День для Маклена розпочався несподівано. Він тренувався вже рік і Марін вибивав з нього все, що можна і не можна. А ще, він явно експлуатував Маклена, прикриваючи заняття лісоруба, тренуваннями. Ваління прийнанні вісьмох дерев, було обов’язковою умовою кожного дня. Спочатку, в цьому не було сенсу, проте з часом, хлопець помітив, що його удари стали точнішими та сильнішими. Марін казав, що це його база, для швидшого опановування майстерності меча та іншої зброї. Бо найголовніше для меча, це вміти тримати удар та тримати міцно самий меч.

І ось, коли після ста віджимань, Маклен звалив ще одне дерево, Марін сказав це: «Більше мені нема чого тебе вчити»

Цей день і став його наступним кроком.

-    Маклене, любий, ти впевнений у своєму рішенні? – мати стояла біля порогу і витирала сльози фартухом.

-    Так мамо, я вже давно вирішив це. Я стану героєм.

-    Синку, який ти вже дорослий. Ти став чоловіком, я пишаюся тобою, – батько обійняв Маклена, плескаючи його своїми великими руками по спині.

-    Дя…кую, батьку, – вимовив Маклен з під хлопків батькових рук.

-    Тримай, – батько простягнув Маклену меча. 

-    Він такий чистий.

-    Так. Ми з ковалем прововтузились весь вечір, доки зрозуміли як його підправити.

-    Дякую.

-    Ось, – мати простягнула Маклену мішечок з монетами. – Тут тобі вистачить на певний час, доки не знайдеш роботу. Або коли ти плюнеш на ту справу, то вистачить повернутися…

-    Ну мамо.

-    Гаразд – гаразд. Я ж за тебе переймаюся.

-    Ми віримо синку, що ти станеш героєм, головне вір у це. 

-    Так. Я стану найвеличнішим героєм, ось побачите. 

Маклен обійняв батьків і рушив, на зустріч можливостям і на зустріч своїй мрії.

-    Він пішов, – сказала мати, коли Маклен зник з поля зору. – Хай з тобою все буде добре… Що з тобою?

-    Нічого, –  батько так само стояв в мужній позі, шморгаючи носом, а з очей йшли сльози. – Наш хлопчик виріс, – він не витримав і його мужня поза розпалася. -  Але ж я переймаюся, це ж не овець стригти, це з нечистю битись!

-    Ну годі тобі. Ходімо, вип’ємо чаю, – в матері стали теж навертатися сльози. – Наш хлопчик впорається.

-    Коли ж він встиг стати чоловіком! – заливався слізьми батько.

Маклен підв’язав краще на поясі меча, поправив свого великого плаща та вдихнувши на повні груди, жбурнув камінчик у вікно.

Двері відчинила Сара та здивовано нлянула на Маклена.

-    Маклене? А ти куди це так вирядився?

-    Саро, вчора, я закінчив тренування. Тепер, я можу йти далі. Я лише зайшов, щоб попрощатись. Я не знаю, скільки часу це займе, проте я намагатимусь повернутись… до тебе раніше, - останні слова він ледь вимовив від хвилювання.

-    Але…

-    Чекай на мене. Я повернуся вже героєм.

Сказавши, Маклен пішов так швидко, як тільки міг. Він нервувався, бо для нього це було так романтично, майбутній герой, зізнав… майже зміг зізнатись в коханні і мужньо, навіть по геройськи, попросив дочекатись його. Всередині він пищав від радості. 

Тепер залишилось сама дрібниця. Це якось стати героєм і прийти до Сари і офіційно попросити її руки. Хоча Маклен не думав про те, як саме він стане героєм, він взагалі ні про що не думав. Лише про те, як він виглядав перед Сарою.

І він навіть не уявляв, що на нього чекає…

Сара здивовано дивилася на Маклена, який віддалявся від неї все далі і далі.

-    Невже, він сприйняв це серйозно…

Марін як завжди рубав дерева в лісі.

-    Добридень пане Марін.

