Розділ 1:Початок шляху
Розділ 2: Герой на пенсії
Розділ 3: Тренування
Розділ 4: Конференція, або рада генералів
Розділ 5: Наступний крок
Розділ 6: Місто Сотх
Розділ 2: Герой на пенсії

Бігти було недалеко, так як село знаходилося близько біля лісу. Бігши стежкою, Маклен помітив хижку, про яку говорили батьки. Але господаря ніде не було. Роззирнувшись довкола, хлопець помітив  дим, що долинав десь з лісу. Він вирішив знайти його джерело. 

Гілки били по обличчю, а огидні мушки так і чекали нагоди залізти у всі доступні місця, але хлопець пробирався, доки не вийшов на галявину. На галявині лежали акуратно складені купки дров, біля них було розведене багаття, біля якого сидів чоловік. За його зростом можна було сказати, що то був гном, проте Маклену так не здавалося, до того ж всі гноми мають пишні бороди, а в цього чоловіка були лише пишні чорні вуса. До того ж він був дуже дивно вдягнений: великі сині штани на ремінцях, та синій картуз. Чоловік підняв голову і глянув на Маклена.

-    Чого тобі хлопче? – гукнув чоловік.

-    Пробачте, це ви Марін?

-    Можливо. А хто питає, і чого треба?

-    Мене звати Міччел Маклен. 

-    Міччел? Це твій батько тримає ферму?

-    Так це він.

-    Гарне…

-    Перепрошую? 

-    Гарне овече м'ясо у твого батька. Гарне. Так чого тобі треба, я не доплатив за м'ясо?

-    Ні-ні, все гаразд. Просто… батько говорив, що ви були колись героєм.

-    Так. Був колись, – сказав трохи розлючено Марін.

-    Я хочу стати теж героєм… і тому хочу попроситись до вас у…

-    Забуть про це хлопче, – перебивши, відповів чоловік. – Кидай це доки не пізно. Нікому вже герої не потрібні. Зараз і без них можуть впоратись. А якщо ти не хочеш будучи героєм сидіти біля розбитої діжки і просити на хліб, або щоб тебе клювали ворони, то йди краще працювати до батька на ферму.

-    Чому ви так кажете? Герої потрібні завжди. Я хочу здолати Повелителя і принести вічний мир на ці землі, також захищати невинних, боронити людей від зла і … Не спіть! Я ж говорю.

-    Хех, скільки цих слів я чув від молодих хлопців, які говорили все так само, аж спати захотілось. Послухай, люди йдуть у мандри, намагаються когось рятувати, захищати, не вміючи і меча тримати. А потім деякі гинуть, деяких з’їдають, деякі розчаровуються, а деякі і зовсім стають на слизьку доріжку. Герої вже перевилися, тай і не вірить вже у них ніхто. Так скажи мені хлопче, чому я маю тебе вчити? Бо поки що я чую дитячі говірки.

-    Я… Хм. Але ж це правда! Яхочу бути героєм. Я мріяв про це з дитинства. Захищати людей від зла. Тому я і прийшов до вас, я не хочу спаклюжити ім’я героя, я не хочу десь померти від рук звичайних грабіжників, я хочу навчитись чогось, навчитись всього щоб допомогло захисти всіх. Зробити все що зможу саме я.

-    Ага, - почухав він потилицю. – А справжня причина яка?

-    Що?

-    Я і сам героєм став спочатку не з шляхетної мети. І я можу розрізнити, коли хтось просто язиком чухає. Яка причина хлопче?

Маклен пом’явся трохи на місці, проте все ж таки здався.

-    Добре. Є одна дівчина…

-    Досить, - підняв руку чоловік.

Він  сидів якийсь час і просто мовчав, потім він встав, виставив перед собою долоню і в ній утворився вогонь, він горів яскраво та переливався барвами. 

Маклен зачаровано дивився на вогонь. Рот відкрився на максимальну можливу відстань.

-    Бути героєм,  - говорив Марін, – це не Статус, не звання, не покликання, це вибір, вибір який ти маєш робити кожного дня, кожного разу як піднімеш меча. Це вибір, де не має права на помилку. Ти мене не переконав Маклене. Ти не хочеш і на половину бути героєм. Іди до дому, займайся своїми справами і не страждай дурнею. А з дівчино краще щось інше вигадай.

Чоловік стиснув кулак, загасивши полум’я  та спокійно пішов, вогнище раптово саме затихло, залишивши у темряві хлопця, який думав лише над одним словом – Вибір.

***

На півночі, за імлистими горами, де не ходив ні один звір, не літала птаха, та не наважувався зайти жоден хто мав здоровий глузд, простягалися так звані «Темні землі», де жило Зло… Ну бо жити більш не було де, бо зло теж має десь жити, і тому воно вподобало саме ті землі. Не пощастило його сусідам жити поряд. Так от, у замку Повелителя було дуже спокійно, ну ніби всі вмерли, але звуки іноді пролітали. Сторожа великої брами Чорного замку вперше отримали свій вихідний, ну як отримала, вони призначили його самі за грою у Кості. Деякі воїни і зовсім спали.

В глибині замку, на великому троні, сидів сам Повелитель. Весь покритий обладунками, чорними як вугілля, на плечах розкинувся великий червоний плащ, а на  голові був великий шикарний шолом через який виблискували  лише цяточки, ніби дві червоні виноградинки, які виднілися з чороної порожнини обладунків та пронизували об’єкт спостереження наскрізь. Мало не забув про корону – це символ влади який робив повелителя… повелителем , мабуть тому, що в нікого більше такої не було, а може тому, що вона була особливою, хто зна, якщо їй дають таке велике значення, то може воно й так. 

