...Ave, ave, пироман
  Ave, ave, пироман
  Ave, ave, пироман...
                              Хаски"Пироман '17"





...Славные Бафомет, Ньярлатотеп и Азатот
   Во имя Ктулху просят меня жечь честной народ
   А ты забился в уголок, видишь в небе уголек:
   Это гигантский астероид в твой грёбаный огород...
                                         ATL"Пламень"




Пломінь:
  Полум'яні язики тягнулися до чорного, як океанічне дно, неба. Заєць стояв зі спліфом у зубах і зачарований дивився на вогонь. Повітря заполонили гіркі запахи від горіння сухих дерев, сіна і пластику. Вечірню тишу порушували потріскування дошок і стовпів, бас вогню, та шиплячі посмертні крики пластикових пляшок. Горіла хата покійного діда Василя, він був ще тим пияком і минулої зими не пережив. Все що він не встиг винести і продати, винесли і продали, за пару днів після кончини, його так звані колеги.
  Заєць не міг відвести очей, він був такий збуджений, такий зачарований грою фарб і звуків, щоб описати які, йому б не вистачило вокабуляру; навіть спліф не міг приборкати його внутрішнього демона. Він дивився, як почорнілі стіни опадають, ніби листки осінню, і зникають в гієні огненній. Саме в такі моменти, він по-справжньому відчував, що не даремно існує. Він знав для чого був створений - для руйнування, для того щоб спалити весь світ. 
  Будинок повністю обпав приблизно через півгодини. Через півгодини на землі тлів чорний попіл. Ледь помітні в ночі залишки стін і фундамент - все що лишилося від хатини покійного діда Василя.
  Заєць взяв каністру і пакет, повний пустих, скляних, пляшок з-під пива і різномасного ганчір'я. Додивившись, як перестають тліти рештки хати, він пішов вниз по дорозі. Десь у гаю грали: оди ночі, цвіркуни; біля річки жаби заливалися піснями, а собаки в будках вили на місяць. В поодиноких будинках світилися вогні, але Зайця, це мало хвилювало. Зараз він енергійно спускався в долину до своїх друзів.
  Небо було чистим, без хмар, так що можна було розгледіти всі міріади зірок. Заєць зупинився і підняв голову. Стільки вогнів, що спалювали холодну порожнечу космосу, заставляли його посміхатися. Він дивився і бачив, як сотні спалених планет освітлювали шлях, це давало йому снаги завжди йти вперед, завжди є те що може згоріти, завжди.
  Надивившись на безкраю красу нічного неба, Заєць продовжив крок. Він вже бачив Гадюку й Їжака, що чекали його.
– Спалив?– спитав Їжак.
– А то! Можеш подивитися!– пишається Заєць.
– Ну всьо, харе пиздіти, попиздували,– командував Гадюка.
– Да ща, дай дух переведу,– сказав Заєць.
– Ща, ща, потім відехнеш, пішли,– підначував Гадюка.
– Ти заєбав! Пішли,– погодився Заєць.
  І вони пішли, повз непрохідні хащі з бур'яну, по доріжці, що проходила через річку з жабами, повз Маслозавод (скоріше повз те, що від нього залишилося), повз школу і далі заглублювалися в село, поки не дійшли до їхнього пристанища. Їх постійним місцем перебування, крім власних домів, була стара закинута, ще за часів Брєжнева, хата, одна з внутрішніх стін якої обвалилася, ще на початку дев'яностих, а стелі взагалі не було, крім невеликого шматка при вхідних дверях (можливо це колись був коридор), вікна повибивали, вони самі, а біля входу лежав старий синій матрац, з якого регулярно вискакували пружини, він був щось типу дивану для них. Там вже сиділи на підлозі і чекали Бик з Вовком.
– Ну шо? Можем йти?– одразу, як вони зайшли, спитав Вовк.
– Ща, покладу і можем рухатися,– відповів Заєць.
  Він пройшов до вітальні (пустої великої кімнати) і поклав каністру з торбою при самому вході.
– Візьми биту,– крикнув Бик,– і ше цеп.
– Поняв,– крикнув у відповідь Заєць.
