— Ти поводишся, як мале дитя, Женев'єво, — дядько випростався, і я була ладна прибити його лиш одним поглядом, навіть незважаючи на те, що він герцог. — А ти вже, як можна було помітити, давно не дитина.

— Це не причина, чому ви мене віддаєте в руки незнайомій людині, — зло відрізала я. Долоні стислися в кулаки, і я поспішила їх сховати у складках сукні.

— Ти думала, що до смерті будеш тут жити? Я ладен засміятися тобі у лице тричі, що це далеко не так. Якщо ти не згодна на герцога Корнуольського, тоді будеш згодна на те, щоб я тебе вигнав звідси. Буде у тебе шанс робити те, що хочеш лише ти і не мати ніяких зобов'язань.

— Йти за першого зустрічного герцога це також не моє зобов'язання.

— Тоді йди геть! — його товстий палець зненацька злетів вгору й ткнув на високі двері. Я гмикнула, припідняла плаття та, ступаючи аж надто гучно, вийшла у коридор, не забувши грюкнути дверима.

Він забрав у мене титул, багатство, землі, але моє життя він забере лише у тому випадку, якщо його шпага пронизає моє серце. Але на це у мого дядечка сили волі не вистачить.

Ті відскочила від дверей й побігла за мною позаду хвостиком, заледве поспіваючи. М'який килим, яким був всланий коридор, поглинав моє тупотіння. І тому я сердилась ще більше.

— В'єві, схаменися, чуєш?

— Підслуховувати невиховано.

Я швидко штовхнула двері й навіть не зачинила їх за собою. Ті схопилася за позолочену ручку, поки я скидала з себе всі ці тканини, рвучи всі застібки та зав'язки. На її обличчі явно був написаний аристократичний жах.

— Та що з тобою? Не будь малою дитиною. Куди ти збираєшся?

Я стала напроти неї, розлючено глянувши у вічі, поки вона загороджувала двері, а потім полізла під ліжко шукати пошарпане плаття.

— В'єві.

— Мені треба подумати. І випустити пару.

— У брудному пабі з піратами? На тебе уже там не чекають, якщо ти забула.

Я ступила рвучкий крок до неї, що вона аж жахнулася, але від дверей не відлізла.

— Не. Твоя. Справа. Купайся у багатстві та почестях своєї сім'ї, Генрієтто, — відчеканила я, хоча десь на задвірках розуму мене тягнула за вуздечки думка, що Ті не винна ні в тому, що її татко захотів викинути мене з цього будинку будь-яким способом, ні в тому, що у мене був такий дурнуватий характер.

Я обійшла її і побігла коридорами вниз. Через кухню вийшла у проходи для слуг і дісталася комори. Тут було темно, пахло зерном і овочами. Пальцями я швидко нащупала мішок, трошки похитала його, перевіряючи, чи витримає він мене, залізла на нього і потягнулася до старих дощок, що виступали під новим настилом. Між ними був схований кинджал з тонким лезом і зручним руків'ям. Я спустилася з мішка і сунула кинджал собі під плаття, бо більше було нікуди. Холод металу торкнувся маленьких діляночок голої шкіри і змусив мене на кілька секунд заціпеніти.

Я прислухалася. Якщо коридорами ніхто не шниряє, можна йти через службовий вхід. Ті мене не зупинить. Але я навіть не знаю, куди податися, бо вона жахливо, нещадно права — мені ніде не раді.

Іронічно, що навіть пірати не хочуть мене бачити.

Я нікому не потрібна. Я чужа всім.

«Біжи звідси, В'єві, біжи!»

Двері піддалися аж надто легко, ніби чекали цього вічність. Вечірнє повітря опалило горло, і я ковтнула його ще раз. Пальці вчепилися в тканини плаття. Навіть якщо хтось і бачив мене, не зупиняв. Може, не впізнавав під покровом темряви.

Звісно мене ніхто не зупиняє. Мене ж і так виженуть. Або заміж, або в ізгої.

Добігши до більш вузьких торгових вуличок, я зупинила візніцю і сунула йому кілька пенні. Він спритно вхопив їх, криво всміхнувшись.

— До порту, — крикнула я, залізаючи всередину, де нестерпно тхнуло дешевим ромом. Колеса застукали по бруківці, вулички змінювались одна за одною, нічим особливо і не відрізняючись. Пальцями я нащупала під тканиною кинджал і тяжко видихнула. Після порту я повернуся назад, додому. І навіть не знаю, що буду робити далі. Навіть не маю уявлення, навіщо мені їхати в порт — заради примарної надії поїхати кудись? Куди?

Сподіваюся, не на край світу.