Повелитель нервово постукував пальцями та щось про себе бубнів .

-    Довго ще я буду чекати? 

-    Пробачте ваше темносте, – До зали, перечіплюючись, вбіг гоблін. – Ще трішки, будь ласка почекайте. 

-    Руфусе. Я все ще чекаю на героя. Чи вони не знають що таке тактовність? 

-    Він повинен прийти з хвилини на хвилину.А поки, ми можемо пройтися списком справ? 

-    Давай, – без ентузіазму відповів Повелитель. – Набіги?

-    Проводились за домовленістю – один раз на тиждень, на дозволеній території.

-    Скарбниця?

-    Постійно збільшується у два рази.

-    Мирний податок?

-    Регулярно сплачується, без затримок та комісій, – сказав хихочучи гоблін.

-    Армія?

-    Ще відновлюється після війни. Ще щось?

-    Ні.

Їхню розмову перебив голос, долинаючи зза брами.

-    Виходь битись Повелителю, виходь і прийми свою долю!

-    А хай йому. Одне й теж саме кожного разу. Ці герої що, один одному це передають? І чому браму одразу не залишити відчиненою?

-    Пробачте, За договором треба робити саме так.

-    Гаразд, – Повелитель прийняв руку, яка підперала його голову. – Пустіть героя! Я це маю постійно казати?

-    Пробачте Повелителю, не я це придумав. Регламент.

Брама відчинилася і до зали увійшов лицар, ну скоріше щось схоже на нього: трохи сутулий, непропорційно високий, та з маленькою «козлячою» борідкою.

Недогерой підняв меча.

-    Повелителю, я прийшов по тебе. Давай же, спускайся та прийми бій…

-    За що це мені. Де вони їх беруть? Воно ледь меча тримає.

-    Так. Не ті вже герої що були. Опудала якісь. Він навіть нас не чує, - промовив гоблін.

-    …візьми же меч, та бій прийми, зустрінь же свою долю! – продовжував герой, не бачачи, що його навіть ніхто не слухає.

Повелитель піднявся з трону та рушив до героя.

-    Пане, ви забули меча.

-    Він мені не потрібен.

-    Невже ти визнав мою неперевершеність і приймеш свою долю без бою?

Повелитель спокійно підійшов близько до героя і став чекати. Його дістала ота фраза « Прийми свою долю». Яку ще долю? Він і так її вже прийняв, бути Повелителем. Керувати злом і таке інше. Він сам так захотів, чи він думав, що захотів…

Недогерой мужньо підняв меча і з всіма силами махнув точно супротивнику по шиї. Пролунав характерний «дзинь». Повелитель навіть не смикнувсь.

-    Серйозно? І це все? – сказав розчаровано Повелитель, дивлячись на меча біля горла. – Навіть не царапнуло.

-    Що? Не може бути? Як ти зумів уникнути поранення? Невже боячись за своє життя переді мною, ти весь цей час чаклував на себе неймовірної сили магічний щит, щоб захиститись від моїх неперевершених ударів?

-    Ти серйозно?  - Повелитель не вірив у те що чув. – Невже ти так у собі впевнений?

Недогерой навіть його не почув, він знову замахнувся, та кинув серію ударів на його корпус.

« Яка ганьба. Ще броню подряпає. Треба закінчувати цей ганебний бій.»

Повелитель легенько замахнувся та вдарив кулаком героєві по мечу. Хлопець не втримав удару та відлетів на кілька кроків назад.

-    Що це за незрозуміло великий удар, від якого навіть я не встояв? – відчайдушно відкидаючи правду, продовжував хлопець. – Тоді, я вб’ю тебе завдяки магії.

« Хай йому. Він ще й заклинання знає, щоб хоч нічого мені не зіпсував -подумав Повелитель.»

Недогерой почав проказувати заклинання, від якого на мечі, з’явився синій вогонь. Герой був злий. Зібравши останні сили, він помчав на супротивника.

-    Провсяк випадок треба відбитись, а то ще й справді поранить, – проказав Повелитель.

Опинившись біля Повелителя, хлопець приготувавсь до атаки. Повелитель вирішив теж трохи стати серйознішим.

-    Прийми свою долю! – прокричав хлопець і замахнувсь.

-    Знову ця фраза. Я тобі… Що?

Як тільки герой замахнувся, вогонь від потоку вітру просто затух, а біля живота Повелителя знову був меч який навіть не зачепив обладунка.

Гоблін, який весь час стояв біля трону, тримався щоб не заллятись сміхом як  тільки міг, лише пирснув.

Повелитель вже не витримав та вдарив вже сильніше, від чого хлопець впав без свідомості.

-    Руфусе!

-    Так мій господарю.

-    Поклич варту та викиньте цього одоробла з мого замку. Навіть вбивати його буде занадто навіть для мене.

-    Розумію ваше темносте. Варто! Беріть його.

Повелитель спостерігав як Сторожа відносить Недогероя з тронної зали.

Щось дивне сталося. Він відчував себе спустошеним. Ну, не так як завжди, він і так нічого не відчував, проте зараз було щось ще більш пустовитіше. Повелитель задумався. А чи все він робить правильно?

«Прийми свою долю!» - висіло в повітрі.

