Присвячується моїй сім’ї.
ДРУГОСВІТ
Передмова
Цей роман я придумав ще в школі, з якого потім розвинув цілий світ. Я писав його довгих чотири роки, постійно вдосконалюючи свою майстерність. І ось нарешті він готовий. Я дуже нервувався, коли виставляв його. Це перша моя масштабна робота. А ще на цьому романі велика місія - привідкрити вам ширму до мого світу та майбутніїх книг.
Всім вдячний за те, що відкрили цю книгу. Сподіваюсь, ви залишитесь тут і надалі.
Єгор Скріверра
Вісімдесят років тому, можливо більше, можливо менше, історики досі рвуть один – одному чуби через дату. Проте в одному вони були впевнені одностайно. Велика битва була. І була вона люта…
Повелитель, на чолі великої армії Зла, спустошував все на своєму шляху. Тоді, ельфи, гноми і люди, сівши за круглий стіл, утворили союз для боротьби зі Злом.
Почалася війна. Союз боровся з армією Зла на всіх фронтах, проте найголовніша битва сталася в долині Меморія. Там, за горою Мунтес, велике військо, на чолі з Повелителем зійшлося з військом союзу. То було пекельне бойовище: тріск списів, свист стріл, скрегіт металу, зламані щити та долі. Тисячі покладених життів. Проте…їх могло бути набагато більше.
Три герої: ельф Злотовлас, гном Твердолоб та людина Буйтур, ставши одним щитом, вийшли проти самого Повелителя в ущелині гори Мунтес.
Легенди кажуть, що бій був такий пекельний, що ніхто не міг встежити за тим, як вони рухались.
Три герої бились відважно, проте Повелитель був сильніший. Тоді Буйтур, щоб врятувати своїх друзів завдяки обвалу, відрізав його з Повелителем в ущелені від них, та прийняв бій сам на сам.
Ніхто не знає яка була та битва, лише чутки та байки. На жаль…Повелитель вийшов переможцем. Проте, на здивування всіх, навіть на велике здивування всіх, Повелитель згодився підписати мирний договір. Ніхто не знав чому. Він лише сказав одну фразу: «Я вражений»і, підписавши історичний документ за круглим столом, забрався геть.
Злотовлас, Твердолоб та ще кілька воїнів вижили, хоч і були тяжко поранені. Їм дали звання героїв Великої битви. А відомого лицара Буйтура так і не знайшли. Йому дали звання героя посмертно. Він увійшов в історію як найвідважніший та найсильніший воїн.
Минуло вісімдесят років…
Шум в класі не стихав.
Хоча це було б неправильно, назвати це звичним класом. Це стара конюшна, яку перетворили в клас при церкві. І хоч тут іноді ще підпахувало кінським кізяком, особливо літом. Проте для Маклена ці стіни стали давно рідними. Хоч всі раділи від того, що їхнє навчання завершується і це їхній останній урок, Маклен сумував. Безперечно, звільнитися від нудних уроків та зубріння текстів було чудово, особливо від уроків релігієзнавста, які викладав священник Пібор, якого учні прозвали «святе вухо», бо його ліве вухо постійно червоніло, коли хтось неправильно читав якийсь рядок. Як тільки вухо червоніло, всі рефлекторно пригиналися, бо за ним обов’язково полетить палиця. Певною мірою він навіть сумував навіть за ним, хоч сам часто отримував «святою палицею» по спині. Проте він сумував не через це, він думав про те, що далі? Що він має робити далі? Раніше він мав завдання і мету: ходити до школи і закінчити її. Життя мало сенс і було передбачуване. Він знав, що робить і куди йде, проте куди він йде зараз? Працювати на фермі батька? Пасти овець і годувати свиней? Це і є його призначення? З іншого боку він міг стати кимось іншим, проте ким? Ким він хоче бути? Це було найгірше в його житті, обрати вірний шлях з тисяч різних шляхів.
Проте була і ще одна причина, яка змушувала забувати першу і це – Сара.
Сара була красунею. Дочка купця, талановита учениця, єдина, яку хвалив Пібор на своїх заняттях і єдина, хто не отримував по спині. Після школи вона мала вступати до університету – небачена розкіс та недосяжна мета для більшості її однокласників.
Вона сиділа попереду і Маклен бачив її прекрасну спину та довгу чорну заплетену косу. Він постійно червонів, коли Сара поправляла волосся і оголювала шию. Це був момент щастя. Ось, що змушувало його ходити на кожне заняття, ось що змушувало його належно вчитись, це була Сара . Він все це робив для неї, щоб виглядати достойним, проте жодного разу він нічого їй не сказав. Проте не сьогодні. Це останній шанс сказати їй, що він відчуває. Це змушувало його серце гупати по грудях, як розлючений коваль у двері, який загубив свій молот. Проте це був його єдиний шанс.