На секунду мені стало тяжко дихати. Відчуття невдячності підкотило до горла. Я не сердилася на дядечка, він зробив все, що міг, аби мені жилося краще, але йти наперекір собі я також не могла. Мені не вистачить сили волі.

Мене щось здушило, ніби я натягла на себе плаття з корсетом і одразу ж затягнула його так, що всі ребра потріскались.

Візниця щось крикнув мені, і я помітила, що ми приїхали. Вискочивши, я побігла до води, перехилилася так швидко, що ледь не впала в чорну від темряви безодню. В обличчя хукнуло холодом, волосся прилипло до обличчя. Лице палало.

Постоявши так кілька секунд, я відчула, що мені стає легше. Зненацька позаду пролунали чиїсь тихесенькі кроки, і я рвучко повернулася.

Нікого.

Страх застукав в голові. Вночі тут було менше людей, більшість навіть не звертали на мене уваги. Пальці ковзнули тканиною плаття у спробі вирівняти. Я зробила кілька рвучких кроків, а потім взагалі побігла далі, далі, далі. Пірнула в темну вуличку, настільки вузеньку, що тут пройдуть лиш двоє людей разом. Кам'яні стіни з маленькими вікнами гляділи на мене з темряви.

Господи Боже, помилуй мене, прошу.

Тут мене хтось схопив за плече, рвонув назад і притис до стіни. Я вдруге за день заціпеніла від холодного доторку леза до моєї шиї. Високо задерши підборіддя, я важко відсапувалася, намагаючись запам'ятати раз і назавжди свого нападника.

— Мила дівчина має надто багато грошей?

— Тобі здалося, — я стрепенулася, відчувши, як по спині стікає піт. В темряві не було видно чітких рис обличчя. Тільки розмитий силует. — Що я мила. Темно, що поробиш.

— Я бачив тебе вчора у пабі. А сьогодні ти вже тут. Мандруєш?

Мій смішок, який вирвався з горла сам по собі, злякав навіть мене.

— Якщо я в могилу піду, ти за мною прослідкуєш? — я схопилася за руків'я його кинджала, щоб відтягнути від шиї, але він тримав сильніше. — Чого тобі?

Холодна стіна пекла в спину. Я заледве дихала, стараючись менше рухатись.

— Мені треба дізнатися все, що тобі розповідав Капітан, — видихнув він, і я зненацька зрозуміла, що він всміхається. Ні, скалиться. — Герцогине.

Я б зарядила йому в живіт, якби не боялася, що мій необережний рух призведе до появи червоної лінії на моїй шиї.

— Ти підслуховував? Хоча чого я питаю, коли знаю відповідь. Значить, ти ще й пірат. Прийми кинджал, якщо хочеш хоч щось почути від мене по ділу. Повір, моє життя має найменше значення зараз. Тобі навіть викупу за нього не дадуть.

Він з хвилину вагався, а потім таки відвів лезо і відійшов на маленький крок назад. Але я все одно помітила, що він готовий у будь-який момент схопити мене знову.

Я сильніше притиснулася до стіни, яка вже не здавалася також прохолодною. Захотілося засоватися.

— Казки, — якомога простіше сказала я, витираючи спітнілі долоні об плаття. — Я ходила слухати звичайні міфи та казки про море. Якщо тобі вдома їх ніколи не читали, я, звісно, можу розповісти, — на обличчі з'явилася непрохана саркастична посмішка.

Я відчула, що він відступив ще на півкроку.

— Капітан не розповідає казок.

Сердце всередині боляче тьохнуло. Хотілося відповісти, що я знаю. І не тому, що їх колись оповідав мені тато з суворим виразом очевидця.

Ще один болючий удар. 

— Як бачиш, оповідає.

— Ти йому вірила. Ти на весь Іст-Енд кричала, що все те правда, — він зробив напівоберт, тепер я могла швиденько дістати кинджал і встромити йому у бік, але навіть не поворухнулася. — Чому?

— Назви мені хоч одну вагому причину, чому я маю тобі тут розкривати свою душу? Людині, яку я бачу вперше і яка кілька хвилин назад мала цілком реальний намір перерізати мені горлянку.

— Герцогине! Де ви таких слів нахапалися?

Насмішка ковзнула між його словами.

— Хто ти такий? — я примружилась и ступила крок вперед. — І чого хочеш? Кажи!

Він непримиримо мовчав навіть після того, як виказав стільки всього. Та навіть якби я хотіла, не знайшла б його потім: ані обличчя, ані чіткого силуету я не бачила, тому він був у безпеці від можливої гільйотини.

— Мені потрібна карта.

Тільки зараз з мене вихлюпнувся несподіваний смішок.

— Вибач, нічим не допоможу. Карт з собою не ношу.

