Здавалося, сонячне проміння мерехтіло під ногами. Я нагнулася, зачерпнула рукою гарячий пісок, що одразу посипався між пальцями. В ноги пекло.

Я ступила кілька кроків вперед і вгляділась в місто, що нечітко виднілося у розплавленому повітрі. Ніби зведене з пісків і пісками засипане. Внизу з дюни спускався караван. Я оглянулася назад. Нічого. Навіть найменшого натяку на те, що там щось існує.

Від яскраво палаючого на небі сонця боліли очі. Воно ніби закривало собою весь світ. Лише примарне місто похитувалося серед пустелі.

Я почала спускатися. Йти було важко, тому я навіть не намагалася прискоритися. Все ніби пропливало уві сні, в чудернацькому сновидінні, де ось-ось з-під цих пісків виплигне здоровецький змій і поглине все.

З легень вирвалося не повітря, а заледве чи не якась розпечена лава. Чорне волосся, що було розкидане у мене по плечах, посіріло від білувато-жовтого піску.

В горлі запершило, я зупинилася і закашлялася. Провела язиком по сухим губам, які потріскались. Перед очима все вкотре попливло, захиталося, наче я була на кораблі серед безмежних пісків. Повітря навіть було боляче вдихати.

Хотілося всістися на верблюда і просто нічого не робити. Але у мене не було нічого. Не кажучи вже про верблюдів.

Місто почалося якось зненацька. Не встигла я навіть помітити, як зустрілися перші будинки, вузенькі вулички — і все у жовтому, піщаному кольорі. Я йшла не поспішаючи. Ближче до центру люду ставало все більше, торговці тулилися під стінами, голосно вигукуючи щось, що більше скидувалося на прокляття, що ось-ось мало впасти на голови бідних людей.

В тіні стало легше. Я сховала волосся та половину обличчя і пошарила у кишенях, чи не завалялося там чого. Спека, здавалося, прожарила у мені дірку. Коли нарешті зрозуміла, що там порожньо, як у мене в житті, ледь не розплакалася. Хотілося проклинати весь світ в рядочку з торговцями.

В голову вдарила думка, що я нестерпно хочу їсти. Хоч щось вкинути до рота.

Може, вийде вкрасти?

Я розсердилася сама на себе і гнівно відкинула цю думку. Вкрасти! Я не злодюжка! Хто завгодно, що завгодно, але не крадійка.

Натовп людей так зненацька захлеснув мене, що я й не помітила, як стала не йти, а продиратися вперед. Дихати стало ще тяжче через тісноту, від кількості людей горло стисла нудота.

Тут натовп похитнувся, наче величезна й непереборна морська хвиля, й мене штовхнуло вбік до ятки якогось товстенного торговця з замотаним на голові тюрбаном. Добре, що не перука, як у дядька, бо було б дивно, якби замість вибачень, я б почала сміятися. Торговець був товстішим і, певно, ширшим за свою ятку. Коли я гарненько впала на його яблука, він спочатку розгублено поглядів на мене, а потім завищав не своїм голосом:

— Крадійка!

Його щоки, що розклалися ледь не на плечах, розчервонілися. Я скочила з яблук, потираючи забиті коліна та долоні.

— Що?

— Вона хотіла вкрасти мої яблука!

— Вибачте, я не... — моє лепетіння він або не чув, або не розумів. Торговець стрясався так, ніби їхав верхи. Його очі ледь не випадали з орбіт. Невже я така страшна, що він так злякався?

— Я нічого не хотіла! Розумієте? — я затнулася, вдихнула побільше пропеченого повітря. Час тікати. Час рятувати свої кістки, поки їх не віддали на поживу місцевим бездомним псам.

Я прорізала натовп так швидко, що люди самі розходилися переді мною і пропускали, навіть не намагаючись схопити. Кілька разів відчула, як хтось торкнувся моїх зап'ясть, але я різко вибрикувалася і бігла далі. За мною, ніби поганеньке ехо, гнався викрик «Крадійка! Хапайте крадійку, бо вкраде щось і у вас!».

