Пацани
...Мы катимся с ветерком, но в зеркале среди гор
Проблесковый маячок загорится еретиком
Нам бесстыжие глаза тут не спрятать под козырьком
Если выкупят копы, то откупимся медяком...
ATL"Под небом салатовым"
...Девяностые сделали такие парни как я и Шура
Сделали своими руками
Не нравиться что получилось в итоге?
Грубовато? Что - то не так?
Вы в своем праве лузеры - ругаетесь
По мне все было просто ништяк!
Кровосток"Шурик"
Їздок:
Вінстон повільно тлів між пальців. Залізний кінь видавав свої найкращі результати за всі роки служби. Стрілка спідометра хиталася на ста шістдесяти. Щось тíкало біля двигуна чоппера, але Олександра Вікторовича, це не хвилювало. Він знав, що вже нічого не зробиш."Завтра для журналюг буде справжнє свято, не кожний день трапляється така сенсація. Стопудово найдуть, якусь підставну родину для більшої драматичності події, їм же блядь треба тільки гроші, нічого не приносить більше грошей ніж чужі сльози",– думав Олександр. Вінстон майже дійшов до фільтру. Сонце падало за горизонт, ніби покидало місце злочину. Перед очима Олександра Вікторовича пронеслися, ніби чорно-білий фільм, окремі сцени життя. Лице матері і батька, садочок, школа, перша стрєла, "робота", як чухалось лице під балаклавою, коли брали той сучий металургійний завод, бар, геть усе до сьогоднішньої днини.
Останні промені сонця потихеньку покидали землю."Чого ж ти зараз не рванеш? Яка була б красива смерть. І на похороні дівки плачуть, пацани згадують всю хуйню, яку ми творили. Да. І ще й яка смерть! Помер від вибуху на заході сонця. Ляпота! Вмирати треба красиво, ти можеш жити, як останній підарас, але якщо здохнеш красиво всі будуть говорити тільки про це. Чого ж мені останню мить життя псувати? А то в ночі не те",– радів заходу сонця Олександр. Він відкрив бак, докурив до фільтра, рука тремтіла від страху, але нічого не поробиш... Пальці пустили окурок у вільне падіння... Олександр Вікторович закрив очі...
Майже війна:
Повний місяць, ніби вічно відкрите око, слідкував за чорним бумером Гізмо, який намагався триматися невидимої лісної дороги."Нє дай боґ тот лєснік раставіл єжей, уб'ю суку!",– нервував Гізмо обережно крутячи руль.
– Гіз, а швидше не можна, а?– дорікав Кум,– нас може Чєба чекає!
– Да знаю я, атєбісь,– огризався Гізмо.
– Пацани, давайтє тіха,– командував Крокодил.
– Вроді, під'їжджаєм,– сказав Вінстон.
Із-за дерев показалась невеличка галявина, на якій розмістилися п'ять бойових машини війни з одного боку і шість з іншого, ніби готуючись роз'єбати один одного. Бумер Гізмо став до п'яти інших. Пацани вийшли з машини, Кум, Крокодил і Вінстон пішли до людей Чебурашки, щоб закінчити напівколо. Гізмо відкрив багажник і взяв звідти дипломат, після чого пішов до Чебурашки. Карлик у малиновому піджаку, біля якого стояли два перекачених птєнца з не райських кущ, чекав Гізмо, як мани небесної.
– Наканєцто, Гізма нєсі сюда– командував Чебурашка.
– Іду-іду,– перейшов на біг Гізмо.
Він відав дипломат Чєбі.
– Хулі, так долга?– в очах карлика спалахнули вогники.
– Да бля, єжи,– виправдовувався Гізмо.
– Какіє нахуй єжи, Антіквар і Боря всьо правелілі, здесь блять всьо чіста как жопка младенца,– кричав Чебурашка розмахуючи руками.
– А я одкуда знал?– захищався Гізмо.
– Да і хуй с тобой, пошлі, казахі нетерпелівий народ, сам знаєш,– командував Чебурашка.
– Да,– буркнув собі під ніс Гізмо.
Чєба з птєнцами пішли до своєї половини кола і встали ближче до центру. З боку казахів вийшли високий мужик у темних окулярах - Ануар, і пару його птєнців. Ануар і Чєба встали один напроти одного, збоку вони виглядали, як фонарний стовб і пожарний гідрант. Чєба почав торг:
– Тавар намєсте?
– Да,– басисто відповів Ануар.
– Пакажітє,– сказав Чєба.
Ануар щось крикнув своїм, один з казахів приніс саквояж, доверху набитий хмурим. Чєба взяв чуток на пробу.
– Качєствений,– впевнено сказав Чєба і кивнув до своїх.
– А тєперь дєньгі,– офіціозно сказав Ануар.
Чебурашка взяв дипломат і відкрив його.
– Вот ані,– посміхався Чєба.
Ануар взяв пачку з двадцяти доларових купюр, дістав одну з середини і дав одному з птєнців. Той почав її роздивлятися, нюхати, крутити, вертіти, складати, потім він щось відповів на казахській Ануару. Він взяв дипломат і відав іншому птєнцу. Ануар і Чєба потиснули руки, коло розійшлося по своїм справам.
– Ти совсєм не ізменілся,– на лиці Ануара сіяла, як фара БМВ, посмішка.
– А чево я мал меняться,– так же радів Чєба.
– Ну как там, жена, деті,– розпитував старого друга Ануар.
– Да што жена, нормально всьо с ней. Деті? Тоже не бедствуют. А ти, как там в Караганде?– розпитував Чєба
– Да медлено, но іду,– радо відповідав Ануар,– недавно бар открил. Заході, еслі будешь проездом.
– О, как же теперь не заехать і не пустіть пару стаканчіков.
– Да... Знаешь я всьо хател спрасіть, а почему імено лес?– Ануар став серйознішим.
– Я ета хотел у тебя спросіть...– різко поняв Чєба.
– ОБЛАВА,– крикнули Ануар і Чєба.
Всі заметушилися і дістали зброю, хто пістолет, хто калаш, хто дробаш, хто що. Перших пострілів довго чекати не довелося, вони пролунали майже одразу після слова "облава". Першим пав якийсь казах, він біг до машини. Далі почалася справжня стрільба. Стріляли всі і у всіх. Крики, лайка, постріли, звеніли в голові набридливим шумом змішуючись в один поганий коктейль. Своїми були тільки ті хто біля тебе, всі інші твої вороги. БАХ. БАХ. Хтось стріляв з лісу. В повітрі пахло кров'ю і гімном в перемішку з смертю.
Вінстон і Гізмо разом з якимось казахом були біля машини Гізмо, використовуючи її в ролі своє рідного укриття. Чебурашки стріляли по своїм і казахам, казахи в свою чергу також по своїм і чебурашкам, а їх всіх стріляли уйобки з лісу. Бійня.
Над маківкою Вінстона пролетіла куля. Він відстрілювався у відповідь. Після п'яти пострілів почувся крик і "СУКААААААА". "Напевно попав",– подумав Вінстон змінюючи магазин пістолета. Гізмо ліг, намагаючись прицілитися з АКа, він побачив Кума. Той ледь стоїть посеред галявини, з коліна річка крові, сам Кум кричить, як їбанутий, і стріляє у все що бачить. Біля джипу сховалися Чєба з Ануаром. Ствол кума повільно цілиться в їхню сторону. Першим від кулі в голову здох Чєба. Він здох як жив, швидко і непомітно. Друга куля кума попала в ногу Ануара. Він одразу почав стріляти по уйобку, який його підстрелив. В адреналіновій гонці вони оба випустили по магазину один в одного."Главниє сдохлі, нет блять больше смисла аставаться в етом аду",– думав переляканий Гізмо. Казах, що був з ними стріляв по двом уйобкам з лісу, вони були заді та бігли до них. Перший схопився за ногу, другий біг до бумера. Недобіг. П'ять куль в груди, зупинили неспокійного уйобка.
– Нужна свалівать атсюда,– кричав казах.
– В машину!– зкомандував Гізмо.
– Зараз,– кричав Вінстон відкриваючи передні двері пасажира.
Казах ліг на заднє сидіння, щоб відстрілювати всіх прохожих. Вінстон і Гізмо були на передніх, оба пригнулися, щоби голова не стирчала на видноті.
– Заводь!– панікував Вінстон.
– Заважу, заважу!– панікував у відповідь Гізмо.
– Заваді!– кричав казах на задньому, стріляючи в пустоту.
– Тіха ви оба!– кричав Гізмо.
Бумер все ніяк не хотів заводитися.
– Ну давай, давай, давай!– скрізь зуби шепотів Гізмо, заводячи бумер.
– Нам пизда!– істерично кричав Вінстон.
– Давай, даваааай!– продовжував спроби Гізмо.
Стрільба з лісу і не думала припинятися, все наближаючись до бумера. Мотор машини гаркнув і вона завелася.
– Да блять!– радів, як ніколи, Гізмо.
– Задню давай!– прийшов в себе Вінстон.
– Ага, ща!– повернувся в реальність Гізмо.
Він дав задню, і бумер рванув у сторону лісу. Гізмо не піднімав голову, аж поки не відчув, що вони на трасі. Тоді він розвернув машину і поїхав вперед.
– Тебя как клічут?– спитав Вінстон казаха на задньому.
– Кенші,– відповів той.
– І откуда ти Кенші?– розпитував нового друга Вінстон.
– С Караганди,– відповів Кенші.
– Ну і как там?
– Паспакойней чем тут,– жартівливо відповів Кенші.
– Давайте паслушаем музику,– запропонував Гізмо.
– Давай,– погодився Вінстон.
– Да,– погодився Кенші.
Синька:
Льоха Башка розминав пальці перед навалою відвідувачів. Він взяв кухоль і налив у нього справжнє, а не розбавлене по схемі один літр пива на сім літрів води, де смак пива скоріше - присмак, яке вам наливають у всіх так званих барах. Ні, Льоха ніколи не наливає ту розбавлену хуйню, тільки не в себе. У його бар можуть зайти тільки свої, а найобувати своїх, собі ж дорожче. Башка знав, що ні один неспокійний уйобок не увірветься до нього з ахуєно великим стволом, і не почне погрожувати, а якщо все ж таки почне, то це буде останнє що він зробить. Одного разу бар пограбували, довбойоба знайшли за годину, йому відрізали руки і ноги, після того ніхто навіть не думав увірватися до бару. Льоха випив кухоль, щоб бути з відвідувачами на одній алко-хвилі.
Гізмо розтікся по кріслу, одна рука крутила руль, а інша тримала такий довгожданий косяк. Кенші сіяв, як пінбольний автомат, він сидів по середині і спирався на дві передні сідушки, половина сірою речовини Кенші перетворилася на сірий туман, який покидав його голову з кожним видихом. Вінстон відкинувся на сидінні, його лице ще чухалось від балаклави, але це і близько не стоїть під тим, як воно чухалось під нею.
– Ми заслужилі пацани,– повторював Гізмо.
– Ага,– підтвердив Кенші.