Лісоруб розвернувся.

-    О, це ти Маклене, – Марін поклав сокиру, та підійшов. – Навіть плаща вже одягнув.

-    Так. Від сьогодні починається мій шлях героя. Все має бути так як треба.

-    Гарна мотивація, головне щоб вона була з тобою завжди. То, ти вже йдеш?

-    Так, вирішив зайти й попрощатись з своїм вчителем.

-    Що ж, добре. Раз так, то перед цим я тобі як вчитель, хоча я не люблю цього слова, повинен надати останні настанови: По- перше, запам’ятай, що ти відправишся до великих міст, де… не зовсім так як в твоєму маленькому селищі,там не тільки люди, тепер там є гноми та ельфи. Після війни багато чого змінилось, тепер там можна побачити там кого завгодно, тому перед тим як кидатися на когось з мечем, спробуй з ним поговорити, бо можеш і на невинного кинутись. По- друге, ніколи не видись на вигідні для тебе пропозиції, це завжди обман. Вигідні пропозиції ти можеш знайти сам і аж ніяк цього просто так не зробить для тебе хтось інший. І ніколи не тримай гроші на видноті, знай, якщо покажеш свої монети, то вважай, що в тебе їх нема. Ну це найголовніше, решту дізнаєшся сам.

-    Дякую. Буду знати.

-    Так, що ще… ах так, перш за все тобі потрібно відправитись до міста Сотх, там ти зможеш звикнути до міського життя і там менше проблем для юного героя початківця. Потім тобі потрібно зареєструватись в Гільдію авантюристів і…

-    Чекай, – перебив його Маклен. – То я не можу просто зробити щось героїчне і стати героєм?

Марін вирячився на Маклена та лише кліпав.

-    Ти… Тааак, я думав ти це зрозумів вже. Герой – це добре звісно, проте це не так просто… і… я думаю, що тобі треба почати. Тоді тобі все стане зрозуміло. 

Маклен не зрозуміло глянув на Маріна. 

-    Зрозуміло. То це буде трохи по іншому.

Марін зітхнув.

-    Слухай. Героєм не народжуються, до цього йдуть. Гадаєш, що я відразу став успішним героєм? Ні. Життя мене добряче помотало перш ніж я став тим ким є. Головне вірити в те що ти робиш.

-    Дякую пане Марін. То з чого мені почати?

-    Ну…- Марін почухав голову. – Як я й казав, вступи до гільдії авантюристів. Це  гарна можливість здобути цінний досвід та підзаробити, звісно у таких персон життя може бути досить коротке. Але якщо ти хочеш захищати невинних, то це гарна для тебе можливість.

-    Що ж, – відповів Маклен. – Тоді я так і зроблю.

-    От і добре. О, – Марін дістав папірець, – тримай.

-    Що це?

-    Це адреса де проживає Брунгіль. Зайдеш до нього і скажеш що від мене. Він дасть свої рекомендації. Це щоб при залученні до гільдії, на тебе звернули більшу увагу і скажем, це сприятиме твоєму росту як авантюриста.

-    Чекайте, Брунгіль же ж дракон так?

-    Так.

-    І він спокійно проживає в місті?

-    Ну так, він навіть роботу собі добру знайшов. Сам побачиш.

-    Хм. Ну добре.

-    Що ж… – Марін подав руку, – тоді бажаю тобі удачі Маклене.

-    Так, – Маклен потис її. 

-    Містер Фредріксон вирушатиме сьогодні до міста Нозе. Можеш з ним під’їхати. А вже там, зможеш до когось підсісти до Сотха.

-    Дякую вам пане Марін, за все.

-    Коли влаштуєшся, напишеш мені. Все таки, я маю певну відповідальність за тебе.

-    Добре, - усміхнувся Маклен.

-    Я серйозно, напишеш.

Маклен йшов впевнено і прощально махав Маріну. Марін махав у відповідь.

-    Вперед хлопче.Сподіваюсь він виживе і пройде найважчий етап – початок, – сказав він собі під ніс і повернувся до роботи.