  Він піднявся по драбині що вела на верх стелі, там по всій площі лежали: кастети, всіх форм і кольорів, бейсбольні бити, штахетини із заборів, солома (лишилася від попередніх власників), і цепи всіх розмірів і рівня іржавості. Він взяв биту і найціліший цеп, спустився і віддав цеп Бику.
– Я понесу.
– Добре,– погодився Вовк.
– Ну всьо, всі всьо мають?– спитав Гадюка. Всі схвально кивнули,– добре видвігаємось.
  Першим вийшов Гадюка за ним решта. Вони попрамювали до автобусної зупинки, зазвичай там завжди є кого пригріти.



Згориш:
  Яскраво-червоний місяць наближався до зеніту. Хлопці йшли в ряд, перекриваючи собою дорогу, ніби повалене дерево. Ліхтарні стовби світили через один. Вони йшли повільно і впевнено, з кожним кроком важких чорних берців, лють наповнювала їх все більше. Бик вийшов трохи вперед, щоби першим поглянути на жертв. Вони повернули праворуч, біля самої зупинки, під білим світлом ліхтаря, стояло троє. Один з них був в ультрамариновій осінній куртці, другий у ветровці ґрадієнтного, з верху вниз, червоно-оранжевого забарвлення, а третій у сріблястій жилетці. На відміну від них Заєць з компанією виглядали, як п'ять всадників апокаліпсису, кожний з яких був смертю. Всі бліді, як кості, наголо пострижені, вдягнуті в чорні, як очні впадини в черепі, спортивні костюми і берци. Першим до них підійшов Бик, він був найширшим, не найвищим, але своє прізвисько повністю оправдовував. Далі йшов Вовк, трохи вужчий, трохи нижчий за Бика, але від того страху навіював не менше, а можливо і більше за самого Бика, особливо зі жирним шрамом, що проходив від правої брови і до низу щелепи. Його він отримав пару років назад в сусідньому селі, йому тоді якийсь місцевий вдарив по лиці велосипедним цепом, тоді Вовк накинувся на нього і зломав нижню щелепу, да так, що її довелося замінювати на нову, пластикову. Після нього підійшов Гадюка, найвищий, сухий, ніби ніколи не п'є води, довгі пальці, для того щоб краще душити, одним словом справжній змій. Їжак і Заєць, були приблизно однаковими, тільки Їжак був трохи пухкішим.
  Підійшовши поближче Бик помітив сріблясті баночки з револьверами, що ті тримали в руках."Пиздюки, скіки їм? По п'ятнадцять? Але всеодно пизди мають получити",– прокрутилося в голові у Бика. У того що в жилетці, почали трястися руки, схоже він розумів що починається шторм, а вони на маленькій пірозі посеред безкрайнього, синього, океану. Бик почухав щоку і спитав, своїм загрозливим басом:
– Сіжка є?
  Ті троє впали у ступор.
– Н.. Нема,– відповів ультрамариновий, своїм писклявим голоском.
– Жаль,– протягнув Бик.
  Хлопці переглянулись очима, стояли вкопані, ніби статуї.
– Підійди но?– Бик показав на червоно-оранжевого.
  Той наблизився на пару кроків і встав майже впритул.
– Дихни но!– наказав Бик.
  Той трохи повагався, але все ж швидко видихнув і повернув голову вбік.
– Нормально дихни! Як мужик!– Бик злегка підвищив голос.
  Набрав повні легені і видихнув прямо на лице червоно оранжевого. Той відчув запах вогнища, трави і давно не чищених зубів. Очі наповнилися слізьми.
– А тепер так само!– вже кричав Бик.
  Червоно-оранжевий набрав повні легені. Він старався якнайдовше затримати його в легенях, насолодитися цією тишею перед ураганом. Через пару секунд він видихнув. Бик відчув запах диму і легкі нотки елемки. Він демонічно посміхнувся:
– А шо ж ви, суки, брешете,– Бик скалився, як гієна, що вчула запах крові.
– Ми... просто...,– намагався оправдатися червоно-оранжевий.
– Шо ви просто? Просто рішили нас наїбати? Да?– під кінець Бик зірвався на крик.