– Башка ми до тебе,– викрикував радісний Вінстон.
Антон заряджав магазин Кедру. Кожна пуля вставлена в обойму малювала криваво-хололні картини помсти у голові юнака. Помсти за старого батька, який пішов на останню справу, щоб прогодувати маму і меншого брата Антона. Ті суки не пожаліли його старого, вони відрізали йому всі кінцівки. Не витримавши ролі тягаря для своє сім'ї він благав свою жінку вкоротити йому віку, заради неї і дітей. Вона не слухала його, в надії що феміда все-таки загляне у їхній край і покарає лиходіїв, але феміда одна з тих шлюх, які стають на бік багатих котів, а не бідних мишей. Рік виживання, коли кожна крихта була на ціну золота, змусили знесилену Марію задушити свого чоловіка. Після того вона стала далекою до всього крім дітей, вони були крихтами душі покійного Івана.
Антон пам'ятав ті темні часи, вони звеніли далеким зловіщим ехом десь на краю пам'яті. Тоді він працював майже цілодобово, перериваючись на три години сну, а потім знову на роботи з чотирьох ранку і до години ночі. Батько не хотів, але навчив його бути дорослим. Ще з малечку Антон знав цінність грошам, поки його одноклассники мали дитинство, він півдня носив ящики з всілякою маячнею з одного кінця базару в інший. Тому школа опустилася на самий низ пріоритетів хлопця. Вперше орудувати ломом він почав з сімнадцяти, після народження Сергійка, саме тоді хлопець вперше вкрав магнітолу зі Запорожця. Коли стався інцидент з батьком, він працював, як проклятий, а що робити коли на тобі батьки і менший брат якому лише п'ять років? Минув рік після кончини батька, щось перемкнуло в голові юнака. Кожний клаптик його душі кровоточив ненавистю та помстою. Саме тоді він вперше купив щось собі – ПП-91 або просто Кедр. Це була перша його велика покупка. Він не боявся викидати гроші на дев'ятки до ствола, помста того коштувала. Кожний день на протязі року він практикувався в стрільбі. Кедр глухо потріскував в руках, з кожним попаданням підсилюючи злість Антона.
Пройшло рівно три роки після "покарання" його батька. Антонові двадцять п'ять. Остання куля ввійшла в обойму. Сьогодні його помста здійсниться.
Льоха натирав барну стійку, розтавляв дорогий алкоголь на поличках, так щоб він стояв ідеально семетрично, щоб кожна етикетка світила своєю красою. Башка завжди старався робити все ідеально, ще з малечку він розтавляв іграшки в рівні ряди. Він знав, що сьогодні люди Горинича взяли металургійний, тому клієнти зрадістю викинуть тисячі баксів на алкашку. Потрібно тільки зачекати.
Бумер Гізмо під'їхав до сірої будівлі, яка нічим зовні не відрізнялася від інших таких самих непримітних бетонних велетнів. Пацани вийшли з БМВ і пішли до броньованих дверей будівлі. Гізмо спершу постукав три рази, потім зробив паузу на секунду, яку закінчив двома швидкими стуками. За дверей доносилися важкі кроки, якогось перекачаного птєнца. Він подивився в глазок і відкрив дорогим гостям двері. Гізмо, Вінстон і Кенші зайшли в будівлю.
Килими на стінах і яскрава оранжева неонова підсвітка, різьблені з дерева меблі з узорами морської тематики на них, Круг та інші виконавці блатного шансону, а також над барною стійкою два телевізори, на яких стріляв по якимось уйобкам Шварцнегер, вот чим зустрічав бар Льохи Башки своїх клієнтів.
– Здарова Льоха,– зльоту почав Гізмо.
– І тєбе не хворать,– привітався Льоха.
– Нам с братанамі сперва по бакалу, патом коньїчка плесні, а дальше как пайдьот,– Гізмо почав виймати гроші.
– Ха-ха, ещьо как пайдьот,– весело підбадьорював Льоха.
Перших бокалів як не було, так швидко вони їх осушили. Коньячок лише підігрів хлопців, тому далі вхід пішло знову пиво. Льоха зрадістю наливав рахуючи в голові гроші. Через те що пиво без горілки – гроші на вітер, Башка налив три рюмки.
– Ну братци за нас і за наше нельогкое дело,– підняв стопку Кенші.
– За нас,– хором відповіли Гізмо і Вінстон.
Стопки спорожніли, а шліфувати горілку продовжили пивом. Перша тарілка з таранькою кінчилась, Башка пішов по тараньку.
– Да братци, ну ми і виеблі іх,– підмітив Кенші, як раз доїдаючи останню тараньку.
– А помніте таво уєбана с карандашом,– підбивав Гізмо.
– Ета таво рицаря белава талчка?– Кенші вже знав відповідь.
– Да,– підтвердив Гізмо.
– Ну довбойов він,– приєднався Вінстон,– полізти на трьох мужиків з калашами з олівцем,– охуївав Вінстон.
– Ну может он суіциднік і решіл пакончіть с сабой?– припустив Гізмо.
– Да і хуй с нім,– махнув рукою Кенші,– Башка рибку нєсьот,– крутнув головою в сторону Льохи.
– Да,– погодився Гізмо,– хуй с нім.
Пиво час від часу мінялося на коньяк, горілку, віскі, шнапс, а тарілка з таранькою регулярно пустіла. П'яні розмови, які вели в нікуди, але все не закінчувалися, сміх. Царство Діоніса тривало не довго, близько години ночі, пацани вийшли з бару Башки і сіли назад у рідний чорний бумер. Гізмо почав заводити машину.
– Ну какова хуя ти нікаґда не заводішся с первава раза,– белькотів Гізмо,– да і хуй с табой,– Гізмо вирубився прямо на рулі.
Антон прямував до місця вендетти. Рука напружено тримала рукоятку зброї, палець лежав на спусковому гачку. В очах палало вогнище війни, а в голові малювалися картини повні трупів, розбитих пляшок і літрів крові. Хтось вийшов з бару, це були три п'яні в зюзю клієнти."Вже менше",– підбадьорював себе Антон. Двері не закривали."Мабуть охоронець пішов до сортиру, яка удача",– не вірив своєму щастю Антон. Він взяв Кедр у дві руки. Помста починається.
Антон зайшов бар. Пройшов по коридору і вийшов до самого приміщення з бару. Палець інтуїтивно натиснув гачок. Свинцевий град умив п'ятьох уйобків біля барної стійки. Звуки пострілів змішалися з дзвінким розбиттям пляшок і лайкою. Тіла корчилися в конвульсіях. Стіни червоніли від такого видовища. Постріли скінчилася."Мабуть кінчилась патрони",– думав Антон, поки його руки імітували стрільбу. П'ятірка уйобків попадала додолу, кожен з них нагадував йобане криваве сито, а разом вони утворювали м'ясне місиво щедро полите кров'ю. Антон викинув пустий магазин на землю.
Льоха витирав барну стійку після Гізмо і його корешів, як різко зайшов якийсь неспокійний уйобок з великим стволом і почав гатити по всьому живому. Він одразу впав на підлогу тримаючись за голову. Стрілянина закінчилася. Башка дістав дробовик з потаємної шафи в стіні. Щось залізне впало на підлогу з дзвінким металевим звуком."Магазін!",– подумав Льоха, знімаючи пушку з запобіжника.
Клац. Магазин приєднався до ПП. Антон повільно наближався до барної стійки, тримаючи Кедр, ніби хрест перед вампіром.
Уйобок наближався до стійки. "Сука... Что тебе, блять, нужна",– думав Льоха.
Антон встав за півметра від стійки.
Льоха вперся спиною в стіну.
Бармен піднявся і вистрілив в Антона... Куля пролетіла лівіше голови Антона. Він почав гатити по довбойобу з дробовиком, аж поки не спорожніла обойма.
Той повільно стік на землю, залишивши по собі багряний слід на килимі. Хлопець опустив ствол. Він взяв пару вцілілих пляшок, дістав білі тряпки з кишені. Він витер ними залишки алкоголю і вставив у вцілілі пляшки. Підпалив першу і кинув у сторону бармена. Другу в склад з бухлом, а третю у м'ясне місиво з трупів. Антон побіг з місця помсти.
Вінстон прокинувся від вибухів у барі. З нього вибіг хтось з стволом і одразу почав стріляти по бумеру.
Вінстон пригнув голову і смикнув до себе Гізмо.
– А?– прокинувся Гізмо.
– Заводь блядь!– кричав Вінстон.
Гізмо спершу не розумів чому його друг такий наляканий, а як тільки останні кайдани сну впали, він взявся заводити машину.
– Сука, сука, сука...– бурмотів Гізмо вставляючи ключі.
– Кенші!– крикнув сплячому, як ведмідь взимку, казаху Вінстон.
Кенші прокинувся від алкогольно-літньої сплячки. Вуха майже одразу атакували постріли."Уб'ю гандона",– дратувався Кенші. Він відкрив двері і виповз на вулицю. Прикриваючись своєрідним щитом, Кенші стріляв всліпу на звуки утікаючих пострілів.
Антон біг і відстрілювався. З кожним кроком він відчував себе на капельку безпечніше. Якихось десять кроків відділяли його від рятівного повороту в провулок. Він перестав стріляти, зосередився на бігу. Холод, ніби блискавка, вдаряв по тілу. Ноги різко зупинилися і Антон упав на спину. З його грудей фонтанчиками витікала кров.
– Ні!– вирвалося з губ.
Очі наповнилися слізьми, вперше за багато років. Перед ними застигли лиця мами і Сергійка.
– Ні! Боже, за що?– шепотів Антон,– Що буде з ними, як мене не стане? Хто про них подабає? Боже, пожалій їх! Не дай мені зараз поринути в твоє царство! Прошу! Почуй мене! Обережи їх! Прошу!
Бумер грізно заричав, ніби хижак, який вчуяв кров.
– Он сдох?– спитав Кенші, після чого закрив двері.
– Не знаю, але краще його добити,– відходив Вінстон.
– Да,– погодився Гізмо.
Бумер різко рванув у сторону хлопця.
– Будь ласка, Боже! Збе...
Бумер переїхав тіло, ніби лежачого поліцейського.
– Думаєтє, он умер?– питав Кенші.
– Як мінімум, до ранку не доживе,– констатував Вінстон.
– Мало кто видєржит пару тон на грудь,– підтвердив Гізмо.
Пока Кенші або щасливої дороги:
"Йобана мряка",– думав Вінстон. Втома відбивалася по кожному м'язу в тілі. Шум і метушня аеропорту не давали можливості поспати і відбити ту сучу втому. Тільки не Гізмо. Він спав спершись на Вінстона, і ніщо не могло розбудити сплячу принцесу. "Скільки ти вчора влив? Блядь. Ні одна людина не може стільки вжерти, як ти. Тебе взагалі зараз ніхуя не їбе? Може він здох? Треба перевірити.",– думав Вінстон. Він легенько штовхнув Гізмо."Схоже реально вмер. Ну, ще один раз",– подумав Вінстон. На цей раз Вінстон штовхнув сильніше свого сплячого друга. Ніякої реакції, Гізмо спав, як убитий."Ну і хуй з ним",– змирився Вінстон. Гізмо прокинувся від свого вічного сну.