Двері в клас прочинились. Вчитель Оберт, сильніше натиснув обома руками на двері, які заклинило та відчинив їх повністю.
- Хух, знову труть ці кляті двері. Отже, - він вдарив в долоні. – Дорогі мої діти. Сьогодні велика подія. Ви випускники.
Оберт був надісланий з міста, в якості прогресивного вчителя, чи хоча б якогось вчителя. І він цілком відповідально відносився до своєї роботи, навіть через стільки років. І навіть зберігав цей запал вчителя, який тільки но закінчив навчання і йдучи до класу й гадки не має, яким монстрам приділить все своє життя. Тому його уроки були деякими моментами цікаві. В будь-який момент, він міг вжарити якусь абсурдну річ, наприклад піти всім класом стежити за зграєю вовків, вивчаючи їхню поведінку і потім в той же час розказувати їм на дереві, що вони зробили не так, що їх помітили.
І тепер вони всім класом сиділи та кліпали повіками, очікуючи наступного кроку.
Оберт витримав паузу, оглядаючи нас, потім витерши сльозу, дістав стос паперів.
- Радий був бути вашим вчителем, - сказав він сумно. – Що ж! Ваші документи про випуск на столі! Бажаю удачі!
Оберт весело розпахнув двері та вийшовши з класу, гупнувши ними.
Учні залишились кліпати повіками та зиркали то на стіл то на двері.
«Оце так церемонія, - подумав Маклен, виходячи з церкви, та дивлячись на свій документ про випуск.»
- Оберт завжди був диваком, - промовив Віллі, худий та високий, як тріска.
- Ну лише диваки можуть витримати бути вчителем, - сказав Томсон, довговолосий рижий хлопчина, який був встелений веснянками. – До речі, навчання скінчилося. Куди ви далі?
- Я поїду в місто, - відповів Віллі. – Буду набиватись до якогось майстра в учні. Поки не знаю до якого. А ти Томсоне?
- А я буду в кузні. Старий без мене не впорається.
- Мій дід досі згадує, які він йому гвіздки викував, - засміявся Віллі.
Томсон важко видихнув.
- Він називає це шурупи. Каже, колись вони будуть зручніші за цвяхи.
- Так дід навіть забити їх не зміг.
- А їх забивати не треба, їх треба якось вкручувати чи що, - відповів Томсон. – Хоча я сам не розумію як воно має працювати. Тому й треба за ним приглядати. Буду ковалем. А ти Маклене?
- Я? Я навіть… не задумувався поки над цим.
- Так у тебе ж ферма є, чого тобі паритись, - сказав Віллі так, ніби не розуміючи чому він має говорити такі очевидні речі.
- Це єдине що я знаю, що на фермі працювати не буду. Не хочу. Батько мені часто торочив за неї, проте я не слухав.
- Ну дивись. Батько казав, що зараз важко заняття знайти, - сказав Віллі. – Тут треба за все хапатись.
- А ви чули? – сказав раптом Томсон. – Браус хоче лицарем бути.
- Браус? – вирячився Віллі. – Він же менший за тебе Томсоне. Та і як він взагалі туди пробитись хоче? Це нереально.
- Казав, спочатку піде в наше місто вартовим, а потім поїде до Сотха вступати в лицарську академію.
- Ну Браус і загнув, - похитав головою Віллі. – Маклене, ти з нами? – помахав він долонею перед його обличчям.
- Га? – прокліпався він.
- Кажу, ти де літаєш?
- Хлопці, вибачте. Мені треба йти. Потім зустрінемось.
- Куди це він? – не зрозумів Томсон.
- Як куди, певно що до Сарки побіг.
- І коли ж він зрозуміє, що скоріше Пібор візьме мене в хор, ніж вона відповість йому взаємністю?
- Так. Вона з другого світу. Куди їй до нас смертних.
Вони разом важко видихнули.
Маклен добігав до самотньої Сари, яка йшла дорогою. Його серце шалено вистукувало чечітку.
- Ем, Саро, - сказав він несміливо.
Дівчина повернулася та усміхнулася.
- О Маклене, привіт. Щось хотів?
- Ні…Тобто так, я щось хотів, - важко дихаючи, говорив він. – Я хотів запитати, може… Кхм… Я хочу сказати…
Його мозок відчайдушно намагався підібрати слова, проте здавалось таке враження, ніби він розкидав їх всіх на підлогу і не здатен нічого знайти.