– НІІ-і...– пищав червоно-оранжевий, по його щоках котились сльози.
– ДА!– кричить Бик і зі всієї сили пихає червоно-оранжевого. Той не втримавшись одразу падає на копчик.
  Заєць швидко відходить в сторону. Підходить до ультрамаринового. Замахується і б'є того по спині. Він видає болісний крик і падає животом на землю. Бик закручує цеп і б'є останнього. Він відчуває як по спині і грудях проноситься, давлячи кістки, біль і падає на бік.
  Нічну тишу розривали розпачливі, болісні і благальні крики.
– Ну шо пацики, приподамо їм урок,– це скоріше був наказ Бика, ніж його питання.
  Вони накинулися на них, як леви на повалену антилопу. Заєць бив зі всієї сили, бив впевнено, бив самовіддано, бив до хрусту, до крові. Ультрамариновий тільки лежав і корчився, вже не кричав, не міг. Він відчував, як удари стають все слабшими, як темніє в очах, як слабшають звуки. Вовк війшов у кураж, з кожним ударом нога все глибше занурювалася в тіло, він вже відчував, як торкається легені, і це його більше розігрівало. Їжак, що гатив по тормозах, бачив лице Вовка, йому стало страшно, за себе, і шкода, малого в сріблястій жилетці. "Розм'як,– думає він,– дуже розм'як. Не можна бути таким м'яким. Не сьогодні. Не в цьому житті". Бик з Гадюкою гріли червоно-оранжевого, той кричав, благав, намагався звернутися калачиком, як кошеня, велике червоно-оранжеве кошеня, але удар по копчику розпрамляв його.
  Коли всі троє перестали кричати, хлопці зупинилися.
– Мало,– обурювався Бик дістаючи з пачки сигарету,– пізда, як мало!
– Да чьо ти?– не розумів Вовк,– як на мене ахуєно.
  Вовк сперся на стіну зупинки, переводив подих.
– Пішли до дівок,– запропонував Заєць.
  Всі недовго занурилися в свої думки.
– Пішли,– майже одночасно відповіли.
– А де вони можуть бути?– спитав Гадюка.
– Наверно бухають біля ставка,– припустив Їжак.
– Чьо напевно? Так і є!– відповів Вовк.
  Тишу перервав сміх, сміялися недовго, щоб не витрачати попусту повітря.


Дим:
  Йшли повільно, але тепер кожний крок чорних берців скоріше виражав легку втому, ніж лють.
– Може подзвоним?– запропонував Їжак.
– Нахуя? Всьоравно зв'язку нема,– відповів Вовк.
– Пацани, може давайте зайдем до мене,– запропонував Гадюка.
– А це вже нахуя?– не розумів ідеї Бик
– Ну, по смагу,– швидко, ніби удар двісті двадцяти вольт, відповів Гадюка.
– А... добре,– погодився Бик і злегка вирвався вперед.
– Як думаєте вони всі в зборі?– спитав Їжак.
– Мабуть да, вони ж завжди бухають, всі разом,– припустив Вовк.
– Да,– коротко відповів Бик.
– Мабуть,– намагався підтримати розмову Заєць.
– Точно,– підтримав Гадюка.
  Заєць їх не слухав, він взагалі рідко міг слідкувати за розмовою довшою від "Привіт, як справи? нормально, пока", яку вели більше трьох людей. Його завжди щось переривало, ніби хтось постороній з ним говорив. Хтось, кого неможливо побачити.
– А тобі які нравляться Йожик?– різко спитав Вовк, на його лиці з'явилися ледь помітна посмішка, ніхто її не помітив.
– Ну... тихі, спокійні, вміру розумні...
– Як Надька?– перебив свого друга Вовк.
– Ах ти ж сука,– саркастично відповів Їжак.
– Шо реально?– не міг повірити почутому Бик.
– Йожик, тепер не вимахйуся, я знаю, шо ти на неї дрочиш,– підколов Вовк.
– Ну да і що?– Їжак вже здогадувався, що буде далі, але вирішив продовжити.
– Вона ж плоска доска і два соска,– Бик ледь стримував сміх.