-    Яка ще доля…

-    Перепрошую? 

-    Руфусе, ти вільний. Не турбувати мене сьогодні. 

-    А якщо герой прийде?

-    Сьогодні. Мене. Не. Турбувати. Ясно?

-    Ясно, ваше темносте, - ковтнув Руфус.

Гоблін поспіхом вийшов та зачинив двері.

-    Ну, все одно він кращий правитель ніж решта. Хоч нас не б’є. 

-    Так, – киваючи відповіла сторожа.

Повелитель сів на трон та поклав голову на спинку.

«Я Повелитель» - крутилося в нього в голові. 

-    Я Повелитель… Я Повелитель? 

      ***

Сонце тільки почало вставати. Двері хижки відчинилися. З неї, тримаючи сокиру та чухаючи зад, вийшов Марін. Він постояв трішки на порозі та вдихнув на повні груди.

-    Який гарний день. Що ж, попрацюймо.

-    Добрий ранок пане Марін.

-    Господи, хто це? А, це знову ти. Все таки прийшов.Годі до мене ходити! Я вже тобі все сказав, – Марін розвернувся, та рушив до лісу.

Наступного дня йшов дощ.

Марін вийшов з хижки на ганок, та сперся на перила з чашкою гарячого чаю.

-    Яка краса, - сказав він, сьорбнувши з кружки.

-    Доброго дня пане Маріне.

-    Га? – сахнувся чоловік. – Тьху, знову ти?!

Маклен стояв під деревом, піднявши над собою великого плаща, вочевидь батькового.

-    Пане Марін, візьміть мене в учні, прошу вас.

-    Ні, - сказавши, він зайшов в дім та різко гуркнув дверима.

І так продовжувалось кілька днів. Кожного дня, Маклен приходив до Маріна і той проганяв його.

Так і сталося і цього дня.

-    Візьміть мене в учні, - сказав Маклен.

-    Ні. Шуруй до дому.

-    Пане Марін?

Маклен дивився як він віддаляється до лісу. Потупцювавши на місці, він не знав що робити далі. Він розраховував що Марін  побачить, який він напористий і прийме його одразу, проте все пішло не за планом.

Із книжок Маклен знав, що напор героя завжди дає результати. До того ж колись його батько дав йому пораду: «Хочеш чогось досягти, при на ціль доти, доки в неї не повилазять жили від злості».

Марін прийшов на галявину та поклавши сокиру на пеньок, почав розминатись. Глянувши вбік він побачив, як між деревами біля кущів хтось стоїть.

-    Я сказав тобі, йди до дому.

-    Пане Марін, візьміть мене в учні.

-    Ні, забирайся!

-    Я справді хочу бути героєм.

-    Ні, ти хочеш слави. Хочеш через геройство добитись до дівчини. Це так не працює. Іди геть звідси! А то підсмажу твій зад.

-    А як же мені дізнатись що таке геройство, якщо ви не хочете мене навчити.

-    Ууу, дістав… - Марін ляснув лице долонею. – Іди зі мною.

Маклен радісно побіг за ним, тихо та радісно промовивши: «Вийшло»

-    Отже, – продовжив хлопець, – що ви сьогодні мене навчите? Бій на мечах, загартування духу, тактика бою, чи може навчите вогонь у руці тримати?

-    Це зветься пірокінез. І ні, ти не вгадав. Сьогодні це твій меч, – сказавши, Марін простягнув Маклену сокиру.

-    Це... це сокира.

-    Ага.

-    Не меч?

-    Саме так.

-    А, я зрозумів. Це бойова сокира. Ви навчите мене битися нею.

-    Не вгадав. Ось сокира, он дуб. Вперед.

-    Ви хочите, щоб я просто рубав дерево?

-    Так. Зараз побачимо наскільки ти хочеш бути героєм.

Маклен глянув на сокиру, а потім на дуб, який був найбільшим на цій галявині, якщо точно, то якби взяти трьох людей, та обхопити його, то їхні руки все одно не зустрінуться. 

-    А може, ви хочете скористатися мною, та без затрати зусиль зрубати кілька дерев?

-    Якщо тебе лякає це деревце, то як ти збираєшся боротися з ворогом, та рятувати невинних. Ти можеш відмовитись, проте більше можеш не приходити.

Хлопець довго дивився на дерево, а потім на сокиру, на дерево та на сокиру.

-    Що ж, нехай. Я зрубаю це дерево. Що тут його рубати.

-    Хех, ну давай.

Маклен замахнувся, та вдарив. Удар був настільки незграбним,що  з дуба посипалось трохи кори. Це ще більше розлютило хлопця, тому він почав бити активніше. Марін посміхнувся, взяв сокиру та теж пішов до справ.

Сутеніло.

Маклен все ще рубав, скоріше як навіжений, як дикий вепр, якого загнали в кут, і судячи по його спітнілому вигляду, можна сказати що на нього вилили відро води.

Маклен опустив сокиру і  витер чоло.

-    О боги, це тільки половина?

-    Та ще до половини не дійшов, – сказав Марін, підійшовши. – Вже сутеніє. Іди до дому, завтра закінчиш. Якщо прийдеш, хе-хе.

-    А от і прийду.

Маклен випустив сокиру з рук, потім гойднувшись все таки зміг піти.

-    Оооо, – сказав Марін, -  завтра дупи навіть не одірве від ліжка. Ха-ха-ха. Теж мені, героєм він хоче бути.

