла вона, я відчула, як від різкого тепла по шкірі поповзли сирітки.
— Гості? Смієшся? Дядько сказав би.
Ми вибігли з кухні, стараючись ні на кого не дивитися. На виході зняли взуття і побігли на другий поверх, оминаючи освітлені місця. Зненацька звідкілясь почулися голоси та стриманий сміх. На секунду ми затрималися, а потім ще швидше побігли по сходах. Хто б не наніс нам такий пізній візит, мені не хотілося цього знати.
Я кинула вслід Ті побажання гарних снів і прошмигнула за двері власної кімнати, одразу притулившись до них спиною, аби точно знати, що ломитися до мене ніхто не стане. Під очима пекло, хоча тут панував напівморок, горіла лише одна свічка в канделябрі, витягнувшись тонким вогником.
— От і все.
Я відліпилася від дверей і почала виламувати руки, намагаючись зняти трикляте брудне плаття. Воно було простим, простіше нікуди, але щоразу у мене були якісь проблеми. Коли воно впало під моїми ногами, я видихнула з насолодою.
— Місс, — в двері постукала, а потім сунулася Еліза. — Вам краще?
Я завмерла у напівоберті, ногою відкинувши плаття за ліжко.
— Так. Набери мені води у ванну, будь ласка.
Еліза не поворухнулася, а тільки завмерла на порозі, ледь не притулившись до білих дверей, які у тьмяному світлі здавалися заледве сірими.
— Щось не так?
— Вас просять, — вона стенула плечима, наче хотіла скинути всю провину на всесвіт. — Місс Генрієтта вже там.
«Міс Генрієтта напрочуд швидко вдягається».
— Хіба ти їм не сказала, що я хвора? — миролюбиво спитала я, сідаючи у крісло.
— Звичайно, місс, одразу ж, — Еліза трошки піддалась вперед, але потім знову завмерла. — Та вони не зважали. Бажають бачити вас.
— «Вони» це... — я зіщулила очі, ліниво приховуючи свою цікавість. Еліза за словом у кишеню не полізла.
— Герцог Корнуольский. Я чула, що у нього тут великі плани.
Я махнула рукою, не зважаючи на те, що вже було готове зірватися з язика Елізи.
— Скажи їм, що я вже сплю. Надто глибоким сном, аби мене можна було розбудити, — сказала я, дивлячись на книгу на столику. Потерта обкладинка, що колись була насиченого синього кольору, тепер нагадувала шмаття, але це робило її тільки ще ціннішою.
«Таїни чорного моря».
Я видихнула і перевела погляд на стіну, де витанцьовували тіні від вогнику свічки.
— Йди, Елізо.
— Але вода...
— Давай швиденько. Скажеш, що намагалася мене розбудити, але все було марно. Герцогиня Рейвенська спить безпробудним сном.
Еліза нічого не відповіла на мої слова. Я себе величала «герцогинею Рейвенською» лише тоді, коли варто було довести самій собі, що я чогось варта.
Навіть якщо я цього позбавлена. Варто було нагадати, що я досі я — не герцогиня, проте дочка герцога. Хіба цього мало?
Еліза, набравши води, зникла. Мені конче треба було побути самій. До завтра, коли я знову зустрінуся з дядечком, тітонькою, Ті та Генрі за одним столом.
Я їм чужа і навіть не намагалася стати ріднішою. Дядько успадкував все моє — багатство, землі, титул. Далі його отримає мій кузен Генрі. Не я.
З усієї сили я стисла підлокітники крісла, що відчула біль у кожній клітинці.
Доживи до завтра, Женев'єво. Ще один день, я тебе благаю.
Коментарі