– Нє ну жопа і лице в неї є,– вирішив оправдати вибір Їжака Вовк,– але більше ніхуя.
– Нормальна дівка,– оправдовувався Їжак, ніби перед поліцейськими.
– Ага нормальна,– під кінець Бик зірвався на сміх і всі разом з ним.
– Нє, нє... стоп пацани,– Вовк переборов сміх і продовжив,– я думаю, я поняв чьо вона йому нравиться.
– Чьо?– спитав Гадюка.
– Він хоче виїбати її в жопу,– з кожним словом голос Вовка ставав ще голоснішим.
– Ага,– саркастично відповів Їжак.
– Ну во, дрочить і уявляє, як суває свою хуя в її очко,– в кінці Вовк, а з ним і решта, зірвалися на сміх.
– Їби мене Йожик... О... давай... Да... прямо в сраку... суй весь... О... О... Да... Да...,– намагався імітувати дівчачий голос Вовк.
  Їхній сміх посилився, сміялися всі, на все горло, на всю силу, на таку гучність, на яку тільки могли.
– Ну всьо сука,– весело пригрозив Їжак.
  Він підійшов пихнув і повалив Вовка на землю.
– Ах ти ж підар,– Вовк повалив Їжака на землю.
  Вони пару хвилин боролися, перекидували один одного, ніби один з них ставав ненадовго опудалом, набитим м'яким золотистим сіном, але все ж встали, не було часу на дитячі ігри, їх ще чекали дівки.
  Біля хати Гадюки вони зупинилися. Гадюка тихенько відкрив фіртку, вона скрипнула, але з хати цього ніхто не почув. Потім він прокрався в гараж, ніби змій в свою рідну нору. Там в темноті намацав дволітрову пляшку з-під коли, відкрив, понюхав. "Воно",– пролетіло, ніби куля, в голові. Гадюка швидко покинув гараж і пішов до хлопців. Кинув колу Бику, а сам намагався тихенько закрити фіртку, але вона знову, сука, скрипнула, і знову ніхто з дому не почув. 
– Тепер можна двігатись,– сказав Гадюка.
  Всі почали помаленьку рухатися. Десь в селі лаяли пси, лиси пробиралися до хлівів і курятників у пошуках свіжого м'яса. Хтось спав і не чув лепету десятків пернатих поблизу, а інший почувши кидався до рушниці з набоями, ніби релігійний фанатик до хреста, і швидко вибігав на вулицю, де у напівтьмі стріляв по силуетам, що віддалено нагадували лисів. Вони ж в свою чергу тікали або ні з чим, або зі швидко, в останній момент, взятою куркою, і радо тікали ген далеко.
  Заєць йшов мовчки, він вже не намагався слідкувати за тирадами товаришів, час від часу до його вух линули обірвані залишки фраз, щось по типу "...короче, суваю я їй по самі яйця..." або "... ну і тут цей підар, ця сука, бере ніж і..." і ще "...ну там, тіпа, Бєлку знаєш, да? ну во, короче...".
  Біля ставу знявся холодний жовтневий вітер. По Зайцю, ніби колонія мурах, пройшлись дрижаки. Холод - те чого він найбільше не любив, це те проти чого бореться вогонь, вогонь і він.
  Дівчата сиділи за старим, кривим, столом, всі четверо. Коли хлопці вже майже підійшли, то Катя встала з-за столу і хитаючись попрямувала до Бика. Не дійшовши пару кроків, вона рухнулась на землю. Бик взяв її п'яне, від кохання і вина, тіло, і поніс до столу. Сів біля неї. Гадюка поставив "колу" на стіл і сів біля Олени. Вовк примітивши місце, присів біля Насті, а Їжак вагаючись, але все ж таки сів біля Наді. Заєць сів самого краю, його трясло від, блядського, холоду. Поки хлопці дарували нескінченні компліменти своїм дамам, біля яких сиділи, Заєць порпався по карманам в пошуках трави.
                                             Що? Нема?–
    Почувся звідкись знайомий, ніби з самого народження, голос. Заєць покрутив головою, але нікого, крім вже знайомої компанії, не було.