Коли я звернула в ще один поворот, який майже нічим не відрізнявся від минулих — такий ж піщано-набридливий — мої ноги ледь не підломалися від утоми. Певна, моє тіло колись прокляне мене за це. І за мої походи в паб.

Лише на секунду я дозволила собі оглянутися й помітила, що за мною женеться навіть не двоє чи троє людей, а чи не ціла гвардія. Страх заколотив кулаками по грудній клітині.

Божечко, врятуй мене, будь ласка.

Певно, той торговець добряче їм потім заплатить. В той момент я була ладна дякувати всім силам, які вдягли мене не у величезну сукню, а в щось практичніше. Але розглядати вбрання саме зараз було б по-дурному. Зручно бігти — я щаслива.

Зненацька, коли я ледь не впала на землю, влетівши у вузеньку, наче потічок, вуличку, переді мною стрибнув якийсь хлопець, прудко подолав кілька дерев'яних сходинок на дах, де зяяла невеличка дірка, добре схована за листям дерева. Тоді він повернувся до мене і простягнув руку.

— Залітай, пташко.

Думати не було часу. Я схопилася за його суху долоню. Мої змокрілі пальці ледь не висковзнули.

— Та швидше, я ж не час зупинив.

Всередині на даху було сухо, деінде вслано сіном. Я захекалась, тому лише лежала на спині і важко дихала.   Юнак обережно виглядував із дірки, напружено спостерігаючи за вузенькою вуличкою.

— Тихіше, Рейвен, ти надто голосно дихаєш.

— Ну вибач, не тебе тут крадієм назвали і погналися... чекай, Рейвен? — я привстала, і він трошки обернувся до мене. — Звідки ти знаєш? Хто ти такий? І де я?

Рука потягнулася до звичного місця, же я ховала кинджал, але там, звісно, нічого не було.

— Я тільки-но врятував тобі життя, — він кинув мені через плече яблуко, — навіть двічі. А де ти, то не мені знати. Це ж твій сон.

— Сон? — повторила я, скрививши лице. Ось воно що. — О, дай вгадаю, ти той пірат. Ти мені снишся.

Юнак всміхнувся, наче спостерігав за дитиною.

— Це місце також має бути тобі відомим. Як і он та дівчинка, — він тицьнув пальцем вниз, і я перехилилася через вхід.

Час зупинив свій хід. Все замовкло, зникло, розчинилося в ефемерному небутті, як і фігурка під деревом. Віддалені голоси замовкли, світ захитався, знову і знову виринаючи серед бурхливих піщаних вод.

— Кліо, — видихнула я разом з повітрям. Легені спорожніли. — Кліо, стій на місці і навіть не думай кудись ворухнутись. Благаю тебе, Кліо.

Чорнява маківка сховалася під листям. До вух долетів лише звук дзвінкого сміху, який одразу ж вдарив по серцю найболючіше.

— Гей, стій, Пташко, — пірат схопив мене за зап'ястя та прибив поглядом сірих очей. — Куди це ти зібралася?

«До Кліо, телепню. Навіть якщо це сон. О небеса, лише сон!»

— І не кажи, що не знаєш, хто вона і чому я йду.

— Твоя молодша сестричка. Трагічно загибла, коли їй було скільки? Не підкажеш, Рейвен?

— Шість, — скрипнула я, наче стара дерев'яна хвіртка.

— І саме вона — причина твоїх дурощів. А ти — причина того, що вона тут. Які все ж таки гарні у тебе ілюзії.

Я сильніше вчепилася в перекладину. Мене тягло до низу, наче хтось прив'язав мотузкою. Серце вже давно упало на піщану землю й кровило там. Хотілося бігти, бігти за сестрою, благаючи її пробачити мені.

І передати батькам, що я їх люблю. І ніколи не підведу ще раз.