– Ета ти меня штурхал?– спитав Гізмо.
– Да,– відповів Вінстон.
– Пачему?– розпитував з просоння Гізмо.
– Думав що ти здох,– злегка з іронією відповів Вінстон.
– Все ми кагда-нібуть сдохнем,– в словах Гізмо чулась, якась меланхолія.
– Всі,– Вінстон опустив погляд в підлогу.
– Знаєш какой мне наснілся сон?– готувався вилитись Гізмо.
– Який?– Вінстон відповів скоріше механічно, ніж хотів почути відповідь.
– Кароче,– почав Гізмо,– тьомний непроходімий лєс, куда не іді всюда тьомние ветві. І так страна било мнє в ньом, то вєсело, то грусна, то страшна, то чуствовал себя храбрим, как богатирі із сказак, кароче іспитал всьо і сразу. Я долга блуждал по лесу. Патом увідел тьомний холм і рєшіл туда забраться. Ну вот іду я туда, і с каждим шагом, на душу, как будто тяжолий камень падает. Но я іду, інтересно гдє канец етава леса. І вот я на вершинє, сматрю влева вправа, а лес не канчаеться, будта вся зємля ета і єсть етот лєс. Сєл на верхушке халма, галава пустая, будта помєр я. Чую вєтерок веєт за спіной, оглядиваюсь, а там адінокая магіла стаіт, і так зловещє на меня смотріт. Ну я конєшно подхожу к могіле, а там на каменє мойо ім'я і дата маєво ражденія, а дата смєрті ето сєводнішній день. Но,– Гізмо театрально підняв вказівний палець і помахав ним,– магіла нє закопаная. Лєжит дерев'яная труна і я ейо аткриваю. А пад ней я, ну как я, галава вцелом цела, а тело только кості. Но ето не самоє страшное, а самоє страшное ета то, что моі кості обплетает трьохглавий змей. Я стаю в ужасе не могу пошевеліться, а змей палзьот на меня, он обхвативает меня і плавно двіжеться до галави. В канце одна із змеіних галов кусает меня за правий глаз. Канец сна,– Гізмо закінчив переказ сну затяжним зівком.
– Ну і дивні в тебе сни,– знову механічно відповів Вінстон.
– Ета точна,– підтвердив Гізмо.
Аеропорт метушився, як гігантський мурашник. Хтось кудись біг з велетенськими валізами, в яких міг вміститися будинок по кірпічику. Пілоти готувалися до відльотів у барі заливаючи свої баки вогняною водою. Сім'ї лаючись бігли на посадку літаків. Одна жирна сука, з рудим кольором волосся і зачіскою пуделя, кричала на весь аеропорт, про те як вона набрала пару лишніх кілограмів і перекрасила волосся і саме тому не схожа на себе в паспорті. Миловидна білявка вислуховувала тони матів в сторону: себе, людей, країни, тварин, бога. Стримуючи себе вона пропускає єбануту на літак. В її погляді читалося:"Здохни від холестерину йобнута суко",– і з натягнутою посмішкою каже єбанутій:"Дякую, що скористалися нашою авіалінією".
Якийсь малий, років приблизно семи, плакав біля Гізмо не даючи йому знову заснути сном німих.
– ПІЗДУЙ АТСЮДА,– Гізмо пинає малого зі всієї сили, так що малий відлітає на пару метрів.
– Как ви смеєте, я паліцію визову,– Крик мамки малого скоріше нагадував писк.
Злість наповнила Гізмо з ніг до голови, руки інтуїтивно потягнулися до ствола, який захований в середині кожанки. Він на цілив пістолет на маму малого.
– ПІЗДУЙ ПАДАЛЬШЕ ПАКА БАШКУ НАХУЙ НЕ СНЬОС,– кричав Гізмо.
Мама з сином відійшли від Гізмо і змішалися з вічно кудись поспішаючим натовпом, який навіть не помітив людину зі зброєю.
– Ти не думаєш, що це було занадто,– спокійно сказав Вінстон.
– Нєт,– випустив пар Гізмо.
– А я думаю занадто,– беземоційно сказав Вінстон і знову поринув у свої думки.
– Гдє, блять, етат Кенші?– обурювався Гізмо.
– Ти ж сам казав, що треба приїхати раніше. Нахуй я тебе послухав,– вернувся у реальність Вінстон.
– Та бля, я думал он паспешит,– оправдовувався Гізмо.
– В нього літак на десяту, а ти, блядь, притягнув нас півсьомого ранку,– дорікав Вінстон.
– Да хулі ти ноєш блять!– огризнувся Гізмо,– Сколько ми здесь сідім?
– Дві години,– Вінстон показав на наручний годинник.
– Піздєц.
Нескінченний вир життя метушився у всій своїй різноманітності. Пілоти змінювали один одного в барі. А пасажири ніби нікуди і не летіли, аеропорт для них був роботою на яку вони мали приходити, щоб імітувати життя в цьому місці. Якийсь нарколига пішов до туалету, його руки трясуться від ломки, в них маленький кульок повний білого порошку. Двоє чоловіків, приблизно за сорок, готуються до польоту в барі. У своїх намірах перебороти страх літаків, вони дійшли до консистенції, при якій можна йти абсолютно голими на стадо злих бізонів. Якась сім'я прощається між собою, а саме старі бабуся і дід відправляють своїх дітей з онуками у щасливу подорож до іншої країни в пошуках кращого життя. Нігери вперше ступають на українську землю з метою навчання.
Кенші з великою валізою входить до аеропорту, можливо він останній раз встає на землю, яка ненадовго замінила його дім. Першим його зустрічає Гізмо.
– С добрим утрам братішка!– починає Гізмо.
– С добрим брат!– вітається Кенші.
До них підходить Вінстон.
– Ну що соня, готовий до польоту, чи підем заправимось,– Вінстон кивнув у сторону бару.
– Как же на каня нє випіть,– весело відповідає Кенші.
– Чого стоїш як істукан, пішли,– Вінстон легенько штовхнув Гізмо.
– Да... Пошлі заправімся,– погодився Гізмо.
Прощання перенеслося до бару. Вони сіли за самий крайній столик, щоб чужі вуха не почули того, чого їм не треба чути. Гізмо пішов за пивом.
– Ти пробив що і як там?– переживав за свого друга Вінстон.
– Да пазваніл, узнал шо і как там. Вродє чіста, еслі што аткуплюсь,– Кенші озирався по сторонам.
– Скільки взяв,– Вінстон провів очами по всьому залу.
– Сто штук влезла,– Кенші перестав озиратися і сфокусував свій погляд на столі.
– Більше не влізло?– з легкою іронією промовив Вінстон.
– Курткі не создани для того, штоб в ніх что-то носіть,– відповів Кенші.
Гізмо направлявся в їхню сторону з трьома бакалами пива.
– Дєржитє,– Він поставив їх на стіл.
Кухлі повні світлого, ніби в кожному з них було маленьке сонце, пива, пилися повільно і без ентузіазму. В них хоч було і непогане пиво, але це не те, яке розливав покійний Льоха. В нього воно було наповнене життям, ти відчував всі ноти суміші ячменю, хмелю, води і дріжджів. Да і вони прийшли не напитися, а можливо востаннє провести час разом. Більшість часу займали спогади старих справ і тих хто покинув їх в їхньому небезпечному ділі. Розмови велись тихо, хоч за ними ніхто не стежив, але міс параноя завжди чатувала поблизу таких, як вони.
Час прощання настав швидко.
– Ну всьо братци, надєюсь ви кагда-та навєстіте старава шахтьора,– після прощаг Кенші одразу направився на свій рейс.
– Давай,– помахав рукою Гізмо,– пастараємся прілєтєть.
– Щасливої дороги,– крикнув Вінстон.
Вінстон і Гізмо вийшли з аеропорту і направилися до бумеру. Вони сіли на своїх коронних місцях. Бумер, як і завжди, з першого разу не хотів заводитися.
– Ана кагда-нібуть завєдьотся с первава раза?– роздратовано питав бога Гізмо.
– Ніколи,– Вінстон знову поринув у свої безкраї думи.
БМВ завелася з третього разу. Виїхавши на трасу Гізмо вдавив педаль газу в підлогу.
– Какойта ти севодня тучний Він?– підмітив Гізмо.
– Да все думаю, може кинути це все?– Вінстон ненадовго покинув свої намагання.
– Тоєсть?– не зрозумів такого повороту друга Гізмо.
– Кинути кримінал,– Вінстон подивися на друга пустим поглядом мертвої риби, яку лишили рідної води.
– Как ета кінуть? І долга ти об етом думал?– випитував Гізмо.
– Пам'ятаєш, того уєбана, який вбив Льоху Башку і спалив його бар,– почав Вінстон.
– Таво каторого я перээхал?– він знав вже відповідь.
– Да,– схвально кивнув Вінстон,– в нього була мама і брат.
– Да. Я знаю што с німі случілось. Но, братан, такова жизнь.
– Їх на шматки порубали, блядь,– викрикнув Вінстон,– Гіз, Горинич йобнувся! Якщо він так обійшовся з невинними людьми, уяви, що він зробить з нами!
– Да, ета била жостка, но і ти поймі єво. Он нєдавна пахараніл сваєво єдінственава сина і жену. Может сейчас он нємного нє в сєбе, но скора всьо наладіца.
– А до того часу він встигне, ще разів десять нас йобнути!– намагався переконати свого друга, приєднатися до себе Вінстон.
– Ми самі вибралі такую жизнь,– холодно відказав Гізмо.
Бумер летів, як ракета, між рідких автомобілів.
– Гіз, якщо ми не кинемо цю всю хуйню зараз, завтра нас може не стати. Нас або свої йобнуть, або з'явиться ще один Богров і нам також пізда.
– Братік, ми пєрєжилі девіностие, пєрєживйом і ета,– впевнено казав Гізмо.
– Гіз, ми не пережили дев'яності, ми їх зробили.
– Как ета нє пєрєжилі? Ти ж сам знаєш сколька пацанов полєгло. Помнішь? Как сдох Чєба, а всє думалі што ето будет дліная імпєрія."Будем как сіцєлійци",– гаварілі ані. А што с нім случілось, а?– останнє речення Гізмо майже викрикував,– Правільна, он сдох, прічьом тупа сдох. І как послє всєво етава ти можеш такое піздєть?
– Тоді був тотальний піздець! І ти або вливався в нього з головою, або дох, так і не відчувши повітря свободи. Ми влилися, Гіз, я ще тоді тобі казав, що Чєбу вальнуть, і його йобнули. Тому що він не влився, Чєба хотів побудувати палац в центрі циклону, а ми той циклон розкручували,– під кінець Вінстон нагадував йобнутого на голову параноїка, що бачив всюди чиюсь невидиму руку.