                                                   Я не тут–
  Повільно й хрипло мовив голос.
  Зайця взяла у свої тісні обійми паніка. Він швидко намагався зрозуміти хто говорить.
                         Я завжди був з тобою–
  Продовжував голос.
                       Навіть коли ти спиш, я 
                 завжди дивлюся за тобою–
    Заєць не міг зрозуміти, що з ним діється. Можливо кислотні глюки, дають про себе знати? Або кукуха забрала чемодани і покинула його?
Відповіді Заєць не знав, тому коли йому подали пластикову стопку, повну на половину горілкою, він не задумуючись випив її за один ковток. В горлі пекло, а тепло розповзлося по грудях.
  Пий, пий, ти ж ненавидиш холод–
  Продовжував говорити голос, все більше дратуючи Зайця.
                                  Ти ж мене знаєш–
  Заєць намагався пригадати цей голос, щось у далеких закутках, родом з дитинства, підказувало хто це, але вони були занадто далеко і Заєць просто їх не чув.
– Хто ти?– шепотів Заєць, щоб ніхто крім голосу його не чув.
  Я той хто дивився, за всіма твоїми
         кроками, я той хто чув усі твої
  думки, я той хто знає всі твої мрії,
  я той хто знає тебе, краще за тебе–
  Заєць швидко спорожнив другу стопку. Легкість потрохи, почала проникати в його тіло, в його голову.
– Хто ти?
                Я - той хто дарує тобі жагу–
– Хто?
                             А ти хіба не знаєш?–
  Заєць намагався зрозуміти про що голос говорить. Що дарує йому жагу? Що він від нього хоче?
          Я той хто дав тобі сенс життя–
– Вогонь не говорить.
                А хто сказав, що я вогонь?–
– Сука, говори хто ти!
                       Я той хто жадає вогню–
– Ти не я, інакше, я б зараз пиздів з собою, а я з собою не пизджу.
                   Я той хто заставляє тебе   
спалювати все, що існує, все що ти
    бачиш, все що ти чуєш, я той хто
                             зробив тебе, тобою –
– То ж назвись, сука!
                              В мене немає імені–
– Значить, будеш підаром.
                Ти мій хазяїн, і тільки тобі 
                вирішувати, яке може ім'я–
– Шо?
           Ти мій хазяїн, ти й вирішуєш,
                                            яке моє ім'я–
– Шо, ти там казав, про я заставляю тебе палити...
                       Згадай, коли ти вперше
                                    побачив вогонь–
  Заєць почав згадувати, перед очима намалювалися моменти з пічкою, як всередині неї бушував замкнутий вогонь, що прагнув вирватися з полону, і поглинути все до чого тільки міг дотягнутися. У вухах зазвучало потріскування дерев і бас вогню, що ніби грім, робив слабкими всі інші звуки, а в ніс прилинув знайомий запах диму. Він згадав.
                Бачиш, як тобі було добре–
–Да.
                    А згадай перший сірник–
  Заєць знову поринув до моря спогадів. Як в маленькій руці горів вогник, в його долоні, була сила, здатна знищити весь дім; ні, навіть не дім, все село, навіть не село, а весь світ, всі ліса і поля, гори і ріки, все це в обіймах вогню; вся планета горіла, а за нею галактика полонена огнем, цілий всесвіт палав вічним вогнем, який не зможуть приборкати ніколи і ніхто.
                                                      Бачиш–
– Да!
                          А тепер глянь на світ–
  Заєць підняв очі. Все як і було, ставок, очерет, галявина на іншому березі, ліс за його спиною, все як і було. Заєць хотів розпитати свого нового підвладного, як права частина ставу почала займатись. Вогонь швидко забрав всю воду. Далі розгорівся очерет, галявина, ліс, столик, за яким вони сиділи, і лави, на яких сиділи. Не встиг він кліпнути, як все було оповито вогнем, навіть небо почало горіти. Все горіло, палало, шуміло, чорніло, марніло, все, весь світ, вся галактика, всесвіт.
  Заєць повернувся у реальність, все нормально. Все як зазвичай. Він подивився на своїх, вони говорили, про щось своє, не помічаючи його.