— Я знаю, що у твого батька була карта з позначками, яких нема більше ніде. Карта, на якій нанесені Гельгетські острови, Плескотливий залив, Байя де Баркос... — несподівано навіть у темряві я розгледіла, як засяяли його очі. Сердце в грудях зробило кульбіт.

Я знала цю карту. Старезна, вся змальована каракулями, вона завжди була розкладена у тата на столі у кабінеті. І куди б він не їхав — завжди звірявся з нею.

Та, очевидно, одного разу вона його підвела.

«Мертві не пливуть корабликами.  Вони вмирають».

Я підняла очі на темний силует поряд.

— Навіть якщо вона існувала, я про неї нічого не знаю. Всі багатства мого батька більше мені не належать.

— І тобі навіть не хочеться це виправити?

— Що?

Але він уже ступив кілька кроків вперед, утопаючи в нічній лондонській темряві, полишаючи мене саму із завислим у повітрі питанням.

Я витягла кинджал, обігнала його і, зупинившись напроти, зупинила, тикнувши лезом йому чи не в груди. Рука навіть не здригнулася, але здивуватися цьому я не встигла.

— Що ти маєш на увазі?

Почувся смішок, і тільки тоді я зрозуміла, що це була наживка для мене. Він знав, про що говорити.

— Ти повернешся додому, маленька герцогине?

— Мені більше нікуди йти.

— Твій дядько погрожував викинути тебе з дому.

— Або вийти заміж, — я презирливо скривилася. Невирішене питання хмарою зависло наді мною. Дядько був впертішим за будь-якого мула. Здавалося, він був готовий видати мене за будь-кого ще в шістнадцять років, коли я тільки з'явилася у домі. А з герцогом Корнуольським він тим паче не відступить. — Ти майстерно підслуховуєш, але все ще не знайшов тієї карти? Якщо вона досі існує, то напевно, що у дядька. Але не думаю, що вона варта того, що ти ризикуєш головою.

— Повір, герцогине, вона якраз варта.

— Чому? — рука цього разу мимохіть здригнулася, і я відчула, як лезо прокололо одяг. Пірат навіть не ворухнувся.

Це карта мого тата, а я про неї геть забула.

— Що в ній такого, окрім позначок?

— Капітан розповість, — махнув рукою пірат. — Хоча я думав, він уже це зробив. Це одна з казочок.

— Капітан мені уже нічого не розкаже.

— Ти випадково не була у минулому житті якоюсь злодійкою?

— Китайським мудрецем, який вивчив англійську за допомогою племені майя, — я подавила у собі бажання легенько торкнути його лезом ще. Боялася, що легенько просто не вийде, а вбивати когось в мої плани взагалі не входило. — Кажи, інакше підеш до своїх друзів з кинджалом у грудях.

Між нами запала мовчанка. Я чула, як хлюпотіла недалечко вода, як гуляв невеликий, але холоднючий вітер, який пробирав до самих кісток.

— На ній є все, що треба, аби вижити у найскладнішій подорожі, — його голос звучав серйозно та навіть суворо, але я все одно скептично скинула брову. — Але вам та інформація ні на що.

— «Найскладніша подорож до Євходендра»¹, — я провела язиком по нижній губі, стенула плечима і прибрала кинджал. — Таку пісеньку мені співав колись татко.

— Чудова пісенька.

— Ти дізнався про все, що хотів, так? — мої губи скривилися в презирливій посмішці. — Якщо тобі треба ця дурнувата карта, то ти вже знаєш, де її шукати. Одне питання: звідки ти знаєш про її існування?

— Цього тобі знати не треба, герцогине.

— Знущаєшся, так? Ця річ належала моєму батьку. Як гадаєш, дійсно не треба?

Я злісно підняла голову доверху і вп'ялася поглядом у темний силует переді мною.

— Якщо ще раз зустрінемося, обов'язково розповім, герцогине. Але не сьогодні. Щасливого заміжжя. І хай пірати тебе надалі оминають.

Він обігнув мене так легко, ніби порожнє місце. Я заклякла, мені не вистачило сил навіть на те, щоб щось відповісти йому — щось не менш злісне й ядовите. Від безсилля хотілося вити вовком, але я лише сердилася.

Карта! Треба її знайти раніше за цього телепня і з'ясувати все, що він від мене приховав. Стиснувши у долоні останні кілька пенсів, я шмигнула носом і побігла вуличками, шукаючи вихід.


¹Євхо́дендро (гр. Το δέντρο ευχών — дерево бажань) — на острові Тхеньяу є підземне джерело з маленьким островом посередині. На цьому острівці росте дерево, з'ївши плід якого можна знайти бажане.