Маклен, який сидів в кущах, через біль в ногах, все чув. 

-    А от, і зрубаю те кляте дерево.

Він смикнувся від землі, проте залишився на місці. Руки та ноги вили.

-    Що ж…добре.

Впавши на землю, Маклен перекотився на живіт та тремтячи піднявся. Шкандибаючи та тримаючись за руки, він попрямував до дому.

Наступного дня, Марін вийшов з сокирою на галявину. Позіхнувши, він прислухався. 

-    Що?

Він пішов на звук і здивувався. Маклен бив сокирою по стовбуру. Було видно, що його руки тремтять від болю в м’язах після вчорашнього, тому роблячи руками фігури, він незграбно бив по стовбуру.

Марін підійшов ближче та взяв його за плече.

-    Стій. Ти надто розгублено та часто б’єш. Так твої руки втомляться дуже швидко, а діла буде мало. Дивись – він взяв сокиру у Маклена та став біля стовбура. – Замах. Удар. Замах. Удар. Чітко і точно. Дивишся куди хочеш бити і подумки туди б’єш, тіло зробить решту. Зрозумів?

-    Так.

-    На. Давай, працюй.

Маклен взяв сокиру та знову став на двобій до свого першого на його геройській кар’єрі ворога – того нестерпно широкого дуба.

Сонце заходило за горизонт. У лісі пролунав гуркіт, ніби зірвалася діжка з порохом.

 Ворога було повалено.

 Маклен відчував шалену втому, руки гуділи так,  що сокира більше не трималася в долонях. Тіло тремтіло та важко дихало. Йому вистачило сил щоб підійти до вогнища, яке щойно розвів Марін. Лісоруб потерав свої пишні вуса.

-    Я бачу ти все ж впорався. А я подумав що ти підеш,- сказав Марін, нанизуючи м'ясо на дерев’яні палички. – Відчуваєш… це почуття перемоги?

-     Так. Дуже болюче та втомлююче відчуття. Ніби зараз розвалюсь на частини, – сказав Маклен геть не радіючи та важко плюхнувся навпроти. 

-    Еге ж. Перемоги так і дістаються, якщо не зрубати дерево, то дров не наколиш, не розведеш багаття, та не приготуєш це чудове м’ясце. Це тільки дерево. Дерева не дають здачі, прийнанні ці. А от коли будеш виходити проти інших супротивників, які теж матимуть сокири, мечі, чари, буде та ще бійня. Буде в сотню разів складніше. 

-    Це перші роки доки не стану майстром?

-    Майстром? – Марін підняв брову. -  Ти не станеш сильнішим за всіх. Завжди буде хтось сильніший, чи вправніший.Ти маєш бути готовим до всього. Так, ти станеш вправнішим, як дожевеш до цього, проте далі буде новий рівень супротивників. 

-    То, ви берете мене в учні?

-    Якщо захочеш. Добре подумай про це. Робота на фермі не така вже й погана, особливо коли вона твоя, там безпечно…

-    Проте без пригод… - сказав Маклен.

-    Пригоди… йти на зустріч їм не обов’язково, якщо ти вправний пекар, то чом би й ні, якщо ти вправний фермер, то чом би й ні. Якщо це приносить тобі задоволення то нема чого рвати собі дупу, бо в тебе немає пригод. Пригоди і геройство, це не та вершина куди треба лізти. Для кожного своя вершина. Все важливо.

-    А якщо я хочу пригоди, та геройство, а не бути фермером чи пекарем?

Марін пригладив вуса.

-    Тоді…доведеться працювати і ще раз працювати. Причина ж не тільки в пригодах, певна річ. Хто вона?

Щоки Маклена зарум’янились.

-    Ну…це моя колишня однокласниця. Справжня красуня.

-    І вона не приймає тебе, доки ти героєм не станеш?

Маклен кивнув.

-    Оце справи, - Марін покрутив м'ясо. – Ти ж розумієш, в яке болото ти лізеш через бажання цієї панни?

-    Так, - збрехав Маклен.

-    Не мені тебе відмовляти звісно. І не мені тобі поради давати. Проте якщо дівчина таке каже, вона явно в тобі не зацікавлена. Повір мені. Люблять просто за те, хто ти зараз.

Маклен задумливо схилив голову.

-    Колись мій дідусь казав мені, що в світі не буває нічого просто так. Якщо життя тобі щось посилає, то потрібно братись за це обома руками. Я давно думав над тим, ким мені бути в житті і доти нічого не придумав. Проте, може ось вона, ця можливість? Колись я мріяв бути відважним героєм. До того ж, раптом Сара говорила це серйозно. Пане Марін? Я готовий, я хочу навчатись у вас.

-    Хммм, ну що ж, добре. – сказав Марін, беручи м'ясо з вогню. – Якраз м'ясо готове. Тримай.

-    О, дякую.

-     Я тебе вчитиму. Проте приготуйся, тренування будуть жорсткими.

-    Дякую вам, - усміхнувся хлопець.

-     Подякую мені буде, якщо ти не вмреш в перший місяць.

Маклен відкусив шмат.

-    То що робимемо завтра?

-    Завтра, - Марін  ковтнув останній шматок, та лизнувши паличку, втерся рукавом, – завтра ось, - він вказав на велику сосну біля нього.

-    Але…

-    Добраніч, - помахав він услід. 

Наступного дня, сосна з гуркотом впала на землю. Маклен стояв, спершись об сокиру та втер спітніле чоло. Цього разу він впорався швидше. Сонце тільки – тільки почало заходити.