– Піду но до Сєги,– різко втрутився він.
– Шо, кінчилась шмаль?– саркастично спитав Вовк.
– Да.
– Ну йди, ніхто тебе не тримає,– весело відповів Бик.
– Давайте... тут... не скучайте,– Заєць встав з-за столу і пішов прямо, до лісу.



Іскра:
  Всі стежки завжди ведуть до хатини лісника. Заєць швидким кроком все ближче підходив до неї. Проходячи повз, берези, кедри, яровиці, півстолітні дуби, і поодинокі ялинки. Кості тряслися від холоду: вітер навіть не думав вщухати. В голові крутилася недавня розмова з голосом. Але часу на роздуми не було, за деревами виднілися дерев'яна хатина, яка б для когось скоріше здалася б собачою будкою, місця всерівно не більше.
  Заєць пару разів постукав, але ніхто не відчинив. Далі він знову постукав, але на цей раз сильніше, і знову нічого. "Схоже він на обгляді території",– промайнуло в голові. Заєць сів на порозі, і почав шукати по карманам, хоч щось. Перевіривши всі кармани, нічого, крім запальнички і ключів, він не знайшов."Сука, так і знав, шо треба було більше брати",– думав він, поки роздивлявся знахідки. "Може він шось сховав поза хатою?",– Заєць встав і почав обходити місцевість біля хати. Всі підозрілі горбики, розгрібав руками, з надією щось знайти, але нічого крім мурах, не було.
  Обійшовши все по десятому колу, і порівнявши ґрунт навколо будинку під нуль, Заєць знову сів на порозі, ніби вірний пес в очікуванні господаря.
  Місяць вже перетнув зеніт і плавно опускався вниз. До перших променів залишилося нещасних пару годин. Заєць так сидів на порозі, по його відчуттям, мінімум годину. Сєга, так і не показувався, так він і обходив територію. Заєць хотів спати, сон підкрадався до нього швидко, неначе пантера в тіні, що вчула запах здобичі. 
  Він можливо б і заснув, якби не тоненький дзвін дзвіночків. Заєць оглянувся, з-за хати вийшла золота корова. Хлопець не міг повірити своїм очам, корова зі справжнього золота. Звичайно, він знав про священних корів, але хіба вони не мають бути десь в Індії, тисячі кілометрів звідси? І хіба вони в них золоті? Вона повільно підійшла до нього і лягла поруч.
– Доброго вечора,– привітно привіталась корова.
– Йобана рот,– вирвалося з губ Зайця, замість звичного "І вам доброго",– ти ше хто нахуй?
  Заєць повільно відповз до дверей.
– Хіба не видно?– здивувалась корова,– золота корова!
– Це я, бля, бачу. Сука, шо за вечір! Спершу якись непонятний, підарський, голос, тепер, сука, золота, говоряща корова! Йобана рот! Відїбіться від мене!,– Заєць встав і почав розмахувати руками,– МЕНІ ПРОСТО НРАВИТЬСЯ ПАЛИТИ ХУЙНЮ! І З ЦИМ НІЧОГО НЕ ЗРОБИШ, Я ЇБАНУТИЙ, ДА! АЛЕ, СУКА, НЕ ДО ГОЛОСІВ В ГОЛОВІ І ГОВОРЯЩИХ КОРІВ! БЛЯДЬ! БЛЯДЬ! БЛЯДЬ!– кожне наступне "БЛЯДЬ" було все голосніше за попереднє,– ЗАЄБАЛИ! ВСЬО, ХУЙ НА ТОГО СЄГУ! ОДИН ДЕНЬ БЕЗ ШМАЛІ ПЕРЕЖИВУ!
  Заєць сперся об двері. Лють ще бушувала в його тілі. Але поступово покидала його.
– Ти заспокоївся?– спокійно спитала корова.
– Да,– тихо відповів Заєць.
– Ну і добре.
– Чьо?
– Бо тобі в дурку, потрібно.
– З цією всією хуйньою - да.
– Може молочка?– посміхнувся корова.
– Відїбись.
– Добре.