– Ну а сейчас што не циклон?
– Зараз все спокійно, тому і страшно. Раніше садили підставних братів, а сьогодні сидять справжні. Пам'ятаєш Грішу? Його посадили місяць назад. Пам'ятаєш Вову? Тоже сидить, а міг замінити Горинича. Зараз ще віє легкий вітер циклону, і якщо не зараз, то вже, блядь, ніколи!
– Давай ти закроешся і ми просто памалчім,– ледь стримував себе Гізмо, щоб не взірватися на свого друга.
Вінстон хотів, щось сказати, але промовчав, ідея продовжити цю полеміку відпала.
За склом почали з'являтися пошарпані часом панельні п'ятиповерхівки. Діти давно минувшої епохи, про яких забули їхні батьки, але пам'ятали ті хто навіки застрягли в них. Пшеничний ніколи не був красивим містом, ні одного пам'ятника великим діячам культури чи історії. Ні один письменник, художник, кінорежисер, або інший діяч мистецького напрямку тут не народився і не народиться. Єдиним ким пишалося місто, був Устим Кармелюк, тому що ходила легенда, що колись саме в цьому місті, що за часів подолянського Робіна Гуда було селом, він і почав свої подвиги народного героя, коли відрубав голову сина пана цих земель. Правда чи ні? Ніхто не знав і ніхто не заперечував цього факту, щоб лишити хоч якусь надію жителям цього некрополю. Нульові Пшеничний зустрів з вічним шрамом минулого десятиліття. Розбиті вулиці, які нагадували Прип'ять своєю захудалістю, нічим не кращі дороги та тротуари, які ніби ніколи не бачили ремонту. Ніби вічно вкрите хмарами небо, навіть коли небо не закривала ні одна хмаринка, воно всеодно здавалося сірим. Залишок радянської індустріальної міці – Металургійний завод імені Жукова, стояв напіврозібраним пам'ятником колишньої міці міста.
Бумер зупинився біля дев'яти поверхівки. Гізмо заглушив мотор і перший вийшов. Вінстон хотів також вийти, але його очі зачепилися за ключі, які не вийняв Гізмо."Вот довбойоб",– пролетіло в голові Вінстона. Вони зайшли до будинку піднялися на ліфті на дев'ятий поверх і зайшли в квартиру без вхідного коврику.
– Прівєт братци,– привітався худий, як дуло АКа, дід.
– Прівєт старий,– привітався Гізмо,– тавар на местє.
– Да вот же он,– дід показав на диван, на якому лежав великий чорний саквояж.
– Він,– Гізмо завжди протягував букву "і",– можеш проверіть?
Вінстон мовчки підійшов до сакаояжу, відкрив його, взяв один з багаточисленних пакетиків і перевірив хмурий.
– Нормальний,– холодно відказав Вінстон.
– Харашо дєд, пошлі вніз до машини, там заплатім,– Гізмо взяв старого за руку.
– Но как же...
– Вінстан пасмотріт за таваром,– Гізмо повів старого за собою, але не донизу, а на дах.
Поки Гізмо пропадав з дідом на даху, Вінстон вивчав квартирку старого. Бідна, з меблів пару саморобних табуреток (одна з яких мала лише три ніжки) і диван, телевізора не було, як і взагалі електроніки, крім маленького холодильника марки "Днепр". Вінстон вернувся стерегти саквояж. Очі ніби прилипли до сакаояжу, Вінстон намагався відволіктися, але саквояж, ніби радіозаглушка, не давав можливості поринути в ірраціональний потік думок, забиваючи всі думки собою. Кісті рук зжалися в кулаки так сильно, що Вінстон почав відчувати біль. Він закрив очі, але бажання зрадити своїм непохитним стовбам, не покидало його. Кімната ніби почала звужуватися, і повітря в ній тисло все дуже, і дужче, І дужче, І ДУЖЧЕ, ІДУЖЧЕ, ІДУЖЧЕІДУЖЧЕІДУЖЕІДУУУУУЖЧЧЧЧЧЧЕЕЕЕЕЕЕ. Вінстон розжав кулаки. Хоч і те що він збирався зробити, гнітило його, але або зараз або ніколи. Вінстон взяв саквояж, вибіг з квартири, і побіг на самий низ. Серце билося так, ніби готове було пробити грудну клітку, і вибратись з вічного заточеня. Повітря давило з такою силою, що здавалося розчавить Вінстона, ніби слимака носком модної тупоносої туфлі. Стіни звужувалися надто швидко, довгождані двері на волю, ніби пожиралися тілом бетонного Гаргантюа...
Воля... Вінстон обперся об стіну. Він намагався дихати повільно, набираючи в легені максимум повітря. Але таке пауза, могла коштувати йому життя, тому Вінстон побіг до бумера. Він кинув саквояж на заднє сидіння, а сам сів за водійське. Вінстон істерично рився в карманах кожанки в пошуках ключів. Знайшов. Бумер осудливо загарчав, але завівся з першого разу, перший раз за довгі роки. Вінстон розвернув машину і поїхав. За склом минав Пшеничний. Кожна секунда гарчання двигуна осуджувала його.
– Не тобі сука мене судити!– шепотів Вінстон.
Похорони Кума:
Кум лежав, як блідий ангел, в своїй чорній, як гудрон, труні. Мати припала до грудей сина, заливаючи слізьми його білий, як перший сніг, піджак. У маленькій хатині, де малий Кум провів своє дитинство, повно народу приїхало відправити його в останню путь.
Вінстон стояв на дворі біля похиленої груші і дивився на природу пізньої весни, він був сам, без Гізмо і Кенші. Так хотів Кум, щоб Вінстон був сам на його похороні.
– Є закурити?– різко перервав царство тиші знайомий голос заду.
– Не курю,– коротко відповів Вінстон.
– Як ж це? Вінстон без сигарет?– це був Вова, старий добрий злегка спитий Вова. Майже рідний брат Кума.
– Да так,– Вінстон відмахнувся рукою,– пачка пуста,– на його обличчі засвітилася ледь помітна не озброєним оком посмішка.
– Ех,– важко видихнув Вова,– був мужик і не стало. А тиждень назад ми думали сьогодні на рибалочку поїхати.
– Да...– підтримав Вінстон,– був і не стало.
Вова сперся на забор.
– Ти бачив хто його?
– Ні,– Вінстон знав хто вбив Кума, але вирішив збрехати, всеодно убивця мертвий.
– Жаль.
– Да.
– Вот дивна штука доля,– Вова почухав нижню губу,– вроді живеш не жалуєшся, а потім на тобі, і тебе нема. І ніхто не знає, що сталося, мужик просто взяв і склеїв ласти.
– Всі ми колись їх склеїм, але це вже не від нас залежить.
– Думаєш хтось рішає, хто сьодні має жити, а хто померти?
– Не знаю... Можливо хтось і вирішує, і він чи вона вирішив, що Кум вже пожив достатньо,– Вінстон сфокусував погляд на землі.
– Да шо ми все про смерть базарим, ми живі, а упокоєні хай відпочивають,– Вова глянув на годинник,– Пішли,– він хлопнув Вінстона по плечу,– скоро виносити будем.
– Пішли.
Вінстон і Вова зайшли до хати, пройшли коридор і зайшли у вітальню, де лежала труна.
– Коли виносим?– спитав Вова.
– Десять хвилин і виносим,– відповів батько Кума.
Хвилини тяглися, як свіжа дерев'яна смола. Небо було чисте, це злило Вінстона, але через хвилину він остудив свій жар. Кум не любив хмарне небо, а особливо дощ, єдине що подобалося йому з опадів, був сніг.
– Ну мужики, понесли!– скомандував батько Кума.
Шість чоловіків віком від двадцяти семи до сімдесяти взяли гроб Кума і понесли гроб. Траурна хода почала свій рух до кладовища. Переважно йшли "брати" Кума в усьому чорному.
Труну поклали в могилу, батюшка з бабами відспівали Кума. Вінстон поринув у свої думи, щоб відволіктися від всього. Як голос отця Олексія різко вернув Вінстона в реальність. Він зрозумів ці слова занадто пізно, занадто пізно вони вдарили у голову набридливим нескінченним шумом. Він встав навпроти короткої сторони могили і почав:
– Для багатьох з нас він став батьком. Він навчив нас незрячих, бачити всю суть з її бридкими сторонами. Він навчив нас невмілих, жити і крутитися в циклоні, під назвою життя. Звичайно він не був святою людиною, але він ніколи не кидав слів на вітер, він завжди знаходив вихід з безвихідних ситуацій, а найголовніше, що він був вірним своїм братам і ніколи б нас не кинув. Тож прошу, як людина, яка стала для нього сином, простити йому всі образи, тому що він також, як і ми – людина. І не нам його судити, нехай його судить бог.
Називайте мене Вінстон:
Вінстон синій упакований по ящикам. Молодий хлопець в одиночку розгружає їх з вантажівки, Коля не прийшов на зміну, тому хлопець один. Піт стікає з лоба, проходить по горбику носа, і падає краплиною на білий ящик повний блоків сигарет Вінстон. Початок дев'яностих, СРСР вже дихає на ладан, але хлопця це не хвилює, його хвилюють ящики і те на що проєбати гроші.
Різко під'їхав чорний жигуль і відкрив вогонь по вантажівці, хлопець кидає ящик і тікає, його не хвилюють ящики і те як проєбати гроші, зараз його мізки вирішують дилему на життя і смерть. Його заплітаються і він падає, кулі пролітають над ним, він живий, поки що живий. Біля нього встає біла Волга, з неї вилазять двоє, один – сорокарічний чоловік, з рідкими сідим волоссям, а другий живий колобок. Колобка підстрелили одразу, ледь він встиг вийти, ствол падає біля хлопця. Сорокарічний лається і випускає цілий магазин по людям з жигуля, всі кулі попали тільки в повітря. Хлопець до того ніколи не тримав ствол, але його голова дала команду "Або зараз Або ніколи". Юнак бере ПМ і починає стріляти по уйобкам з жигуля, стріляє рідко, старається цілитися.
Перший уйбок з жигуля падає, хлопець попав йому прямо в маківку, другого, який відволікся на смерть товариша, добив сорокарічний.
– Дякую тобі малий,– видихнув з полегшенням сорокарічний.
– Нема за що,– юнак приходить до себе, перед його очами вбитий ним уйобок, на лиці уйобка спокій, на лиці юнака страх.
– Чим займаєшся,– сорокарічний дістав сигарету з пачки вінстон і закурив.
– Тепер нічим,– перед очами досі вбитий уйобок з прострелиною головою.
Сорокарічний подивився на малого з якимось сумом і співчуттям.
– Вперше?
– Так,– уйобок нікуди не дівається,– як вас звати?
Сорокарічний зробив дві затяжки і відповів:
– Кум. А тебе як?
Юнак подивися на нього очами мертвої риби, губи тихо промовили:
– Називайте... мене... В-Вінстон...
– Ну... Вінстон. Сідай в машину, будеш мати вірне діло.
