Пролог Троянди для коханння чи смерті

Пролог

Весільне сукно засліплювало своєю пишністю городян, коли принцеса повільно спускалася сходами храму, вбрана у гаптовані сріблом туфельки. Ще більше засліплювала її врода: зелені очі принцеси пасували до її зеленої сукні, яка окреслювала тоненьку талію і перса. Сріблисте мереживо пінилося навколо декольте, а нижче, був перлово-зелений океан шовку, що лився по землі наче осінній бриз Мармурової гавані. Її правицю переплітав камзол білого та молочного відтінку. Рука нареченого вела принцесу сходами, що здавалися вічністю після церемонії. Вона звела руку до ледь підкрученого волосся, яке куйовдив прохолодний вітер, і глянула в його бурштиново-карі очі. Принцеса ніколи таких не бачила, не бачила як обітки навколо зіниць золотіють, коли на них потрапляє тоненький промінь жовтої фарби.
Всі погляди були зосереджені на парі. Стояла тиша, наче будь-які звуки потонули в серпанку вечірнього сонця. Ошатно вбрана шляхта та челядь¹ проводили їхні величності до карети, налиту запашними квітами та смарагдами.
Все замкнулося, наче розчахнуті двері востаннє відкривалися під натиском сили обладунків чи малих королівських пальчиків дитини. Тоді мороз ходив по шкірі, охолоджував нужденне тіло від п’ят до голови. Рухи людини здавалися незграбними, коли завіса мороку поглинала їх цілком, коли черлений вихор погубив сотні душ за мить. Зоряне небо над Юнонією стало чорним, завіса насувалася з півночі, така люта і бездушна.
Хоча душі в ній були. Монстри виповзли зі своїх нір, де спали тисячі років, а їхні господарі вели їх як армію, здобуту магічною силою восьмигранного каменя. Блискавки і грім вкрили країну страхом і незворушно мертвою тишею. Їхні тіла скам’яніли, з тріскотом перетворювалися на статуї, які не зруйнує жодна сила, навіть час.
Весілля мало бути частиною історії Юнонії та Амарроу, як це було століттями. Але вона зупинилася сьогодні. Під час вторгнення жителі міста Хогварду сховалися в криптах і молили предків: хтось про захист і допомогу, хтось про милосердя для дітей. Жінки у серці поховали своїх чоловіків, братів, синів, які лишилися на горі, щоб захистити столицю Юнонії.
Битва тривала лише завдяки магам та їхнім закляттям, які вони використовували, щоб зупинити ворога. Вони самі себе і вбивали, використовуючи надмірну силу магії, адже та мала обмеження у використанні. Спочатку чарівники зайняли оборонні позиції, пробуджуючи людей від кам’яної смерті, що охопила їх наполовину. Але згодом сміливих воїнів забракло, і маги почали знищувати себе, наклавши закляття однієї з поверхонь восьмигранного каменя.

—Велика сила породжує, велика сила і вбиває.—Промовляючи ці слова як вирок самому собі, маги вибухали світлом, яке здавалося червоним у багряній завісі. Воно обпікало монстрів. Так тривало допоки останній чарівник не загине.

Під ранок битва скінчилася. Той, хто вижив ледь міг впізнати когось через попіл, що осідав на обличчі людей. Але тих, чиї обличчя та шкіра зовсім почорніли, поховали в безіменних могилах. Їхні душі не знайшли спокою біля Богині, бо скам’янівши в чорно-сірому вбранні, вони залишалися в камені назавжди.
Перечекавши ніч в молитвах та надії, мало хто вже мав здоровий глузд чи міг бодай хоч слово сказати. Суспільство, що раділо вчора, співаючи, перетворилося на німу залу темних тонів. Чоловіки та жінки, старці та діти розійшлися по домівках, які застали спаленими чи зруйнованими. Люди просили прихистку в Амарроу, яка ще була вільною країною. ''До пори, до часу і її можуть захопити''-хтось пошепки бурмотів собі під ніс.
Король Амарроу не був присутній на весіллі свого сина Кайона. Хвороба прибила його до ліжка. Але сказати, що король був щасливий за сина чи при смерті—це нічого не сказати. Тож Кайон перейняв обов’язки правителя на себе. Відтак він прихистив людей, які зазнали біди та горя, відрядивши дві сотні кораблів до Юнонії.

—Ваша високосте, я б не радив переправляти людей через Молочну затоку. Це займе щонайменше два тижні.—Хриплим голосом сказав мейстер², вбраний у брудно-сірий капот³ і додав,—а ще слід врахувати умови в Північній пустелі.—Він покірно схилив голову, термосячи вигин капота.