- Хочеш піти, послухати як буряки лускають?
- Що? – не зрозуміла Сара.
«Чорт, які буряки, - лупцював себе в думках Маклен. – Зараз же тільки весна. Не та, не та заготовка.»
- Вибач, я не те хотів сказати, - розчервонівся хлопець. – Може просто підемо прогуля…
- Маклене, зупинись, - сказала дівчина, та вдихнувши, щось роздумовувала. – Я зрозуміла, що ти хочеш.Ти хороший хлопець Маклене, проте розумієш, ми не можемо бути разом.
- Але чому!? – вихопилось у нього швидше, ніж він міг подумати.
Вочевидь Сарі теж було незручно говорити, проте тримаючись, вона все ж продовжила.
- Маклене. Я через пару днів від’їжджаю до міста. Вступатиму до університету. Я рухаюсь далі, а ти… ти будеш тут, - говорила максимально тактовно дівчина. – Розумієш? Ми по різні сторони. Вибач, проте я не прийму твоєї пропозиції. Бувай.
- Але, - закляк Маклен, коли Сара розвернулася.
Його щойно відшили. Його перше кохання. Невже все так і буде? «Це все того, що в мене лише ферма?»
- Саро! – крикнув він, на що дівчина обернулася. – Скажи мені, ким я маю стати, щоб ти визнала мене? Ким? Просто скажи мені! – неочікувано сміливо, хоч з червоним обличчям, кричав Маклен.
Сара видихнула.
- Що ж… героєм.
- Щ…що?
- Стань героєм і я прийму тебе Маклене, - Сара ввічливо усміхнулася та пішла, залишивши Маклена стояти, повністю зануреного в себе.
«Героєм, - крутилося в нього в голові,»
І в цей момент мозок почав складати шалений план, який кардинально змінить життя Маклена…
Під вечір Маклен повернувся до дому. Весь день він провів у роздумах. Він звісно, як і решта дітей, колись мріяв стати відважним лицарем, або героєм, якого всі знають. Врятувати світ, побороти зло і визволити принцесу певна річ. Хто ж про це не мріяв, проте інша річ, стати ним по справжньому. Маклен любив читати книжки про відважних героїв. А особливо він обожнював велику трійку героїв: Злотовласа, Твердолоба і Буйтура. Та хто їх не любив. Ці три перці виграли «Велику війну». А скільки вони до того робили. Він завжди хотів бути схожим на них, а особливо на Буйтура. Ця людина зробила неможливе, він став найсильнішим воїном зі свіх людей, а може навіть не лише їх. Лише його поява змушувала вселити в ворогів страх. Завдяки йому і його побратимах в світі зараз мир. Невже доля підштовхує його до цього?
Він матиме дуже серйозну розмову вдома…
- Ти встромлюєш мені ніж в самісіньке серце Маклене, – жінка взялася за груди. – Яке геройство? Нащо тобі те геройство? Чим тобі не подобається працювати на фермі твого батька? Це єдине безпечне заняття.
- Але мамо, –промовив Маклен. – Я не хочу до скону працювати біля…коней та овець. Я хочу побачити світ, захищати невинних, врешті-решт врятувати принцесу! – не договорював справжньої причини Маклен.
- Ай! Ті принцеси вже давно перевилися. Ніхто вже не рятує їх, достатньо показати свій набитий мішечок і вони самі себе врятують. І нащо вона тобі? Чи порпатиметься вона на городі, чи хоча б митиме посуд?
- А як же боротьба зі злом? А як же повалення правління Повелителя?
- Яке ще зло? Після «Великої війни» союз уклав договір з Повелителем.
Нам лише потрібно платити мирний податок і все. Хоч плата значна, проте краще відкупитися грошима і жити спокійно, ніж заплатити життям. Та й Повелителем, нехай займуться інші. Краще допоможи мені почистити картоплю, вже повинен батько повернутися, а ми тут язиками чешемо.
Маклен слухняно сів на стільчик та підсунув відро з картоплею.
- А як же прадідусь Фіп? Він же ж приймав участь у тій війні.
Жінка закотила очі.
- Той маразматичний дід і не бував на справжній битві. Якраз в той день він зліг із застудою і припхався під самий кінець.А всім розказував потім: «Та я їх голими руками рвав, скільки злості в мені було.»
Маклен зрозумів, що змагатися за безпеку з таким супротивником як «Мама» немало жодного сенсу. Добре що у цій програшній війні у хлопця був союзник, трохи стомленний, але все ж якась сила – Батько, який саме заступив на поле битви – кухню.