Кінець
Проблесковый маячок загорится еретиком
Нам бесстыжие глаза тут не спрятать под козырьком
Если выкупят копы, то откупимся медяком...
ATL"Под небом салатовым"
...Девяностые сделали такие парни как я и Шура
Сделали своими руками
Не нравиться что получилось в итоге?
Грубовато? Что - то не так?
Вы в своем праве лузеры - ругаетесь
По мне все было просто ништяк!
Кровосток"Шурик"
Їздок:
Вінстон повільно тлів між пальців. Залізний кінь видавав свої найкращі результати за всі роки служби. Стрілка спідометра хиталася на ста шістдесяти. Щось тíкало біля двигуна чоппера, але Олександра Вікторовича, це не хвилювало. Він знав, що вже нічого не зробиш."Завтра для журналюг буде справжнє свято, не кожний день трапляється така сенсація. Стопудово найдуть, якусь підставну родину для більшої драматичності події, їм же блядь треба тільки гроші, нічого не приносить більше грошей ніж чужі сльози",– думав Олександр. Вінстон майже дійшов до фільтру. Сонце падало за горизонт, ніби покидало місце злочину. Перед очима Олександра Вікторовича пронеслися, ніби чорно-білий фільм, окремі сцени життя. Лице матері і батька, садочок, школа, перша стрєла, "робота", як чухалось лице під балаклавою, коли брали той сучий металургійний завод, бар, геть усе до сьогоднішньої днини.
Останні промені сонця потихеньку покидали землю."Чого ж ти зараз не рванеш? Яка була б красива смерть. І на похороні дівки плачуть, пацани згадують всю хуйню, яку ми творили. Да. І ще й яка смерть! Помер від вибуху на заході сонця. Ляпота! Вмирати треба красиво, ти можеш жити, як останній підарас, але якщо здохнеш красиво всі будуть говорити тільки про це. Чого ж мені останню мить життя псувати? А то в ночі не те",– радів заходу сонця Олександр. Він відкрив бак, докурив до фільтра, рука тремтіла від страху, але нічого не поробиш... Пальці пустили окурок у вільне падіння... Олександр Вікторович закрив очі...
Майже війна:
Повний місяць, ніби вічно відкрите око, слідкував за чорним бумером Гізмо, який намагався триматися невидимої лісної дороги."Нє дай боґ тот лєснік раставіл єжей, уб'ю суку!",– нервував Гізмо обережно крутячи руль.
– Гіз, а швидше не можна, а?– дорікав Кум,– нас може Чєба чекає!
– Да знаю я, атєбісь,– огризався Гізмо.
– Пацани, давайтє тіха,– командував Крокодил.
– Вроді, під'їжджаєм,– сказав Вінстон.
Із-за дерев показалась невеличка галявина, на якій розмістилися п'ять бойових машини війни з одного боку і шість з іншого, ніби готуючись роз'єбати один одного. Бумер Гізмо став до п'яти інших. Пацани вийшли з машини, Кум, Крокодил і Вінстон пішли до людей Чебурашки, щоб закінчити напівколо. Гізмо відкрив багажник і взяв звідти дипломат, після чого пішов до Чебурашки. Карлик у малиновому піджаку, біля якого стояли два перекачених птєнца з не райських кущ, чекав Гізмо, як мани небесної.
– Наканєцто, Гізма нєсі сюда– командував Чебурашка.
– Іду-іду,– перейшов на біг Гізмо.
Він відав дипломат Чєбі.
– Хулі, так долга?– в очах карлика спалахнули вогники.
– Да бля, єжи,– виправдовувався Гізмо.
– Какіє нахуй єжи, Антіквар і Боря всьо правелілі, здесь блять всьо чіста как жопка младенца,– кричав Чебурашка розмахуючи руками.
– А я одкуда знал?– захищався Гізмо.
– Да і хуй с тобой, пошлі, казахі нетерпелівий народ, сам знаєш,– командував Чебурашка.
– Да,– буркнув собі під ніс Гізмо.
Чєба з птєнцами пішли до своєї половини кола і встали ближче до центру. З боку казахів вийшли високий мужик у темних окулярах - Ануар, і пару його птєнців. Ануар і Чєба встали один напроти одного, збоку вони виглядали, як фонарний стовб і пожарний гідрант. Чєба почав торг:
– Тавар намєсте?
– Да,– басисто відповів Ануар.
– Пакажітє,– сказав Чєба.
Ануар щось крикнув своїм, один з казахів приніс саквояж, доверху набитий хмурим. Чєба взяв чуток на пробу.
– Качєствений,– впевнено сказав Чєба і кивнув до своїх.
– А тєперь дєньгі,– офіціозно сказав Ануар.
Чебурашка взяв дипломат і відкрив його.
– Вот ані,– посміхався Чєба.
Ануар взяв пачку з двадцяти доларових купюр, дістав одну з середини і дав одному з птєнців. Той почав її роздивлятися, нюхати, крутити, вертіти, складати, потім він щось відповів на казахській Ануару. Він взяв дипломат і відав іншому птєнцу. Ануар і Чєба потиснули руки, коло розійшлося по своїм справам.
– Ти совсєм не ізменілся,– на лиці Ануара сіяла, як фара БМВ, посмішка.
– А чево я мал меняться,– так же радів Чєба.
– Ну как там, жена, деті,– розпитував старого друга Ануар.
– Да што жена, нормально всьо с ней. Деті? Тоже не бедствуют. А ти, как там в Караганде?– розпитував Чєба
– Да медлено, но іду,– радо відповідав Ануар,– недавно бар открил. Заході, еслі будешь проездом.
– О, как же теперь не заехать і не пустіть пару стаканчіков.
– Да... Знаешь я всьо хател спрасіть, а почему імено лес?– Ануар став серйознішим.
– Я ета хотел у тебя спросіть...– різко поняв Чєба.
– ОБЛАВА,– крикнули Ануар і Чєба.
Всі заметушилися і дістали зброю, хто пістолет, хто калаш, хто дробаш, хто що. Перших пострілів довго чекати не довелося, вони пролунали майже одразу після слова "облава". Першим пав якийсь казах, він біг до машини. Далі почалася справжня стрільба. Стріляли всі і у всіх. Крики, лайка, постріли, звеніли в голові набридливим шумом змішуючись в один поганий коктейль. Своїми були тільки ті хто біля тебе, всі інші твої вороги. БАХ. БАХ. Хтось стріляв з лісу. В повітрі пахло кров'ю і гімном в перемішку з смертю.
Вінстон і Гізмо разом з якимось казахом були біля машини Гізмо, використовуючи її в ролі своє рідного укриття. Чебурашки стріляли по своїм і казахам, казахи в свою чергу також по своїм і чебурашкам, а їх всіх стріляли уйобки з лісу. Бійня.
Над маківкою Вінстона пролетіла куля. Він відстрілювався у відповідь. Після п'яти пострілів почувся крик і "СУКААААААА". "Напевно попав",– подумав Вінстон змінюючи магазин пістолета. Гізмо ліг, намагаючись прицілитися з АКа, він побачив Кума. Той ледь стоїть посеред галявини, з коліна річка крові, сам Кум кричить, як їбанутий, і стріляє у все що бачить. Біля джипу сховалися Чєба з Ануаром. Ствол кума повільно цілиться в їхню сторону. Першим від кулі в голову здох Чєба. Він здох як жив, швидко і непомітно. Друга куля кума попала в ногу Ануара. Він одразу почав стріляти по уйобку, який його підстрелив. В адреналіновій гонці вони оба випустили по магазину один в одного."Главниє сдохлі, нет блять больше смисла аставаться в етом аду",– думав переляканий Гізмо. Казах, що був з ними стріляв по двом уйобкам з лісу, вони були заді та бігли до них. Перший схопився за ногу, другий біг до бумера. Недобіг. П'ять куль в груди, зупинили неспокійного уйобка.
– Нужна свалівать атсюда,– кричав казах.
– В машину!– зкомандував Гізмо.
– Зараз,– кричав Вінстон відкриваючи передні двері пасажира.
Казах ліг на заднє сидіння, щоб відстрілювати всіх прохожих. Вінстон і Гізмо були на передніх, оба пригнулися, щоби голова не стирчала на видноті.
– Заводь!– панікував Вінстон.
– Заважу, заважу!– панікував у відповідь Гізмо.
– Заваді!– кричав казах на задньому, стріляючи в пустоту.
– Тіха ви оба!– кричав Гізмо.
Бумер все ніяк не хотів заводитися.
– Ну давай, давай, давай!– скрізь зуби шепотів Гізмо, заводячи бумер.
– Нам пизда!– істерично кричав Вінстон.
– Давай, даваааай!– продовжував спроби Гізмо.
Стрільба з лісу і не думала припинятися, все наближаючись до бумера. Мотор машини гаркнув і вона завелася.
– Да блять!– радів, як ніколи, Гізмо.
– Задню давай!– прийшов в себе Вінстон.
– Ага, ща!– повернувся в реальність Гізмо.
Він дав задню, і бумер рванув у сторону лісу. Гізмо не піднімав голову, аж поки не відчув, що вони на трасі. Тоді він розвернув машину і поїхав вперед.
– Тебя как клічут?– спитав Вінстон казаха на задньому.
– Кенші,– відповів той.
– І откуда ти Кенші?– розпитував нового друга Вінстон.
– С Караганди,– відповів Кенші.
– Ну і как там?
– Паспакойней чем тут,– жартівливо відповів Кенші.
– Давайте паслушаем музику,– запропонував Гізмо.
– Давай,– погодився Вінстон.
– Да,– погодився Кенші.
Синька:
Льоха Башка розминав пальці перед навалою відвідувачів. Він взяв кухоль і налив у нього справжнє, а не розбавлене по схемі один літр пива на сім літрів води, де смак пива скоріше - присмак, яке вам наливають у всіх так званих барах. Ні, Льоха ніколи не наливає ту розбавлену хуйню, тільки не в себе. У його бар можуть зайти тільки свої, а найобувати своїх, собі ж дорожче. Башка знав, що ні один неспокійний уйобок не увірветься до нього з ахуєно великим стволом, і не почне погрожувати, а якщо все ж таки почне, то це буде останнє що він зробить. Одного разу бар пограбували, довбойоба знайшли за годину, йому відрізали руки і ноги, після того ніхто навіть не думав увірватися до бару. Льоха випив кухоль, щоб бути з відвідувачами на одній алко-хвилі.
Гізмо розтікся по кріслу, одна рука крутила руль, а інша тримала такий довгожданий косяк. Кенші сіяв, як пінбольний автомат, він сидів по середині і спирався на дві передні сідушки, половина сірою речовини Кенші перетворилася на сірий туман, який покидав його голову з кожним видихом. Вінстон відкинувся на сидінні, його лице ще чухалось від балаклави, але це і близько не стоїть під тим, як воно чухалось під нею.
– Ми заслужилі пацани,– повторював Гізмо.
– Ага,– підтвердив Кенші.
