Теперішній час.

У Юнонії тридцять років панує мир. Здавалося, ніби війна стала не вчорашній днем, а днем забуття. Ніхто не міг дозволити собі пам'ятати загибелі, руйнування, крики... Пропри всі спроби ''пам'ятати'' зло, народ пішов у забуття не з власної волі. 

На світі, під час тих двох днів війни, з'явилося чимало фоліантів, в яких записували події згарища Хогварду. Достеменності або чіткості ніхто не міг описати, чи то описували, але не знайшли пергаменту. Відколи загинув король Юнонії, його трон завоювала ворожа династія Фіннлі. Вона знищила майже всю літературу, пов'язану із війною. Хоча сама династія принесла процвітання в державу.

Цінним книгам не знайшли захисту, а вони не знайшли своїх читачів. Натомість фоліанти спалили вщент. Наказ, відданий імператором Юнонії, виконали за кілька днів, знищивши одразу Срібну Бібліотеку, перлину кордону між Юнонією і Тризубом.

Після перемоги північ потребувала відновлення. Її шматочком раю залишилися прибережні містечка, які надавали підтримку. Будинки за дві десятки років ''стали на ноги''. Порості¹ вкрили зруйновані стіни, будуючи їх із пагонів, листків та квітів, що вкривали брунатне каміння. Часто на їх дахах можна було помітити гаргульї, витесані каменярами із залишків потвор, які не вдалося сховати в Ущелину Душ. Хогвард здавався вищим завдяки тим демонам. На його вежах вони були сторожами, ніби чекають на своє призначення, але їхня доля—залишитися вірними замку навічно. Вони лишалися прикутими до нього, хоча не мали ані кайданів, ані реченець² ув'язнення. 

Хоча у монстрів забрали магію, знерухомили у часі, деякі з них досі стояли у лісах, ніби були їхніми охоронцями, у болотах, ховаючись від пекучого сонця, чи у водах, де на глибині поміж риб і водоростей спали у спокої. 

Покоління, що пережило ті події, розповідало історію потайки, аби не чули навіть близькі люди. Хто міг записувати слова—записував, але не дай Матір когось засічуть—ув'язнення чи навіть страта, залежно від змісту описаного. Народ не зупиняли відтята голова, втрата майна чи доброго імені, вони намагалися зберегти пережите у свідомості і в серці своїх дітей. Мета була простою—знати правду і ціну помилки. Все, що лишилося від стародавньої згадки—це розповіді, які закарбувалися в серцях звичайних селян, яких вважали не заможними, а тому не переслідували. 

                                                                     ***

Срібна Бібліотека, тепер це її справжня назва. Колись її блакитні куполи і дзеркальна стеля височіла над рівниною. В ній зберігалися тисяча мільйонів книг, яких торкалися старі і молоді пальці. Давні розповіді, міфи, романи захоплювали своєю емоційністю. Бодай їх можна було залишити, але Рейндал —імператор Юнонії, не хотів мати клопіт ще на кілька років, якщо не на десятки літ. 

Коли Зелені Плащі—королівська гвардія, підпалювали багатоповерхову бібліотеку, дзеркальна стеля також палала вогнем. Пергамент пожирали оранжево-червоні язики, забираючи з Білого Світу чорні літери, мудрість, яка згодом стала попелом, до якого нікому немає діла. Акомпанемент³ потріскування величної будівлі тягнувся до першого неба—блакитної повали, яка розмежовувала внутрішній і зовнішній світи.  Образ Матері падав донизу, минаючи десятки поверхів, допоки не зустрівся з фундаментом Срібної Бібліотеки. Лишилася лише статуя провідника Матері, який охороняв бібліотеку своїм списом та поглядом.

Їй назву ''Срібна'' дав її постійний відвідувач, можна сказати — житель книгосховища Нейтан, який вважав, що її відновлені блакитні куполи не відродять тої фешенебельності⁴, яка була ще до цвинтаря книг. 

Проте, всю її велич таки можна було побачити в одному записі. Таємні тунелі, що були під книгосховищем, вели до місця, де схований єдиний том на весь материк. Нейтан знав про це. Тому вирушив до нього, щоб дослідити текст і те, що він описує. Він знав про правду, яка ховається в книзі, знав про сувій, що згорів в руках Кайона. 

Тунелі привели його до святого місця. Прадавні чари охоплювали хлопця  казковістю, романтичністю і водночас небезпекою. Сувій, який читав Кайон з принцесою, зберігся, наче зовсім не горів. Його ідеально рівні кутики були гострими, наче шип троянди. А колір символів нагадав Нейтану про попіл і сажу, яка обіймала полиці та столи цього місця сотню років. На сувої було складно щось розгледіти. Символи чи то букви майже стерлися, ніби їх змила вода, привласнюючи собі слова. 

Веремія⁵ королівських наказів змусила простого хлопця за будь-яку ціну захистити таємний вхід із Срібної Бібліотеки. Перекривши його, він огородив це місце від небезпечних поглядів, ба більше рук. Навіть собі доступу на волю  не залишив, тому розумів, що помре серед єдиної цінності, яку мав—том. 

Королівський рід, рід Кайона зник не раптово. Нейтан хотів би доказати, що це правда, але король, точніше його ненависть до війни, закатрупила⁶ б його тіло. 