—Не можна наражати своїх людей на вірну смерть через єдине сполучення з Юнонією. Хіба його назва вам нічого не говорить?—Підвищивши голос, Кайон глянув на мейстра, потім перекинув погляд на капітана королівської гвардії, щоб той і сам висловився. Але він зиркнув в бік. Кайон мав уявлення що робити і куди вести флот, але чекав мудрої поради від вірних радників.

—Говорить—відповів старець, підвівши свої сірі очі, щоб знову заговорити з принцом.—Тому ми шукаємо різні варіанти в порятунку юнійців і наших людей, але, якщо ви думаєте про Непідкорені Землі, то хочу вам нагадати, що вони не налужать Юнонії, ваша високосте.—Мейстер знову схилив голову. Скоріше за все, це просто похилий вік заставляв його сутулитися. Тому здавалося, що він постійно схилявся принцу. Хоча завжди старався дивитися йому в вічі.

—То час нам підкорити ці землі.—Його впевнений тон додавав йому суворості. А ще вказував, на те, що навіть радники не можуть сперечатися чи бодай сумніватися у рішеннях принца.—Капітане, слухай мій наказ. Відправ півсотні людей до короля Юнонії, нехай вони перекажуть, що я до нього скоро навідаюся.

—Слухаюся, ваша величносте.
***
То була лише перша атака. Ніхто не впізнав ані монстрів, ані їх господарів. Навіть фоліанти не змогли поділитися своїми таємницями. Але версія в мейстрів таки виникла.
—Монстри та інші посіпаки темного володаря бояться світла,—захеканий мислитель говорив не розбірливо, ковтаючи при кожному слові дюйм повітря. Нарешті набравши вдосталь кисню в груди, чоловік приготувався далі говорити. —Тому наступатимуть тільки надвечір.

Хоч новина була втішною, але це не змусило короля Юнонії замовкнути. Він волав і не замовкав ні на мить. Його люта була зрозуміла усім, адже країною шириться безлад і страх. А він нічого, майже нічого не може вдіяти.
Після атаки, була скликана королівська рада. Вона складалася з майстра над монетою-той, хто керував скарбницею та її витратами, з майстра над флотом і помічника правиці. Цієї трійці було замало, щоб вирішити подальшу боротьбу зі злом, яке від свого виду змушує кам’яніти на місці.
—Я король і не можу захистити своїх підданих—із сумом говорив він, коли дивився у вікно, де бачив рештки своєї столиці і людей, що так і лишилися стояти на вулиці з відкритими ротами, вилупленими очима та ногами, що були готові до бігу.—Як я можу зватися королем, якщо не здатен вберегти свій народ?—В нього раптом прокинулося сумління за багато років. Він раптом зрозумів, скільки накоїв лиха. Продовжуючи дивитися вікно, король сказав молодому хлопцю через плече:

—Збери всіх чарівників і чоловіків, що лишилися, і дай їм зброю з велгорського сплаву. –Він мав ще надію, що клинки предків здолають тих почвар. Його тон був тихий, що означало готовність до смерті як того бажає доля.

—Королю, вибачте мою зухвалість, але ми їх не здолаємо сталлю.—Руки і ноги молодика тремтіли. Він був лише помічником правиці, яким недавно став. І ще не знав всіх тонкощів підготовки війни.

—Яке ти маєш право говорити так із своїм королем?—грізно обізвався майстер над флотом.—А ну проси милості, інакше сам скараю на горло!—Той вже був готовий падати на коліна, але не встиг він те зробити, як король підняв руку тильною стороною і тихо промовив:

—Досить на сьогодні смертей. –Опустивши руку, він дивився, як через завали будівель пробираються діти, шукаючи рідних. Поклавши руки за спину, король зібрався із думками, виструнчився і звернувся до підопічних.—Я не хочу правити цвинтарями, якщо сам не буду трупом. Готуйте мені коня і лати.—Король тільки-но збирався покинути засідання, як його наздогнав гінець⁴ і вручив листа, ставши на одне коліно, а поглядом втупився у вишукані чоботи короля.

—Я посланець від Кайона, він доручив доставити вам листа.—Простягнувши руки, той рвучко забрав в нього лист.