– Башка ми до тебе,– викрикував радісний Вінстон.
Антон заряджав магазин Кедру. Кожна пуля вставлена в обойму малювала криваво-хололні картини помсти у голові юнака. Помсти за старого батька, який пішов на останню справу, щоб прогодувати маму і меншого брата Антона. Ті суки не пожаліли його старого, вони відрізали йому всі кінцівки. Не витримавши ролі тягаря для своє сім'ї він благав свою жінку вкоротити йому віку, заради неї і дітей. Вона не слухала його, в надії що феміда все-таки загляне у їхній край і покарає лиходіїв, але феміда одна з тих шлюх, які стають на бік багатих котів, а не бідних мишей. Рік виживання, коли кожна крихта була на ціну золота, змусили знесилену Марію задушити свого чоловіка. Після того вона стала далекою до всього крім дітей, вони були крихтами душі покійного Івана.
Антон пам'ятав ті темні часи, вони звеніли далеким зловіщим ехом десь на краю пам'яті. Тоді він працював майже цілодобово, перериваючись на три години сну, а потім знову на роботи з чотирьох ранку і до години ночі. Батько не хотів, але навчив його бути дорослим. Ще з малечку Антон знав цінність грошам, поки його одноклассники мали дитинство, він півдня носив ящики з всілякою маячнею з одного кінця базару в інший. Тому школа опустилася на самий низ пріоритетів хлопця. Вперше орудувати ломом він почав з сімнадцяти, після народження Сергійка, саме тоді хлопець вперше вкрав магнітолу зі Запорожця. Коли стався інцидент з батьком, він працював, як проклятий, а що робити коли на тобі батьки і менший брат якому лише п'ять років? Минув рік після кончини батька, щось перемкнуло в голові юнака. Кожний клаптик його душі кровоточив ненавистю та помстою. Саме тоді він вперше купив щось собі – ПП-91 або просто Кедр. Це була перша його велика покупка. Він не боявся викидати гроші на дев'ятки до ствола, помста того коштувала. Кожний день на протязі року він практикувався в стрільбі. Кедр глухо потріскував в руках, з кожним попаданням підсилюючи злість Антона.
Пройшло рівно три роки після "покарання" його батька. Антонові двадцять п'ять. Остання куля ввійшла в обойму. Сьогодні його помста здійсниться.
Льоха натирав барну стійку, розтавляв дорогий алкоголь на поличках, так щоб він стояв ідеально семетрично, щоб кожна етикетка світила своєю красою. Башка завжди старався робити все ідеально, ще з малечку він розтавляв іграшки в рівні ряди. Він знав, що сьогодні люди Горинича взяли металургійний, тому клієнти зрадістю викинуть тисячі баксів на алкашку. Потрібно тільки зачекати.
Бумер Гізмо під'їхав до сірої будівлі, яка нічим зовні не відрізнялася від інших таких самих непримітних бетонних велетнів. Пацани вийшли з БМВ і пішли до броньованих дверей будівлі. Гізмо спершу постукав три рази, потім зробив паузу на секунду, яку закінчив двома швидкими стуками. За дверей доносилися важкі кроки, якогось перекачаного птєнца. Він подивився в глазок і відкрив дорогим гостям двері. Гізмо, Вінстон і Кенші зайшли в будівлю.
Килими на стінах і яскрава оранжева неонова підсвітка, різьблені з дерева меблі з узорами морської тематики на них, Круг та інші виконавці блатного шансону, а також над барною стійкою два телевізори, на яких стріляв по якимось уйобкам Шварцнегер, вот чим зустрічав бар Льохи Башки своїх клієнтів.
– Здарова Льоха,– зльоту почав Гізмо.
– І тєбе не хворать,– привітався Льоха.
– Нам с братанамі сперва по бакалу, патом коньїчка плесні, а дальше как пайдьот,– Гізмо почав виймати гроші.
– Ха-ха, ещьо как пайдьот,– весело підбадьорював Льоха.
Перших бокалів як не було, так швидко вони їх осушили. Коньячок лише підігрів хлопців, тому далі вхід пішло знову пиво. Льоха зрадістю наливав рахуючи в голові гроші. Через те що пиво без горілки – гроші на вітер, Башка налив три рюмки.
– Ну братци за нас і за наше нельогкое дело,– підняв стопку Кенші.
– За нас,– хором відповіли Гізмо і Вінстон.
Стопки спорожніли, а шліфувати горілку продовжили пивом. Перша тарілка з таранькою кінчилась, Башка пішов по тараньку.
– Да братци, ну ми і виеблі іх,– підмітив Кенші, як раз доїдаючи останню тараньку.
– А помніте таво уєбана с карандашом,– підбивав Гізмо.
– Ета таво рицаря белава талчка?– Кенші вже знав відповідь.
– Да,– підтвердив Гізмо.
– Ну довбойов він,– приєднався Вінстон,– полізти на трьох мужиків з калашами з олівцем,– охуївав Вінстон.
– Ну может он суіциднік і решіл пакончіть с сабой?– припустив Гізмо.
– Да і хуй с нім,– махнув рукою Кенші,– Башка рибку нєсьот,– крутнув головою в сторону Льохи.
– Да,– погодився Гізмо,– хуй с нім.
Пиво час від часу мінялося на коньяк, горілку, віскі, шнапс, а тарілка з таранькою регулярно пустіла. П'яні розмови, які вели в нікуди, але все не закінчувалися, сміх. Царство Діоніса тривало не довго, близько години ночі, пацани вийшли з бару Башки і сіли назад у рідний чорний бумер. Гізмо почав заводити машину.
– Ну какова хуя ти нікаґда не заводішся с первава раза,– белькотів Гізмо,– да і хуй с табой,– Гізмо вирубився прямо на рулі.
Антон прямував до місця вендетти. Рука напружено тримала рукоятку зброї, палець лежав на спусковому гачку. В очах палало вогнище війни, а в голові малювалися картини повні трупів, розбитих пляшок і літрів крові. Хтось вийшов з бару, це були три п'яні в зюзю клієнти."Вже менше",– підбадьорював себе Антон. Двері не закривали."Мабуть охоронець пішов до сортиру, яка удача",– не вірив своєму щастю Антон. Він взяв Кедр у дві руки. Помста починається.
Антон зайшов бар. Пройшов по коридору і вийшов до самого приміщення з бару. Палець інтуїтивно натиснув гачок. Свинцевий град умив п'ятьох уйобків біля барної стійки. Звуки пострілів змішалися з дзвінким розбиттям пляшок і лайкою. Тіла корчилися в конвульсіях. Стіни червоніли від такого видовища. Постріли скінчилася."Мабуть кінчилась патрони",– думав Антон, поки його руки імітували стрільбу. П'ятірка уйобків попадала додолу, кожен з них нагадував йобане криваве сито, а разом вони утворювали м'ясне місиво щедро полите кров'ю. Антон викинув пустий магазин на землю.
Льоха витирав барну стійку після Гізмо і його корешів, як різко зайшов якийсь неспокійний уйобок з великим стволом і почав гатити по всьому живому. Він одразу впав на підлогу тримаючись за голову. Стрілянина закінчилася. Башка дістав дробовик з потаємної шафи в стіні. Щось залізне впало на підлогу з дзвінким металевим звуком."Магазін!",– подумав Льоха, знімаючи пушку з запобіжника.
Клац. Магазин приєднався до ПП. Антон повільно наближався до барної стійки, тримаючи Кедр, ніби хрест перед вампіром.
Уйобок наближався до стійки. "Сука... Что тебе, блять, нужна",– думав Льоха.
Антон встав за півметра від стійки.
Льоха вперся спиною в стіну.
Бармен піднявся і вистрілив в Антона... Куля пролетіла лівіше голови Антона. Він почав гатити по довбойобу з дробовиком, аж поки не спорожніла обойма.
Той повільно стік на землю, залишивши по собі багряний слід на килимі. Хлопець опустив ствол. Він взяв пару вцілілих пляшок, дістав білі тряпки з кишені. Він витер ними залишки алкоголю і вставив у вцілілі пляшки. Підпалив першу і кинув у сторону бармена. Другу в склад з бухлом, а третю у м'ясне місиво з трупів. Антон побіг з місця помсти.
Вінстон прокинувся від вибухів у барі. З нього вибіг хтось з стволом і одразу почав стріляти по бумеру.
Вінстон пригнув голову і смикнув до себе Гізмо.
– А?– прокинувся Гізмо.
– Заводь блядь!– кричав Вінстон.
Гізмо спершу не розумів чому його друг такий наляканий, а як тільки останні кайдани сну впали, він взявся заводити машину.
– Сука, сука, сука...– бурмотів Гізмо вставляючи ключі.
– Кенші!– крикнув сплячому, як ведмідь взимку, казаху Вінстон.
Кенші прокинувся від алкогольно-літньої сплячки. Вуха майже одразу атакували постріли."Уб'ю гандона",– дратувався Кенші. Він відкрив двері і виповз на вулицю. Прикриваючись своєрідним щитом, Кенші стріляв всліпу на звуки утікаючих пострілів.
Антон біг і відстрілювався. З кожним кроком він відчував себе на капельку безпечніше. Якихось десять кроків відділяли його від рятівного повороту в провулок. Він перестав стріляти, зосередився на бігу. Холод, ніби блискавка, вдаряв по тілу. Ноги різко зупинилися і Антон упав на спину. З його грудей фонтанчиками витікала кров.
– Ні!– вирвалося з губ.
Очі наповнилися слізьми, вперше за багато років. Перед ними застигли лиця мами і Сергійка.
– Ні! Боже, за що?– шепотів Антон,– Що буде з ними, як мене не стане? Хто про них подабає? Боже, пожалій їх! Не дай мені зараз поринути в твоє царство! Прошу! Почуй мене! Обережи їх! Прошу!
Бумер грізно заричав, ніби хижак, який вчуяв кров.
– Он сдох?– спитав Кенші, після чого закрив двері.
– Не знаю, але краще його добити,– відходив Вінстон.
– Да,– погодився Гізмо.
Бумер різко рванув у сторону хлопця.
– Будь ласка, Боже! Збе...
Бумер переїхав тіло, ніби лежачого поліцейського.
– Думаєтє, он умер?– питав Кенші.
– Як мінімум, до ранку не доживе,– констатував Вінстон.
– Мало кто видєржит пару тон на грудь,– підтвердив Гізмо.
Пока Кенші або щасливої дороги:
"Йобана мряка",– думав Вінстон. Втома відбивалася по кожному м'язу в тілі. Шум і метушня аеропорту не давали можливості поспати і відбити ту сучу втому. Тільки не Гізмо. Він спав спершись на Вінстона, і ніщо не могло розбудити сплячу принцесу. "Скільки ти вчора влив? Блядь. Ні одна людина не може стільки вжерти, як ти. Тебе взагалі зараз ніхуя не їбе? Може він здох? Треба перевірити.",– думав Вінстон. Він легенько штовхнув Гізмо."Схоже реально вмер. Ну, ще один раз",– подумав Вінстон. На цей раз Вінстон штовхнув сильніше свого сплячого друга. Ніякої реакції, Гізмо спав, як убитий."Ну і хуй з ним",– змирився Вінстон. Гізмо прокинувся від свого вічного сну.