— Ти сам сказав, що це сон. Певно, що моя сестра може мені наснитися.

— Так. Але ти досі водиш сама себе за ніс. Думаєш, що зможеш її спіймати? — він скрушно хитнув головою, заплющивши на дивовижу гарні очі. — Що краще: бігти за мертвою сестрою чи провести цей сон на зручному даху.

— Разом з брудним піратом? Дивно взагалі те, що ти мені снишся. Кліо набагато краща за тебе. Що б ти не казав.

Він усміхнувся ще ширше і всівся, схрестивши ноги.

— Я тебе прошу, Пташко. Це сон. Навіть я тут можу бути сонечком. Лишайся, Рейвен. Ні Кліо, а тим паче твоїм батькам, ти вже нічого ніколи не доведеш.

— Тоді сенсу лишатися з тобою у мене також нема, — відповіла я, але голос зрадницьки здригнувся посеред речення.

— Ти не пожалкуєш.

— Я уже пожалкувала, що моя уява якимось чином намалювала тебе.

Пірат потягнув мене за долоню, затягуючи назад у дірку. Я сумно повернулася назад, виглянувши надвір під палюче сонце, але Кліо уже не було.

«Вибач мені, сестро. І передай це батькам».

— Вона не малювала мене. Ми бачимо у снах тільки тих людей, яких бачили у реальності, а я знаю, що у тій брудній вуличці ти навряд чи мене розгледіла.

Я потягнулася за яблуком і витерла його об блакитну тканину одягу. Затим стягнула з себе все, що закривало обличчя та волосся.

— Брешеш. Де б мені бачити того торговця? Я його добре запам'ятала, — я гмикнула, а потім задумалася. Звісно, я його могла бачити в Індії п'ять років тому, коли ми туди їздили з татком. Але це все одно не привід вірити пірату з моїх снів.

А той лише всміхався, його сірі очі блискотіли, коли крізь дірку пробивалося проміння сонця і падало йому на обличчя.

— Гаразд, розумнику, чому ти тут і я тебе бачу?

— Своїх секретів не видаю.

— Тричі «ха-ха»! — я штовхнула його ногою в коліно. — Певна, що прийшов сюди, аби дізнатися, де дядечко ховає карту.

— Ти не знаєш, сама ж її шукаєш, —його обличчям промайнула лукава посмішка. — І тоді б логічніше було завітати у сни твого дядечка.

— Збав всесвіт, — я скривилася, швидко прикинувши, про що міг снити герцог. Від самої думки ледь не знудило.

— Я знаю, що вона тобі також треба, то чому б нам не знайти її вдвох?

На хвилинку я забула, де знаходжуся. З рота ледь не випав шматок яблука, тому я поспішила його прожувати.

— Тому ти зловив мене біля порту! Схотів нагадати, аби я також забажала її знайти, а потім використати?

Пірат розвів руками, наче нічого не міг з цим всім вдіяти. По спині побіг піт.

— Я лише вирішив трошки нагадати тобі про твою провину перед батьками.

— Ти безсердечний! Справа не в провині, а в самій карті. Тато заповідав мені її, казав, що на карті є те, що мені допоможе у скрутний момент! Лише у час біди була цілком поглинута горем, що забула про це. Тато хотів... — я захлинулася пропеченим повітрям, вдихнула глибше. — Тато хотів би, аби я нею скористалася. Так що не сподівайся, що я тобі її віддам.

Я була ладна пропалити посеред лоба пірата круглу дірку, але він ніби не помічав мого розлюченого погляду, спокійнісінько дивлячись на стінку.

— Ти сама її не знайдеш, вийдеш заміж, аби тебе не виставили за двері, і будеш собі гарненькою герцогинею, яка точно не снить про піратів. Я знаю, що лишив тобі твій татко. І місце, де воно знаходиться, позначене на карті.

— Звідки? Звідки такі відомості? І тоді нащо ця карта тобі?

Пірат знявся на ноги, ступив кілька кроків вперед і простягнув мені руку.