Читаючи книги про війни та лицарів, Маклен знав, якщо він не буде досить переконливим, то союзник під натиском супротивника перейде на ворожий бік, або втече з поля бою до майстерні, тесати стільці.
- Що тут у вас таке? Вас з дороги чутно, – ввійшовши, сказав стомлено Батько.
- Ти ось послухай, що твій син мені сьогодні видав.
Першого удару завдав супротивник. Із книжок Маклен знав, що «Перший удар» іноді вирішував долю битви, тому він мав зреагувати швидко. Проте ворог знову вдарив.
- Героєм він бачте хоче стати, уявляєш? Піти в небезпечну подорож. Ще мечем пораниться і що тоді буде? Як він буде без нас?
- Той що? – союзник на ім’я Батько несподівано контраатакував. – Він вже дорослий. Закінчив школу. Може сам вирішувати , чим займатися в цьому житті.
- Тобі що,начхати на те, що зним буде? – супротивник на ім’я Мама вдарила всіма силами.
- В тому той річ, що я турбуюся за його життя, і хочу щоб він був щасливий. Все його життя ми вирішували за нього, а тепер він має обрати власний шлях. Якщо він хоче стати героєм, то я його підтримаю, з хвилюванням на серці, але підтримаю і буду вірити, що він стане найвидатнішим героєм, який переможе самого Повелителя.
- Що ти мелеш?
- Ти не віриш у власного сина?
Маклен був вражений. Союзник в останній момент викотив на бій гармати.
Союзник завдав нищівного удару супротивнику, навіть без допомоги того, хто цю війну почав. Здавалося, супротивник вже здався, проте він використав єдиний шанс на перемогу, який залишився – сльози.
- Господи, що з ним буде! Як же він проживе в цьому світі без нас!
Але долю війни було вже визначено.
- Маклене, – союзник сповістив Маклена, – ходімо, нехай вона тут поплаче, на ранок буде як треба. А я піду… в мене там ще стільчика треба докінчити.
Маклен слухняно пішов за союзником на ім’я Батько, залишивши поле бою з тріумфом.
Маклен встав рано. Спустившись до низу сходами, він застав Батька і Маму.
Батько спокійно пив чай, а мама як завжди порпалася на кухні.
- Маклене,– батько поклав чашку і розвернувся до сина, – присядь, нам треба поговорити.
Маклен слухняно сів.
- Ми з матір’ю поговорили і вирішили, якщо ти хочеш, ти можеш стати героєм і відправитися в дорогу.
Маклен розквітнув на обличчі. В голові одразу виплив його образ в блискучих обладунках. Він тримав меч на фоні моря, стоячи на скелі та розвіваючи свої пішні довгі кучері…Стоп, кучері? Майже у всіх книжках, які він читав, згадувалась або шевелюра, або інше волосся на різних частинах тіла, особливо на грудях, це було головним атрибутом мужності. Маклен же ж не міг похвалитись таким ось «лісом», тому раніше йому доводилось красти трохи вовни в чорної вівці та трохи клею з майстерні батька, це відносилось до тих занять,якими він не пишався і які він би не хотів згадувати, проте ось стати реально справжнім героєм. Тоді Сара…
- Але, - голос батька вивів Маклена з таємних спогадів та фантазій. - Навіть я згоден, що відпускати тебе просто так, буде нерозумно. Тому,ось як ми зробимо. Біля лісу, за селом, стоїть хатина. Там живе лісоруб, здається його звуть Марін. Кажуть, колись він був героєм, а зараз як би, вийшов на пенсію. Ти можеш попроситись до нього в учні, і якщо він тебе прийме, будеш ходити до нього. І як тільки він навчить тебе, і ти і далі хотітимеш бути героєм, тоді ми з мамою благословимо тебе в дорогу і…
- Дякую! Дякую-дякую-дякую! - Маклен стрибнув на ноги, як ошпарений. - Я побіжу до нього, поки не стемніло!
- Тільки дивись, – витерши руки об фартух сказала мама, – він не надто дружелюбний, в нього зараз цей…як його?
- Геройська криза, – продовжив батько.
- О, так, вона. Тому будь терплячим, так як більше в нашому маленькому селищі нема того, хто б тебе навчив чомусь. Ніхто не знає як меча тримати, не те щоб ще щось.
- Ага, – підтвердив батько, - замов у нашого коваля меча, то він почухає ріпу і через тиждень отримаєш якусь кривундячу кочергу.
- Дякую. Тоді, я побіг!
Маклен вибіг на вулицю, і чим душ погнався до таємничого лісоруба.