—Вже й забув, що той мерзотник у мене під носом вештається.
У листі було додано інформацію про те, що він надасть підтримку людям, які потребують допомоги, і королю надасть всі сили, щоб здолати ворога, закріпивши це словами: ''—Принцеса тепер моя дружина, то ж її народ тепер і мій народ''. Король розреготався крізь зуби, згадавши, що в молодості його дружба з Амарроу закінчилася вбивством його сина, також престолонаступника як і Кайон. В нього були варіанти або вмерти на полі бою із цією паскудою, або вмерти без нього.

Час плинув скоро, а пил досі не пав до землі, кружляв, наче витанцьовував ритуали над своєю здобиччю.
Сутеніло. Наступила ніч. Кайон прибув із магами, чоловіками та фейрі⁵. Королю важко було назвати це армією, радше якесь збіговисько на світовому базарі, де зібралися кентаври, ельфи та інші чудернацькі та давні створіння. Всі стояли напоготові, дивлячись обличчям в темряву на півночі. Та була такою густою, що всередині нікого не розгледиш, навіть світло. Вона нікуди не зникла, так і стояла там, недалеко, захопивши майже всю північ. Залишилася столиця. Вона була у черзі міст, яких хотів полонити монарх чудовиськ і тіней.

З їхнім наступом знову завив вітер, шарпаючи все довкола. Тіні виповзали із черленої запони, вони вкривали зелень сіротою, яка нагадувала попіл. Листки падали наче снігом, а за мить зовсім перетворилися на порох, вдарившись об задубівшу землю. З туману вискочили монстри. Спини тих потвор були випнуті трьома кістками, що стирчали мов гори, які хочуть насадити собі на вершину плоть з м’язів і кісток. Їхні очі палали ненаситністю. Наливаючись кров’ю, з них ніби витікала чорна магія.
Чарівники з дітьми лісу вкрили місто, захистивши його магічним куполом. Чари були сильні, проте водночас і слабкі. Було небагато часу, аби зрозуміти, що це за створіння. Але жодної підказки чи натяку вони не бачили, ніби були сліпі попри те, що горіли смолоскипи, а в їхніх серцях досі палала надія.
Купол швидко втрачав свою магічність. Королівська армія відчула беззахисність навіть з велгорською сталлю. Дзвін мечів лунав по всьому периметру оборони. Клинки і стріли не могли пробити броню шестилапих монстрів, що сунули стіною на фундамент Хогварду. Молоді та юні хлопці йшли вперед, що служили захистом і силою. Решта чекали слушного моменту, щоб завдати удару по нелюдському війську.
В першій ліній ворога були монстри, а ними ззаду керували господарі, що з вигляду нагадували людину, але з більш огидною тілобудовою. Їхні зуби були покручені, мали фіолетовий відтінок, з яких рікою стікала прозора слина чи отрута. А покрив їхніх ніг чи то лап нагадував ведмежу шкуру, крізь яку стирчали чорні, як зіниця кігті. Грудна клітка не була налита м’язами, вона була сухою і брудною. А ребра виросли просто на шкірі. Було помітно, що під час бігу їхні нутрощі теліпалися в тулубі без будь-якої підтримки зсередини бодай м’язами.
Лицарі, ельфи, кентаври відкинули частину війська зі столиці, але велетенські монстри мчали вулицями селищ на своїх шістьох, протаранюючи кожен закуток та сховок. Їхній гуркіт та рев було чутно аж до Мармурової гавані. Та ніяк не захищалася. Намісник здався війську без бою.
За кілька годин війна скінчилася навіть не почавшись. Як тільки-но почало світати, воїни-захисники кинули всі свої останні сили на завойовників, пропри значні втрати та власне виснаження. Однак все було дарма. Почервоніле небо не дало променям вжалити болем господарів та їх посіпак, вогонь ніби палав у них і в небі. Черлений туман увібрав силу і дух мирних жителів всієї півночі. Ті не могли втекти із каменю, тепер прислуговували володарю тіней як трофеї.
Надія у очах згасла. Хогвард так і лишався єдиним не підкореним містом Юнонії. Зосталося не більше трьохсот людей з двохсот тисячного королівського війська, хоча і ті вже були виснажені і не знали, заради чого і кого вони далі битимуться, бо король загинув від леза одного з двоногого чудовиська. Дивлячись на своїх товаришів, які тепер сиділи у крипті під замком, вони усвідомлювали, що це кінець. Кожен з них втратив чималу кількість друзів, рідних, навіть ворогів, яких вони згадували, коли теревенили востаннє.
—Скільки ще це триватиме? –Один із сміливців глянув у вічі побратима. З нього повільною цівкою стікала кров, що падала йому на пом’яті лати. –Дві битви ми вже програли. Які наші подальші дії?—запитав він знову розміреним тоном. Хоча в ньому не залишилося ні люті чи розчарування, ні росинки сподівання. В крипті зі саркофагами запала цілковита тиша. Було чутно лише сплеск крові, що падала на вогку кам’яну підлогу.