– Ета ти меня штурхал?– спитав Гізмо.
– Да,– відповів Вінстон.
– Пачему?– розпитував з просоння Гізмо.
– Думав що ти здох,– злегка з іронією відповів Вінстон.
– Все ми кагда-нібуть сдохнем,– в словах Гізмо чулась, якась меланхолія.
– Всі,– Вінстон опустив погляд в підлогу.
– Знаєш какой мне наснілся сон?– готувався вилитись Гізмо.
– Який?– Вінстон відповів скоріше механічно, ніж хотів почути відповідь.
– Кароче,– почав Гізмо,– тьомний непроходімий лєс, куда не іді всюда тьомние ветві. І так страна било мнє в ньом, то вєсело, то грусна, то страшна, то чуствовал себя храбрим, как богатирі із сказак, кароче іспитал всьо і сразу. Я долга блуждал по лесу. Патом увідел тьомний холм і рєшіл туда забраться. Ну вот іду я туда, і с каждим шагом, на душу, как будто тяжолий камень падает. Но я іду, інтересно гдє канец етава леса. І вот я на вершинє, сматрю влева вправа, а лес не канчаеться, будта вся зємля ета і єсть етот лєс. Сєл на верхушке халма, галава пустая, будта помєр я. Чую вєтерок веєт за спіной, оглядиваюсь, а там адінокая магіла стаіт, і так зловещє на меня смотріт. Ну я конєшно подхожу к могіле, а там на каменє мойо ім'я і дата маєво ражденія, а дата смєрті ето сєводнішній день. Но,– Гізмо театрально підняв вказівний палець і помахав ним,– магіла нє закопаная. Лєжит дерев'яная труна і я ейо аткриваю. А пад ней я, ну как я, галава вцелом цела, а тело только кості. Но ето не самоє страшное, а самоє страшное ета то, что моі кості обплетает трьохглавий змей. Я стаю в ужасе не могу пошевеліться, а змей палзьот на меня, он обхвативает меня і плавно двіжеться до галави. В канце одна із змеіних галов кусает меня за правий глаз. Канец сна,– Гізмо закінчив переказ сну затяжним зівком.
– Ну і дивні в тебе сни,– знову механічно відповів Вінстон.
– Ета точна,– підтвердив Гізмо.
Аеропорт метушився, як гігантський мурашник. Хтось кудись біг з велетенськими валізами, в яких міг вміститися будинок по кірпічику. Пілоти готувалися до відльотів у барі заливаючи свої баки вогняною водою. Сім'ї лаючись бігли на посадку літаків. Одна жирна сука, з рудим кольором волосся і зачіскою пуделя, кричала на весь аеропорт, про те як вона набрала пару лишніх кілограмів і перекрасила волосся і саме тому не схожа на себе в паспорті. Миловидна білявка вислуховувала тони матів в сторону: себе, людей, країни, тварин, бога. Стримуючи себе вона пропускає єбануту на літак. В її погляді читалося:"Здохни від холестерину йобнута суко",– і з натягнутою посмішкою каже єбанутій:"Дякую, що скористалися нашою авіалінією".
Якийсь малий, років приблизно семи, плакав біля Гізмо не даючи йому знову заснути сном німих.
– ПІЗДУЙ АТСЮДА,– Гізмо пинає малого зі всієї сили, так що малий відлітає на пару метрів.
– Как ви смеєте, я паліцію визову,– Крик мамки малого скоріше нагадував писк.
Злість наповнила Гізмо з ніг до голови, руки інтуїтивно потягнулися до ствола, який захований в середині кожанки. Він на цілив пістолет на маму малого.
– ПІЗДУЙ ПАДАЛЬШЕ ПАКА БАШКУ НАХУЙ НЕ СНЬОС,– кричав Гізмо.
Мама з сином відійшли від Гізмо і змішалися з вічно кудись поспішаючим натовпом, який навіть не помітив людину зі зброєю.
– Ти не думаєш, що це було занадто,– спокійно сказав Вінстон.
– Нєт,– випустив пар Гізмо.
– А я думаю занадто,– беземоційно сказав Вінстон і знову поринув у свої думки.
– Гдє, блять, етат Кенші?– обурювався Гізмо.
– Ти ж сам казав, що треба приїхати раніше. Нахуй я тебе послухав,– вернувся у реальність Вінстон.
– Та бля, я думал он паспешит,– оправдовувався Гізмо.
– В нього літак на десяту, а ти, блядь, притягнув нас півсьомого ранку,– дорікав Вінстон.
– Да хулі ти ноєш блять!– огризнувся Гізмо,– Сколько ми здесь сідім?
– Дві години,– Вінстон показав на наручний годинник.
– Піздєц.
Нескінченний вир життя метушився у всій своїй різноманітності. Пілоти змінювали один одного в барі. А пасажири ніби нікуди і не летіли, аеропорт для них був роботою на яку вони мали приходити, щоб імітувати життя в цьому місці. Якийсь нарколига пішов до туалету, його руки трясуться від ломки, в них маленький кульок повний білого порошку. Двоє чоловіків, приблизно за сорок, готуються до польоту в барі. У своїх намірах перебороти страх літаків, вони дійшли до консистенції, при якій можна йти абсолютно голими на стадо злих бізонів. Якась сім'я прощається між собою, а саме старі бабуся і дід відправляють своїх дітей з онуками у щасливу подорож до іншої країни в пошуках кращого життя. Нігери вперше ступають на українську землю з метою навчання.
Кенші з великою валізою входить до аеропорту, можливо він останній раз встає на землю, яка ненадовго замінила його дім. Першим його зустрічає Гізмо.
– С добрим утрам братішка!– починає Гізмо.
– С добрим брат!– вітається Кенші.
До них підходить Вінстон.
– Ну що соня, готовий до польоту, чи підем заправимось,– Вінстон кивнув у сторону бару.
– Как же на каня нє випіть,– весело відповідає Кенші.
– Чого стоїш як істукан, пішли,– Вінстон легенько штовхнув Гізмо.
– Да... Пошлі заправімся,– погодився Гізмо.
Прощання перенеслося до бару. Вони сіли за самий крайній столик, щоб чужі вуха не почули того, чого їм не треба чути. Гізмо пішов за пивом.
– Ти пробив що і як там?– переживав за свого друга Вінстон.
– Да пазваніл, узнал шо і как там. Вродє чіста, еслі што аткуплюсь,– Кенші озирався по сторонам.
– Скільки взяв,– Вінстон провів очами по всьому залу.
– Сто штук влезла,– Кенші перестав озиратися і сфокусував свій погляд на столі.
– Більше не влізло?– з легкою іронією промовив Вінстон.
– Курткі не создани для того, штоб в ніх что-то носіть,– відповів Кенші.
Гізмо направлявся в їхню сторону з трьома бакалами пива.
– Дєржитє,– Він поставив їх на стіл.
Кухлі повні світлого, ніби в кожному з них було маленьке сонце, пива, пилися повільно і без ентузіазму. В них хоч було і непогане пиво, але це не те, яке розливав покійний Льоха. В нього воно було наповнене життям, ти відчував всі ноти суміші ячменю, хмелю, води і дріжджів. Да і вони прийшли не напитися, а можливо востаннє провести час разом. Більшість часу займали спогади старих справ і тих хто покинув їх в їхньому небезпечному ділі. Розмови велись тихо, хоч за ними ніхто не стежив, але міс параноя завжди чатувала поблизу таких, як вони.
Час прощання настав швидко.
– Ну всьо братци, надєюсь ви кагда-та навєстіте старава шахтьора,– після прощаг Кенші одразу направився на свій рейс.
– Давай,– помахав рукою Гізмо,– пастараємся прілєтєть.
– Щасливої дороги,– крикнув Вінстон.
Вінстон і Гізмо вийшли з аеропорту і направилися до бумеру. Вони сіли на своїх коронних місцях. Бумер, як і завжди, з першого разу не хотів заводитися.
– Ана кагда-нібуть завєдьотся с первава раза?– роздратовано питав бога Гізмо.
– Ніколи,– Вінстон знову поринув у свої безкраї думи.
БМВ завелася з третього разу. Виїхавши на трасу Гізмо вдавив педаль газу в підлогу.
– Какойта ти севодня тучний Він?– підмітив Гізмо.
– Да все думаю, може кинути це все?– Вінстон ненадовго покинув свої намагання.
– Тоєсть?– не зрозумів такого повороту друга Гізмо.
– Кинути кримінал,– Вінстон подивися на друга пустим поглядом мертвої риби, яку лишили рідної води.
– Как ета кінуть? І долга ти об етом думал?– випитував Гізмо.
– Пам'ятаєш, того уєбана, який вбив Льоху Башку і спалив його бар,– почав Вінстон.
– Таво каторого я перээхал?– він знав вже відповідь.
– Да,– схвально кивнув Вінстон,– в нього була мама і брат.
– Да. Я знаю што с німі случілось. Но, братан, такова жизнь.
– Їх на шматки порубали, блядь,– викрикнув Вінстон,– Гіз, Горинич йобнувся! Якщо він так обійшовся з невинними людьми, уяви, що він зробить з нами!
– Да, ета била жостка, но і ти поймі єво. Он нєдавна пахараніл сваєво єдінственава сина і жену. Может сейчас он нємного нє в сєбе, но скора всьо наладіца.
– А до того часу він встигне, ще разів десять нас йобнути!– намагався переконати свого друга, приєднатися до себе Вінстон.
– Ми самі вибралі такую жизнь,– холодно відказав Гізмо.
Бумер летів, як ракета, між рідких автомобілів.
– Гіз, якщо ми не кинемо цю всю хуйню зараз, завтра нас може не стати. Нас або свої йобнуть, або з'явиться ще один Богров і нам також пізда.
– Братік, ми пєрєжилі девіностие, пєрєживйом і ета,– впевнено казав Гізмо.
– Гіз, ми не пережили дев'яності, ми їх зробили.
– Как ета нє пєрєжилі? Ти ж сам знаєш сколька пацанов полєгло. Помнішь? Как сдох Чєба, а всє думалі што ето будет дліная імпєрія."Будем как сіцєлійци",– гаварілі ані. А што с нім случілось, а?– останнє речення Гізмо майже викрикував,– Правільна, он сдох, прічьом тупа сдох. І как послє всєво етава ти можеш такое піздєть?
– Тоді був тотальний піздець! І ти або вливався в нього з головою, або дох, так і не відчувши повітря свободи. Ми влилися, Гіз, я ще тоді тобі казав, що Чєбу вальнуть, і його йобнули. Тому що він не влився, Чєба хотів побудувати палац в центрі циклону, а ми той циклон розкручували,– під кінець Вінстон нагадував йобнутого на голову параноїка, що бачив всюди чиюсь невидиму руку.
– Ну а сейчас што не циклон?