  Вони дивилися один на одного. Заєць вивчав свою нову співрозмовницю. Нічого особливого в ній, крім повного покриття золотом, не було, корова, як корова, таку можна побачити на пасовищах, не дуже товста, але і не скажеш, що голодує, роги цілі, корова, як корова.
– І хто ж ти?
– Я корова.
– Це я поняв.
– Пам'ятаєш, коли у вас були корови.
– Да.
– А пам'ятаєш, що з ними сталося?
– Пару здохло від старості, когось здали, когось продали, інших забили і з'їли...
– А останню?
– Остання згоріла в хліві.
– А чому?
– Бо я його підпалив.
– А чого?
– Не знаю.
– А якщо чесно?
– Я вже казав, мені нравиться палити хуйню.
– І все?
– Для мене - да, для тебе - єбу?
– Справді?
– Да.
– Ну добре, просто я пригадую зовсім інше...
– Мені похуй,– перебив її Заєць.
– Про те, як знущався ти надімною...
– Мені похуй!
– Про те, як бив, штрикав ножем...
– МЕНІ ПОХУЙ!
– Проливав мою кров...
  Заєць зі звіриним криком накинувся на неї. Бив руками і ногами, але їй нічого не було, вона навіть не звертала на нього уваги! А він продовжував бити її зі всієї сили. Руки боліли, кожний удар причиняв більше болю йому, ніж їй. Тоді він вцепився своїми білими, як кістки, пальцями і вирвав шматок її плоті. Заєць не вірив у побачине. Він відірвав шматок її тіла з такою легкістю, але не довго він радів... Шматок розтанув у руці, ніби сніг в теплі, а на тілі корови, рана загоїлась. Заєць інстинктивно відпригнув назад, чекаючи удару, якого не було. Не знаючи, що робити, він стояв і чекав. Чекав, але нічного не було. Корова як лежала, так і лежить, лиш помахуючи хвостом, ніби віялом. Тоді він знову вирвав шматок, той же самий результат. Не вірячи своїм очам, він продовжував виривати шматки, як одразу танули і загоювалися, танули і загоювалися.
  Після сотні спроб, він відгриз і проковтнув шматок. Смаку її м'ясо, не мало, ніби жуєш повітря. Після того, як він з'їв той шматок, рана від нього не загоїлася."Так вот воно шо!",– промайнуло в голові. Заєць знову накинувся на корову, ніби голодний вовк. Відкусуючи шматки м'яса. Всередині вона була порожня, без нутрощів. Оболонка – те що вона мала, тільки оболонка. Він пожирав, ніби вогонь, її спину і живіт, кожну ногу, кожне копито, хвіст. Зупинився, лише тоді, коли залишилася тільки голова. Глянув в її порожні, беземоційні, очі. Голова мовчала.
  Коли від золотої корови нічого не залишилося, Заєць відчув приплив нових, незвіданих, сил, що наповнювали його всього, від голови до п'ят.
  Щось в нічній пітьмі привернуло його увагу. Маленькі яскраво-червоні іскри манили його до себе, ніби русалки моряків.


Полум'я:
  Ліс неначе горів. В один момент темнота обірвалася червоногарячим світлом, що сяяло десь з іншого кінця лісу. Заєць йшов за іскрами. Вони вели його все далі до світла. Чим ближче він підходив, тим сильніше в ніс бив запах диму.
  Іскри вивели його на пусту галявину, ні дерев, ні кущів, ні навіть трави, лише чорна потріскана земля. Оглянувши її Заєць помітив, що вона була ідеальною круглою, ніби хтось її накреслив циркулем і канцелярним ножиком відрізав шар ґрунту з травою, деревами і кущами.
  Іскри зібралися в центрі галявина і утворили маленьке коло, через секунду вони закрутилася, ніби водили хороводи біля невидимої ялинки. Заєць не міг відвести очей. З кожним колом, вони ставали ще швидшими і більшими. Іскри стали вогниками, а потім злились в одне вогняне кільце. Схоже на Уробороса, воно почало рости верх. Кільце стало колоною вогню, що крутиться навколо своєї осі, не торкаючись землі.