***

Повелитель спостерігав за Незабудками. Пелюстки по троху опадали.

Після цвітіння, пелюстики опадають, утворюючи зав’язь, в якій знаходяться насінини, і з них потім можна виростити нові квіти. Цю інформацію Повелитель дізнався зі своєї книги «Твій садок», проте він хотів, щоб це цвітіння було довшим. Він хотів би використати магію, щоб збільшити тривалість їхнього життя, проте його магія могла багато чого, але ніяк не могла впливати позитивно на будь-яке життя. 

Повелитель обережно, ну як він думав що обережно, взяв насіння і заховав десь у глибини своїх обладунків. Потім він вийшов з своїх покоїв і рушив до свого трону.

Великі ворота легенько прочинилися і через них проліз Руфус.

-    Повелителю, з вами все добре?

-    Так, – протягнув Повелитель, підперши підборідок і вглядаючись у вікно.

-    Може… вам щось потрібно?

-    Ні.

-    Гаразд, тоді я піду.

-    Руфусе.

-    Так ваше темносте?

-    Хто я такий?

-    Перепрошую?

-    Ти чув запитання. Ким я був перед тим як стати Повелителем?

Руфус очікував будь якого запитання, але аж ніяк не очікував цього.

-    Ну, я не знаю ваше темносте. Я бачив вас уже таким як ви є.

-    Зрозуміло.

Руфус бачив, що з Повелителем щось не те, особливо його спокійність, навіть після того, коли він не дізнався відповідь на запитання.

-    Знаєте, – він продовжив, – ви перший Повелитель, для якого я прислужую.

-    Так?

-    Ви не пам’ятаєте? Ви ж мене самі й найняли.

-    Не пам’ятаю.

-    Попередні двоє повелителів, правили досить мало. Приміром, ваш попередник Лотар.

-    Лотар?

-    Так. Він був до вас повелителем. До того, був звичайним воїном, який зажив слави найсильнішого у війську. Його хотіли зробити генералом, проте він перестрибнув цю ступінь та переміг повелителя Дюранта на дуелі і зайняв його місце. Як тільки він посів трон, то одразу почав готуватися до війни, ну і…всі знають чим це закінчилося. Він мав грандіозні плани. Проте ви правите найдовше з усіх, Мирний договір дуже вдалий хід.

-    Мабуть.

-    Повелителю, якщо це вас задовольнить, то я маю припущення…що ви не завжди були Нежиттю.

-    Тобто? – Повелитель розвернувся до Руфуса.

-    Ну, я не знаю як це пояснити, але я думаю, що ви стали ним після великої битви, що була вісімдесят років тому.

-    Ти так вважаєш, але з чого такі здогадки?– Повелитель глянув з під безодні шолома з надією.

-    Я був там, коли ви пропонували припинити війну і підписати мирний договір. І на протязі процедури ви дещо тримали міцно в кулаці, але потім ви просто впустили його до долу ніби забули про це.

-    Що то за річ?

-    Дозвольте Повелителю, – Руфус вклонився і вийшов, через кілька хвилин він вніс маленьку скриньку. – Я не зміг залишити вашу річ просто так валятись, тому я її забрав і поклав на збереження у цю скриньку. Тримайте ваше темносте.

Повелитель взяв скриньку. Щось всередині казало, не відкривати її, проте він хотів дізнатися. Почекавши кілька секунд, він її відкрив. На маленькій червоній подушечці, лежав кулон. Він обережно дістав його, та уважно оглянув.

-    Як би ви були таким довго, то вже б давно позбулися  його, тому можу припусити, що ви під час війни були ще живі, по справжньому.

Повелитель помітив, що кулон має кришечку й легенько відкрив її.

Так званий короїд знову активізувався. В грудях, ніби вибухнув на мить давно сплячий вулкан.

У кулоні було фото, проте за стільки років, воно трохи зіпсувалося. Тому обличчя не можна було розгледіти. Хоча, як визначив Повелитель, воно належало жіночій особі, людині.