— Як знайдемо карту, спочатку я допомагаю тобі, а потім ти — мені. Згода, герцогине?

Я поглянула на простягнуту руку і примружилась, міцно стискаючи кулаки, ніби могла ненароком потиснути її.

— Ти мені не відповів. Я не можу тобі довіряти. Навіщо тобі я, якщо ти, а в цьому нема сумнівів, можеш і сам її знайти? І звідки, хай тобі, ти все це знаєш?

— Пташко...

— Ніяких пташок, ясно? — я також швидко знялася на ноги і вперто тицьнула пальцем йому в груди. — Або відповіді на питання, або ніякої угоди.

По обличчю пірата пробіглася тінь посмішки, куточки губ ледве здригнулися.

— Ти точно аристократка? Здається, у тебе була жахлива гувернантка, — здається, я насупилася ще більше, бо пірат здихнув і серйозніше продовжив: — Мене звуть Джеймсом, якщо тобі це щось скаже. Та я певен, що ні.

Коли я заперечно хитнула головою, він лише знову коротко посміхнувся.

— Я жив у Рейвені до загибелі твоїх батьків та часто подорожував з герцогом, — зненацька Джеймс присів біля мене та поглядів прямо мені у вічі. — Ти навіть не можеш уявити, Женев'єво, що я бачив. Карта завжди вказувала нам шлях, бо на ній були нанесені ті позначки і місця, яких не було ніде і ніколи. Але, крім того, на ній були ще й записи, як перейти найнебезпечніші ділянки, як не померти на шляху до чогось незвіданого.

Я відчула, що стисла свої коліна надто сильно. Пальці побіліли від напруження. Згадка про старі часи роз'ятрила відкриту рану.

Невже сон може приносити такий біль?

Я хотіла запитати, чи хотів Джеймс знайти карту лише тому, що вона така виняткова, але не стала. Знала, що це не так. Що є щось ще, про що він не каже, проте я мала бути вдячна і за те, що він уже сказав.

— Я багато разів наймався матросом на кораблі, коли кілька місяців тому я помітив тебе у пабі. Ти ж ходила до Капітана. І тоді до мене дійшло, що саме ти маєш щось знати про карту.

— Ти не вгадав, — я гмикнула і закашлялася. — Але впізнав мене через роки!

Джеймс непевно потис плечима.

— Не те щоб ти сильно змінилася, Рейвен.

Я знову штовхнула його.

— Дай вгадаю: ці кілька місяців ти витратив на те, щоб підслуховувати.

— Якби від цього була користь, — Джеймс гірко всміхнувся. — Таке відчуття, ніби карти тут і немає, ніби твій дядечко навіть не знає про її існування.

Я засовалася на сіні й знову притулилася до стіни. Може, ми помиляємося і карта уже давно зникла? Її спалили, і вона розвіялася попелом над тією океанною прірвою, по якій пливуть човники, відвозячи мертвих у інший світ. Поряд з ними сидять янголи, тихо схиливши голови та оплакуючи людські гріхи.

Чомусь я надто яскраво уявила, як дядько спалює татову карту. Він ненавидів подорожі, ненавидів пригоди і те, чим захоплювалися мої батьки.

Але думати погано про людину, яка опікувалася мною майже чотири роки і бажала мені тільки кращого, я не могла і не дозволяла собі.

Єдине, що я могла для нього зробити доброго, це виконати його волю: або піти, або заміж.

— Ти допомагаєш мені, а я тобі тобі, так?

Джеймс обережно кивнув, спідлоба на мене глянувши. Я знялася на ноги та підійшла до дірки.

— Більше не снися мені. Яким би ти це способом не робив. Якщо я завтра не вийду заміж, то щось спробую дізнатися.

Я переступила через дірку однією ногою, але тут Джеймс мене схопив за зап'ястя.

— Приходь завтра ввечері до причалу. Бажано без свого нареченого, герцогине.