  Коли вона зупинилася, вогонь вирвався з невидимих рамок. Він був схожим на сплетіння безкінечної кількості змій, що повзли одна по одній, занурювалася в глибину свого зміїного світу і виповзали на поверхню. Все также не торкаючись землі, він возвеличився над деревами.
  Ноги Зайця повели його до вогню. Ніби зомбі, він йшов до нього, без цілі, просто йшов.
– Ти прибув!– мовив вогонь.
– Да.
– Я той хто з'явився разом з першими зірками! З першими проблесками світла! Я той хто дарував і забирав життя, незліченній кількості життів! Я бачив падіння мільярдів імперій, і мільярди знищив! Я знаю чому ти тут!
  Заєць покірно слухав і мовчав, чекав, чекав коли вогонь дасть йому те, чого він так довго прагнув.
– В твоїх жилах течу я! Твої руки - це мої руки! Твоє життя - це лиш моя коротка примха! Ти інструмент в моїх руках! Простягни їх!
  Заєць простягнув руки до вогню. Вони спалахнули! Полум'я швидко розповзлось по рукам, аж до плечей. Болю Заєць не відчував, ніби вогонь став частиною його смертного тіла.
– Тепер іди!
  Заєць кивнув головою і попрямував далі в ліс. Як тільки його нога встала на траву, вона згоріла, залишивши після себе, лиш попіл. Коли він торкнувся дерева, воно почало горіти. Заєць відчував, як вогонь чекає можливості знищити світ!
  Йдучи і спалюючи все навколо, Заєць натрапив на Лісника, Сєгу.
– ШО ТИ ТУТ ЗАБУВ!?– лепетував переляканий Сєга.
– НЕ БАЧИШ, БЛЯДЬ, ШО ЛІС ГОРИТЬ! ЦЕ, БЛЯДЬ, ТВОЯ РОБОТА?! ГОВОРИ! ЧЬО СТОЇШ МОВЧИШ? ТИ?
  Заєць мовчав, лише холодно дивився на нього. Він поклав свої руки на плечі Сєги. Лісник видав болісний крик. Через секунду він стояв в обіймах вогню. В повітрі запахло гіркою горілою плоттю, ніби хтось в селі смалив порося. Його шкіра почорніла, ніби вугілля, з губ линув розпачливий крик, сам він скукожився і впав на землю. Крик припинився.
  Заєць пішов далі. З кожним кроком спалахувало нове дерево, чи кущ. Вітер роздмухував полум'я... Воно перейшло спершу на очерет біля ставу, потім на столик де сиділи хлопці і дівки... Через якусь хвилину палало все село... Крики, плач і лайка лунали, аж до самого обрію...


Попіл:
Василь Іванович не любив вставати рано, але сьогодні йому довелося."Знову діти граються",– крутилося весь час в патрульній машині."Горіло, блять, село. Довбойоби! Знову той малий підпалив якусь заброшку, в самій непроглядній пизді, треба було його ще минулого разу посадити. Але ж нє! Вот тепер і май геморой на свою сраку, старий дурню!",– біткався старий коп.
  Коли вони доїхали до села, перше що їх зустріло - невелика група людей можливо з тридцять буде, а можливо й ні. Всі були стомлені і брудні. Маленькі дітки плакали і горнулися до дорослих, що ледь стримували сльози.
– Що сталося?– спитав Василь Іванович у групи молодих хлопців в чорному.
  Всі вони дивилися кудись в даль, не звертаючи увагу на все, що відбувалося біля них.
– Піздєц,– відповів найбільший з них.
– Більшість згоріла,– добавив, на вигляд, найнормальніший з тієї компанії.
– А це скіки?
– Не знаю.
  Василь Іванович поглянув на зупинку, все крім неї згоріло до попелу, нічого крім нього, за зупинкою, не було.
– Це ж хто таке міг зробити?
– Якби ми знали?– печально відповів нормальний.
– І шо будете робити?
– Відбудовувати.
– Шо?– не вірив почутому Василь Іванович,– тут же нічого нема!
– А ми всеодно постараємось,– відсторонено відповів нормальний,– всеодно постараємось...


                                                       Кінець