Короїд став гризти активніше, після того як він став намагатися щось згадати. Тому він швидко закрив кришечку.

-    Отже, я колись був людиною, – Повелитель відкинувся на троні, дивлячись в стелю.

-    Більш за все пане. Але тепер, ви зовсім інший, – Руфус закрив скриньку. – Ви – Повелитель, у вас немає вибору. Це ваше  призначення, те що ви робитимете завжди, – Руфус не надто вмів викладати думки. – А моє – це прислужувати вам.

-    Моє призначення, – пробурмотів Повелитель.

Руфус зрозумів, що тільки погіршив ситуацію.

-    Ем…та нічого пане. Все скоро стане як і було. Он завтра до нас знову герой завітає, це вам завжди піднімає настрій. Може навіть він встоє хоча б від одного удару. – Руфус тихенько засміявся.

-    Так.

-    Я тоді залишу вас на одинці… – Руфус причиняв двері.

-    Дякую тобі Руфусе.

Гоблін від несподіванки втупився на Повелителя.

-    …Це…моя робота пане, – з усмішкою сказав Руфус та зачинив двері.

Повелитель сидів по серед великої тронної зали сам, та оглядав на руці кулон.

-    Вибір, – сказав він.

Новий день настав на «Темних землях» і  все стало вертатися до звичного стану. Руфус як завжди ходив палацом, та дивився за всім, тобто він просто ходив, в надії застати щось.

-    Пане Руфус?– один із сторожі звернувся до гобліна.

-    Так?

-    Герой прибув, запитайте Повелителя,чи впускати його прямо зараз?

-    О, так. А то вчора він якийсь сумний був, може хоч герой підніме йому настрій.

-    Можливо. Він вчора вже собі настрій пробував підіймати.

-    Яким це чином? – запитав Руфус

-    Ходив дивитися на скарбницю, – усміхнувшись, сказав вартовий.

-    Гарне заняття. Отже в нього таки вже кращий настрій.

Руфус перетнув кілька дверей, та відкрив ворота до тронного залу.

Сторожа, яка стояла біля кожних дверей, відкривала тільки Повелителю, решта ж повинна робити це самостійно. 

«Ледарі,  - подумав Руфус відчиняючи сам двері»

-    Ваше темносте, ви тут? – Руфус огляну тронну залу. 

Вона виявилася порожньою.

Руфус пішов до покоїв Повелителя.

-    Ваше темносте, – гоблін постукав, – ви тут?

Відповіді не було. 

-    Де ж це він. Агов ти?

-    Так? – відповів один із сторожі.

-    Знайди Повелителя і перекажи йому, що прийшов герой.

-    Так пане Руфусе.

« Мабуть Повелитель вирішив прогулятися, - промовляв до себе Руфус.»

Через деякий час, до нього підбіг вартовий.

-    Ну що там, що сказав Повелитель?

-    Цей…як його…

-    Ну кажи вже.

-    Його немає.

-    Як немає?– з недовірою промовив гоблін.

-    У всьому замку його немає. Як би він кудись пішов, то це б помітили, але ніхто його не бачив.

-    Он як. Не розумію.

-    До того ж я спитав наших скарбіїв, то вони сказали, що Повелитель забрав свій меч.

-    Забрав?

-    Так, а ще сьогодні виявили, що зникло двадцять тисяч золотих.

-    Двад… !? - Руфус запнувся. – Добре, ти вільний.

-    Так пане. Ем… пане?

-    Що таке?

-    Тут ще дещо.

-    Ну?

-    Того вечора, Повелитель відіслав служників до бібліотеки, по карти

-    Карти? – Руфус уважно слухав.

-    Так, карти всіх земель, подумав, може це буде корисною інформацією.

-    Гм,- гоблін задумався. – Карти, меч, золото… та ну!?

Руфус зірвався з місця. 

-    Сповістіть Гоара, та піднімайте всіх!

-    Про що сповістити!? - Крикнув вартовий.