Звій⁷ вів його тунелями, вказував на причини і мету загибелі Кайона. Тлумачачи знаки, Нейтан довідався про портал і просторовий вимір часу, в якому застрягли Кайон і принцеса. Але чому це відбулося з ними він не зрозумів. Навіть роки пошуку не дали свого результату. Єдиним, чим він міг тішитися, так це про вже відомі події двохденної війни.

Ворогів називали денонами. Їхній король Аксеріо не прагнув війни, тому що прийшов у цей світ через заклик. Його покликали, аби він врятував життя людині. Аксеріо відрядив своїх слуг до Білого Світу разом із представником свого роду, який мав магію зцілення. Коли ті повернулися до нього, вони повідомили королю про зраду, про те, що мали врятувати життя людини від своєї ж зброї. Та мала отруру, яка погубить людину, але не денона. Це викликало в короля здивування і страх, який міг оволодівати ним дуже рідко, адже як отрута могла потрапити до рук людиськ з Білого Світу?

Аксеріо кілька місяців готувався до подорожі в людський світ. Його метою були переговори з правителем материка, на якому постійно горіло біле світло. Але зрада, яку скоїли його воїни, призвела до розбрату і кровопролиття у світі денонів. Він про неї не підозрював, лиш знав, що його донька мертва, перетворилася на дух, який не перейде через портал часового простору. Він не нападав на Юнонію, він захищав свою родину, бо батько. 

Нейтан повинен був показати це мейстрам, гвардійцям, тому, хто його вислухає, навіть намірився піти до Рейндала. Кілька днів ходу тунелями і ще кілька тижнів, аби розібрати завал, який він зробив при вході в ці тунелі, Нейтан постав перед королівським судом. За лічені хвилини він став зрадником, обманщиком. Хтось підступно намовив на нього словечко, аби сказані ним слова були брехнею. Комусь ця правда сильно вдарила б на репутацію чи, може, силу.

Він частково висловив свої міркування. Хоч його й справді слухали, але не всі вірили. Король ж ніби закрив очі і відкрив вуха. В залі суду стояло мовчання. Окрім хрипкого голосу Нейтана, було ще чути як хтось ледь тримає ноги при собі, аби не вцідити йому прямо в обличчя або гірше, збити бідолаху з ніг, щоб той врешті замовк.

—Все що ми думали про ворогів є неправдою, мій королю.—З товстуна Нейтана, лишилося хіба що грудка кістяка, яка обвисала блідою, ніби труп'ячою, шкірою. 

—Доказати свої твердження можеш?—різко вигукнув Рейндал, показуючи вказівцем⁸ на його пошарпану торбу. Він підняв руку, даючи знати всім, аби тримали язика за зубами, щоб той міг знайти потрібен йому документ. 

Нейтан квапився. Він помітив, що його не просто слухають, а вимагають докази.

—Зараз, зараз. Ну де ж воно?!—метушливо шукає власний записник і мапу, яка приведе до правди. Розтермосивши⁹ всю торбу, він розуміє, що його обікрали. Наглий злочин він не міг приховати на власному виразі обличчя. Роздратування вперше поглинуло його розум за ці довгі роки. Він досі метушився, шукав щось у фоліанті, яке не могло потрапити на очі.

—Це ви украли в мене мапу, адже вважаєте, що це ваш Бог Світла нас усіх врятував!—Нейтан ледь не звалив жрицю¹⁰ з ніг, яка весь час не могла спокійно стояти у залі. Він намагався вдарити їй в обличчя, як тут гвардійці насмілилися його відтягувати він наглої червоної жінки.

—Я надав тоді слово, щоб доказати правду, про яку ти мені тут торочиш. А не щоб звинувачувати жінку в пограбуванні! —Вицідив король крізь зуби. —Кажеш про мапу, он мапа над нами, показуй місце. —Король глянув на стелю Хогварду. За ним повторив і Нейтан. Там і справді була мапа всього материка, але не та. Вона не мала таємного місця, до якого ведуть тунелі під Срібною Бібліотекою.

—Це не справжня мапа. На ній мало б бути...—не встиг він договорити, як почув вигук радника короля:

—Ти, бовдуре, ще насмілюєшся кепкувати з твого короля?—Він швидко витягував з піхом меча, наближаючись до своєї жертви.

Той кволий, млявий, без швидких рухів сам падає з ніг через власне лахміття, яке довго не змінював. З його торби вилітає фоліант під назвою ''Восьмигранний камінь''. Один із гвардійців почав також наближатися до Нейтана, обдивляючись книгу. За один крок він хлопця він виймає з піхом свого меча, готуючи завдати удару по самій шиї чоловіка.

—Зрадник! Ти ховав книгу про магію, заборонену у всій Юнонії!—Його відтягнув хтось із присутніх на суді, потягнувши за краєчок плаща. Гвардієць втримався на ногах, а його меч витанцьовував у повітрі.

—У в'язницю його. У в'язницю—вигукував простолюд у залі, горлаючи мов голодні пси.

—Нічого так не очистить розум, як буцегарня¹¹ в підземеллі.—Просичала жриця собі під ніс, пильно стежачи за хлопцем і томом, який лежав на плитці перед троном в полі зору радника і короля. Вони дали знак Зеленим Плащам, і ті взяли його попід руки, повели до в'язниці, кинувши долілиць у вогке каміння під мурами Хогварду.