-    Гарна робота, - сказав Марін, кинувши купку дров на землю.

Ставши навпроти, він підняв долоню. Її повільно обхопив вогонь, який взявся нізвідки. Марін, стиснув кулак та скрутив його ніби у вогняну кульку та кинув на дрова. Вогонь миттю охопив їх. Маклен заворожено дивився на все це: «Треба обов’язково запитати в нього про це, - подумав він»

Ліс покривав вечір. 

Марін встромлював загострені палички з м’ясом над вогнем, тим часом як Маклен, сидячи поруч, крутив ниючим плечем.

-    Ти звикнеш, - сказав обнадійливо Марін. – Твої м’язи адаптовуються.

-    Пане Марін, то, ви навчите мене битись на мечах? – сказав раптом Маклен.

-    Цього на жаль я тебе не навчу. Я цього не вмію сам. Я надаю перевагу голим рукам та своїй силі. Тебе ж я просто підготую, закалю твоє тіло, та навчу азам.

-    Зрозуміло.

-    Так що раджу не розслаблятись.

-    Скажіть, та сила, це той вогонь в руці?  Як ви це робите?

-    Ти ж чув про магію? – сказав Марін відкусивши шматок.

-    Ну так, нею володіють чаклуни.

-    І все?

-    Ну так.

-    Зрозуміло. У вашому віддаленому селищі навіть свого мага немає, тільки знахарки. Магією не тільки володіютьчаклуни, її може підкорити кожен, хто має якесь там відчуття до магії, здатен нею керувати чи щось таке, то діло вже чаклунів, я в це не вникав. А от те що роблю я, то трохи інше.

-    Як це?

-    Що ти знаєш про духів чотирьох стихій? – запитав Марін потягнувшись до ще одного шматка.

-    Ну, я читав що колись боги створили чотирьох духів це: дух води, дух землі, дух повітря і дух вогню. Ці духи допомагають зберігати рівновагу у світі керуючи кожен своєю стихією.

-    Правильно. Світ великий і досконалий і боги не можуть прослідкувати за всім, тому вони створили духів стихій, щоб облегшити собі роботу. Також, не знаю чому так повелось, проте ще з давна прості смертні могли отримати і володіти частиною сили якогось духа. 

-    Справді? Я теж зможу?

-    Хе, ні це не так просто. Щоб володіти силою духа, потрібно отримати його благословення а це не легко. Потрібно провести певний ритуал у храмі, щоб покликати духів і чекати щоб хтось з них відгукнувся. І якщо пощастить, і ти йому сподобаєшся, то ти отримаєш його благословення і зможеш керувати стихією того духа який відгукнувся.

-     Ух ти! А давайте зробимо той ритуал, я хочу володіти вогнем як у вас, або… або землею! Земля скрізь і уявляєте…

-    Тихо, притримай коней хлопче. 

-    Га? – Маклен повернувся до Маріна в застиглій позі.

-    На жаль все не так просто. Щоб володіти стихією, потрібно мати до цього схильність, що досить рідко трапляється, до того ж, духи дуже вибагливі. Неймовірно рідко, коли вони можуть дати комусь своє благословення. У світі всього кілька людей, хто може похизуватися таким даром.

-    І серед них ви! – захоплено промовив Маклен – Як так вийшло, що до вас прийшов дух вогню?

-    О, давненько це було, ну і… це було не весело взагалі то. Ні, не хочу згадувати своє дитинство.

-    А можна ще одне питання?

-    Ну давай, тільки про дитинство ні слова.

-    Не буду. А чому ви кинули геройство і стали лісорубом? 

Марін нервово ковтнув шматок м’яса.

-    Хе. От же ж ти… 

-    Це останнє питання, чесно.

-    Ну добре. Треба налити, – сказавши, Марін налив із фляги в дерев’яний стакан вина, та залпов випив. – Як тобі сказати. Все почалось… на піку моєї слави, я закохався в одну принцесу, доньку одного з найзаможніших королів того часу. Всі свої подвиги я присвячував їй, передавав їй квіти і вже зібрався духом щоб піти до короля про прохання руки і серця, як її викрав дракон на ім’я Брунгіль. Я ж певна річ на прохання короля, кинувся її визволяти. Скільки ж я пройшов, скільки мені довелося змагатись, щоб дізнатися хоч щось про місце перебування принцеси, – Марін знову налив. – І нарешті, я дістався до замку де Брунгіль тримав її. Я вступив в бій. Наша битва тривала цілий день, доки дракон безсило впав. З останніх сил я відчинив двері де тримали принцесу, і знаєш що?

-    Що? – з захопленням відповів хлопець.

-    То була не та принцеса! Я помилився адресою, щоб мені вуса відірвали. Її принц приїхав слідом за мною.

-    І що ви?

-    А що я? Не викрадати ж її. Прийнявши подяку, я відправився знову на пошуки  своєї коханої, – лісоруб  вкотре наповнив стакан.

-    Ви її знайшли?