—Треба битися, чого б нам це не коштувало. –Кайон, що зостався живим, намагався розпалити в серцях воїнів вогонь. Хоч жаринка там має бути. Але ніхто не реагував. Живі шморгали, кашляли, хтось із них молився, а хтось лежав майже трупом на лаві. Але Кайон не звик здаватися. —Ми вже все втратили. Чого нам іще втрачати?—він голосно крикнув через лють. Слова розійшлися луною всією криптою. Не чекаючи відповіді, принц зрадів, коли побачив, що один із гвардійців встав. Це був його друг дитинства. Остання жива і рідна йому душа.

Він підійшов до свого друга з усмішкою на обличчі. За ним стояла принцеса Юнонії. Така вся неошатна, її обличчя вкривалося сажою, а руки ятрилися від опіків. Він дивився у її досі прекрасні зеленуваті очі, що схожі на весняні лотоси. Вона раптом повела його кудись. Закуток був маленький і тихий. Між ними, у її руках, був сувій із закляттям.
Глянувши вниз, він ніжно ухопив її руки і заходився щось говорити як принцеса сама почала:

—Це врятує всіх, якщо його прочитати разом. –Зі сльозами вона дивилася на нього, благаючи, щоб те, що вони промовлять, його не зачепило.
—Якщо це самопожертва, то я не згоден.—Кайон міцно стискав їй руки, згодом перейшовши на плечі.

—У нас є тільки цей варіант. Я не хочу, щоб ти мене лишав…
—Тоді одночасно, взявшись за руки, ми підемо.—Він поцілував їй чоло і погодився прочитати. Це було не закляття чи магія. Символи, що були на сувої засвітилися, коли вони їх почалися зачитувати. Здавалося то чи було насправді, але символи були прозорі на пергаменті, лише звуки їхніх голосів пробуджували невідому мову. Або ж то свічка їм надавала червоно-золотавого кольору. Коли пара зачитала написане, папір горів у руках принца, а в неї палали зіниці. Відчуваючи щось лихе та небезпечне, принцеса збиралася тікати. Але через шлейф сукні не встигла вона зробити й другого кроку, як Кайон зловив її зап’ясток, поставивши собі на груди, промовив:

—Твоє серце-скарб моїх грудей. –Він легко поцілував її губи, відчуваючи присмак її сліз, дихання.
Його слова повторювалися у неї в голові і сльози продовжували литися. Їхня щирість породила ударну хвилю, яка змусила сколихнутися дзвіниці. Але то був не церковний чи годинниковий дзвін, а мелодійний, наче клавесиновий із сумним відлунням. Звук поширився хвилею по всьому континенту. Північ відчула сплеск найбільше. Десь, у глибині, утворився другий восьмигранний камінь, що виблискував різними кольорами. Його не бачив ніхто, ані живий, ані мертвий. Навіть зло його не бачило, але відчуло його силу на собі. Камінь настільки виблискував, що його сріблисті тони торкнулися сонця. Промені увірвалися у тінь, обпікаючи морок своїм жаром. Що більше було шовкових срібло-золотих рук, то більше зникала червона запона. Її потвори ричали. Цей рик здавався плачем, який чули люди та одинокі фейрі¹.

Центр звуку був відомий лише тим трьомстам людям, які були в крипті, але вже без одного. Кайон зник у невіданому напрямку. ''А з ним і принцеса''—подумав його найближчий і останній друг.

Війна завершилася, але усмішок чи радості ніхто не проявляв. Більшість шукала ’’своїх’’. Самотні фейрі покинули північні землі і подалися у глиб континенту, не чекаючи подяки чи оплесків, адже ніхто зараз їх не бажав. Дехто із магічний істот та звичайних людей вижив, а дехто спочиває з Богами. Кам’яні душі досі лишалися на понівечених подвір’ях замку, у селищах та полях.
Не завершилися лише пошуки Кейна та принцеси. Цю обіцянку дав собі гвардієць, ім’я якого по-сьогодні не відоме історії. Минули століття, а його тіло спочиває десь невідь-де.

https://surgebook.com/Karolinaoleksiuk/book/tviy-slovnik/edit
За цим посиланням можна довідатися незнайомі вам слова☝☝

Розділ 1 (Зникнення хроніки)

Коментарі

Показати всі коментарі (1)