– Зараз все спокійно, тому і страшно. Раніше садили підставних братів, а сьогодні сидять справжні. Пам'ятаєш Грішу? Його посадили місяць назад. Пам'ятаєш Вову? Тоже сидить, а міг замінити Горинича. Зараз ще віє легкий вітер циклону, і якщо не зараз, то вже, блядь, ніколи!
– Давай ти закроешся і ми просто памалчім,– ледь стримував себе Гізмо, щоб не взірватися на свого друга.
Вінстон хотів, щось сказати, але промовчав, ідея продовжити цю полеміку відпала.
За склом почали з'являтися пошарпані часом панельні п'ятиповерхівки. Діти давно минувшої епохи, про яких забули їхні батьки, але пам'ятали ті хто навіки застрягли в них. Пшеничний ніколи не був красивим містом, ні одного пам'ятника великим діячам культури чи історії. Ні один письменник, художник, кінорежисер, або інший діяч мистецького напрямку тут не народився і не народиться. Єдиним ким пишалося місто, був Устим Кармелюк, тому що ходила легенда, що колись саме в цьому місті, що за часів подолянського Робіна Гуда було селом, він і почав свої подвиги народного героя, коли відрубав голову сина пана цих земель. Правда чи ні? Ніхто не знав і ніхто не заперечував цього факту, щоб лишити хоч якусь надію жителям цього некрополю. Нульові Пшеничний зустрів з вічним шрамом минулого десятиліття. Розбиті вулиці, які нагадували Прип'ять своєю захудалістю, нічим не кращі дороги та тротуари, які ніби ніколи не бачили ремонту. Ніби вічно вкрите хмарами небо, навіть коли небо не закривала ні одна хмаринка, воно всеодно здавалося сірим. Залишок радянської індустріальної міці – Металургійний завод імені Жукова, стояв напіврозібраним пам'ятником колишньої міці міста.
Бумер зупинився біля дев'яти поверхівки. Гізмо заглушив мотор і перший вийшов. Вінстон хотів також вийти, але його очі зачепилися за ключі, які не вийняв Гізмо."Вот довбойоб",– пролетіло в голові Вінстона. Вони зайшли до будинку піднялися на ліфті на дев'ятий поверх і зайшли в квартиру без вхідного коврику.
– Прівєт братци,– привітався худий, як дуло АКа, дід.
– Прівєт старий,– привітався Гізмо,– тавар на местє.
– Да вот же он,– дід показав на диван, на якому лежав великий чорний саквояж.
– Він,– Гізмо завжди протягував букву "і",– можеш проверіть?
Вінстон мовчки підійшов до сакаояжу, відкрив його, взяв один з багаточисленних пакетиків і перевірив хмурий.
– Нормальний,– холодно відказав Вінстон.
– Харашо дєд, пошлі вніз до машини, там заплатім,– Гізмо взяв старого за руку.
– Но как же...
– Вінстан пасмотріт за таваром,– Гізмо повів старого за собою, але не донизу, а на дах.
Поки Гізмо пропадав з дідом на даху, Вінстон вивчав квартирку старого. Бідна, з меблів пару саморобних табуреток (одна з яких мала лише три ніжки) і диван, телевізора не було, як і взагалі електроніки, крім маленького холодильника марки "Днепр". Вінстон вернувся стерегти саквояж. Очі ніби прилипли до сакаояжу, Вінстон намагався відволіктися, але саквояж, ніби радіозаглушка, не давав можливості поринути в ірраціональний потік думок, забиваючи всі думки собою. Кісті рук зжалися в кулаки так сильно, що Вінстон почав відчувати біль. Він закрив очі, але бажання зрадити своїм непохитним стовбам, не покидало його. Кімната ніби почала звужуватися, і повітря в ній тисло все дуже, і дужче, І дужче, І ДУЖЧЕ, ІДУЖЧЕ, ІДУЖЧЕІДУЖЧЕІДУЖЕІДУУУУУЖЧЧЧЧЧЧЕЕЕЕЕЕЕ. Вінстон розжав кулаки. Хоч і те що він збирався зробити, гнітило його, але або зараз або ніколи. Вінстон взяв саквояж, вибіг з квартири, і побіг на самий низ. Серце билося так, ніби готове було пробити грудну клітку, і вибратись з вічного заточеня. Повітря давило з такою силою, що здавалося розчавить Вінстона, ніби слимака носком модної тупоносої туфлі. Стіни звужувалися надто швидко, довгождані двері на волю, ніби пожиралися тілом бетонного Гаргантюа...
Воля... Вінстон обперся об стіну. Він намагався дихати повільно, набираючи в легені максимум повітря. Але таке пауза, могла коштувати йому життя, тому Вінстон побіг до бумера. Він кинув саквояж на заднє сидіння, а сам сів за водійське. Вінстон істерично рився в карманах кожанки в пошуках ключів. Знайшов. Бумер осудливо загарчав, але завівся з першого разу, перший раз за довгі роки. Вінстон розвернув машину і поїхав. За склом минав Пшеничний. Кожна секунда гарчання двигуна осуджувала його.
– Не тобі сука мене судити!– шепотів Вінстон.
Похорони Кума:
Кум лежав, як блідий ангел, в своїй чорній, як гудрон, труні. Мати припала до грудей сина, заливаючи слізьми його білий, як перший сніг, піджак. У маленькій хатині, де малий Кум провів своє дитинство, повно народу приїхало відправити його в останню путь.
Вінстон стояв на дворі біля похиленої груші і дивився на природу пізньої весни, він був сам, без Гізмо і Кенші. Так хотів Кум, щоб Вінстон був сам на його похороні.
– Є закурити?– різко перервав царство тиші знайомий голос заду.
– Не курю,– коротко відповів Вінстон.
– Як ж це? Вінстон без сигарет?– це був Вова, старий добрий злегка спитий Вова. Майже рідний брат Кума.
– Да так,– Вінстон відмахнувся рукою,– пачка пуста,– на його обличчі засвітилася ледь помітна не озброєним оком посмішка.
– Ех,– важко видихнув Вова,– був мужик і не стало. А тиждень назад ми думали сьогодні на рибалочку поїхати.
– Да...– підтримав Вінстон,– був і не стало.
Вова сперся на забор.
– Ти бачив хто його?
– Ні,– Вінстон знав хто вбив Кума, але вирішив збрехати, всеодно убивця мертвий.
– Жаль.
– Да.
– Вот дивна штука доля,– Вова почухав нижню губу,– вроді живеш не жалуєшся, а потім на тобі, і тебе нема. І ніхто не знає, що сталося, мужик просто взяв і склеїв ласти.
– Всі ми колись їх склеїм, але це вже не від нас залежить.
– Думаєш хтось рішає, хто сьодні має жити, а хто померти?
– Не знаю... Можливо хтось і вирішує, і він чи вона вирішив, що Кум вже пожив достатньо,– Вінстон сфокусував погляд на землі.
– Да шо ми все про смерть базарим, ми живі, а упокоєні хай відпочивають,– Вова глянув на годинник,– Пішли,– він хлопнув Вінстона по плечу,– скоро виносити будем.
– Пішли.
Вінстон і Вова зайшли до хати, пройшли коридор і зайшли у вітальню, де лежала труна.
– Коли виносим?– спитав Вова.
– Десять хвилин і виносим,– відповів батько Кума.
Хвилини тяглися, як свіжа дерев'яна смола. Небо було чисте, це злило Вінстона, але через хвилину він остудив свій жар. Кум не любив хмарне небо, а особливо дощ, єдине що подобалося йому з опадів, був сніг.
– Ну мужики, понесли!– скомандував батько Кума.
Шість чоловіків віком від двадцяти семи до сімдесяти взяли гроб Кума і понесли гроб. Траурна хода почала свій рух до кладовища. Переважно йшли "брати" Кума в усьому чорному.
Труну поклали в могилу, батюшка з бабами відспівали Кума. Вінстон поринув у свої думи, щоб відволіктися від всього. Як голос отця Олексія різко вернув Вінстона в реальність. Він зрозумів ці слова занадто пізно, занадто пізно вони вдарили у голову набридливим нескінченним шумом. Він встав навпроти короткої сторони могили і почав:
– Для багатьох з нас він став батьком. Він навчив нас незрячих, бачити всю суть з її бридкими сторонами. Він навчив нас невмілих, жити і крутитися в циклоні, під назвою життя. Звичайно він не був святою людиною, але він ніколи не кидав слів на вітер, він завжди знаходив вихід з безвихідних ситуацій, а найголовніше, що він був вірним своїм братам і ніколи б нас не кинув. Тож прошу, як людина, яка стала для нього сином, простити йому всі образи, тому що він також, як і ми – людина. І не нам його судити, нехай його судить бог.
Називайте мене Вінстон:
Вінстон синій упакований по ящикам. Молодий хлопець в одиночку розгружає їх з вантажівки, Коля не прийшов на зміну, тому хлопець один. Піт стікає з лоба, проходить по горбику носа, і падає краплиною на білий ящик повний блоків сигарет Вінстон. Початок дев'яностих, СРСР вже дихає на ладан, але хлопця це не хвилює, його хвилюють ящики і те на що проєбати гроші.
Різко під'їхав чорний жигуль і відкрив вогонь по вантажівці, хлопець кидає ящик і тікає, його не хвилюють ящики і те як проєбати гроші, зараз його мізки вирішують дилему на життя і смерть. Його заплітаються і він падає, кулі пролітають над ним, він живий, поки що живий. Біля нього встає біла Волга, з неї вилазять двоє, один – сорокарічний чоловік, з рідкими сідим волоссям, а другий живий колобок. Колобка підстрелили одразу, ледь він встиг вийти, ствол падає біля хлопця. Сорокарічний лається і випускає цілий магазин по людям з жигуля, всі кулі попали тільки в повітря. Хлопець до того ніколи не тримав ствол, але його голова дала команду "Або зараз Або ніколи". Юнак бере ПМ і починає стріляти по уйобкам з жигуля, стріляє рідко, старається цілитися.
Перший уйбок з жигуля падає, хлопець попав йому прямо в маківку, другого, який відволікся на смерть товариша, добив сорокарічний.
– Дякую тобі малий,– видихнув з полегшенням сорокарічний.
– Нема за що,– юнак приходить до себе, перед його очами вбитий ним уйобок, на лиці уйобка спокій, на лиці юнака страх.
– Чим займаєшся,– сорокарічний дістав сигарету з пачки вінстон і закурив.
– Тепер нічим,– перед очами досі вбитий уйобок з прострелиною головою.
Сорокарічний подивився на малого з якимось сумом і співчуттям.
– Вперше?
– Так,– уйобок нікуди не дівається,– як вас звати?
Сорокарічний зробив дві затяжки і відповів:
– Кум. А тебе як?
Юнак подивися на нього очами мертвої риби, губи тихо промовили:
– Називайте... мене... В-Вінстон...
– Ну... Вінстон. Сідай в машину, будеш мати вірне діло.
Кінець
Коментарі