-    Знайшов. Я перевірив уважно табличку з адресою, зібрався з силами та рушив у бій на дракона. Зайшовши в середину, я помітив сліди битви, а на балконі сидів сам Брунгіль і дивився на захід сонця. Я йому крикнув – « Ей, Брунгіле! Віддавай принцесу по доброму, а то буде по поганому!» І знаєш що? Він до мене повернувся і з таким сумним виразом сказав, – «Пізно ти, принцесу вже врятували. Я навіть вечерею її не встиг пригостити.» Це був для мене удар, я не міг повірити, що моє кохання всього життя проміняло мене на когось іншого. – Марін потрусив флягу, проте вина вже не було. – Я прямо на місці впав на коліна. Скільки ж сил та часу я потратив на неї, а вона взяла і пішла до якогось мужика. Добре що Брунгіль вчасно розказав про склад з вином. Тоді ми були друзями по нещастю. Ось так я вирішив кинути геройство, та стати лісорубом. Жити для себе.

-    А Брунгіль?

-    А Брунгіль став моїм вірним другом. В той день, склад вина загоїв наші розбиті серця.

-    Нічого собі. То ви втратили кохання всього життя, - Маклен задумався. Він переймався, що буде з ним і Сарою.

-    Та ти що. Яке «кохання всього життя» я тебе прошу, – гикаючи відказав Марін. – Та й добре, що я її не врятував. Як я чув, та принцеса стала королевою, а той її лицар – королем, і за традицією вони в той день і побралися, яка дурня. Він же ж її не знав і вона його. Ну в них, щось не склалося із за її поганого характеру. Вони розійшлися і поділили замок порівну. Так величне королівство і розпалося. Ці жінки… В тебе немає часом вина?

-    Ні, немає.

-    Ех. Запамятай хлопче, ніколи не рятуй принцес, вони вже не такі як були… як врятуєш… то обберуть до нит…тки… – Марін впав на землю і голосно захропів.

-    Оце так. Виявляється героєм бути важче ніж я думав. Нічого Саро, я стану героєм і ти визнаєш мене. Стривайте, це що, мені його до хижки тягти?

***

Повелитель йшов коридором свого замку. Кожен хто його бачив, низько вклонявся. Можливо, це вони робили щоб не дивитися на нього,так як аура літала навколо нього зловіща. 

Повелитель підійшов до дверей і сторожа швидко їх відкрила.

-    Гоаре!

Із темряви вийшла фігура, на вигляд то був чоловік, ну бо на жінку це навряд чи скидалося. Ну нехай це буде чоловік. Одягнений він був у високу чорну мантію, на руках були чорні рукавиці. Можна сказати, що постать максимально попрацювала над тим, щоб закрити своє тіло і скидатися більше на купу пересувного ганчір’я ніж на щось живе. Постать тримала велику палицю, хоча палицею було б нерозумно називати магічний скіпетр. В магічній академії за таке тлумачення могли б і дати палицею, кілька разів по спині.

-    Так ваше темносте? – фігура вклонилася, тепер за голосом точно можна сказати, що то був чоловік. – Чому ви завітали до мене?

Чоловік глянув на Повелителя.

-    Прийшов перевірити, що там з моїми володіннями.

-    Як ваша «права рука» та генерал, я постійно слідкую за нашими землями, хоч я і досі не розумію, нащо ви підписали той мирний договір.

-    Ти знову про це. Так було треба. Я тут повелитель, аж ніяк не ти, тому досить уже про це.

-    Як накажете, важе темносте. – Гоар ще раз вклонився.

-    Давай. Показуй.

Гоар змахнув скіпетром і на великому дзеркалі, а воно було велике, почали проявлятися обриси «Темних земель» , вони ставали все кращі, доки не стало видно ніби з вікна.

-    Залиш мене. Я маю сам все побачити.

-    Так. Я розумію, – сказавши, Гоар вийшов із зали.

Помахом руки, Повелитель міг переміщувати картинку і тим самим бачити, що відбувається в тому чи іншому місці. Він дивився байдуже на свої землі, здається це занняття не виправило його нудьгу. 

Не задовольнившись, він вийшов з кімнати.

-    Все добре з нашими землями? – запитав хитро Гоар.

-    Так. Повний хаос як завжди. Я піду прогуляюся землями. Охорони зі мною не треба.

-    Як накажете ваше темносте. Я за всім прослідкую.

Повелитель гуляв темним лісом. 

Навіть прогулянка, точніше, стратегічно важливе обдивляння своєї території на кшталт різних непередбачуваних ситацій, не приносила йому задоволення.

Він не розумів. Ці слова казали йому і раніше, проте чому вони вразили його саме зараз, чи це може не слова, може це щось інше, щось глибше, яке прокинулось…

Якщо подумати, то Повелитель не знав хто він. Так, він Повелитель, і все. А до цього щось було?

«Ти повелитель» - крутилося в нього в голові.

Так, проте крім цього, що ще було… мало ж бути щось…мав же він бути кимось до цього…

Намотавши кілька кілометрів, та підійшовши вже майже до свого кордону, він вже хотів збиратись іти, як помітив щось на землі між чорними деревами, воно виділялося на фоні похмурості та всіх тих темних кольорів. Надто виділялося. 

Підійшовши ближче він побачив дещо незвичне. Яскраво синю… квітку, а точніше, то багато квіток, маленький килим квітів, неймовірних синіх квітів, ніби вони не з цих країв. Повелитель, ніби зачарований підійшов до галявинки та ставши на одне коліно простягнув долоню до квітки. Схаменувшись, він прибрав руку. Він не контролював силу, тому міг щось заподіяти цьому тендітному створінню. Він обережно знову простягнув долоню до квітки та тримав так її за кілька сантиметрів від квітки. Сині барви били прямо по Повелителю.