-    Про зникнення Повелителя, – сказав у воріт Руфус.

***

Сонце падало ніжним сяйвом на землю. Птахи радісно щебетали та безтурботно стрибали з гілки на гілку.

Повелитель стояв на дорозі, та розглядав древню, як світ, карту. Сонце неймовірно дратувало.

На «Темних землях» навіть сонце не мало досить влади, тому там завжди було приглушене світло, тай так званих пташечок ніколи не було. Ну якщо подумати, то там нічого не було з того, що було за межами земель. Тому Повелитель, ніби дитина, пізнавав цей світ.

-    Такого не побачиш, – Повелитель погладив листя дерева і раптом воно засохло. – Потрібно контролювати силу, бо все якесь тендітне. Мабуть треба щось із своїм виглядом зробити, бо виникне забагато питань.

Повелитель підняв догори руку. 

-    Illusio, – промовив він, після чого його огорнуло дивне світло. – Так краще. Не розумію, цієї дороги тут не має бути. Цим картам лише по кілька сотень років, все не могло а ж так змінитись.

Повелитель дивився на синє небо. В цей момент він не знав, чому він так вчинив. Ще зло не знало такого, щоб сам повелитель темряви утік зі свого поста. Але він думав, про те, що просто взяв відпустку на не визначений термін. Це виглядало більш солідним. 

Він дістав кулон, та відкрив кришечку. Чомусь ця річ бентежила його більше за Незабудки.

-    Хто ж ти така…

Його думки збили невідомі постаті, які вийшли із зарослів.

-    Доброго дня. Вам допомогти пане? – сказав найохайніший з усіх постатей, чоловік.

-    Так селянине, я не можу знайти ось цього міста.

По обличчі чоловіка пробігла іскорка роздратованості. Усмішка трохи скривилася.

-    А ти тут заблукав? – чоловік зняв капелюха. – Ви знаєте, що по цим дорогам ходити самому небезпечно. Тут всюди вештаються професіональні бандити, так хлопці?

Так звані «хлопці» засміялися.

Ці люди не побачили нічого дивного в цьому незнайомцеві, так як через ефект ілюзії, вони бачили перед собою звичайну людину в легких обладунках, з міцним засмаглим лицем, чорним волоссям, яке було десь до шиї, великим мечем, та неймовірно старою картою. Лише присутній серед них молодий маг, був сповнений жахом, так як бачив, що приховується за ще не зміцнілою магією Ілюзії, хоч для нього те що за ілюзією, було ніби розмите та ауру, яку воно випромінювало. Він добре бачив, і зрозумів, яке попередження те, за ілюзією, йому давало. 

-    Мене вони не цікавлять, – мовив без емоційно чоловік.

-    Так ти в нас хто: авантюрист, лицар, чи може… герой? – незворушно запитав чоловік.

-    Я думаю, ви не хочете проблем? – Повелитель став серйознішим.

-    Га? Здається мені це ти їх маєш, мій друже. І правильно казати: «Я не хочу проблем».

-    Пане,  - маг вийшов з натовпу, – краще не чіпати його, бо він не той…

-    Ти що. Він тут один. Це гріх для професіонального грабіжника не скористатися цим, – грабіжник розвернувся.  - Скажу прямо, плати життям, або грішми.

-    Я правильно сказав, – незнайомець потягнувся до меча. – Бо проблеми… тільки у вас.

Незнайомець різко крутнувся з мечем, утворивши сильний порив вітру. З кожним розворотом, сила вітру посилювалась. 

Ніхто з грабіжників нічого не встиг вдіяти.

Через деякий час, головний грабіжник розплющив очі. Як виявилось, він звисав до низу головою з дерева. 

Роззирнувшись довкола, він побачив свою групу, яка була розкидана, як листя, в різні боки. До нього спокійно підійшов незнайомець.

-    Не вбивай, прошу, – грабіжник застогнав.

-    Я вас не вб’ю, так як тут я не вбиваю, та й це приверне забагато уваги. Тому я скажу ще раз. Де це місто?