Наважившись, та взявши силу під контроль, він легенько торкнувся пелюсток.

-    Яке ніжне. Що ви робите…тут?

Повелителю здалося, ніби він знає цю квітку, ніби він вже колись її бачив. Ніби вона йому дуже дорога.

-    Що це за відчуття? 

В голову вдарила картинка цих квітів, ціла галявина. Він їх десь бачив. Як же вони звуться… він знав, проте не пам’ятав. Чому?

«Ти повелитель!» - пролунало в голові.

-    Так, – він різко встав. – Я Повелитель. Треба вертатись, – він відійшов. – Ні, - він знову повернувся. – Чому я їх знаю? Ні, я Повелитель, я не можу… - він повернув голову на квіти.

Легенький вітерець пронісся по квітках, сколихнувши їх. 

Щось всередині не хотіло кидати їх, воно тянулося до них. 

-    Що це…таке?

Він замотав головою то в одну сторону, то в іншу. Він мав йти, проте не міг водночас. 

Руфус обходив сад та прямував до чорного входу, щоб швидше потрапити до замку. На його здивування він помітив там Повелителя, який оглядаючись, щось ніс у руках прикривши плащем.

-    Якого… Ваше темносте?

-    Що…Що таке? – відповів сполохано Повелитель прикривши руками щось сильніше та відвернувшись.

-    А…чому ви тут?

-    Я, прогулювався територіями, інкогніто, так інкогніто, тепер тихо повертаюсь до замку.

-    Добре… А що це у вас у руках?

-    Нічого. Нічого немає. Це не твоя справа! Котися звідси!

-    А, добре…як…накажете.

Руфус не встиг договорити, як Повелитель чкурнув сходами. Він застиг з задуманим обличчям.

-    Дивно… А, у всіх Повелителів свої диковинки.

Тим часом, Повелитель прийшов до Малської бібліотеки. Цю величезну бібліотеку, полиці якої здіймалися аж до стелі, заснував перший повелитель Мал та особисто її й наповнював книгами з усюго світу. Проте після нього, за бібліотеку забули та закинули. Лише повелитель Дюрант знову почав стежити за нею та знову наповнювати її новими книгами.

 Як і Бальна зала, вона не користувалася популярністю, мабуть через те, що більшість не вміла читати, а всі книги які мали картинки вже були переглянуті по сотні разів,або тому що зло не танцює і все і так знає без тих непотрібних папірців. 

Повелитель почав переглядати кожну книгу.

-    Так. «Як варити з людей гуляш», ні, «Правила готування ельфів», ні, «Як прибрати запах із гномів». Що за дурня! Де вся корисна інформація?

-    Ви зараз знаходетеся в секторі кулінарії. Радий бачити ваше темносте, яку книгу ви шукаєте?

-    Черв’як? – сказав Повелитель глянувши на бібліотекаря. 

-    Гусінь, якщо ваша ласка. Так, яка книга вам потрібна?

-    Ем… Пра.. Правила ведення війни.

-    О, гарний вибір. Ходімо за мною. Так, десь був цей сектор. Ага, ось він, зараз підберемо вам книгу.

-    А це що в тебе? – Повелитель вказав на купу із книжок.

-    А, це я роблю сектор з людської літератули, Я попросив минулого разу щоб принесли із якогось села.

Повелитель подивився ще раз на купу і раптом знайшов саме те що треба, це була книга, яка мала назву «Твій садок». Повелитель розвернувся до гусені,  який порпався у книжках. Він містично поворушив пальцями біля його потилиці та проговорив заклинання.

-    Ой. Щось мені спати захотілось, не треба було сидіти до пізна… – сказавши гусінь звалилася до долу і міцно заснув.

Повелитель взяв обережно книжку, сховав в обладунках та спокійно пішов.

Ви коли небуть бачили Повелителя зла який читає книги? Певно що ні, але ще дивніше коли Повелитель читає книгу з милою назвою «Твій садок».

Повелитель сидів на великому кріслі та читав книгу. Він не переймався, бо в його покої можна заходити тільки з стуком. Так як Повелитель відносився до класу Нежить, не та що застуду викликає, а та до якої відносяться привиди, оживленні скелети та решта немертвих, він не потребував сну, тому його великий диван був постійно акуратно застелений. Він міг лише кілька годин на добу просто сидіти і дивитися на тріщину в стіні, але зараз він читав.

-    Хто писав цю дурню! – прокричав Повелитель. – А, я пропустив сторінку.

Повелитель відкрив цегляну плитку у стіні. За плиткою стояв імпровізований горщик із якогось шолома, в якого він поклав земляний ком з синіми квітами.

Він взяв книгу та перевернув кілька сторінок.

-    Ось вона, вона зветься… Незабудки…? Незабудки… знайомо. Чому мені знайомо це? Дивно… Ой що це?

Квітки в горщику опустились до низу і трохи потьм’янішали.

Повелитель запанікував.

-    Що це з вами? -  він почав гортати швидко сторінки. 

-    Ага, ось. Якщо вірити книзі,  квітам треба світло? Певно не слід було тримати їх в стіні, – Повелитель став гортати сторінку далі. – Ага, якщо квітка вь’яне, то треба перевірити чи волога земля, якщо вона суха, слід полити її водою щоб змочити землю, – Повелитель глянув на грунт, він був вологим. – Зрозуміло, поки не треба. Так, якщо грунт вологий, о можливо квітам не вистачає… поживних речовин. Що це має означати? Так, в цьому випадку потрібне добриво. Добриво? Цікаво, воно є в селищі?

Його роздуми порушив стук. Повелитель швидко закрив плиту, та сховав книгу.

-    Так!

-    Ваше темносте? – в двері просунув голову Руфус. -  Сьогодні буде набіг, ви маєте сказати скільки брати?

-    Ну як скільки? Як завжди. Селяни не збідніють.

-    Гаразд пане, виконаємо.

-    Руфусе?

-    Так пане?

-    Візьміть із села ще дещо.

-    Що саме?

-    Візьміть добрива, – впевнено сказав Повелитель.

-    Добрива, добре…Д-добрива? Ви впевнені?

-    Так. Цього я хочу. І не питай нащо. Давай.

-    Добре... Виконаємо.

Голова Руфуса пірнула назад, легенько причинивши двері.

По обіді, невеликий загін рушив по найближчих селищах. Брали все золотими монетами, цінним камінням та тканинами. Загін зайшов в останнє селище. Їх вже зустрів старійшина.

-    Скільки цього разу ?– вже звично спитав він.

Самі набіги відбувалися досить кумедно насправді. Це було впершу чергу – шоу. Ватага Повелителя, з криками забігала в кожне селище, бігала між будинками, залякувала місцевих своїми гримасами та іноді могла щось розкидати, зламати чи перевернути догори дригом. Потім набігавшись, вони збирали з людей цінне, або забирали зі зазделегіть налагодженого місця та з криками бігли далі. Іноді місцеві просто прикидалися, що їм страшно, щоб у ватаги не пропадав запал.  

Всі королівства постійно підтримували селище, на які нападали, тому сказати, що місцеві жили бідно, це збрехати. Бо їхніх особистих грошей ніхто не брав. Наспрвіді все крадене було частиною мирного податку, а що кралося більше звичного, компенсувалося сусідніми королівствами. Тому всі були у виграші.

-    Як завжди, – промовив Руфус. – І ще одне. Мене прислав сам Повелитель з особистим проханням.

-    Що йому треба? Найгарнішу дівчину? Рабів? Що?

-    Йому потрібне… Добриво.

-    Що? – старійшина відкрив рота. – Що ви сказали?

-    Я вже сказав, його темності потрібне добриво.

Люди переглянулися від здивування.

-    І…скільки саме?

На мить, Руфус замислився.

-    Ай справді, Повелитель не сказав скільки саме йому потрібно. Якщо я привезу менше, то він мені голову відірве. Кхм. Отже, несіть сюди все добриво.

-    Все? Але його дуже, ну дуже багато.

-    Хм. Скільки возів ми маємо? – запитав Руфус.

-    Є три вози, але вони для золота – відказав голова загону.

-    Не важливо. Повелитель просив привезти добрива, тому вози будуть для нього.

-    А якже золото?

-    Годі. Важливіше, що сказав Повелитель. Старійшино, грузіть.

І ось надвечір, до замку повернувсявся загін з двома возами золота і краму, та трьома возами чистого добрива.

Повелитель вирішив особисто забрати своє маленьке замовлення у Руфуса, щоб було менше свідків. Вийшови з замку він помітив загін, а ще він помітив своє добриво, яке було аж на трьох возах, яке не бачив лише сліпий, але відчував його запах. Ще однією поганою річчю було те, що біля возів стояв Гоар.

Права рука, відчитувала весь загін за цю смердючу доставку.

-    Ви що, геть збожеволіли! – Гоар був злий. – Що ви привезли?! У вас взагалі мізки висохли!? Да ви в мене будете в в’язниці все життя гнити і це ще не найгірше з того що я можу з вами зробити!

-    Але пане, – переляканий Руфус намагався виправдатись, – нас попросили його привезти.

-    Ніхто. Ніхто крім мене не сміє наказувати вам щось.

-    І мене, – промовив грізно Повелитель з-за спини Гоара.

Гоар здригнувшись, швидко розвернувся і вклонився так низько як тільки міг.

-    Звісно ваше темносте. Я маю на увазі, що я керую загонами, а ви ж ніколи не втручалися у ці маленькі справи…

-    Помовч. Я попросив щоб Руфус особисто привіз мені добрива, але як я бачу, він виконав мій наказ аж надто серйозно.

-    Пробачте Повелителю. Дозвольте спитати, навіщо вам це добриво?

-    Хотів… посадити кілька залізних дубів, і щоб вони швидше розрослися, то я вирішив що треба взяти добрива, – сказав Повелитель перше що спало на думку.

-    Яка блискуча думка, це надасть замку та мурам більше темності та величності.

-    Все. Гоаре, накажи тролям, нехай знайдуть залізних дубів, та хай стають до роботи, беріть усі три вози. І швидше, якщо прийде герой, щоб все було готово.

-    Як накажете, – сказав Гоар і пішов.

-    А решта, відвезіть золото до скарбниці. Руфусе. Підійди.

-    Так… - Руфус ковтнув. - Повелителю.

-    Візьми трохи добрива і принеси в мої покої, але так щоб ніхто не бачив, – Повелитель трохи нагнувся та глянув своїм темним поглядом. – Я зрозуміло висловився?

-    Т-так, ваше темносте.

Після цього погляду будь хто зробив би все що накажуть без зайвих запитань, а Повелитель не любив «зайві запитання».

© Єгор Скріверра,
книга «Меч для Добра, квіти для Зла».
Розділ 3: Тренування
Коментарі